home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement





7


У квартирі № 6 жили Карасі, чи інакше їх звали Дрібнолюдки. Власне, сам Карась дрібний не був, навпаки, я вже його тут описував, — був це чоловік барилькуватий. Про нього ходила в домі легенда, що він колись хворів на сухоти, був худий, як тріска, але євангеліст Сухар порадив йому їсти собаче м’ясо й рибу. Хтозна, чи він пожартував, чи, може, справді знав такий секрет, як лікуватися від сухот; факт той, що Карась, тоді ще й не Карась, а Вакулюк, йому повірив, бо ставився до євангеліста Сухаря з підкресленою пошаною, отже, й став потому гицелем-аматором та рибалкою. Виготовив собі довгу палицю із дротяним зашморгом на кінці й полював здичавілих собак або й таких, що відбилися від дому; шкури із них знімав і сам вичиняв, потім ніс їх до шапошника Фіми Гольдмана, який пошив йому дві хутряні шапки і дві кацавейки: для нього й жінки; Карасиків тоді ще не було, бо, як розповіла мені мати, вони вирішили дітей не мати — і то через те, що у Вакулюка були спадкові сухоти, а в його жінки, прізвище якої було Велет, — інша спадкова біда. Може, й справді якийсь її родич у давні часи був велетом, через що його так і назвали, але щось там у його генах учинилося, і нащадки його стали все меншати й меншати, сама Лизавета Велет росту мала метр сорок п’ять, такі ж були її брати й сестри, отже, жінка боялася, що, коли матиме дітей, ті будуть ще менші, принаймні так у їхньому роду було. Собак же, звільнених від шкур, Вакулюк з’їдав, хоч жінка його собачатиною бридила і навіть готувати її відмовлялася; Вакулюк же в собачатині ввійшов у такий смак, що й іншим її пропагував, особливо євангелісту Сухареві, а часом навіть жартував досить своєрідно: вгощав гостя собачатиною, а коли той добре поїсть, примружував око й хитренько питав:

— А знаєте, чим я вас пригощав? То-їсть, шо то за м’ясо?

— По-моєму, свинина, — казав гість, трохи вже й турбуватися починаючи.

— Ге, свинина, скажете! Собачатина! Ось чим я вас пригощав!

І розтуляв рота, повного здоровенних зубів, а поросячі його очка висипали снопи щасливих іскор.

У більшості випадків, гості, на втіху Вакулюка, потрапляли в «щок», як він казав замість «шок», — бігли надвір, щоб вивергнути з’їдене, і тільки міліціонер Гомзин, поївши якось у Карася собачатини, спокійно мовив:

— Неплохоє м’ясо. Вполнє! Можна жрать! — І подивився на Карася із прижмурцем. — Кстаті, ти патентік на отлов собак імєєш?

Як вислід міліціонеру Гомзину було подаровано собачу шапку, а його жінці — кацавейку, і це безкоштовно Карасеві не обійшлось, адже мусив заплатити Фімі Гольдману за пошиття. Скільки він таким чином з’їв собак, сказати важко, зголошував, що три, але, судячи з кількості пошитих кацавейок та шапок, собак мало бути принаймні вісім, а ще деякі шкурки в нього й позалишалися. Вакулюк, який пізніше став Карасем, пішов на рентген і рентгенка-лікарка здивовано спитала:

— У вас справді був туберкульоз?

— Самий настоящий! — сказав гордо Вакулюк.

— Але ж у вас зовсім чисті легені, чим ви лікувалися?

— Собак їв, — простодушно сказав Вакулюк, показавши свої таки схожі на собачі зуби і заіскрів поросячими очками.

Лікарка-рентгенка здивовано на нього подивилась і обережно сказала, що йому треба було б завітати до невропатолога, але він до невропатолога не пішов, а з тієї великої радості, що туберкульоз у нього пропав, прийшов додому, накинувся на свою вбрану в собачу кацавейку мікрожінку, перехилив її і, незважаючи на її несміливі протести, зачав у такий собачий спосіб першого Карасика, якого жінка його, котра носила в дівоцтві прізвище Велет, щасливо і без проблем випустила невдовзі у світ. І він, Карась, завше був захоплений таким успішним дійством, що продовжував натхненно біля неї працювати, і вона щороку випускала на світ по Карасику, а коли з’явився четвертий, Вакулюк отямився, і то з тієї причини, що жінка йому вказала, та й він сам уже примітив, що старшенький дуже вже повільно росте, а меньшенький так само. Саме тоді він і сказав знамениту фразу, яка чомусь стала відома всім пожильцям дому:

— Це коли б і ти їла зо мною собак, то й твоя б болезня пройшла!

Собак уже після того рентгену він не їв постійно, хіба що якась дуже припадала йому до вподоби (наприклад, була добре вгодована чи мала пишну шкуру), то він її тихенько з цього світу прибирав, а коли в міліціонера Гомзина зносилася шапка (не все ж він і у формі ходив), а в його жінки — кацавейка, то міліціонер перестрів Карася, примружив ліве око і спитав:

— А што, Вакулюк, ти уже собак нє ловіш?

Карась його натяку зовсім не зрозумів, а відповів наївно:

— На кой чорт мені ті собаки здалися, коли я свій тубукольоз ізлічив. Трошки я, знаєте, бояться став: а що, як попадеться скажена? Кажуть, шо і од шапки чи од кацавейки сказ на людину може перейти — це мені врач сказав.

Цим він трохи налякав і міліціонера Гомзина, і той залишив його в спокої, а Карась, дивлячись на молодецьку спину міліціонера, беззвучно розкрив рота, повного жовтих, але міцних зубів, очі його при цьому сипнули віялом іскор.

Друга причина, чому Вакулюк покинув собак, була риба, а він уже вдався такий чоловік, що коли захоплювався, то віддавався захопленню цілком, так було, зрештою, і з собаками. Риба ж, як відомо, хворобі сказу не підлягає, окрім того, євангеліст Сухар радив йому їсти риби якнайбільше, а Вакулюк був особа, яка коли когось чи чогось слухається, то твердо, отож риба стала відтепер його основним інтересом. За цей час він погрубшав і став грубшати все більше, аж поки не набрав подоби Карася, а карасів з усієї риби він любив найбільше, особливо в сметані. Дивно було й те, що його діти також подобали на карасиків чи, точніше, на бекасиків: пузатенькі, з маленькими голівками, але напрочуд прудкі; вони бігали скрізь зграйкою й у всьому були однодушні, особливо у всіляких капостях. Карась став грубим, можливо й тому, що почав частенько зазирати в чарку, але не для того, щоб напитися, а щоб смачніше поїсти, отож із чаркою він з’їдав удвічі більше, і тут уже в пригоді йому ставала Червона Шапочка, одиначка-стара, котра жила на другому поверсі у прямому сусідстві з міліціонером Гомзиним, а маючи таке корисне сусідство, анітрохи не боялася не тільки гнати самогонку, але й продавати її, ясна річ, з кожного гону підносячи міліціонеру Гомзину первачку, настояного на мускатному горіхові, або й чистого — це коли мускатного горіха в Червоної Шапочки під рукою не було. Що Карась і справді користувався її послугами, свідчило хоч би те, що й Червона Шапочка стала носити собачу кацавейку, хоч Карась тепер собак начебто й не ловив; собачої шапки вона не мала, бо жінки в тій порі чоловічих шапок не носили, а ще тому, що в неї на голові незмінно стримів, схожий на зімнутий млинець, капелюшок увіч довоєнної моди, ще відтоді, коли жінки почали стригтися та й капелюшки носили без крис, а тісно приляглі до голови. Цей капелюшок із часом утрачав червону барву, але Червона Шапочка щось там йому, може, й по-відьомському, робила, і він знову яскраво розцвітав і, здається, не зношувався, хоч завжди виглядав зношеним.

Для того щоб догідніше ловити рибу, Карась улаштувався працювати охоронником на водокачці, а такі інституції, як відомо, ставляться біля води, там були й човни, що належали водокачці, через що свого Карась і не потребував; він ставив верші і ятері, запускав перемети, ловив і сіткою, але ніколи не вудочкою, бо вудочкою ловити, як він казав, — баловство, а не ловіння; ловив також хваткою, а весною — каламейкою, влітку пічкурував і ганяв рибу з саком — для цього вже гукалися Карасики, які завзято бовтались у воді. Риба в них готувалася щодня: смажена, тушкована і в юшці, готувалися рибні котлети. Навіть узимку Карась ловив сіткою, прорубуючи довгі ополонки й запускаючи снасть під лід.

Якось, коли латав у сарайчику сітку, повз нього молодцювато пройшов міліціонер Гомзин; він зупинився біля Карася, погойдався на закаблуках і сказав, пильно глянувши на рибалку:

— Между прочім, хочу тіб’я предупредіть, шо тепер сєтками рибу ловіть воспрещається. Ето я так, по-сусєдскі, шоб не попал в перепльот.

Зиркнув кудись над головою Карася, десь на поплавки, що бовталися під дахом сарайчика, і пішов. Карась почухав потилицю, зітхнув, і наступного ранку Карасиха побігла під галерейні сходи на веранду, на яку виходили двері міліціонера Гомзина й Червоної Шапочки, і в руках у неї була миска, покрита марлечкою. Подзвонила, звівшись навшпиньки, а коли в дверях виросла жінка Гомзина — кацапка, мов факір, зісмикнула з миски марлечку, і там заграла білою лускою риба: і плотвички, і єльці, і пічкурі.

— Ах, спо-осібо-о! — сказала Гомзинша. — Ми так бєдно-о-то-о живьом, что-о нєчєм-то-о и деток-то-о нако-ормить-то-о!

— Їжте на здоров’ячко, їжте на здоров’ячко, — казала Карасиха, чекаючи поки Гомзинша поверне їй мисочку. Та пішла в квартиру, а за мить повернулася:

— Токие тяжо-олиє вре-ємєна, что-о го-олову сєбє-то ло-маєшь, чєм етіх-то дєток ко-ормить-то. Спо-осібо, прино-осітє єщо-о!

Загалом, утрата від такого приносу в Карася була невелика, бо внизу вже стояв наповнений рибою кошик, а сама Карасиха так поспішала теж із певної причини: бігла на базар, щоб ту рибу швиденько продати, бо як кажуть: свіженьке — дорогеньке!

Найцікавіше було дивитися, коли ця родина кудись виходила із двору: в кіно, якого вони були любителі, чи десь у гості. Попереду плив, одягнутий у сірий костюм, у білій сорочці під сіру краватку і з сірим капелюхом на голові Карась, він спокійно й поважно ніс кругле черево, а ноги ступали на траву чи стежку обережненько, ніби й не торкалися землі. За ним пливла уже також достатньо кругленька Карасиха, здавалося, що сукня на ній була не вдягнута (до речі, також сіра), а натягнута, притому тканина напиналась аж так, що зусібіч віддувалися округлі кавалки товщу: на грудях, на боках, на спині. Волосся в неї зачісувалося біля голови щільно, аж облягало голову, як пір’я у пташки, а ззаду віддималася круто сплетена і скручена курдулька; личко Карасиха мала геометрично кругле із привішеним підгарлом, а з вух звисали золоті півмісяці-серпики. За нею ступали одягнені точнісінько в такі, як у батька, сірі костюмчики й білі сорочечки пузетенькі Карасики, краваток, звісно, в них не було, а замість капелюха кожен мав сіру солом’яну тюбетеєчку. І коли я зорив згори на цей урочистий похід, мені здавалося, що я на березі ріки й дивлюся у воду, і в тій воді спокійно пливе зграйка карасів: один великий, другий менший і четверо маленьких. І всі були під той час зосереджено урочисті, бо жили й пливли в своїй стихії — нічого їм у цьому світі не бракувало. Коли ж підпливали до майстерні-сарайчика євангеліста Сухаря, Карась статечно підіймав капелюха, бо він, як вже казалося, євангеліста вельми шанував, а той зупинявся на вході з рубанком у руці або з чашкою чаю і з розмоченим сухарем і дивився на похід голубими, лагідними очима, — здається, старому та вічно заклопотаному Сухареві також подобалося, що хтось його в цьому світі шанує.

У вільний час Карась таки любив заходити до євангеліста Сухаря, але різниця між ними була та, що Карась був войовничий атеїст і намагався навернути на своє безвір’я Сухаря, кажучи йому один і той же резон:

— Кажете, що є Бог, а я кажу, що нема. І знаєте чому? — на вустах зацвітала хитренька усмішка, а поросячі очка пломеніли. — А тому, що все в світі одне одного пожирає: гусінь жере листя, пташка — гусінь, кішка чи собака — пташку, малу рибу — окунь, окуня — щука, а все разом пожирає чоловік. Отож він ото і є у світі Бог, а над ним, щоб і його пожирало, нічо й нема, хіба смерть. А коли вже Бог я, — Карась реготав, аж ходором ходило його тіло, — то вже навєрно знаю: ніякого Бога нема, це його попи вигадали, бо і їм тра їсти, понімаєш, а самі вони робити не дуже, ото й дурять дурних. А ніякого Бога не може бути, бо він би тоді пожирав людей, як ми пожираємо курей, чи яловичину, чи рибку, чи свинину, чи часом, як оце я, й собачатину. От як я розсуждаю, і ви мене тут не перепрете, хоч вас і уважаю… Ну, переконайте мене, що це не так?

Спершу євангеліст Сухар пробував його переконувати, але Карась мав один спосіб суперечки: на кожен резон він повторював у скороченому чи розширеному варіанті той-таки свій монолог про всепожирання і блаженно сипав іскрами із поросячих очок; просто він ніякої думки, що суперечила б його помислам, не приймав, а подратувати співрозмовника любив. Через те євангеліст Сухар перестав його переконувати, і в такий спосіб вони знайшли між собою порозуміння, тобто кожен залишився при своїй правді…

Одного разу покликав мене до себе наш інвалід Георгій Ковальчук і, давши мені гроші, по-особливому тремтливим голосом попросив сходити на базарчик і купити букета-вінка, які тоді торгівці квітів вибагливо укладали, притому найбільшого. Завдання було трохи дивне, і я спитав у Ковальчука: для чого йому квіти?

— Є один план, — загадково сказав інвалід.

До базару було недалеко, пройти трохи вгору по Кам’янці, там перескочити гребельку, видряпатися дерев’яними східцями на вщерть зарослу дерезою Замкову гору — от він і базар, де стояла чотирикутна цегляна будка для продажу гасу, до якої постійно тяглася черга: люди з каністрами й найрізноманітнішими бляшаними банками, а чи просто з відрами. В будці біля залізної, зрізаної вгорі бочки, в яку тоненькою цівкою лився гас і до якої був привішений набір також бляшаних черпалок (на два літри, літр, півлітра і чверть), стояв весь просякнутий, як мені здавалося, гасом продавець із сіро-червоним обличчям; вряди-годи він управно хапав черпачка за довгу ручку і занурював його в бочку, по тому виливаючи у лійку. За його спиною стояла залізна полиця, на якій рядком стояли пляшки із зображенням людського черепа і з фіолетовою рідиною всередині — денатурат; деякі п’яниці розпивали його, зовсім не вражаючись отим черепом на етикетці й написом: «Отрута!». Ще недавно, тут-таки за ятками, була й товкучка, але тепер її звідси забрали й перевели на Смолянку. З лівого боку вивищувався великий цегляний павільйон, де продавали м’ясо, молоко, сир і сметану. Між павільйоном та ятками й мостилися квіткарки з отими величезними, як вінки, букетами. Я поторгувався й купив найкращого, і тільки взявши в руки ту гору квітів, збагнув, що тягти його мені було зовсім соромно, тим більше, що на мене кинула оком гарнесенька дівчинка у напрочуд чистенькому платтячку, з рукавами-ліхтариками, яка тягла прямокутну бляшанку з гасом. Я попросив тітки, щоб букет біля неї трохи полежав, а сам метнувся до кіоску, купив кілька газет, тоді в кущах резеди ретельно його загорнув і поволік додому — розбирала мене цікавість, що Ковальчук із тим букетом має зробити і чи не надумався він здуру дарувати його Марині, адже іншого адресата для квітів я не знав.

Підійшов до нашого двору, вичекав, щоб там нікого не було, тобто щоб пішов Карась, який стояв біля свого сарайчика, — роззявив пащеку із жовтими зубами й позіхав, причому очі його зникли з обличчя зовсім. Потім почухмарив потилицю й пішов у сарайчика до євангеліста Сухаря, а я шмигнув із загорнутим у газети букетом до Ковальчука. Георгій сидів у білій сорочці, правда, не прасованій і перед дзеркалом начіплював собі на шию кравата.

— Усе я вмію, усе можу, — сказав мені, — а галстуха, чорт би його забрав, красіво не зав’яжу. Глянь, чи красіво мені в галстуху?

Я зирнув, крават і справді був зав’язаний криво, через що стримів, дивно вигинаючись набік.

— Нормально! — сказав я й почав розгортати газети.

Букет був не першої свіжості, очевидно, його тримали в продажі з ранку; Ковальчук подивився на нього кисло, але я переконав його, що купив справді-таки найкращого, бо інші були ще гірші. Георгій вирвав кілька примнутих чи зів’ялих пелюстків, від того букет покращав, а я знову спитав, для чого йому квіти.

— Є один план, — мовив він, примружуючись. — Спасіба, ти уже мені не нужен!

Я образився. Ганяти мене по базарах, то був «нужен», а тепер уже й не нужен. Засопів і пішов до дверей. Ковальчук, очевидно, збагнув свою нетактовність.

— Слиш, пацанок, — тепло сказав він. — Ти, конешно, звіни, що я тебе наче й проганяю, але, понімаєш, я тебе й не проганяю. Нужно мені зара дещо приготовить. Діла! — сказав він і якось печально розсміявся.

«Ну, що ж, — подумав я. — Діла, так діла!»

І якось мені стало аж зовсім невесело від усього цього: білої сорочки, краватки і прив’ялого букета. Стало мені чогось жаль Георгія Ковальчука, аж не хотілося й підглядати за ним, хоч я таки, мушу признатися, добрячий підглядайло. Але цього разу мені хотілося піти з двору геть, принаймні видряпатися на гору, де недавнечко ми воювали з любарською ватагою; до речі, нагорі я знайшов цікавий камінь, в який було вкраплено кристали, один із них я приносив нашому вчителеві хімії, і він назвав його турмаліном.

Отож я пішов до євангеліста Сухаря і розповів йому про чорні кристали, попросивши молотка та зубило, бо в нас, правду кажучи, було тільки щось схоже на молотка, яке немічно бовталося на ручці, а зубила не було — це вже точно. Євангеліст Сухар молотка й зубило мені дав, попросивши показати йому ті кристали, отож я поліз на гору; осінь була тепла, й гарна, й печальна. Погідно, просторо й смутно було в мене на серці. Я вибивав із каменя турмалін, а сонце копошилося мені промінням у чубі, і пахло десь так, як той прив’ялий букет, що його я притягнув із базару. Я таки й справді не хотів бачити, як Ковальчук даруватиме букета Марині, бо кому б він його дарував іще?

Але я знав інше: Марина до нього ось уже скільки часу не заходить, вона вже відхихотіла своє із черговим зальотником, той також зник; Марина вже відплакала по ньому свою пієту, але й по тому до Ковальчука не зайшла. А зараз у Марини був кавалер новий, і вона саме тепер найзакличніше до нього хихотіла біля хвіртки нашого двору, отже, що собі думає той жалю гідний Ковальчук?

Отак думав я, длубаючи камінь і вибиваючи з нього чорні кристали турмаліну, сонце ніжно плакало в мене над головою й копошилося у моїм волоссі, ніби й мене за щось жаліючи, але мені здавалося, що я був серед усіх єдиний, котрий не потребував жалощів, і то з простої причини — я єдиний серед них був ніхто. Тобто не мав ніякої за собою історії, ніякого дивацтва, ніяких захоплень чи стремлінь; був я ніби правдешній брат отієї нещасної Стасі, брат безназванний, але й Стасі я не міг дорівнятися, бо та своєю дочасною й раптовою смертю раптом виросла в щось, у ангела, як сказав євангеліст Сухар; адже то й справді була істота без гріха та вад, ясний світлячок у нашому дивному й химерному світі. Тобто, як виявилося, і вона в цьому світі жила, а я — ні, був-бо в ньому ходячими очима, що все бачать, за всім підглядають, стежать, все вимічають, — це ніби поза волею своєю, і все для того, щоб потім, у далекому майбутньому, десь через сорок років потому, коли все це відбувається, раптом відчути, що мене не покидає привид мертвого дому і що він ніколи мене не покидав. Що в мене, може, місія така у світі, а може, й призначення: тягти за собою це привиддя, носити його в серці, в душі, в голові; бачити постійні його візії, бачити обличчя колишніх людей, які в моїй уяві та пам’яті ніколи не тьмяніють, і діставати жахливе переконання, що я єдиний носій пам’яті про пожильців мертвого дому. Та це тепер він мертвий, тоді ж він мертвий не був, а був, за філософією Карася-Вакулюка, пожирачем людей, отже, ніби їхнім Богом. І він справді жер своїх пожильців одного за одним: зачавив чадом родину Федоруків, зжер янгола нашого маленького світу Стасю, зжер другого найдобрішого серед нас — Івана Касперовича, й пожирати тих пожильців, як доведеться мені розказати, не покидав: спершу добріших, потім зліших, а зрештою, й усіх. І мені здається тепер, що я єдиний залишився із тих пожильців живий лише тому, що не мав з-між них свого «я», що насправді не жив серед них, а був біля них лишень присутній, що я між них, може, був перший мертвий, через що Смерть — цей другий людський Бог, за філософією Карася-Вакулюка, — і не захотіла мене забирати. Так, я був ходячими очима, що все доглядають, але ні до чого у світі не здатний… Ці застереження недаремне пишу, адже тоді, відмовившись дивитись, як нестиме букета Георгій Ковальчук у білій, випраній, але не прасованій сорочці, в краваті, якого він не подужав до ладу зав’язати, я по-своєму зраджував своє призначення, отже, починав ніби з нічого ставати чимось. Жаль великий пік мою душу, а де пече жаль, байдужого «ніщо» не буває.

Довго сидів я на горі, довбучи й длубаючи камінь. Вибив десь зо п’ять кристалів, чорних, як ніч, гарних, лискучих, чудово огранених — ніби міцні, закам’янілі згустки пітьми. Побив молотком пальці, аж вони зуділи, і сонце вже не плакало наді мною й не копошилось у моїй чуприні, не гладило, не співчувало мені — похилилося на захід і вже готувалося приплющити очі. Сидіти на землі мені стало холодно, хоч я й підмостив трави й бур’яну, адже осінь уже прийшла, уже треба було повертатися додому, бо при цих пристрастях не повідомив матері, що йду на гору, а вона таких речей не терпіла, отже, мені сьогодні вдома влетить. Я звівся, розпрямляючи закляклі коліна, висипав кристали в кишеню і почав спускатися крутосхилом.

Але доля часом дивно жартує з людей, бо саме тоді, коли я вступив у двір, побачив, що від своєї галереї рушив, волочачи ноги й налягаючи на костури, Георгій Ковальчук. Під пахвою в нього було затиснуто величезного букета, якого я ж і купував, одягнений він був у костюм з білою випраною, але непрасованою сорочкою, на шиї в нього стримів, вигнувши спину, як вуж чи гадюка, крават; волосся — змочене й гладко зачісане, навіть зализане, а обличчя біле, ніби алебастрове. На ногах у нього бовталися насаджені на протези лискучі туфлі; у дверях свого сарайчика-майстерні стояв євангеліст Сухар, в одній руці тримаючи полив’яну чашку, а в другій — розмоченого сухаря; біля сходів-галереї нашої стояла Ващучка з мітлою в руці, а біля сходів-галереї другої — Карась. На лавочці неподалік Карася сиділи дівчата міліціонера Гомзина Людка і Фанька і весело блимали очками, а Георгій Ковальчук ішов, власне й не йшов, а волочився чи повз, як тварина із перебитим хребтом, і той засунутий під пахву букет був жалюгідний, ще більш зів’ялий та недоладний. А на лобі в інваліда Георгія тремтіло кілька крапель поту, а зуби прикушували долішню губу, а очі пострілювали на всі боки, ніби Ковальчук когось побоювався чи остерігався. Двері квартири № 4 були відчинені, і з них вийшла жінка євангеліста Сухаря, суха, строга і з залізним профілем, в неї на боці стояла миска зі скрученою у вальки білизною. Поставила миску на траву біля протягненої від галереї до дерева, що росло край двору, шворки, але раптом побачила Георгія Ковальчука і на хвильку завмерла, бо і їй здалося, що цей похід із букетом під пахвою — щось чудне. Він же був неподалік від неї і ніби й всміхався їй назустріч, але жінка євангеліста Сухаря тієї усмішки не прийняла, нагнулася, взяла скручене простирадло, струснула його й почала кріпити до шворки дерев’яними прищепками, які виймала з кишені хвартуха, до речі, геть мокрого. І ось коли вона розвісила цього першого свого білого прапора, Георгій Ковальчук спинився біля неї, перевів подих і спитав:

— Звиніте, а Марина ваша вдома?

— А що ви хотіли? — спитала через плече строга жінка євангеліста Сухаря.

Сам євангеліст перестав пити чай, поставив полив’яну кварту чи дзбанка й пішов через двір до своєї жінки та Ковальчука — обличчя його було стурбоване.

— Хотів би поговорить із вами й Мариною, — сказав Ковальчук.

Жінка євангеліста Сухаря нагнулася, стряснула ще одне простирадло й повісила, прищеплюючи. І тільки тоді кинула так само через плече:

— То заходьте в хату!

— Нє, хай би Марина вийшла, — сказав Ковальчук. — Бо в мене ні від кого секретів нема.

Жінка здвигнула плечима і гукнула, як ворон каркає, Марину, та з’явилася на порозі зі здивованими млосними очима, щось іще пожовувала, здається, її відірвали од вечері.

— Що таке? — спитала вона, жуючи.

— Тут до тебе… Кавалєр… — сказала жорстко жінка євангеліста Сухаря і нагнулася, щоб узяти чергове, скручене у валька простирадло.

— Це ви? — байдуже сказала Марина, не перестаючи жувати. — Щось хотіли?

— Да, — сказав Ковальчук, розпрямлюючись, наскільки це йому вдавалося, обличчя ж лишалося цілком серйозне, навіть поважне. — Я приніс вам цвіти…

Узяв з-під пахви букета й подав Марині. Євангеліст Сухар підійшов до цієї групи і став, безмовно на все дивлячись. Його жінка розвішувала білизну, а Марина стояла, і її рот на один бік усміхався.

— Ах! — засміялася вона раптом. — У честь чого?

Квітів не брала, тож Ковальчук стояв перед нею з простягнутим букетом.

— В честь того, — сказав він, — шо я вас, Марино, люблю і прийшов оце вам зробить придложеніє.

Тоді Марина перестала жувати.

— Придложеніє? — перепитала вона.

— Да, придложеніє, — твердо сказав Ковальчук. — Я не просто собі, ви ето знаїтє, в міня первий разряд по шахматам і я майстер спорта по шашкам, даже задачки в газетах печатаю. А ще я харашо рисую і всякоє такоє друге!

Марина ковтнула те, що жувала, якось грубо хихикнула, але миттю обірвала сміх, смикнула плечима, і її конопата фізіономія стала напрочуд холодна.

— Ну, це уже звиніть! — сказала, розвернулася і побігла в двері, все-таки гублячи по дорозі хихоти.

Букет випав із рук інваліда, і він весь похитнувся, євангеліст Сухар підхопив його під ліктя.

— Ну, ну, все добре! — сказав він. — Тримайсь!

Але Ковальчук триматися не міг: сів на траву, й костури розлетілися навсебіч. Жінка євангеліста Сухаря при цьому продовжувала розвішувати й не оберталася, вихоплюючи з мокрого хвартуха прищепки і прикльовуючи ними білизну — все, що відбувалося, ніби її не стосувалось.

— Я січас… я січас, — сказав інвалід, лапаючи руками за костурами. — Я січас устану. Не безпокойтеся!

— Ходи на лавку, поговоримо, — м’яко сказав євангеліст Сухар, подаючи йому костури, а тоді допомагаючи звестися.

Я кинувся вгору на галерею, бо там нагорі було відчинено вікно, і звідтіля чудово мало бути чутно, що балакали на лавці євангеліста Сухаря, і ледве не збив Ващучку з мітлою, бо та, замість стояти на місці, двигнула мені навпереріз. Махнула мітлою, та я її оминув чи, властиво, обігнув і поторохкотів сходами.

Лавка євангеліста Сухаря була, як уже говорилося, найкраща в нашому дворі: витесана охайно з грубої дубової дошки й покрита палітурою. Спинка в неї різьблена, фігурна, і от саме до тієї лавки й поволочився, підтримуваний Сухарем, Георгій Ковальчук.

— Що це ти собі надумав? — спитав євангеліст Сухар, коли Георгій усівся.

— Думав зробить добре, — відповів плаксиво Ковальчук. — У неї всіда з її кавалерами не виходить.

— Ну, ти й дурний, — мовив євангеліст Сухар. — Хіба не бачиш, що вона пуста? Через те її кавалери й не тримаються…

— Нє, вона хароша, — сказав Ковальчук. — То-їсть, я думаю, шо вона хороша.

— А вона й нехороша, — м’яко мовив Сухар. — Через те й не тримається біля неї ніхто. Чого ти зі мною спершу не порадився?

Букет і досі лежав на траві. Жінка євангеліста розвішувала білизну. Вже більша половина шворки була зашпилена, м’який вітерець, що повіяв, м’яко те мокре шмаття тріпав.

— Я ж хотів по-хорошому, — плаксиво сказав Ковальчук. — Шоб усьо було відкрито й откровєнно…

— Знаю, що ти добрий хлопець, — відказав Сухар. — І хотів по-хорошому. Але тут таке діло, що по-хорошошу не можна. Тут не по-хорошому тра, а по-розумному…

— Ну да, я ж інвалід, — мовив Ковальчук. — Але я подумав, шо када вона до мене часом заходить…

— Ну, заспокойся, — поплескав його по плечі євангеліст Сухар.

— Подумав, що, може, і я зможу жениться, — сказав Георгій. — Бо в міня тилько того, шо з ногами. В остальном я нормальний.

— Ясне діло, що нормальний, — сказав євангеліст. — Нормальний, але нерозумний. Думаєш, всі знають, що внутреннє важніше внєшнього, а не всі те, хлопче, й знають, бо ока не мають — для тіла світильника. Отож, темні вони й мають усе темне в собі. Знаєш, як Христос сказав фарисеям: «Тепер ви, фарисеї, он чистите зовнішність кухля та миски, а ваше нутро повне здирства і кривди…» Пойняв, що я хочу сказать?

— Ні, — печально озвався Ковальчук. — Я пунімаю інше: може, я шось дурне й задумав, но хіба можна з міня сміяться?

— Посміялася з тебе не вона, — сказав євангеліст, — а нерозум’я твоє… Зберися з духом і відкинь од себе дурне, бо той, хто тебе зміг би полюбить, сам до тебе прийде і дасть знать, а ти його не шукай. Подасть тобі милостиню з унутрішнього — і все буде тобі чисте. Пойняв, що я хочу тобі сказать?

— Ні, — печально сказав Ковальчук. — Вона ж до мене приходила?

— Приходила не з любові, а з дурного інтересу… А ти мужній і розумний будь.

— Да, мені це не вперво, — сказав Ковальчук. — Я, дядьку, не простак, ви це знаєте, я майстер спорта по шашкам…

— Ну й маладєц! — сказав євангеліст Сухар і поплескав його по плечі. — Бачу, що ти мене пойняв…

Я стояв угорі й дивився на криваву пляму букета на траві. І мені раптом стало страшно, як буває страшно, коли проливається кров…

А кров у нас таки справді пролилася. Тепер, часом цілком ареально, мені здається, що той мертвий дім, котрий так ненастанно привиджується, був розумний, а може, й хитрий у затятій ненависті до пожильців своїх. Бо він, здається мені, вижерши повністю родину Федоруків, тобто зачавивши їх чадом, збагнув: так діло далі не піде. Знав, що він хворий, дім, йому надходила пора вмирати й перетворитися згодом у привида, але знав він інше: коли нищитиме пожильців тої чи іншої квартири повністю, то так йому спокійно не вмерти, бо на звільнене місце прийдуть пожильці нові, легше ж йому буде, коли люди не змінюватимуться, а умалюватимуться частково й поступово. Отож він почав вихоплювати з тієї чи тієї родини по одному. Наступною його жертвою став наймолодший із Карасиків…

Ні, я верзу казна-що! Цілком щось дурне, ареальне ж — це і є дурне. Ніякого свідомого акту у виборі жертви, ясно, не могло бути, та й будинок тут ні при чому: будинкові немає діла до хробаків, що сидять у його тілі, він живе своїми вимірами і своїм часом, а хробаки, люди в тому числі, — у своєму. Отож не треба вигадувати, кажу собі я, нічого несусвітнього, досить, щоб зафіксувати бачене мною й почуте — воно й так непомірно хвилює мій розум та уяву. Жах буття не в непередбаченій таємничості існування з його законами та антизаконами, жах буття — у відсутності глузду. Бо не лише ареальне — дурне, реальність також зумовлюється відсутністю глузду, що переконливо, як мені здається, свідчить: не ми керуємо світом і не наші речі правлять бал, але ота вища мудрість, що витікає з нічого і назва якої — абсурд. Тільки той, хто може це збагнути, спроможеться збагнути часточку Бога, а може, й не самого Бога, а тільки його тінь. Самого ж Бога збагнути нам, поки живемо, неможливо, бо, коли б це сталося, ми б уже в світі жити не могли б. Чому? Не знаю. Так мені здається.

Так-от, яблуком розбрату став у Карасиків дитячий пістолет. Це був якийсь не наш пістолет, а як потрапив до Карася — гаразд невідомо, сам Вакулюк-старший казав, що знайшов його на березі річки, коли ловив уранці рибу. Факт той, що іграшка цілком імітувала пістолета справжнього, тільки маленького. Переконавшись, що він несправжній, Карась приніс пістолета дітям, і от вони, завше єдині та завше дружні, збурилися й пересварилися між собою, ледве не побившись, — не могли розсудити, кому пістолетик має належати. Карась навів поміж них лад, давши іграшку старшому, але тільки на день. Завтра пістолет мав перейти до підстаршого і так далі. Отже, найменший Карасик мусив чекати аж три дні, поки іграшка перейде до нього.

І він спокусився. Викрав пістолетика у старшого і вперше за весь час свого існування од братів одірвався, просто втік, щоб на самоті втішитися й награтися іграшкою. Пішов він у парк, дорогою граючись, тобто розстрілюючи бур’яни, кущі й перехожих, і його засікли двоє хлопців із Любарської — Роман Надудський і Михайло Бернайзеншвейн, підлітки, років по чотирнадцять. Вони наскочили на малюка, забрали в нього іграшку, а що Карасик був завзятий і з відчаю покусав їх та подряпав, вони його побили, кинули у бетонний риштак і закидали камінням. Там, у риштаку, найменший Карасик і віддав Богові душу, а перелякані хлопці дали драла; згодом, правда, злякалися ще більше і самі себе видали міліції.

І знову плакали в нас у дворі мідні труби, та в той день уже не було сонця, бо осінь стояла пізня, і хоч не дощило, але дув сильний холодний вітер, рвав волосся у чоловіків, мотав спідницями й краями хусток у жінок; осінні пишні квіти вже майже відійшли, отож найбільше люди принесли морозу, хоч були й айстри, й жоржини, і ці квіти тоскно пахли. Карасиха була прибита і вряди-годи починала натужно вити, як поранена тварина. Карась стояв біля труни, і в нього потоками текли з очей сльози, не перестаючи, і це було так дивно бачити! Троє осиротілих Карасиків стояли в своїх сірих костюмчиках із червоно-чорною стрічкою на рукаві, наче неживі: однакові, виблідлі, перелякані, а спокушений маленький грішник лежав спокійно в труні, і його обклали квітами аж так, щоб не було видно проломленої голови, через це й здавалося, що він у квітчаному вінку. І знову-таки якось нестерпно-тоскно пахло, як завжди пахне при покійному, і моя мати в чорній сукні та хустині вийшла у двір і зупинилася, похмура й рішуча.

— Ні, це найгірше, коли помирають діти! — сказала вона.

А музика ридала, а музика квилила, і знову всі сусіди в повному складі зібралися разом: дивно вихудла Олька, в якої обличчя тепер було не червоно-сизе, а сіре, майже чорне, очі ж великі й сумні; і моя подружка Галинка, яка підійшла до мене й притислася плечиком до плеча мого.

— Дивлюся на нього, — шепнула мені, — і мені здається, що він зараз скочить, засміється і скаже, що всіх нас обдурив. Чи може таке статися?

— Не може, — відповів я пошепки. — Бо він нас не обдурив.

Стояли тут Ващуки: Віктор із матір’ю і навіть божевільна Зіна, яка з величезною цікавістю розглядалася по людях, а побачивши, що сусіди підходять і кладуть на труну й покійника квіти, побігла за дім, зірвала кропиву та поклала й собі. Ващучка хотіла ту кропиву забрати й викинути, але Карасиха раптом ніби отямилася і сказала:

— Не чіпайте, бо вона, бідолашненька, од щирого серця. А його, мого синочка, доля така кро-пив-няна! — І вона знову заголосила й забилася головою об труну.

Я помітив, що божевільна Зіна з напруженою увагою стежила за матір’ю, а коли та залишила її кропиву в спокої, ніби відтерпла. Віктор стояв обіч неї цілком байдужий, його борлак гостро витинався, а вирячкуваті очі були погаслі.

Стояли тут і євангеліст Сухар із жінкою; дочки, правда, не було. Але згодом вийшла й вона: зовсім без трауру, в пальтечку, накинутому на халата. Обличчя її, як і у Віктора, було цілком байдуже, вона покидала туди-сюди млосними очима, а що осіб чоловічої статі її віку тут не було, трохи постояла та й пішла, позіхнувши, додому.

Міліціонер Гомзин стояв у всьому блиску чобіт та форми, обличчя мав поважне.

— Невже не знайдуть тих клятих убійників? — спитала його підлесливо Червона Шапочка, шморкаючи червоним носом.

— Найдут, — поважно сказав міліціонер; до речі, на той час убійники ще не заявили на себе. — У нас реб’ята работают харашо… Не таких накривалі.

Червона Шапочка тільки недавно оновила барву свого капелюшка, і той червоно палав між навколишньої сіризни. Гомзина з дочками стояли купкою і про щось перешіптувалися.

Георгій Ковальчук сидів на своїй лавці, поклавши обіч костури. Йому в цій історії випала трохи більша роль, через що й тепер він сидів гордий. Як виявилося, Карасики не мали жодної фотографії, тобто ні разу в житті не фотографувалися, і Карась, коли хлопчик лежав ще в хаті, прийшов до інваліда й попросив, щоб той його сина змалював на пам’ять. Мертвому Карасикові підклали під голову подушки, щоб його ліпше було видно, одягли на голову солом’яну тюбетеєчку, і Георгій Ковальчук старанно хлопця замалював. Карась хотів йому заплатити, але Георгій грошей брати рішуче не захотів, навіть образився трохи. Всі Карасі з Карасиками однодушно визнали, що портрет вийшов напрочуд, менший Карасик на ньому був ніби викапаний і цілком живий, тим більше, що хлопчика Ковальчук намалював із відкритими очима, для чого використав, ніби модель, третього Карасика, і це було правильно, бо всі вони на одне обличчя, тобто подобали на батька. Забігаючи наперед, скажу, що Карась після тієї події одягнув свою родину, як тут описувалося, й повів усіх до фотоательє, де вони, звісно, без найменшого Карасика, урочисто завмерли, навіки відбившись на папері «для памняті», як заявив Карась. Того ж портрета, що його намалював Ковальчук, уставили в рамку, і зараз він стояв, обіпертий об спинку винесеного стільця, його також майже засипали квітами. Я помітив, що Ковальчук весь час гордо на портрета позирав, бо той справді йому вдався; наймолодший Карасик виглядав на лице, як живий, але й викликав до себе співчуття та жаль — художник трохи його ангелоуподобив.

Євангеліст Сухар, як завжди, стояв біля труни, сухий, високий і виструнчений, його голубі очі палали, а вітер кошлатив і шарпав довге й сиве волосся; мені тоді здалося, що саме так мають виглядати святі чи апостоли, про яких я, правда, знав вельми небагато; просто чував, що такі колись були.



предыдущая глава | Привид мертвого дому. Роман-квінтет | cледующая глава