home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement





10


У квартирі № 8 жила Червона Шапочка. Я думав, що її так прозивають через те, що носила червоного капелюшка (я підозрював, що вона в ньому навіть спить), але, як сповістила мені мати, котра була агітатором під час голосувань, отже, мала обов’язок обходити всі квартири і знати паспортні дані пожильців, прізвище в сусідки й справді було Червона Шапочка, власне, писалося воно Червоношапочко; річ цілком вірогідна, що ця жінка одягла так стаціонарно на себе червоного капелюшка, пристосовуючи до свого прізвища. Є інша гіпотеза щодо генези цього капелюшка, її висловила Галинка, очевидно, через чисто жіночу здатність до фантасмагорій; річ у тім, що Червона Шапочка мала пристрасть не до вовків чи їхніх родичів собак, як про це вістить звісна казочка Шарля Перро, а до півнів, власне, одного півня, притому яскраво-червоної барви. Сумнівно, правда, щоб один і той же півень жив так довго, бо скільки себе пам’ятаю, Червона Шапочка завжди тримала в себе в хаті півня, часом і гуляла з ним, тримаючи в руках, зрідка пасла, випускаючи, але завжди зі шворкою, прив’язаною до лапки, — і це вона почала робити після того, як півень (чи один із півнів), котрий жив у неї, бувши випущений, кинувся навтікача, наскочив на сусідських курей, скільки хотів їх поскуб і помчав далі вздовж річки Кам’янки, роблячи жахливий рейвах у курячому царстві, аж уся околиця раптом заквоктала, закудкудакала, а півень скуб курей і мчав далі, як символ любасного вогню, і після того більшість курей на околиці, за винятком фригідних, поставали квочками. Так-от Галинка наївно, а може, по-жіночому проникливо, що часом буває одне і те ж, вважала, що Червона Шапочка носила капелюшка, щоб уподобитися курці й тим самим подобатися півневі, тобто викликати до себе, як сказала Галинка, приємні почуття. Третя гіпотеза, яку висунув один із Карасиків, на мою думку, найменш правдоподібна, пояснювала пристрасть Червоної Шапочки до червоного капелюшка, а може, й до півня, причинами конспіративними, тобто всі знали, що вона самогонниця, отже, переступала певною мірою існуючий закон, через це червоний капелюшок демонстрував її суспільні червоні переконання, звісна річ, маскувально. Георгій Ковальчук, який часом жартував, а бувало — й непогано, заявив, що це в Червоної Шапочки зовсім не капелюшок, а наріс так гребінь, що сталося після довготривалого співжиття із півнем, бо вона, сказав Ковальчук, хитро мені підморгнувши, давно перебуває із півнем у статевому зв’язку, тобто дозволяє скубти себе в тім’я, отож у тому місці й виросла ота червона шкіряна складка. Отже, це була четверта, хай і жартівлива, гіпотеза; правда, Ковальчук цілком серйозно мене переконував, що він зовсім не жартує, а в тому, що говорить, серйозно переконаний, а що Георгій жартував і справді вельми рідко, я йому певною мірою повірив, власне, подумав, що такий погляд — результат його недорозвиненого мистецького бачення. Про те, як легалізовувала Червона Шапочка своє самогоноваріння, уже мова велася, а для тих, хто забув, повторюю: Червона Шапочка платила данину натуральним продуктом міліціонеру Гомзину. Цей акт відбувався так.

Червона Шапочка гнала самогон не з допомогою виварки, в яку заливалася бражка, у ту бражку ставився триніжок, на триніжок — миска, котра могла у виварку вільно влізти, зверху на виварку ставилася миска велика із холодною водою — ця миска була дистилізатором. Знизу виварка підігрівалася, пара осідала на дні великої миски з холодною водою і крапала в миску меншу, поставлену на триніжку, — ні, такий примітивний спосіб самогоноваріння годився для домашнього вжитку. Червона ж Шапочка, маючи державне сприяння з боку міліціонера Гомзина, правда, не офіційне, а нелегальне (до речі, різниця між цими поняттями завжди залишалася для Червоної Шапочки незбагненна), дозволила завести собі справжній куб поважної величини, який стояв у неї на кухні; принаймні так вважала моя мати, мені ж не випало ні разу переступити її порогу; до дітей Червона Шапочка ставилася з чималою засторогою, навіть бридливістю, особливо до хлопчаків, отже, її порогу, здається, ніколи не переступав жоден мужчина, признаюся, я сам відчував, що від неї відходять якісь античоловічі й антидитячі флюїди, бо коли опинявся близько неї, мене від неї аж відштовхувало… Так, от, як із рурки куба набігала перша півлітра самогонки, Червона Шапочка її відставляла, а коли з’являвся вдома в усій своїй, як писав колись Шевченко, «ослячій величі» Гомзин, покірливо вгиналася, притискаючи ту плящину до грудей, і малюсінькими крочками чалапала величезними капцями, бо мала ногу, як у поліського злодія, через веранду до дверей міліціонера Гомзина (таке мені розповів один із Карасиків, який ту сцену, як ближчий, ніж я, сусід, підглянув), делікатно стукала зігнутим чорним пальцем і отак смиренненько чекала. Міліціонер Гомзин той смиренний стукіт уже знав, через це рвучким рухом розчиняв двері й поставав у всій своїй, повторимо визначення Шевченка, «ослячій величі».

— Что, бабка? — питав голосно і владно, як імператор Петро Перший.

— Первачку вам принесла, щоб покушали, — солодко казала Червона Шапочка. — Самого, що не є, первого, шо не є, крепкого.

— Што-то слабінький твой первачок стал, бабка! — казав голосом імператора Петра Першого Гомзин і дивився на Червону Шапочку, з’їдаючи її поглядом.

— Ну, це вже не скажіть, це вже не скажіть! — солодко жебоніла Червона Шапочка. — Для вас я вже стараюся найлучченький. От, підпаліть, коли є сірничок.

Стара наливала в долоню трохи первачку (а може, Карасик брехав, що в долоню), а міліціонер Гомзин запалював сірника й підносив до налитої горілки. І вся долоня Червоної Шапочки спалахувала синім вогнем, і вони пильно придивлялися до того вогню, бо горіла самогонка таки справно, і таку пробу стверджував міліціонер Гомзин:

— Да, водочка, кажеца, подходящая!

На моє заперечення, що вогонь мав би обпалити долоню Червоної Шапочки, Карасик, котрий мені це оповів, викруглив і без того круглі оченята і сказав:

— Ти шо, не знаєш, шо вона відьма? Я сам бачив, як вона на мітлі літає. Хочеш, забожусь… Я навіть бачив, як вона з каструлею на голові ходила!

На відьму Червона Шапочка схожа була. Висока, худа, кощава, із темними пронизливими очима, з ротом, із якого визирали два зуби і який міг стягуватися ворочком, зі здоровенними ногами, на яких стриміли ще більші капці, ніби вони були для літання, як у казках, в отому незмінному прирослому до голови червоному капелюшку — вона часом мені снилась, але не в образі чарівної дівчинки з казки Перро, а в образі її бабусі, і мені видавалося, що то зовсім не вовк перебрався в бабусю, а була то справжня людожерка, яка могла не тільки Червону Шапочку, але й вовка заїсти. А що старі жінки часом вельми химерно чепуряться, то, перш ніж ковтнути свою любу внучку, вона здерла з неї червону шапочку й насадила на голову собі.

Ота чудна химерія часом крутилась у мене в голові, коли я бачив цю жінку. Та хоч була достатньо страшненька, виявляється, і вона мала свої страхи, принаймні виразно остерігалася своїх покупців, бо то були здебільшого околичні п’яниці, адже виготовляла вона горілку не тільки для них, а частіше для людей порядних, наприклад, для частих поминок, які траплялися в нашому домі… Так-от, щоб часом котрийсь п’яниця не посягнув на її честь, вона замовила у євангеліста Сухаря, щоб той у дверях вирізав їй кватирку, яка зачинялася б із середини, притому таку, щоб пляшку можна було б через неї просунути, а самому п’яниці влізти — ні. Євангеліст Сухар, коли те робив, спробував її навчити чесного життя, як оповів мені один із Карасиків, той самий, що вважав Червону Шапочку відьмою і саме через те не спускав із неї ока, але вона заявила євангелістові Сухарю, що чеснішої за неї жінки і в світі нема, що от держава гонить і продає горілку і її за це нечесною не вважають; що та держава бореться із самогоноварінням не тому, що хоче, аби люди не пили, а через конкуренцію, а вона, женучи самогонку, на її думку, добро чинить, бо горілка в неї найкраща, карболки й тютюну вона до неї не домішує, хоч і могла б, іще жоден покупець на її продукт не скаржився, навіть той чортяка, — вона махнула в бік дверей міліціонера Гомзина, — а це вже такий контроль, що вже й контроль; а продає вона дешевше, ніж казьонка; а що там верзуть про всякі сивушні олійки, то вона купує в аптеці таблетки активованого вугілля і горілку від тих поганих олійок вичищає. Він, євангеліст Сухар, щось тут трошки недокумекує, бо коли хтось робить на горілчаному заводі, із залізною логікою сказала Червона Шапочка, то він через те, шо там робить, тоже безчесний?

— Хе-хе! Я вам своєї горілочки не нав’язую, хочете — пийте, не хочете — не пийте, — мовила Червона Шапочка, — а моєї честі не чіпайте, бо вона, як моя горілочка, чиста, а горілочка в мене не сивуха, а мов сльоза. От!

І євангеліст Сухар її честі більше не зачіпав; вирізав кватирку, узяв за те плату й пішов додому цілком присоромлений, як вважала, очевидно, та рішуча праведниця. Казав Карасик, що двері в неї зачиняються на три замки і два важкі засуви, і вона, перш ніж вийти з хати, відчиняла кватирку, визирала через неї, чи нікого на веранді нема, і тільки тоді виходила.

Мала Червона Шапочка й подруг, яких було п’ятеро, — все старі жінки: одна худа, одна товста, одна висока, одна низька, а п’ята без одного ока і з чорною перев’язкою, наче морський розбійник. Із них тільки оця остання була з околиці, решта приходили з міста. З’являлися вони регулярно раз на тиждень, у неділю, десь так о третій годині, приходили завжди поодинці. Ота, що без ока, була особа героїчна, її чоловіка повісили німці, прізвище його було Степанчук. Видав його німцям сусід Ковальский, який став поліцаєм — і то, кажуть, для того, щоб помститися Степанчукові, бо вони вели довголітню непримиренну війну за клаптика городу, який так і не змогли поділити. Ока Степанчучка позбулася в тих-таки городних баталіях, його виштрикнула пальцем Ковальська, яка дуже вже темпераментно ним тицькала, доказуючи, що латка городу належить таки їм, а не Степанчукам. По смерті Степанчука Ковальський забрав латку землі собі, і Степанчучка не могла й писнути супроти того. По війні Ковальські майнули в Німеччину, де за ними загубився слід, а латку городу знову захопила Степанчучка, отже, хоч ціною пожертви чоловіка, свого вона таки доп’яла. Рішуче відмовилася вставляти собі скляне око, а ходила з чорною перев’язкою та круглою накривкою на оці й усім та скрізь оповідала, що її чоловік був партизан, що він виготовляв листівки і завзято боровся проти німців і що око їй виколов багнетом німець, бо вона також виготовляла листівки і завзято боролася проти німців. І хоч сусіди чудово знали, як все було насправді, ніхто Степанчучку на чисту воду не виводив, — хай собі баба казиться, як хоче. Вже в пізнішому часі вчительки водили до неї дітей, і Степанчучка показувала їм льох, де раніше тримали свиней, і розказувала, що саме там стояв друкарський верстат, і саме там вони з чоловіком друкували листівки. Решту жінок я знав недостатньо, отож описувати їх утримаюсь.

Коли ця чесна компанія збиралась у Червоної Шапочки, вікно при цьому, як правило, відчиняли, жінки пили самогонку й закусували, що Бог послав, а потім починали всі разом співати. Співали вони чудово, аж так, що всі пси на околиці починали їм підвивати, а кури навісніли й імітували, що несуть яйця, а котра була з яйцем, ті яйця губили в бур’янах, а потім дуже голосно кудкудакали, рекламуючи, що той символічний акт відбувся. Коти ж прожогом кидалися з двору геть, наче навіжені, а півень Червоної Шапочки, який сидів у цей час на вікні, прив’язаний на шворці, після кожної пісні махав крильми, витягував шию і урочисто-радісно кукурікав, від чого жінки верескливо сміялися, знову випивали й заводили нову пісню. Одне слово, гульня в бабусь бувала весела; я не можу переказати їхніх балачок, які велися при цьому, бо їх не чув ніхто. Правда, часом у вікні виростала урочиста постать у червоному капелюшку, брала півня в руки й пильно оглядала світ, ніби перевіряла, чи ніхто за ними не стежить; коли ж вона випивала, то ніс у Червоної Шапочки так само полум’яно розквітав, як і гребінь у її півня…

Тим часом у нашому дворі помалу виростав новий його мешканець Олег Велет. У два роки він уже був, як найменшенький з Карасиків, але не мав тієї вітряної прудкості, що нею відзначалися всі Карасики, а ходив повільно, перевальцем, ніби й невправно. До компанії братів він поки що не приставав, та й не пристане ніколи, скажемо наперед, зате чудово й чисто говорив, вимовляючи і «р», і шиплячі; часто його можна було побачити закляклого в траві, де він пильно розглядав усіляких кузьок, часто із ними балакаючи. Очі мав дивні, вони дивилися й ніби не дивилися на співрозмовника, а коли довше затримати зіткнутим із ними погляд, з’являлося неприємне відчуття. Олег мав невситиму жадобу до пізнання: ловив жабок, метеликів, мух, кузьок, жуків, хрущів, але ніколи їх не вбивав, а, добре розглянувши, випускав. Коли ж метелики, втративши в його пальцях із крилець пилок, не могли летіти, він тупав грубою ніжкою й кричав:

— Ну, лети, лети! Я ж тобі нічо не зробив!

Одне слово, дитина була трохи чудна, але ніхто не сказав би, що ненормальна. Він приходив до батька в сарай і, тицькаючи пальцем на ту чи іншу річ, питав: «Що це?» — і так могло тривати до безконечності, а коли Карасю набридало, і він відсилав сина додому чи погуляти, той червонів, знову-таки тупав ногою і казав:

— Чому не хочеш казать мені, шо то? Я хочу знати, шо то, а ти не хочеш казати!

Олег був негарний: головатий, із вайлуватим тілом, проте лазив скрізь, де тільки міг, до всього придивлявся, все пробував пальчиком, але навіть коли познайомився з кропивою чи десь різав або проколював собі того цікавого пальця, ніколи не плакав, а проказував поважно:

— Болить! Пожалій мене, мамцю!

Мати ту ручку обціловувала, і того було досить.

Коли ж калічився до крові, так само прибігав до матері й казав:

— З мене шось червоне тече!

Мати його ранку зав’язувала, що неймовірно йому подобалось.

У три роки він догнав середульшого Карасика і навчився від братів читати, причому читав чи не ліпше Карасиків; до речі, його ніхто Карасиком не називав, а тільки Олегом, або Велетом, бо він на карасика чи бекаса й справді не подобав.

У чотири роки він навчився писати й розв’язувати задачки, при тому до решти розбалував Карасиків, бо робив за них усі їхні домашні завдання, навіть найстаршому, який був у п’ятому класі; насправді ж Карасики були старші, бо вчилися важко, і кожен із них кількаразово сидів в одному класі по два роки, а старший Карасик — двічі, отже, за літами він мав би бути у сьомому. Одне було дивне в Олега Велета: він ніколи не сміявся. Завжди поважний та серйозний, а очі його дивилися на світ трохи й сумовито. Всіх знав і до всіх заходив додому, навіть до відлюдькуватої Ващучки, що ходила тепер з відкушеним носом і майже ні з ким не розмовляла, навіть до Гомзиних заходив, лише одна Червона Шапочка його за свій поріг не пускала, хоч він пробував зав’язати добрі стосунки і з нею. Найбільше любив бувати в нас і в Георгія Ковальчука, бо в нас були книжки, над якими він уперто сопів, а Ковальчук раптом знайшов у ньому вдячного слухача своїй повістей, Олег слухав їх як найцікавіші казки і захоплено світив очима, від чого Ковальчук був на небесах, бо ще не траплялося жодного випадку, аби хтось та й вислухав до кінця його повість. Ковальчук же почав вчити його гри у шашки та шахи і, здається, знайшов собі достойного суперника, принаймні до семирічного віку вони грали з перемінним успіхом, але більше вигравав таки Ковальчук. Був од свого партнера в захопленні і, коли я заходив до нього, казав:

— От ви пацани, разві ви пацани? Вот ето пацан, хоч іще малий. Це якийсь не пацан, а чудо. — Вунтеркіт.

— Вундеркінд, — поправляв його я.

— Да, унтеркіт. Он усіх вас за пояс заткньот. Только по-рускі разговарувать научиться не може.

— По-моєму, і ви не дуже можете, — казав я. — У вас же суржик.

— Я ж тобі говорив, шо ето спіціально. Як Ніколай Васільович Ґоґоль, Ну ти нікак не можеш понять, ш'o Ґоґоль по-рускі не умів разговарувать? А нє, він мішав і то, і другоє. А чому? А потому, шо рускій і український все равно.

Я вже був у той час, коли відбулася ця розмова, старший, уже в дев’ятому класі, через що ставився до Ковальчука поблажливо. Та й пора це вже була в мене така, що цікавився я не так іншими, як собою, з інших мене хвилювали хіба дівчата. Принаймні тільки тепер я збагнув, що Галинка не просто моя подружка, але й істота, повна таємниць своєї статі, отож і вона ці таємниці починала по-своєму демонструвати. Я захоплено вчив напам’ять печальні любовні вірші Генріха Гейне і полюбляв пробувати більше на самоті, ніж у компанії. Більше, я й Галинку почав побоюватись. А причина була в тому, що з товаришки-сусідки, з якою бачився щодня, з якою міг і любив потеревенити, навіть мав секрети, вона раптом, просто на очах, перетворилась у вельми милу дівчину; виразно округлилися перса, а тіло набрало гнучких та принадних форм; чи не через те вона від мене відчужилася, почала дивитися ніби і звисока, я б сказав, із погордою; навіть ходила тепер інакше, граційно похитуючи тілом, і вперше прийшла в мої сни гріховно: побачив її уві сні оголеною, був сам оголений, ми притискалися одне до одного й спрагло цілувались, а раз уві сні я увійшов у її тіло; коли ж прокинувся, то відчув під собою мокроту.

Ось чому я почав побоюватися Галинки і навіть певною мірою її уникав, але вона постійно була в мене на очах, і я чомусь не міг одвести від неї погляду, коли ж довший час її не бачив, з’їдала мене нез’яснима туга, я неприкаяно блукав на самоті понад річкою, уже тільки вряди-годи вступаючи з нею в розмову, та й ті розмови у нас ставали нещирі, адже й вона мене почала сторонитися. Водночас неземне щастя відчував, коли бачив її віддаля, мені тоді здавалося, що від неї струмує світла енергія, через це мене до неї неймовірно вабить, а коли я не бачив її, то вона все одно була зі мною: відчуття гострого, б’ючкого її погляду, присутність її теплого й ніжного тіла, яке я вже пізнав, хай і вві сні. Я почав навіть писати незугарні любовні вірші, наслідуючи розчарованого коханням Генріха Гейне, але вони були настільки погані, що я їх щиросердно нищив, відчуваючи від того похмуре задоволення, так ніби це було часткове самознищення.

Отже, ми з Галинкою ставали дорослі, але ця наша дорослість віддаляла нас одне від одного, і я від того страждав, бо мені увіч здавалося, що між нами не тільки виросла прозора стіна, а що з кожнем днем та стіна грубшає. Більше того, мені думалося, що вона теж тепер закохана, але не в мене, а в когось іншого, я навіть підозрював, що в нашого молодцюватого відмінника Юрку Кравчука, якому я трохи й заздрив, бо він таки був ліпший за мене, — ці мої підозри змучували мене й приневолювали ще більше замикатись у собі. Коли ж ми стикалися з Галинкою поглядами, то між нами ніби іскри спалахували — несила була того довго витримати. Я перший відводив погляд та й тікав геть, боячись обезуміти. Я почав гірше вчитися, за що діставав від матері гострого словесного прочухана, але тепер її начебто й не боявся, а раз навіть дозволив собі пхикнути зневажливо і не менш зневажливо гримнути дверима, самовпевнено прорікши при цьому:

— До твого відома, я уже цілком дорослий і сам дам собі раду! Сам добре все тямлю!

Такого я ще ніколи не відважувався казати матері, й вона ніби язиком поперхнулась, а що я з хати пішов, то й не змогла виказати все, що вона з цього приводу думає, хоча мене те чомусь і не цікавило. Коли ж я повернувся додому, сподіваючись на грім та блискавку, вона була зі мною незвично лагідна, і саме це примусило мене усовіститися: навчання своє я поправив.

Десь приблизно в цьому часі, а точніше влітку між моїми дев’ятим та десятим класами над нашим містом пронеслася жахлива буря, подібної до якої ніхто зі старших людей не пам’ятав. Тій бурі судилося зіграти деяку роль у житті нашого будинку, через це я її й описую.

Буря зірвалася вночі, так блимало, гримало, ревло, стогнало, стугоніло, вдаряло вітром, що ніхто тієї ночі не склепив очей. Здавалося, розчинилося небо і з нього злився океан води; наш дім аж похитувався і ніби також постогнував, покректував, — блага покрівля не витримала, й ми з матір’ю почули, як дзюркоче і в нашій кімнаті. Вмикнули світло, в кількох місцях стелі таки справді дзюрило. Мати почала підставляти миски, але це мало допомагало: боронило стелі сусідів унизу, а не нашу. Я вирішив полізти на горище, взявши ліхтарика.

— Не треба! — сказала перелякано мати, озираючись на черговий несамовитий спалах за вікном. — Ніч же!

Вперше побачив її таку безпомічну, і саме це надало мені відчайдушності й сили. Я вискочив на веранду, тут уже стояли перелякані, в халатах поверх нічних сорочок, Олька та Галинка. Це стало ще одним стимулом, щоб мені таки не відступати, бо я вже був не сам. Я наказав їм подавати миски й відра, а сам героїчно поліз на горище. І тут Галинка теж зважилася на героїчний вчинок, вона полізла на горище й собі, ми під струменем світла з ліхтаря, якого я повісив собі на шию, почали розставляти, сміючись, відра й каструлі, миски й дека, які тут валялися ще з часів, коли люди самі собі пекли хліб, і нас обляпували і оббризкували струмені, під які ми потрапляли. А буря гула, скаженіла, наче била по блясі отими громами й блискавицями, і ми, гасаючи горищем, ніби обезуміли. Тепер усі струмені голосно тахкотіли по підставленому посудові; мати моя була внизу й підносила той посуд до драбини, Олька стояла на драбині й виставляла його на горище, а ми підхоплювали і підставляли, де тече. І от коли я гукнув: «Усе, досить!» — і коли Олька сховалася, спустившись на веранду, сталося те, чого я ніколи не думав робити, цілком несвідомо, навіть механічно простяг руки, і невідь, як у них опинилося тріпотливе Галинчине тіло, і ми, як у тому сні, котрий у мене методично повторювався, притислися одне до одного міцно-міцно, і я відчув її пекучу плоть, яка приклеїлася до плоті моєї, і наші губи спрагло черкнулися, відтак ми перелякано розскочились, а ліхтар у мене на грудях погас.

— Ти де? — спитала мене пошепки Галинка.

— Тут, — відповів я. — Чогось ліхтар погас.

І ми пішли назустріч одне одному вже в цілковитій темряві. Злива гриміла об бляху, довкола нас дзюркотіло, ніби йшли ми між дзвенячих потоків у теплому лузі, повному сплячих квітів і шамотливої трави, йшли, шукаючи одне одного в темряві, вимацуючи її, як сліпі; ми не могли розійтися в цьому просторі, бо нас вела одне до одного магнетична сила; сила, перед якою стають марні усі страхи, сумніви та стіни, котрі виростають при денному світлі між людьми. І ми знайшли одне одного, спершу зустрілися пальцями рук і сплели їх, але нас і далі нестримно тягло одне до одного, так нестримно, що тіла наші знову приклеїлися між собою, я тицяв вустами їй в очі, носа, вуста і відчув, що обличчя її мокре.

— Чого ти почав цуратися мене? — спитала вона похапливо.

— Того, що й ти мене, — сказав, знову жадібно обціловуючи її обличчя. — Любиш?

— Люблю, а ти?

— Жахливо, — сказав я, задихаючись і ніжно проводячи руками по її тілу, яке під сорочкою було наге.

Тоді вона від мене раптом відсахнулася.

— Ходім, нас чекають, — сказала, я торкнувся ліхтаря, і він сам від себе засвітився.

Нас і справді чекали матері, і ми навперебій почали розповідати про дірки у даху і як їх багато. За вікном миготіло, і дивний світловий ефект з’являвся від того: ми у тому світлі на мить завмирали, неймовірно чітко освітлені, але наступної хвилі поринали в темряву і саме тоді відчували, як здригається під ногами підлога і як похитується весь будинок, ніби разом із дощем та бурею, блискотами та громом був і землетрус.

— Це якась кара божа! — зойкнула Олька. — Ой найде вона на нас, ой нас знайде!

— Яка там кара! — атеїстично і по-вчительському зауважила моя мати. — Стихія, та й усе!

— Але ви колись таке бачили? — спитала Олька.

— Не бачила, то бачу! — сказала мати й звеліла мені: — Ходімо спати!

Була чомусь сердита. Чи не провідчула того, що відбулося між мною та Галинкою на горищі, — жінки в таких справах бувають вельми чутливі. Але тепер мене те не обходило, я був повний вогненної радості, бо чудово знав, що такою ж радістю переповнена й Галинка. Ми з нею ще жахливо юні, але стіну між собою зуміли звалити одним поштовхом, навіть у цілком романтичний і незвичайний спосіб, отже, «Слава життю!» — як писав Михайло Коцюбинський, повторивши оптимістичний вигук стародавніх римлян.

«Viva vita!» — хотілося сказати мені вголос, і я аж губу до болю закусив, аби розумно стриматися при матері й не виглядати ідіотом.

Ця буря мала ще два наслідки. Річки наші розлились, як ніколи, вода стала барви кави з молоком і неслася зі скаженим стрімом, зносячи всіляке сміття, гілля та колоди, пригнало навіть зовсім новий нужник. І Карась із міліціонером Гомзином витягли його на берег і замінили ним нужник свій ветхий; було їх у нашому дворі два: з нашого крила — добрий, зроблений євангелістом Сухарем, а з їхнього — ветхий, напіврозвалений; вода несла уламки меблів, вирвані дерева, які виловлювали жителі околиці, проплив навіть стосик порубаних дров, принесло також і кілька розбитих човнів. Потому вода очистилася від сміття, її прибуло ще більше, аж залило острів, дерева там мокли десь на метр від кореня. Відтак діти околиці придумали собі розвагу: вони кидалися у стрімку, теплу і світлобрунатну воду, течія мчала їх аж до острова, де вони чіплялися за стовбури і бродили там по груди в воді. Потім пливли вниз, власне, їх зносило і прибивало до берега вже тетерівського. Батьки гримали й виганяли дітей із води, але вони плавали, як риба, тож знову й знову кидались у воду, ніби керовані безумним поривом.

Саме тоді втопилася менша дочка міліціонера Гомзина, Фанька, вона закричала й почала розпачливо махати руками; ми стрімголов кинулись її рятувати, але потужна течія пронесла нас мимо, дівчина махнула кілька разів, виринаючи й потопаючи у воді, і зникла. Тоді кинулись у воду дорослі, вони зуміли підхопити Фаньку й витягти на берег, викликали швидку, робили штучне дихання, але даремно. Вражені, майже непритомні від страху діти повилазили з води і більше не входили до неї, аж поки не спала. У річці щороку хтось топився, для нас не була це дивина, але ні разу ні в кого ні до того, ані опісля не топилися діти околиці — цей випадок був тим більше разючий.

Ще ніколи я не чув, щоб так плакали, як плакала за Фанькою Гомзина. Вона вила, ніби вовчиця, у котрої забрали і вбили вовченят, і той крик був аж такий, що ним був повен весь дім ущерть. Сам Гомзин ходив ніби зачмелений, правда, саме йому довелося бігати й організовувати все, що зв’язано з похороном, бо жінка його стала ніби безпам’ятна. Вона сиділа біля мертвої дочки, не відходячи, не їла й не пила, інколи западала в оціпеніння, з якого виривалася, ніби з болота, і знову починала лементувати, виливаючи потоки сліз. Ми вже бачили в нашому домі не одну смерть, але такої ще не було. Гомзина не давала покласти дівчину в труну, і чоловік змушений був тримати її обома руками — вона ж билася й нестерпно при цьому вила. До речі, це вперше ми зайшли в цю квартиру й побачили в ній сервізи та кришталь, ошатну меблю, зроблену євангелістом Сухарем, і важкі пишні килими на підлозі — паркетній, навощеній. Зі стелі звішувалися кришталеві люстри з привісками, які при русі повітря ледь подзвонювали, — сусіди всім тим були вражені. Гомзин на похорони не скупився; Червона Шапочка з цієї нагоди вигнала великий бутель самогону, і Гомзин цього разу їй заплатив, хоч вона від плати відмовлялася; зрештою, трохи поцеремонившись, гроші таки взяла. Поминальний обід готували Червона Шапочка, Карасиха та Ващучка, — і тут Гомзин не поскупився, — сама Гомзина була до всього байдужа. Поринула в меланхолію, але напрочуд швидко отямилася й кинулася по сусідах позичати, бо на похорон, як казала, пішли всі «дєньги», і вони тепер сидять голодні, бо не мають що покласти в тарілку. Люди подачки давали, бо жаліли її, а в неї в очах загорілися знову голодно-пожадні вогники.

Друга подія на тлі цієї якось пригасла, і на неї мало звернули уваги. Нещастя сталося з Олькою, матір’ю Галинки, а нашою сусідкою. Після бурі було обірвано багато дротів, і Олька на один із них наступила. Її потужно двигнуло, вона впала, примчала швидка й відвезла її до лікарні, з лікарні вона вийшла цілком здорова й неушкоджена, коли не брати до уваги певної дивакуватості, яка в неї з’явилась. Отож невдовзі після похорону Фаньки вона обережненько постукала до нас, крадьки зайшла, сіла на кінчика стільця і заявила, що хоче поговорити з матір’ю як з людиною, як вона сказала «бразованою», котра не вірить ні в яку чортівню, а все вміє тверезо розсудити. Я в цей час сидів за уроками в сусідній кімнаті, вона про це не знала, отже, вважала, що балачка в неї з матір’ю конфіденційна, до речі, вона попросила, щоб про те, що вона скаже, не знала жодна душа.

Розповіла вона про речі справді вельми дивні: коли дивиться тепер на людину, їй «мерещаться» всілякі тіні та образи, але тільки тоді, коли людину чекає нещастя. Про Фаньку вона також знала, мовила Олька, але собі не вірила, боялася того знаття, через це й мовчала. Зрештою, коли б вона про це Гомзинам повіла, то вони, навіть повіривши їй, нічого вдіяти не змогли б, бо долю не відвернеш, навіть коли знаєш про її ходи й переходи.

— І знаєте, що я вам скажу, — мовила тихо Олька, — тільки не беріть мене за чокнуту. Наш дім проклятий. А може, й не проклятий, а мертвий, — вона замовкла на хвилю. — Нам тра з нього тікать… подалі тікать… Ніколи сюди не приходити… не дивитися на нього… Да, тілько тікать… Бо він мертвий. Знаю це, бачу, чую, і мені так страшно, Ніно Семенівно!..

— Це ви трошки перенервували, — спокійно сказала моя мати, — і вам треба відпочити й заспокоїтися. Може, й справді десь поїхати, в будинок відпочинку, щоб не думати марних думок. Дім, шановна, — це купа цегли, дощок, балок, бляхи — і не більше! А ви ту купу наділяєте розумом, так я вас зрозуміла?

— Нє, ви просто не знаєте, — мовила зовсім тихо Олька. — А я знаю. В ньому недобрий дух, я відчуваю це.

— Не смішіть людей, Олю, — сказала владно моя мати. — Це у вас галюцинації.

— Галюцинації? — стрепенулася Олька. — А що це?

— Дивно, що такого не знаєте, — сказала моя мати. — У хворих людей бувають привиддя, тобто бачать вони речі, яких нема, тільки вони їм ввижаються. Нездорова психіка, от і все пояснення. А може, й не психіка, а просто організм нездоровий. Машина й та зношується, а що ви хочете з людини? Тому вони й бувають, галюцинації…

— Може, ви лучче за мене знаєте, — сказала тихо Олька. — Я вчилась мало, а ви багато… А може, коли все, як ви кажеться, що ввижається… ну, як вам сказать… може, воно й справді є. Ну, здоровий того не бачить, а больний бачить, бо він уже трохи й начий… А начий, то наче й бачить… От і я бачу, багато такого, що й сказать вам не можу, але ж бачу і боюся, ой як я боюся, ви собі не придставляєте!

— А боятися нічого, — твердо мовила моя мати. — Бо те, що є, таки є, а чого нема, то й нема!

— Ви так щитаєте?.. А скажіть, ви бачите свої кості чи кості інчого? Нє! А вони є. Ренґеном просвітять — і побачите… Чи не може так буть: іначе бачиш, то й не те, що другі.

— Те все наука пояснює, — терпляче сказала мати. — То все закони природи, а ви про дурне заговорили. Забобони й бабські байки.

— А може, є такі закони природи, що їх наука ще не знає? — вперто вела своєї Олька.

Я був вражений цією розмовою. Попри все, Олька говорила розумно, більше того, розумніше від свого розвитку. Ні, вона безумна не була. Та мати моя вважала інакше. Хоч я й не бачив співрозмовниць, але добре відав, яким поблажливим, навіть знищувальним поглядом моя мати дивиться на знічену, розгублену, хоч зовсім не дурну Ольку.

— Вам треба було б показатися лікарю, — мовила мати. — Дасть вам яких треба таблеток, і все дурне вам з голови вийде. Ви ж боїтеся, правда?

— Боюсь, — сказала Олька. — Страх, як боюсь! Він же пожирає нас помаленьку, цей дім!

Мати розсміялася.

— Це ви вже щось зовсім дурне сказали, — мовила. — Не дім пожирає, а життя. Всім рано чи пізно, а померти треба. І, на щастя, ніхто не знає коли.

— А я от знаю, — зітхнула Олька.

— Не кажіть дурниць, — владно обірвала її мати. — До лікаря підіть. Ніхто цього не знає, і це велике щастя, що не знає! Бо інакше люди побожеволіли б. Отож тримайте себе в руках, Олю!

Олька встала. Я чув, як дернув підлогу ніжками стілець.

— Шось таке зі мною, не знаю шо, — сказала, скаржачись і ніби винувато. — І так мені часом страшно стає, заснуть не можу.

— Мине, — сказала мати, й собі встаючи. — Хай лікар випише, які треба, таблетки, снотворні, чи що… Потім зі своїх страхів сміятися будете.

— Але ж ми загинемо тут усі, — тривожно сказала Олька. — Усі, крім вашого сина!

— Хоч це добре, — засміялася мати, але швидко сміх обірвала. — Ідіть, Олю, до лікаря і не тривожте душі ні собі, ні мені. — І раптом додала несподівано. — Ідіть, бо і я, Олю, не залізна…



предыдущая глава | Привид мертвого дому. Роман-квінтет | cледующая глава