home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



Історія перша.

Велика до стелі драбина

Не, відаю, чому саме ця невелика історія так міцно запала мені до пам’яті, та й чи була вона насправді, чи це тільки історія зі сну; зрештою, все наше життя минуле — сон, і те, що від нього залишається, ніби уривки привидь. Світ котить свої хвилі, тільки частково нас покриваючи, і з нами живе не цілий світ, а його клаптик, і ми освітлюємо його своєю свідомістю й присутністю, але досить нам піти чи поїхати з того місця, і воно вже перетворюється в сон, в образ, що тільки ледь-ледь у нашій пам’яті бовваніє, в решті ж світу ми відсутні — ось у чому перша ознака непевності будь-якого існування. Спогади — це і є висвітлення отих місць і часу, в яких уже нас нема, через те усілякі спогади сумні, і де вже тут дітися!

Отже, й це видження, яке незвідь-чому мене не покидає (до речі, в пам’яті не завжди залишаються речі конче важливі, конче значущі, більше їх принагідних), прохлюпується до мене з глибокого мороку: бачу споруду, переобладнану в будинок народної творчості чи щось таке — все відбувалось у порожній залі, яку щойно побілено; вапно вже висохло, підлогу помили, але не внесли ще стільців чи сидінь, ще й не зроблено підвищення для сцени, було лишень видовжене порожнє приміщення, і стояла в ньому драбина, власне, її намагалися встановити три замацьорені чоловіки, які мали на головах кепки, один із них не поголився, в другого попідпухали очі, а в третього лице було червоне й кругле, із відвислим підгарлом. Обличчя в чоловіків поважні й трохи набурмосені, бо виконували вони вкрай важливу роботу; драбина — височезна, і вони конче хотіли її поставити, щоб оперлась об стелю (ну так, не об стіну, а стелю), саме в тому місці, де був невеликий отвір-люк, як і стеля, забілений, люк урізувавсь у стелю, а робітники намагалися вставити драбину саме в той лаз. Ніяк не могли потрапити, бо драбина хиталася, її треба було підтримувати, щоб не впала, отож тримали її ці три чоловіки в кепках на звісі. Підводили вершка драбини до отвору в стелі, голосно покрикували й лаялися, але драбина ніяк не хотіла ставати, вершок її коливався, а мала стати вона навкоси, була-бо вища стелі.

А ще при цьому щоразу відчинялися двері, заходив чоловік чи жінка, байдуже, мов тіні, проходили повз цих трьох, не звертаючи на них жодної уваги; коли проходила жінка, то голосно розлунювався стукіт її закаблуків — робітники припиняли роботу, затримували драбину і всі разом озирались: один їв очима жіночі литки, другий те, що було вище, а третій — усю її заразом.

— Хе-хе! — сказав Вовка Паразит, той, який не поголився; я його добре знав, прізвище мав Вовк, а Паразитом охрестила рідна жінка, бо грошей додому ніколи не приносив, однак нахабно вимагав, щоб жінка його годувала, а часом і чаркою пригощала. Отож саме цей Вовка Вовк-Паразит сказав сакраментальне «хе-хе!» і з’їв очима жіночі литки, які продефілювали повз нього.

— Класна бабка! — сказав другий, я його також знав, звали його Юрко Ворона, бо прізвище в нього було Вороновський, — це той, у якого попідпухали очі, а чого, хто й зна. Він з’їв очима те, що було в перехожої вище литок, отож і пішла вона далі наполовину з’їдена, тобто в порожньому просторі колишнього костелу рухався жіночий верх, одягнений у білу кофточку, крізь яку просвічувалася дужка станика, на шиї в неї був ґудзик, що застібав блузку, а біля гудзика — виріз, а вище — чудова шийка, заросла легенькими кучериками, а ще вище — голова із закрученою курдулькою — все оце кучмом зжер третій — отой червонолиций, я його не знав, але ці двоє називали його Петя.

— Чо’ баньки виставили, — сказав Петя. — Ану тримай! Так ми цю лєсніцю до вечора не поставимо!

— Заводь лівіш, — сказав Вовка Паразит.

— А по-моєму, тра правіш! — мовив Юрко Ворона.

І вони повели драбину, як гранд-даму, до того єдиного отвору в стелі, а в цей час у великі вікна увірвалося сонячне проміння і провисло в повітрі, як золоті ризи, — і все заграло, стіни дивно засвітились, але й цього разу в лаз драбиною дядьки не потрапили, бо, може, в них звідучора тремтіли руки, коли вони в бур’янах наливалися горілкою, а може, не так легко було тією драбиною маніпулювати…

Розчинилися двері, ввійшов чоловік у тенісці навипуск, у капроновому капелюсі з дірочками, з квадратним підборіддям і з чорними густими бровами, під якими поблимували також чорні круглі очка.

— Тримай! — гукнув Вовка Паразит.

— По-моєму, це тобі тра тримать, — обізвався Юрко Ворона. — Бач, не ставиться.

— Сама не поставиться, — спокійненько сказав Петя.

Чоловік з густими бровами йшов через залу й ворушив тими бровами, як тлустими п’явками. Іронічно всміхався, а кроки його лунко гучали. Він озирнувся перш ніж сховатися в інших дверях, і його білі зуби засвітилися. Саме в цей час зайшов ще один, власне, не зайшов, а прослизнув у двері — маленький, утленький, з рідким чубиком, із заячою губою, з блакитними очима, а чубик його зализувався на грушоподібній голівці, ніби був приклеєний до лисини. Чоловічок став, розтулив рота, задивився, повіки його закліпали.

— Проходьте, гражданін, — сказав Петя. — Не мішайте, пожалуста!

— Так ми її не поставимо, — мовив Вовка Паразит. — Тра вірьовку.

— Яку вірьовку? — спитав Юрко.

— До верху, знаїш, прив’язать. — Ти такий, шо начебто й не понімаїш.

— Да! — сказав Петя. — Кладімо, тра вірьовку, без того не обійдешся. Проходьте, гражданін.

Чоловічок пішов, озираючись. На його вустах також грала усмішка, але він не насміхався з цих трьох, як той п’явкобровий, а просто мав хороший настрій, а може, просто йому сьогодні всміхалося, а може, він трохи співчував дядькам, — вони тим часом поклали драбину на вимиту підлоту, просто в сонячну калюжу, розлиту по ній, і калюжа та майже перестала лискотіти.

— Перекурим, — сказав Петя. — А ти, Ворона, чеши за вірьовкою.

— До кого? — спитав, кліпаючи рудуватими повіками, Юрко.

— В завхоза спросиш, — сказав Петя.

Ворона слухняно подався до дверей, куди зайшли дівчина, чоловік у капелюсі й «гражданін» із заячою губою й приклеєним до лисини волоссячком, а дядьки витягли по «Прибою» і закурили, пускаючи звивисті клубені диму, і той дим, потрапляючи в сонячні стяги, в оті золоті, розвішані по залі ризи, просвічувався, вигинався, творячи сині зигзагоподібні пасма, які мінилися в промінні й грали жовто-синьо.

Зайшла дамочка з волоссям, вибіленим до мертвого і химерно закрученим у подовгастий рубець, з губками-бантиком, в білому піджаку й чорній спідниці, яка приховувала низько опущене осіддя, з коротенькими ніжками, взутими в білі на високому підборі туфлі.

— Тут ніззя куріть, — сказала дамочка. — Ви шо, не понімаєтє?

— А почему? — спитав Петя, мружачи око, бо на нього наплив синій дим.

— А потому, шо я так вам говору! — сказала владно дамочка.

Вовка Паразит і Петя зніяковіли і сховали недопалки в кулаки.

— А де ж нам перекур робить? — спитав Вовка Паразит з підхлібними нотками в голосі.

— На двор ідітє, — сказала дамочка і владно потупотіла коротенькими ніжками.

— Це шо — начальство? — спитав Вовка Паразит.

— Та навєрно, хрен їй під хвіст, — сказав Петя, витяг хустку й висякався з таким звуком, що луна аж сахнулася від стін.

Прийшов Юрко Ворона. Вони прив’язали вірьовку до вершка.

— Хай за вірьовку трима, в кого руки не трусяться, — сказав Петя, — бо в мене вони щось як не мої.

— Юрка хай трима, він у нас не пйоть і не курить, — мовив Вовка Паразит.

— Ну, давай, узяли! Пі-дій-май!

— Акуратніше, мать-перемать!

— Ти шо, Юрка, спиш? Тягни!

Йшла через залу маленька жіночка в окулярах. Мала на ногах схожу на капці взувачку і не йшла, а пливла. У ручці в неї був солом’яний кошичок, а на правій, на безназванному пальчику світилася величезна шлюбна обручка. Жіночка подивилася на дядьків, і її губенята презирливо скривилися.

— Це шо, вам сонце голову пече, що ви в шапках? — спитала вона презирливо і аж захиталася, запишавшись.

— Га? — спитали Петя й Вовка Паразит, спиняючи драбину.

— Питаю, чи вам тут сонце голову пече, що ви у шапках? — спокійно повторила жіночка.

— Нє, це шоб нам на голови глина не сипала, — сказав Петя.

— То це ви такі мастєра, що нову нам побілку поколупать хочете? — ще спокійніше спитала жіночка і знову аж захиталася, пишаючись.

— Не мішайтесь, женщина, йдіть своєю дорогою, — сказав Петя.

— Гм, піду директорші скажу, — мовила зневажливо жіночка і попливла, майже не торкаючись взувачкою-капчиками підлоги. — Тоже мені мастєра! Гнати б вас одсюда!

— Стій! — сказав Вовка Паразит. — Ну, не дають зарази работать!

— Да, це таке уїдливе, шо й мене розволнувала, — сказав Петя і раптом визвірився на Юрка. — Ти не тримайся за вірьовку, а підтягуй. Тоже знайшов лафу!

— А я й підтягую! — ображено мовив Юрко Ворона.

— Ге-ге! — засміявся, показуючи жовті зуби без кількох спереду, Вовка Паразит. — Недаремно його Вороною звуть. Ну шо, взялися?

Вони знову повели драбину, як гранд-даму, але й цього разу в отвір люка вона не потрапила.

— Тримай, чого гав ловиш! — крикнув Петя на Юрка.

— Безрукий, чи шо! — озвірився й Вовка Паразит.

— По-моєму, це ви безрукі, — сказав ображено Юрко Ворона. — Я роблю як слєдує!

Драбина хиталася біля стелі. Височенна драбина біля височезної стелі. І у стелю врізано люка, і люк той зачинено, і дядькам конче треба було в нього потрапити. І вони старалися, але поки що даремно, і сонце лилося потоком у вікна, і грали на підлозі сонячні калюжі. І проходили вряди-годи через залу якісь люди. Отак відчинять вхідні двері, гримнуть ними і йдуть мимо, розвертаючи до дядьків голови. І обличчя в цих людей — як маски, а може, в них немає облич, а тільки розгладжені площини без очей, носа та вуст. І всі вони перебредають через сонячні калюжі, прямкують до других дверей, щоб зникнути в них. А в одній із калюж знову зупиняється той із заячою губою, з благими очима і з ріденьким, приклеєним до лисини чубчиком на грушоподібній голові — дивиться на трьох дядьків, і очі його стають ще благіші, бо він цим трьом, може, й співчуває, а може, хоче допомогти їм та не зважується. І невідь-звідки і від чого з’являється в залі пилюка, яка сяє в сонячних стягах, між золотих отих риз, крутиться й грає разом із нерозвіяним димом, бо в зубах у Петі та Вовки Паразита знову куряться цигарки.

— Да, роботка в нас — не мйод! — сказав Вовка Паразит.

— Проходьте, гражданін, не мішайте! — мовив чоловічку Петя.

«Гражданін», однак, мов і не чув. Сяяв тільки до цих трьох благими очима і сумовито всміхався. Повільно хиталася біля високої стелі драбина. Три обличчя серйозно напружені, замурзані три обличчя під трьома кепками — три сірі маски.

— Підтримуй з-під низу! — каже Юрко.

— А ти лучче за вірьовку тягни! — огризається Вовка Паразит.

— Тримай ти, чорт забирай! — кричить Петя, і луна злякано б’ється об стіни, як пташка, котра залетіла в храм.

Чоловічок стоїть у сонячній калюжі, розтуливши рота, так же тужаться ці люди, так стараються, і так нічого в них не виходить. В чоловічка зморщується лоб, підводяться брови — так же вони тужаться, і так він їм співчува! А може, й не співчува, а чогось од них хоче? А може, хоче їм допомогти?

Розчиняються двері, входять нові люди і йдуть через залу. Йдуть і озираються на цих трьох. Але не зупиняються, бо поспішають сховатись у дверях навпроти. А коли проходять через сонячні калюжі на підлозі, сонце просвічує їх наскрізь, і мені здається, що вони або неживі, або голі. І йдуть вони голі й мертві, а коли проходять жінки, ті троє дядьків незмінно зупиняють драбину, повертаються і їдять очима тих голих жінок, і зуби їхні ошкірюються, але це зовсім не приносить їм веселощів, бо й вони також ніби не з цього світу, і також часом просвічуються, ніби мертві чи голі. І я все це бачу, а може, мені тільки уявляється? Дядьки недовго роздивляються жінок, бо вони таки заклопотані, бо їм таки треба приставити цю кляту драбину до стелі, власне, не до стелі, а до люка в ній, і вже раз їм це майже вдалося, але поставили близько до краю — шматок тиньку відірвався і з виляском плеснув об підлогу. Тоді ахнув вражено чоловічок із заячою губою і з благими очима. І пилюка тепер стоїть у залі синім маревом: пилюка, сонце і тютюновий дим.

Чоловічок підходить ближче до чоловіків.

— Чого ви тут крутитесь, гражданін? — кричить на нього Петя. — Про-хо-дітє!

Чоловічок із заячою губою хоче щось сказати. Розтулилися й затулилися вуста, збрижився лоб, підбилися брови, закліпали повіки.

— Ну, чо ви мішаєте нам работать? — каже сердито й Вовка Паразит.

— Це через нього ми й одбили ту глину! — каже понуро Петя. — Одчалівай!

— Я того… — каже чоловічок, і його заяча губа посмикується. — Ви мені вибачте… Але я того… Може, поможу?

Чоловічок дивиться на дядьків благими очима — дивак якийсь чи дурник? А може, з-за вугла мішком прибитий, недаремно у нього заяча губа.

— Я тобі як вумному об’ясняю, — сказав Вовка Паразит. — Через тебе ми ото глину одбили і нам буде наганяй, пойняв? Тож я тебе, як чіловєка, прошу — вшийся з глаз, бо так ушию, шо косточки розсипляться.

Миршавий чоловічок видимо злякався. Відступив і знову опинивсь у сонячній калюжі. Власне там, де вона досі була, бо тепер немає вже сонячних калюж — підлога покрита білим накипом глини. Чоловічок од того ще більше ніяковіє, адже виходить, що це через нього так тут накурено, й задкує до вхідних дверей, які саме в цей час відчинились, і у них увійшов чоловік-барило у гігантських штанях, таких широких, що в них улізли б не тільки троє цих робітничків, але й чоловічок із заячою губою. Здоровенний пузяка пер могутнє тіло із зовсім лисою голівкою, такою маленькою, як у бронтозавра, і зовсім без в'oла, а навпаки — якоюсь аж рожевою, ніжною, ніби манекенною.

— Так, хлопці, — сказала та голівка. — Накурили й підлогу напудрили. Що ви тут робите?

Голос у чоловіка-барила був справді ніби з барила — сипкуватий, низький, справжній бас.

— Драбину ставимо, — сказав зніяковіло Петя. — Ніяк не попадем у точку.

— А ви попадіть у точку, попадіть, — прогув чоловік-барило. — І щоб не було тут мені нерашливості, ге ж!

— Все буде як у лампочці, начальник, — сказав підхлібно Вовка Паразит.

— А це шо за безобраззя? — показав на розсипаний на підлозі тиньк чоловік-барило.

— Іздєржка проізводства, — сказав підхлібно Вовка Паразит.

Чоловік-барило задер бронтозаврячу голівку до стелі.

— Да, директорша вас по голівці не погладить, — прогув він. — Нехарашо!

— Будем стараться, начальник, — сказав Петя.

— Старайтеся, — мовив барило. — І шоб не було мені нерашливості, пойняли?

Від дверей дивився благими очима чоловічок із заячою губою та з грушоподібною головою. На ньому — потріпаний піджачок, сорочка без краватки, застібнута на горішнього ґудзика, патинки із задертими носками, ніколи не чищені й потріскані.

— Давай, хлопці, ще раз, тільки акуратно! — сказав Петя. — Це все через тебе, Юрка. А ти, Вовка, знизу підтримуй. І не спішіть.

Двері після чоловіка-барила залишилися незачинені. В них уривався шум вулиці: авта, трамваю, мигали перехожі світлими чи барвистими латками — миг і нема! Ніби в калейдоскопі. Чоловічок із заячою губою навшпиньки підійшов до дверей і ретельно їх причинив. В той момент і сталося перше чудо цього дня: драбину поставили.

— Га-га-га! — засміявся Вовка Паразит. — Ми її, як лялечку, вмостили.

— Це тра було мені раньше прийти, — сказав чоловік-барило й попер своє могутнє тіло через залу.

— Лізь, Петь, — сказав Вовка Паразит. — Ти старший, тобі й почот.

Петя зняв кепку, голова його була лиса, як і в чоловіка-ба-рила, тільки зовсім червона.

— Я то старший, — сказав він непевно, — але хай перший Юрка лізе.

— Давай, Юр, чеши! — показав щербаті зуби Вовка Паразит. — Ти не пйош і не куриш.

Юрка Ворона несміливо підійшов до драбини й почіпав її рукою.

— Лізь, ми потримаємо, — сказав Петя.

Юрко поліз. Всі задерли голови. Глибока тиша раптом запала в залі. Чутно було тільки, як потріскує під Юрком драбина.

— А люка як відчиню? — спитав він, коли доліз до середини.

— Натиснеш і зсунеш убік, — мовив Вовка Паразит.

Юрко поліз далі. Чоловічок із заячою губою підступив ближче і задер голову й собі.

— Шо, гражданін, інтересно? — добродушно спитав Петя.

— Так, — сказав чоловічок, дивлячись благими очима. — Але мені вас жалко…

— Себе жалій, а не нас, — показав щерблені зуби Вовка Паразит. — Мо’, з нами полізеш?

— Ге-ге-ге! — засміявся Петя, а його підтримав Вовка Паразит, — То шо там, Юр?

— Я січас, — відгукнулося згори. Юрко натис головою на люка та обрежно його зсунув. — Порядок!

Схопився за край люка й підважився. За мить зник.

— Тепер ти, Петь! — сказав Вовка Паразит. — Я потримаю.

Петя поліз і собі. Ліз повільно, випробовуючи кожен щабель.

— Лізь із нами, гражданін, — іронічно сказав Вовка Паразит.

— У мене діла, — відповів чоловічок з благими очима і з заячою губою.

— У всіх діла, — мовив Вовка Паразит і виплюнув на підлогу недопалка. — Да, голова чось макітриться. Вчора я так урізав, що й сьодня макітриться. Літра два садонув…

— Так, — сказав чоловічок. — Я знаю…

Петя доліз до люка, підтягся на руках і зник у проймі.

— Теперички моя очиридь, — зітхнув Вовка Паразит. — Потримаєш драбину, гражданін?

— Так, — сказав чоловічок. — Я й прийшов сюди для того, аби вам допомогти.

Вовка Паразит поліз. Він ліз і сопів. Драбина порипувала, внизу стояв чоловічок із заячою губою і обома руками ту драбину тримав. Вовка Паразит зупинився на півдорозі.

— І ніхто не напише, — проспівав він, — і ніхто не згадає… Лізь із нами, гражданін, — показав він зуби. — Буде компашка для карт.

— Ні, — сказав чоловічок. — У мене діла.

Вовка Паразит поліз далі. Рипіла драбина. Вовка дістався верху і так само, як його приятелі, зник у виямі. Чоловічок ще дивився якийсь час угору: в люк світило синє небо. Чотирикутний вирізаний шматок неба, що сяяв неземним світлом, від якого в чоловічка із заячою губою аж сльози на очі вибивались.

Він одпустив драбину, подивився собі на руки і витер їх об штани.

— Я б із вами поліз, — сказав він, і його голос з виляском відбивсь од стін, хоч говорив він неголосно, — але в мене справді діла. Я не закінчив садити виноград… Ну, і ще там дещо…

Ще раз зирнув у чотирикутну пройму: сяяло в ній безмовне, безконечне, вічне небо. Сяяло неземним світлом, рівним, непалахким і, здається, також вічним. Чоловічок опустив голову і, обережно ступаючи, пішов із зали. Великої, порожньої, недавно побіленої й насвіжо отинькованої, в якій навіть його обережні кроки віддавалися луною із прихлипом. Підійшов до вхідних дверей і обережно їх розчинив. Двері голосно зарипіли, і чоловічок боязко завмер. Ще раз озирнувся на той осяйний просвіт у стелі і югнув на вулицю — двері з повільним, пронизливим рипом зачинилися.

Посеред порожньої зали стояла височезна драбина. Довкола не було ані душі. Але неправда, був там присутній я. Був я ще малою дитиною, мати моя теж із тих, котрі переходили цю залу, сховалась, як і інші, у внутрішніх дверях, а мене посадила в кутку на малому стільчику-ослінці й звеліла чекати. Отож я сидів і дивився, мене ніхто з тих людей не помітив, зате я помітив усіх. А може, і я спрозорів десь так, як ті люди, пронизані сонячним промінням, що падало з великих вікон, а може, на тому ослінчику я заснув, і все це мені привиділося — не відаю, відаю тільки одне, що тоді мені стало смутно. Бо після того, як зник чоловічок із заячою губою, мені випало ще довго сидіти в тій порожній залі, довго дивитися на світло, що й далі вливалося сюди через люк, але після того, коли робітники сховалися в проймі, ніби щось приключилося. Вже не відчинялися двері, не входили люди, не виходили і з тих дверей, куди поховалися, не з’являлися й робітники, не приходила моя мати, і мені здалося, що я все більше й більше поринаю в дивний сон, у якому мені нічого не сниться, бо нікого й нічого навколо мене нема. Я злякався, схопився на ноги і почав кликати маму. Але голос мій відбивався від стін, хлипала й передражнювала мене луна, і ніхто на мій печальний зов не відгукнувся.

Цей напівфантасмагоричний епізод навіки загус у моєму мозку й до сьогодні не покидає мене, продовжуючи хвилювати відчуттям якоїсь таємниці, якої я не розумів, не розумію і, здається, не збагну ніколи. Але я відав і відаю, що той епізод навіщось був посланий у моє життя, він завжди проявлявся в мені у важкі хвилини. Від того мені не важчало й не легшало, та я знав, що двері можуть відчинитися і в них увійде той чи та, кого я чекаю.


VOX другий Зачинені двері нашого «Я». Історії зі сну | Привид мертвого дому. Роман-квінтет | cледующая глава