home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement





8


У квартирі № 7 жив міліціонер Гомзин зі своєю жінкою, яка, говорячи, сильно окала, ще й протягуючи те «о»; цікаво, що її дівчата говорили російською мовою по-місцевому і вільно володіли українською, як і всі ми, притому без найменшого акценту. Хто був за походженням сам Гомзин, установити було не так легко, бо хоч говорив він російською, але часто вставляв українські слова, правда, вимовляв їх смішно, як це роблять росіяни. Чим він займався в міліції, ніхто не знав, але вряди-годи до нашого двору під’їжджала вантажівка, завжди інша, з кабіни вивалювався цілком теплий Гомзин; із кузова вантажівки йому подавали якісь пакунки, чи пару зв’язаних курей, чи й гуску; курей він брав за лапи головами донизу, а гуску встромлював під пахву і брів через двір, видимо похитуючись. Його дівчата, невідомо в який спосіб (може, стежили з вікна) обов’язково на цей момент вискакували із жерла галереї, кричачи: «Папка приєхал! Папка приєхал!» — Гомзин при цьому зупинявся, дівчатка кидалися його обіймати, а він незмінно казав:

— Да, папка своїх дєток не забиваїть. Папка всіда своім деткам что-то да привєзьот. Дєржі! — І вручав їм зв’язаних курей чи пакунка, а коли була гуска, що також траплялося не раз, її він дітям не доручав, і це робив так після того, як одна із таких приречених боляче вщипнула Людку, вдарила крильми в обличчя Фаньку, вирвалася й почала з диким ґелґотом бігати подвір’ям, а потім змахнула крильми і, так само страшно ґелґаючи, полетіла на річку, і потім вони всі четверо, на превелику втіху не тільки пожильців дому, а й сусідів дальших, ганяли понад річкою, льопали по воді, намагаючись ту гуску зловити, а та розпачливо ґелґала, била крильми, злітала й так їм до рук не далася. Роз’ятрений міліціонер Гомзин попроганяв із матюками з берега жінку й дочок; жінка при цьому йшла і хлипала:

— Про-о-опало-о-то-о гусо-о-очко-о-то-о! То-око-оя жір-нінько-оя гусо-о-очко-то-о!

А міліціонер Гомзин сів на каменя й запалив цигарку, давши не тільки гусці заспокоїтися, але й собі. По тому вийняв револьвера, прицілився і з одного пострілу зніс гусці голову. Тоді спокійно зайшов у воду, схопив бунтівницю за крило й поволочив додому, засіваючи гусячою кров’ю траву. Гомзина широко розчахнула вікно на другому поверсі дому, побачила, що гуска без голови, і зарепетувала:

— Го-оло-овочку ти чего-о-то-о по-отерял-то-о! По-оді-ка принеси-то-о!

Гомзин зирнув на неї так, що мені здалося: в нього виникло бажання вдруге видобути пістолета і послати кулю вже в другу репетливу голову.

— Замолчі, дура! — ревнув він і поволочив безголову гуску, з якої й досі крапала кров (вельми кров’яниста була) в галерею сходів.

Гомзина, однак, втрати витерпіти не могла, побігла на річку, лазила там по воді й відірвану голову гуски таки знайшла; потім несла ту голову в долоні, а Карасисі, яка їй по дорозі зустрілася, заявила, що її чоловік п’яниця й марнотратник, а вона така бідна, що не знає, як нагодувати діточок і що вони майже завжди сидять голодні, а голодним і гусяча голова «хо-оро-ошо-о», принаймні з неї можна буде зварити бульйон.

Карасиха слухала її, змруживши ліве око, а праве широко розплющивши, і обличчя її аж розпливлося від чемної усмішки.

Гомзина була скупа феноменально. Ходила в сірих лахах, її дочки були так само одягнені в ганчірки й розбиті туфлі, а при кожній зустрічі з сусідами Гомзина скаржилася на нестатки, при тому таким пронизливо-рипливим голосом, що той долітав до кожної кватирки нашого дому. Я вже казав, що майже всі наші пожильці робили їм приноси, за винятком Ковальчука та моєї матері. Ковальчук був інвалід, і з нього нічого не візьмеш, бо нічого він не мав, а моєї матері Гомзини, як, зрештою, всі, побоювалися. Сама Гомзина інколи побори брала і в інший спосіб: заявлялася до когось додому і, голосно скаржачись, просила чи пару цибулин, чи картоплі, чи трохи борошна, клятвенно зобов’язувалася все це віддати найближчим часом, але, здається, не було випадку, щоб вона щось сусідам повертала. Сусіди для спокою харчі їй позичали, як-то кажуть, «на вічне оддання», а речі (бо просила вона й їх) давати перестали, зрештою, просила вона стару одежу, старе взуття, стару кастрюлю чи надщерблену тарілку — все, що завгодно. Вдома в неї ніхто ніколи не бував, а ті, що робили приноси, приймались у тісному передпокійчику і там, що хотіли, віддавали. Гомзини ніколи не приймали гостей і не влаштовували гулянок, хоч сам міліціонер, здається, був не проти того, бо таки часто повертався додому п’яний «у дим», та й дома пив чарку із приносів Червоної Шапочки. Зате він часто казав, виходячи надвір у пасматій піжамі, що хоча й любить жити із сусідами «по-братскі», очевидно, поняття братства в нього, як і в його народі, трактувалося своєрідно, і це, здається, не була його особиста вада, а риса, мабуть, історична. Можливо, те, що в нашому домі були пожильці двох квартир од нього незалежні, в яких навіть Гомзина не могла нічого вижебрати, певною мірою його дратувало, отож якось він заявивсь у своїй піжамі до Ковальчука саме тоді, коли в нього сидів я: Ковальчук таки загітував мене прослухати в його читанні «Повість о нещасних влюбльонних, ілі Страшноє самоубійство». Він саме розгорнув зошита і вже почав читати, а я готувався спокійно під ту читку передрімати, коли ж без стуку розчинилися двері, і в них всунувся пасматий чорт, як мені спросонку уявилося. Але то був, звісно, не чорт, а міліціонер Гомзин, який обдивився нужденне й захаращене мешкання Георгія Ковальчука і сказав:

— Да, ти тут завйол бардак.

— Живьєм, як умєєм, — незворушно відповів Георгій Ковальчук, він у певних випадках любив виявляти незалежність.

— Што єто ти чітаїш? — спитав Гомзин, сідаючи на заваленого лахами стільця.

— То вам не інтересно, — мовив Ковальчук.

— Нє антісовєтчина? — зімружив очі Гомзин.

— Нє. «Повість о нещасних влюбльонних, ілі Страшноє самоубійство».

Назва міліціонера Гомзина не зацікавила. Він позіхнув.

— Знаїш, чо я к тібє прішол? Провєріть, врьош лі ти, шо мастер спорта в шахмат?

— Я майстєр спорта по шашках, — сказав Ковальчук, — а по шахматам у міня пєрвий разряд.

— Неважно, — сказав Гомзин. — Сиграїм?..

Це було щось неймовірно цікаве, адже ніхто ніколи з Ковальчуком у нашому домі ні в шашки, ні в шахи не грав: хто умів, боявся, бо надто часто Ковальчук свої титули афішував. Відверто кажучи, я також сумнівався, що він і справді такий визначний шахіст та шашкіст.

Георгій криво всміхнувся. Відклав повість, сказав мені, що я можу йти, почитає він мені потім, але я і з місця не рухнувся. Ковальчук не наполягав. Спокійно вийняв дошку, а міліціонер у піжамі підсунувся до столика.

— В шашки чи в шахмати? — спитав Ковальчук.

— Я лучче іграю в шахмати, — сказав Гомзин самовпевнено.

Ковальчук розклав шахи, дав Гомзину грати білими і за кілька ходів його розгромив. Гомзин підскочив.

— Постой! Я нє так пошол!

— Давайте ще раз, — сказав інвалід.

Цього разу грав білими Ковальчук. Результат був такий самий.

— Може, в шашки? — іронічно спитав Георгій.

— Ти какой-то чорт! — підхопився Гомзин і притьма кинувся з кімнати.

Ковальчук сидів блідий і сердитий.

— Пойняв? — звернувся до мене. — Він думав, що я про перший розряд і про майстра спорту брехав. Ні, ти пойняв? А я нікада не брешу! Я і в газетках пічатаюся, показать тобі?

— Я ж бачив!

— В мене й документи є. Показать тобі?

— Та я вірю, — мовив я (до речі, це вперше побачив Ковальчука таким сердитим).

— Нє, ти тільки подумай! — кипів він. — Мене за брехло взяв! Сам брехло і драч!

— Паскуда! — підкинув і я.

— Отож-то, паскуда! Нє, ти подумай! Він сумнівається, що я майстер спорта і маю первий розряд. Шкода, що я йому газетки не показав із задачками. Я й документи можу показать. Нє, ти пойняв? Може, вернуть його й показать газетки?

— Та хай він здохне! — сказав я.

— І це правда, — мовив Ковальчук. — Мене ще ніхто за брехло не щитав. Як я його роздєлав под орєх?

Я розсміявся:

— Це було здорово! Раз, раз — і мат!

— Не таких роздєливав, — мовив Ковальчук, і обличчя його стало недобре. — Нє, ти пойняв?..

Десь під зиму божевільна Зіна розігнала хлопчаків, які за нею ходили тічкою, — про це мені розповіли Карасики. Хлопчаки, як звично, тяглися за нею, коли ж вона раптом повернулася до них і сказала жорстко:

— Всьо! Більше я вам давать не буду!

— Брось, Зіна! — мовив один із хлопців, старший. — Чо ти?

Тоді Зіна раптом заверещала й кинулися на них. Схопила того старшого за волосся, кинула його собі під ноги, а тоді метнулася на інших. Хлопці розбіглися, а разом із ними й Карасики.

Після того Зіна розшукала собі великого, лахматого пса і ходила тільки з ним: хлопці вже до неї наближатися не зважувались. Увечері той пес проводжав Зіну додому, вона цілувала його в морду і весела, усміхнена, випростана, у незмінному солом’яному капелюшку, обвислому старому пальті, з-під поли якого виглядала відірвана підкладка, дефілювала додому. Пес якийсь час стояв за хвірткою й дивився їй услід. Там його й засік Карась, і очі його вперше після смерті молодшого сина радісно засвітилися. Він лагідно покликав пса, підійшовши до хвіртки, але той у відповідь загрозливо показав йому зуби.

— Ну нічо, нічо! — сказав Карась. — Погуляй! Все’ дно будеш мій! Цю-цю-цю!

Вранці пес приходив під хвіртку по Зіну і та з’являлася в усій своїй красі та радості, цілувала пса, і вони рушали в свої щоденні мандри. Карасики казали, що божевільна Зіна почала красти, але не для себе, а для пса. Вона заходила в їдальні, зливала в банку недоїдки і забирала хліб, заскакувала навіть у м’ясні лавки, хапала шматок м’яса чи кістку й тікала, за нею гналися розлючені м’ясники з ножаками, але ніколи догнати не могли, і то через те, що проти них раптом вискакував великий псюра з такою люттю, що м’ясники не зважувалися вступати з ним у двобій навіть із ножакою. М’ясники заявили в міліцію, і божевільна Зіна обов’язково попалася б зі своїм псом на гарячому, коли б пес раптом не зник. Карасики, очевидно, могли б оповісти мені й про те, але вони лише стенали плечима й загадково відводили очі. Але на зиму в усіх трьох з’явилися вушаночки, які мастю подобали до того пса; Карась же не виглядав таким сумним та прибитим, він уже свій траур відбув. Зате щось неймовірне почало чинитися із божевільною Зіною. Вона згубила свого капелюха й бігала з розпущеним та розпатланим волоссям по вулицях, з очей їй лилися сльози; зрештою, як розказали мені Карасики, вона наскочила на одного із м’ясників, який поважно й самовпевнено ніс своє черево, набите краденим м’ясом, на роботу, де те м’ясо й крав, впізнала його й, дико заверещавши, вціпилася йому у волосся, збивши хутряну шапку, яка за дивною грою долі також була тієї ж масті, що її пес. М’ясник був здоровий, як бугай, бо добре роз’ївся на м’ясах, і пробував боронитися проти худенької Зіни, але нічого проти неї не міг удіяти, і коли б не вискочили з магазину інші два роз’їдені на м’ясах м’ясники в таких самих хутряних шапках, хтозна, чи вийшов би він із Зіниних рук живий. Але втрьох вони змогли Зіну скрутити, викликали швидку, яка замчала її в божевільню. Однак, навіть їдучи в машині, вона тримала намертво зціплені кулаки, в яких було затиснуто два добрячі жмути густого й кучерявого і вже трохи сивого м’ясникового волосся…

Карась же, вилікувавши свою тугу в такий своєрідний спосіб, зважився на дві дії: про одну я довідався відразу, а про другу здогадався потім. Отже, Карась пішов на чергову балачку із євангелістом Сухарем, а почути її зовсім нескладно: стіни сарайчика-майстерні прослуховувались елементарно; євангеліст же Сухар продовжував там працювати, незважаючи на холод.

Карась сів на ослінця й шумно видихнув повітря.

— Не прийду до тями після смерті мого бекасика, — сказав він і замовк.

— Усе у волі Божій, — мовив євангеліст Сухар, якось не задумуючись, що прирікає себе на атеїстичний монолог сусіда. Та з Карасем і справді сталися певні зміни, бо він монолог таки проголосив, але дещо іншого змісту.

— Розкажу вам, що теперички думаю, — мовив він, — а думаю те, що проти Бога, може, казав неповажительно, то чи не за те він мене покарав?

— Може, й так, — згодився євангеліст Сухар. — Бо все у Його волі, хочете ви того чи ні, а ми часто про те забуваємо.

Карась сидів, опустивши голову, обличчя його було набрякле.

— Дурний я був, як казав: людина все жере чи пожирає, а її нічо. А людина не все й пожира. От, приміром, котів не їсть, хоч, може, десь котів хтось і їсть, — очевидно, він натякає на своє індивідуальне собакоїдство, — мишей не їсть, пацюків та й мало чого. А коли так, то вона й не Бог, от як я теперички думаю.

— І правильно думаєте, — спокійно сказав євангеліст Сухар, тешучи планку; до речі, труну для малого Карасика, як і для інших наших покійників, виготовив він-таки, грошей за те не беручи.

Карась знову замовк, дивлячись, як Сухар працює.

— Все ви в роботі, — мовив. — І не холодно вам?

— Трохи вже й холодно.

— Я вам кацавейку хутряну подарую, — ентузіастично сказав Карась. — І ще таке подумую, скажіть, чи правильно. Людина й справді не все в світі пожирає, от і бур’яну не їсть і трави, а її щось таки й пожира. І всіх до одного, думаю, пожерти нас має, і ми всі це знаємо. Отак начебто не їсть, як ми, курей, чи свиней, чи яловичину, а в землі об’їдає нас до кісточок. Кажуть, гниє людина. А я думаю, що не гниє, а пожирається. Чи через хробацтво, чи й без нього. От кусок м’яса полежить. Дивіться: і хробаків нема, а його щось починає пожирати, чого не знаємо й не бачимо. То це і є Бог? — спитав Карась, якось дивно зокругливши очі.

— Одна з видимостей його, — сказав євангеліст Сухар, зупиняючи рубанка і, як це умів, засвічуючи блакитним вогнем очі. — Та він не тільки в смерті нашій, але й у народженні. У насінні, з якого росте дерево, і в потрусі, в яку те дерево перетворюється. Дерево чи жива плоть — все одно. Він у тому, що одне одного їсть і з того живиться, і в тому, що трава лікує хворобу, бо він і в траві, і в хворобі. Він у всьому, що живе й умирає, і в тому, що це життя тримає, а світ заховує в ладі. Він у повітрі, яким ми дихаємо, й у воді, яку п’ємо, й у вогні, яким гріємо та світимо, й у землі, яка нам харч родить і нас та все живе у гній перетворює.

— Отже, це він забрав мого бекасика? — з болем у голосі спитав Карась.

— Він, — мовив жорстко євангеліст Сухар.

— Але ж чому?

— Цього я вже не знаю, — сказав євангеліст Сухар. — Це вже ви, як собі хочете, своїм розумом судіть. Може, для того, щоб ви, я чи там хтось у цьому світі розумніші й добріші були. А може, й не для того, а для того, чого ми й зрозуміти не можемо.

— Да, я так і подумав: дурний був, коли казав, шо людина все жере. І її жере. Ще й як жере! Спасибочки, що мені розтлумачили. Я вам обізатєльно кацавейку хутряну подарую.

— Та не турбуйтеся, — сказав євангеліст Сухар. — Мені від думок моїх завжди тепло. А в мене тих думок: не розказати й не переслухать…

— Нє, подарую, — сказав Карась. — Я тепера начий…

І справді подарував. Але масті хутро було цілком відмінної, ніж той пес, від любові до якого знову потрапила до божевільні Зіна…

Про другу його дію я довідався, як казав, пізніше. Здається, саме в цей час Карась і вирішив поповнити свою втрату у сімействі, принаймні на весну це було вже на Карасисі достатньо видко. Під літо вона розпухла так, що перетворилась у кулю на двох карачкуватих ніжках і з мацюпенькою головою над тією кулею. Було вельми кумедно дивитись, як вона ходить: хутесенько, аж миготіли ніжки, одне слово, чеберяла. Карасики захоплено говорили, що тепер їм додасться ще принаймні три, а може, й чотири братики, притому вони були рішуче переконані, що то будуть хлопчики, бо сестри їм ні до чого. Отже, міркували Карасики, коли в них буде ще три чи чотири брати, вони зможуть скласти сімейну ватагу, бо мене вони в свою компанію затягти не змогли, надто я був не стадний, а Віктор Ващук, як-то кажуть «з-за вугла мішком прибитий»; окрім того, він злодій, а вони зі злодіями знатися не хочуть, бо хлопці чесні.

Ціле літо по нашому дворі туди й сюди перекочувалася, власне, чеберяла на малих карачкуватих ніжках жінка-куля; цікаве в цій ситуації було те, що вона була роздута не тільки спереду, що зрозуміло, а і ззаду, а може, це так пухирила в неї на спині собача кацавейка, яку чомусь Карасиха не скидала і в спеку. Сам Карась коментував євангелістові Сухареві оцю кулеподібність своєї жінки зовсім інакше, як Карасики, він вважав, що має народитися якесь вельми велике дитя, бо надто потужно гатить п’яточками в того живота із середини.

— Воно може буть, — казав Карась євангелісту, — бо знаєте, яке хваміліо було в моєї жінки до заміжжя? Велет. Колись то були дуже здорові люди, а потім вивезлись. В природі таке буває: і ягода виводиться в дрібну, і картошка. А бува, що з малої картошки виростає здоровецька. Оце моя жінка, — показував він зуби, — така мала картошка і є.

Отож не тільки Карасі, але й ми, решта пожильців мертвого дому, з нетерпінням чекали, чим усе те закінчиться. Міліціонер Гомзин, коли бачив Карасиху, щоразу зупинявся, дивився на неї захоплено й бурмотів:

— Ну й разбухла, ти, бабка!

— Не від тебе, то заткнись! — не зовсім чемно відрізала Карасиха, хоч загалом із міліціонером, з огляду на чоловікові сітки та браконьєрство, була чемна до улесливості. Та тепер вона стала дратівлива і спалахувала, мов сірник.

Від такої рішучої відповіді міліціонер Гомзин розтулив захоплено рота і ледве себе стримав, щоб не плеснути її фамільярно по задній округлості. А не зробив він це не тому, як мені гадається, що боявся Карася чи Карасихи, а тому, що твердо знав: у вікно в шибу вмерзла пара, а може, й три пари жіночих очей, вічно жадібних і ненаситних, хоч він щодня волочив додому якісь приноси, аби закидати ту голодну прірву, але закидати її ніяк йому не вдавалося… До речі, я бачив, як Гомзина їсть, було це на котрихсь поминках: очі її тоді по-вовчому палали, вона горнула до себе все, хапала рукою хліб і мотала, мотала, аж головою покивувала, а її дочки із нею — так само. Я думав, що міліціонер Гомзин таки тримав їй у голоді, все пожираючи сам, але потім мені Фанька, яка була в мене закохана, сказала, що їхній папка вдома майже нічого не їсть, з того я втямив, що не Гомзин тримає її у голоді, а вони його. Чомусь це викликало в мене містичний жах, і я почав боятися запалених до мене любовно Фаньчиних очей, а вона й справді тепер дивилася на мене так, ніби хотіла мною поласувати. Зрештою, я мав подружку — Галинку, яка, до речі, терпіти не могла Фаньку, бо чудово призріла її голодні в мій бік очі й дико мене до них ревнувала, отож я по змозі намагався Фаньки уникати. Дівчата разом із матір’ю, не задовольняючись батьковими приносами, ходили на той бік річки, де крали в колгоспному саду яблука, а в полі — картоплю й капусту, і їх ледве не підстрелив там сторож, але вони були, як вовчиця з вовченятами, звинні, хитрі й хижі, весь час щось тягли звідтіля додому; вискубували навіть у приріччі весь дикий щавель, але власного городу завести й не подумали, як це робили інші жінки нашого дому.

Якось Гомзина проокала сусідкам, цілком наївно, скажу до речі, бо це стало притчею во язицех:

— Что-о ж, привьо-о-з, Со-ошко-о-то-о, тельо-о-ночо-чко-о-то-о. Но-о ето-о нам на дво-о-то-о дня!..

Десь уліті Карасиха, нарешті, розродилася. Перейми почались у неї вдома, Карась викликав швидку, яка відвезла її в лікарню.

Згодом Карасиха, сидячи на фігурній лавці євангеліста Сухаря із Сухаревою жінкою, розповіла, а мені все чудово було чутно на веранду, що всі чотири Карасики вискочили з неї, як корки з шампанського, а з цим Олегом їй не повелося — був він такий великий, що довелася робити кесаревий розтин. Подібних дітей у лікарні ще не з’являлося, всі лікарі й сестри, казала Карасиха, прибігали дивитись, а був він на п’ять кіло і триста грамів і вельми головатий. Спершу думали, що він виродок, сказала Карасиха, та Олег зовсім не виродок, а тільки великий. «І знаєте, — мовила вона, — сусідко, я з того дуже рада, бо хвамілія моя Велет, і колись, як оповідали дід та баба, а їм їхні дід та баба, а може, ще далі, в роду нашому були дуже великі люди, які все дрібніли й дрібніли, аж поки не стали такі, як оце ми є і як мої бекасики». Бо й бекас, сказала та невгамовна жінка, — це теж не що інше, як вироджений карась, але це тільки вона так думає. А тепер вона дуже рада, бо в її роді знову заявився велет, а то вона вже почала боятися, що в її бекасиків діти будуть уже ліліпутами. Воно й ліліпути якось живуть на світі, та все одно, знати таке неприємно.

— Мій тоже радий, — сказала тарахкотливо Карасиха, — бо він із того, що діти такі малі, знаєте, гризеться, а тепер він такий радий, такий радий!

Вона навіть хоче, й Карась не проти того, щоб і прізвище синові записати своє: Велет. Отаке проторохкотіла ця жінка сусідці, тримаючи на руках нового героя цієї повісті, який щасливо замінив Карасика-молодшого, отже, немає лихого, щоб на добре не вийшло — всі були щасливі й задоволені.

Та лихо не дармувало, воно прокралося до нашого дому з іншого боку, а почалося з того, що євангеліст Сухар вирішив перевиховати Віктора Ващука. Він до нього почав лагідно заговорювати, закликав до себе в сарайчик-майстерню, пригощав цукерками й чаєм, ділився з ним обідами, що їх приносили йому чи жінка, чи дочка; саме в цей час він робив на Карасеве замовлення колиску для Олега Велета, бо та, в якій виросли четверо його братів, одне, — була замала, а друге, — чотирма бекасиками цілком розгепана. Отож євангеліст Сухар стругав, різав, з’єднував частини, а біля нього вовченям сидів Віктор Ващук і слухав його безконечну проповідь про праведне життя і добрі вчинки, добро і зло у світі й про те, що зло руйнує людину, а добро її вивищує і наближає до Бога, бо тільки добро витворює в людині дух. Отож люди на землі, казав євангеліст Сухар, є двох гатунків та виміру: не бідні й багаті, не сильні й кволі, не гарні й бридкі, все це не має значення, а духовні чи бездуховні: духовним уготоване царство небесне, а бездуховним, коли грішитимуть, уготовано горіти у вогні пекельному, а коли вони не грішники, то просто перетворяться у стерво, як кожна тварина, бо душі в таких людей нема.

— То, значить, у тих, що підуть у вогонь пекельний, — спитав резонно Віктор, — душа є?

Це питання трохи заскочило євангеліста Сухаря.

— Мудру річ ти спитав, — мовив він. — Давай подумаємо разом… Людина в пекло чи рай не тілом відходить, а духом. Отже, дух є і в доброго, і в злого, його немає в ніякого: ні доброго, ні злого. Але дух також не однакий: є світлий, а є темний. Отож, у вогні пекельному горить той, хто духом чорний.

Я був при тій розмові Віктора з євангелістом Сухарем і побачив, як дивно, жовто спалахнули при цьому Ващукові очі.

— А по-моєму, все це єрунда, — сказав він. — По-моєму, чоловік і пес — все одно те саме стерво, — він сплюнув на долівку жовтою слиною. — По-моєму, дядя, ви од книжок трохи не того… От ви захотіли тута воспітувать, а чого свою дочку не воспітали? Вона ж у вас блядь, дядя!

І тут сталося щось страшне. Євангеліст Сухар ніби палицю ковтнув: випростався, поблід, голубі його очі запалали, і хоч досі він мухи не зачавив, нікого не образив і нікому лихого слова не сказав, тут раптом схопив якусь неотесану планицю і уперіщив нею Віктора по спиняці.

— Ах ти гаденя! Геть! — крикнув він, і Віктор кумельгом викинувся із сарайчика-майстерні, а потім обернув у бік роз’ярілого євангеліста Сухаря ошкірене лице — по-сатанинському безгучно зареготав. Я також вискочив із майстерні, бо роз’юшений євангеліст міг би згарячу огріти й мене, хоч я завжди бував із ним чемний, а євангеліст Сухар там, у прочілі сарайчика, раптом похитнувся, схопився рукою за серце й безвладно звалився на ослінця.

— Старий дурак! — крикнув Віктор Ващук. — Класти я хотів на твого Бога. І ти мене ще вспомниш! Заплатиш мені!

Сховавсь у своїй квартирі, сердито хпяпнувши дверима.

Євангеліст Сухар у цей день був сутінний і розбитий. Але він завершив колиску для Олега Велета і сам відніс її до Карасів. Карасиха від колиски поохала в захопленні, але довго в Карасів Сухар не просидів, а повернувсь у майстерню і ліг на отоманку. Пролежав так до вечора, а тоді, здається, заснув. І ось близько дванадцятої його сарайчик-майстерня спалахнув і запалав. Усі сусіди вискочили напівроздягнені у двір, кинулися тягати воду; до речі, найзавзятіше чинив це Віктор Ващук. Але сарай був дерев’яний, у ньому накидано було трісок і стружок, отож він палав нестримно. Примчала пожежна, сарай розтягли й загасили і видобули з-під дощок обгорілі останки євангеліста Сухаря.

І знову в нашому дворі плакали мідні труби, і біля труни, яку довелося купити, бо вже нікому було її робити, стояли всі наші сусіди. Сухариха не плакала, а обличчя мала залізно непорушне. Марина хлипала, хоч увіч нещиро. По-справжньому щиро ридав біля покійного один лише Карась, ридав, як жінка, чим трохи сусідів дивував, але я не дивувався, бо відав, що Карась позбувся свого найліпшого порадника і друга. Віктор теж був на похороні, обличчя мав просвітлене, а дивлячись, як ридає Карась, криво всміхався. Зрештою, це було б і справді смішно, коли б не відбувалося при таких страшних обставинах. Віктор підійшов до мене і, так само криво всміхаючись, сказав, власне, повторив слова євангеліста Сухаря:

— У вогні пекельному горить той, хто духом чорний!

Я зирнув на нього й раптом побачив, що він божевільний. Тобто, що в нього таке ж безживне обличчя, як у його сестри, і такі самі мертві, втомлені очі. Я відсахнувся, бо сам, хоч до релігії й усяких божественних речей ставився іронічно і вважав це ознакою темноти людської, євангеліста Сухаря чорнодухим ніколи не назвав би. Тепер же, коли пишу ці рядки, розумію, що поміж нас, окрім Стасі, це була, здається, найсвітліша душа…

Ковальчук розшукав між своїх паперів портрета євангеліста Сухаря, намальованого кілька років тому, і той стояв біля труни на стільці, труна ж цього разу була закрита.

Сухаря поховали, а тоді зійшлися на поминки, на яких із сусідів не було тільки Віктора Ващука, але цього разу всі були пригнобленіші, ніж звичайно. Тільки Гомзина з дочками не переймалися смутком, вони активно накладали на тарілки їжу і швидко її вимотували, накладали знову і знову мотали, отже, їм ніколи було сумувати. Сам Гомзин майже нічого не їв, тільки пив. Здається всі, в тому числі і я, знали, чия це робота, той підпал; більше того, я був певний, що Віктор зараз сидить удома на ланцюгу. Ващучка була з нами, вона ще більше посіріла, голова втяглась у плечі, вряди-годи поводила по сусідах очима, зляканими й розширеними; можливо, саме тому про причину смерті й не говорилося за столом. Галинка сиділа біля мене, притискаючись плечем, їжі, покладеної їй Олькою, й не торкнулася. Сухариха лишалася так само залізно нерушна; за весь час вона не промовила й слова, не припрошувала гостей частуватися як господиня, — очі в неї погасли. Марина уже не плакала, а сиділа байдужа й відсторонена. Ми швидко з цих поминок розійшлись, і Галинка, яка ні на хвильку не відставала від мене, сказала, стискаючи мені руку:

— Чи не забагато в нас умирають?

Я не знав, що їй відповісти, натомість запропонував піти на пожарище. Сарай згорів дотла. Я побачив, що в купі попелу щось чорно блищить, нахилився й підняв кристал турмаліну, який я колись євангелісту Сухарю подарував, а що свої кристали давно порозгублював, поклав цей собі в кишеню на пам’ять про Сухаря; він у мене, до речі, зберігається й досі…

Із Віктором же сталося таке. Коли його мати повернулася додому з похорону, вона, здається, хотіла свого сина побити чи просто завела з ним гостру балачку — що там було, добре ніхто не відав. Знаю лише, що Віктор кинувся на матір і відкусив їй шматка носа. Вона вискочила з квартири з жахливим криком, обличчя в неї було закривавлене, і знову всі сусіди опинилися на дворі, хто в чому був. Викликали швидку, і Віктора повезли в товариство до сестри. Відтоді його вже ніхто не бачив, хоч божевільна Зіна згодом додому повернулася. За нею знову ходила тічка хлопчаків, і вона водила ту тічку загадково усміхнена і щаслива. На голові в неї красувався солом’яний капелюшок із червоною штучною квіткою, поверх якої було накладено вінка з бур’яну. Часом я чув, як Зіна співає. То були трубні звуки якоїсь дивної тональності, часом веселі, а часом і сумні. Інколи ті звуки приходять до мене у сон і тепер, і це майже завжди буває, коли оживає в мені й починає непокоїти привид мертвого дому. Але в снах таким голосом співає не Зіна, а її прегарна, наче порцелянова лялька, сестра Стася. Уві сні Стася примушує мене сідати за фортепіано і акомпонувати їй. Я виконую це бажання, а вона співає. Трубним, дивної тональності голосом.



предыдущая глава | Привид мертвого дому. Роман-квінтет | cледующая глава