home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement




1


Так, спогад про порожню, свіжопобілену залу і про те, як робітники ставили в ній драбину, став найяскравішим спогадом мого раннього дитинства, притому, як я вже казав, настільки віддаленим, що його ліпше прийняти за сон. Але я завжди його осмислював; зрештою, значно пізніше, вже в дорослі літа, мені дійшло, що цей епізод нагадує біблійну історію про Яковову драбину, лишається тільки неясним, у який спосіб відбулася ця накладка, адже до релігії в нашій родині ставилися цілком байдуже, й Біблії в мене вдома не читали та й не могли читати. Можливо, первісний спосіб мислення, думається мені, відбитий у Біблії, близький до дитячого, через що міг витворювати історії чи образи типологічно подібні — не знаю. Інколи мені здається, що врізалася ця історія мені в пам’ять, перш за все, тому, що це було моє перше образне розуміння смерті, а такі речі глибоко засідають у душу дитини.

Загалом, я не ідеалізую свого дитинства, більше того, мені про нього важко згадувати; зрештою, й історії, які збираюся тут викласти, мені внутрішньо неприємні; менше про те, що їх повито сивим димом: коли починаєш згадувати, ніби попелищем ступаєш. Щодо цього, можливо, варто пригадати для порівняння один сюжет, який я прочитав не пам’ятаю вже в якій книжці: Олександр Македонський потрапив на цвинтар, де лежав його батько. Там він застав філософа Діогена, котрий ходив між кістьми умерлих і розгортав їх. «Що тут робиш?» — спитав його майбутній грізний завойовник. «Шукаю, царю, — сказав той, — кості твого батька, але ніяк не можу розрізнити, де царські, а де прості. Подивись, царю, — сказав Діоген, показуючи на поле, засіяне кістками. — Все тут змішалося. Скажи, де тут убогий, а де учений, або де багатий?»

Так от, коли я згадую своє дитинство, бачу щось на зразок того античного поля для мертвих, де все змішалося: радощі й смуток, добрі й лихі мої вчинки, а більше лихих. Моє дитинство бачиться мені, ніби болото, в яке я щоразу падав, і потопав, і ледве вибехкувався з твані, а потім знову падав і потопав — ні, це зовсім не була рожева ідилія, від якої в старих писунів при згадках тече солодка слинка. Моє дитинство — це був purgatorium, тобто чистилище, і я впевнений, що кожен із нас у цю пору пожинає ниву гріхів, а не пахучих квіточок — принаймні будьмо чесні!

Почав це писання, щоб розчинити двері свого «я», а коли брехатиму сам собі, то навіщо ті двері відчиняти? Інколи мені він сниться той двір, у якому я виростав, той двір, якого вже не існує, бо його стерли з лиця землі громохкі машини, натомість збудували сучасну коробку. Тоді ж це був типовий київський дворик — яма з цегляним підворіттям, пристосованим для в’їзду карет і візників; на стіні того під’їзду, обдертій машинами, двірничка написала червоною їдкою фарбою сакраментальне: «Туалету нєт» (зберігаю ортографію оригіналу), очевидно для того, щоб у наш двір не забредали сторонні особи. Тут жило з десяток родин, було три парадних і один окремий хід до квартири тієї ж двірнички Любки, високої, кістлявої, широкої кістки з великою кінською головою, телячими очима, й повільним протяглим голосом, казала вона замість «л» «в»: ходива, робива, бува. Чоловіка не мала, а тільки єдиного сина Михайла, мого найпершого дружка, з яким я припинив стосунки тільки недавно, та й то не знаю, чи назавжди. На другому поверсі будинку-флігеля жив у родині слюсаря-наладника (хоч ми й поняття зеленого не мали, що він наладнує) ще один наш ровесник Борис — отакі три мушкетери, бо інші діти були або дівчата, або іншого віку. Ми сходились у невеличкому підвальчику, де Любка тримала двірницьке причандалля: лопати для снігу, ломи, шланги, побиті відра, мітли; там стояв ще старий диван із випнутими пружинами, а ключа до комірчини ми роздобули просто: Михайло позичив його в матері, заніс до майстерні на Бессарабці, і там його легко підробили, тобто виготовили ще три — для кожного з нас. Я вступив до тієї компанії останній, Борис із Михайлом уже знюхались. Якось до мене підійшов Михайло, був я тоді ще в першому класі, і, зирнувши, як вуж на жабу, сказав:

— Хочеш бути в нашій компашці?

— А хто ваша компашка? — спитав я.

— Борис і я, — мовив Михайло.

— Хочу, — відповів я, бо таки хотів, бо знав, що ті двоє дружать, бо приятеля не мав собі, бо до мене вже приходив у сон чортяка і їв мені серце, нашіптуючи найжахливіші речі, бо хлопчак таки потребує компанії, якщо він не гутаперчевий. А я не бажав бути гутаперчевий, з іншого боку, не мав сміливості підійти до когось і сказати: «Хочеш бути в моїй компашці?» Отож я зрадів, коли вони захотіли мене до себе покликати.

— Але в наше кодло, — сказав Борис, — треба вступити. Членський внесок — тридцятка.

Це вже було складніше, бо з грішми в нас завжди було туго, мати рахувала кожну копійку, з батьком вона була розлучена, а вітчим пив, і не тільки пив, але часом і лупив мене й матір. Украсти в матері тридцятку (на старі гроші) — це значило бути миттю викритим, що було б донесено вітчиму і той мене так вичистив би, що я до мокрих віників пам’ятав би. Михайло, до речі, про це міг знати, та й Борис також.

— Я пас! — мовив мій дерев’яний голос. — Пока, хлопці!

І я пішов од них, хоч мені жахливо боліло серце, неймовірно хотілося бути в тій «компашці».

— Чекай! — гукнув Михайло. — Можна інакше. Когось тобі треба вбити.

— Як убити? — з жахом спитав я.

— А так, — Михайло показав руками, ніби скручував голову. — І чвак! І діло в шляпі, пойняв? Кота, ворону, пса — що хочеш.

— А горобця можна? — спитав я, був-бо чудовим стрільцем із гумки.

— Горобця й дурний уб’є, — сказав Михайло, — Треба щось більше.

— А ви що вбивали? — спитав я.

— Я ворону, — відповів Михайло. — На вудочку зловив. А потім раз — і чвак! — Він показав, як скручують голову.

— А я пса, — сказав, самодоволено всміхаючись, Борис. — Пам’ятаєш в Настурції?

Настурція була стара діва з першого поверху з таким широким задом, що його не обміряєш і рулеткою. Вона садила у виставленому з вікна ящикові настурції, бо в нас вечорами не вельми шляхетно пахло, як вона казала, особливо влітку. Пса в неї і справді минулого року (був то білий кудлатий домашній песик) було вбито і підкинуто їй на поріг; Настурція тоді лементувала й проклинала всіх хуліганів світу, але я й подумати не міг, що це Борисова робота.

— Хоч — влупи кота, — сказав Михайло й примружився.

Це вже було щось реальніше, ніж здобути тридцятку, а я так хотів із ними подружитися, що й сам не зчувся, як згодився.

— Три дні тобі строку, — сказав Борис. — Матимеш хрещення кров’ю…

І от наступного дня стояв я серед двору й думав, як виконати мені таке страшне завдання. Проводив поглядом по вікнах, блукав очима з одного кутка двору до іншого, в руці тримав шматка хліба і без апетиту його кусав, бо те, що мав учинити, страшило мене й відштовхувало. Але я добре знав, що без того не ввійду в компашку, без того Борис із Михайлом подивляться на мене, як на зневаги гідного, отож ходив я двориком і виглядав рудого кота, який часом до нас навідувався. Цей облізлий рудий котяра, (а може, й кішка), приходив до ящика з відходами та сміттям, рився в покидьках і щось їстивне звідти вибирав. Хліб, який я тримав, був помазаний маслом, але в кишені мав ще один шматок, политий валер’яною, — саме так надумав привабити до себе кота. З парадного вийшов Борис, ішов розвальцем, підступив до мене й попросив хліба. Я відломив йому шмат, і ми той хліб повільно жували.

— Як діла? — спитав Борис. — Ще тобі залишився день.

— Знаю, — сказав я, дивлячись повз Бориса.

— Цю руду кішку хочеш зловити?

— Моє діло! — сказав я.

Борис поплентав далі, а я подивився йому вслід із тугою. В роті в мене було кисло. Вийшла на балкончика й почала розвішувати білизну Ася Миронівна. Це були гігантські речі, в кожну можна було вгорнути п’ятеро таких, як я, і я, коли хотів поліпшити собі настрій, уявляв, як п’ятеро таких, як я, влазить у білизну Асі Миронівни і в ній товчеться. А ще потім зайшла до під’їзду Борисова мати, чорна, суха, з вусиками, з гарячими й лютими очами, з вузлуватими важкими руками, в якійсь халамиді замість плаття.

— Драстє! — сказав я, а вона, як завжди, мені не відповіла.

В одну з ночей, пам’ятаю, мені снилося, що вона з хуркотом вилітає з нашого двору на мітлі, а може, воно й не снилося — може, вона й справді літала на мітлі.

А ще потім зайшла Борисова сестра Людка, повільно пройшла двором, вимахуючи портфелем. Завжди так дивно на мене дивилася, аж мені в п’ятах кололо. Ми з нею не віталися, отож вона пройшла повз мене байдужісінько, тільки знову кинула такими ж, як у матері, відьомськими очима. Я уявив, як вночі вони разом з матір’ю літають на мітлах, і мені стало веселіше.

— Чого либишся? — спитала Людка. — Щось веселе з’їв?

— Вареника, — сказав я, і мені раптом захотілося ляпнути щось дурне. — З жаб’ячою ікрою.

Людка зневажливо смикнула плечиком, пхикнула й пішла в під’їзд, з якого сьогодні густо пахло горохв’яною юшкою. Я відчув, що незвідь од чого починаю сердитися. Кішки не було, та й мені жахливо не хотілося її ловити. Ну, просто жахливо не хотілося! Через це я й ставав злий.

Вийшла зі своїх дверей із відром Михайлова мати, тітка Люба, обличчя в неї було пласке, як у скіфської баби. Висипала сміття й пильно подивилася на мене.

— Мішу не бачив?

— Пішов у кіно, — сказав я.

— Це ж на які гроші? — спитала двірничка.

— На ваші, — сказав я і незвідь-чого засміявся.

Двірничка зирнула на мене, а я відчув, що добріший не став. Що в мені, як чорна ніч, збирається поганий настрій, бо зовсім не хотілося того кота ловити. Двірничка була в старому залатаному й запраному халаті, а де ґудзики, були витерті плями. Вона пішла назад, і я побачив, які важкі в неї, ніби стовбури, ноги, широчезні, аж розлиті в литках ножиська, взуті в шкарбани, — аж нудко мені стало.

Отут і з’явився кіт. Шмигнув до ящика й сторожко засвітив у мій бік очима. Я відламав шматок хліба, политого валер’янкою, поклав на асфальт і покликав. Котяра обережно світив очима, але не йшов. Я відступив у куток двору, кіт стрибнув до хліба й, жадібно вуркочучи, його пожер. Тепер він був мій. Знову відламав шматок і поклав біля своїх ніг. Кіт побіг до мене вже без застережень. Він зжер і цей шмат і почав, вуркочучи, тертися об мої ноги.

Я озирнувся, в дворі було порожньо. В горлі в мене застряло щось кострубате, а в грудях почав прокидатися звір. Я вдарив кота ногою. Він нявкнув, але знову поліз до мене. Тоді я вдруге вдарив його — хотів усе-таки, щоб він од мене відв’язався. Але кіт ліз до мене вже нахрапом. Жадібно нявчав і аж стрибав до кишені, звідкіля пахло валер’янкою. Тоді я кинувся від нього геть. Кіт стрімголов помчався за мною. Я вибіг у дальній закуток двору, тут мене принаймні не могли побачити.

— Гаразд! — сказав я хрипко. — На, жери!

Вийняв рештки хліба й кинув котові. Кіт зжер його з жадібним гарчанням. Тоді я закусив губу, схопив тваринку за хвоста, вона різко розвернулася, щоб драпонути мене, заверещала, а я бахнув нею об стіну.

Кіт упав на асфальт. У нього була розбита голова, крапала кров, кіт звів повіки й жалібно кавкнув. Потім звівся на ноги й знову кавкнув. Я тремтів. Дивився на свою жертву широко розплющеними очима. Кіт захитався й знову звалився на асфальт. Смикнувся кілька разів і завмер.

І тут я побачив над собою гігантську тінь: на мене жаско насувалася величезна Михайлова матір.

— Що це ти, зараза, зробив? — заверещала вона.

Я кинувся пробоєм, намагаючись прорватися повз неї, але мене було схоплено, затиснуто грубезними коліньми, а по спині й задниці посипалися удари.

— Бандюга, обіясник, катюга! — кричала Михайлова мати.

Я вкусив її за коліно, і вона на мент випустила мене — я рвонув у під’їзд…

Відбіг недалеко: стало мені якось порожньо й самотньо. Перед очима стояла ошкірена котяча морда, і я тікав геть од неї, намагаючись позбутися цього видива й навадження.

Зупинився біля газавтомату й налив води. Бульбашки прозоро тріскались у склянці, я видув воду одним махом — було мені паскудно. І тоді побачив Бориса. Він ішов навпроти, якийсь скособочений, ліве плече вгору, а праве вниз, голова схилена, якісь на ньому лахи — дивно, подумав я, чому мені хочеться з цим хлопцем подружитися? Він підійшов до мене, пильно дивлячись.

— О’кей? — спитав.

Я хитнув головою.

— Де? — спитав він.

— У нашому дворі, — сказав я.

— Біжу дивитися, — мовив Борис і засміявся.

Він справді побіг дивитись, а я відчув, що не можу рухатися. Що в мене підламуються ноги — зовсім паскудно мені стало. Пішов на Бессарабський бульварчик і звалився на порожню лавку. Тут я й дочекався Бориса.

— Все в порядку. — сказав він. — Закуриш?

Я взяв шматок сигарети й припалив від запаленого Борисом сірника. Курив я також уперше, гіркий дим заповнив мене всього.

— Тепер ти хрещений і тепер ти наш, — сказав, видихуючи дим, Борис.

— Так, — сказав я, намагаючись подавити в тілі дрож…

Повернувся додому ввечері. Кота на асфальті вже не було, але залишалася руда пляма. Я пішов розбито сходами нагору, думаючи: знає моя мати про те, що сталося, чи ні? В під’їзді гостро пахло смаженим м’ясом. Я розчинив двері й почув із нашої кімнати крики: вітчим, очевидно, лупцював мою матір. Я вискочив назад у передухіддя і знову помчав із двору геть. Тротуаром пливла юрба, і я між тих людей замотався — пішов туди, куди юрба мене потягла. Місто було розтривожене в передчутті близького футбольного матчу…

Цей «подвиг» дався мені важко. Очевидно, я не мав природної жорстокості — зрештою, це був один із найжорстокіших уроків мого життя. Той кіт довго мені привиджувався, пролазив до мене в сни: тільки заплющував очі, як вимальовувалася його хижа пичка, він люто світив срібними очима, вкрадався до мене в кімнату, а то й стрибав просто в обличчя, намагаючись видерти мені очі. Я кричав, аж мати приходила з-за ширми, де вона вовтузилася з вітчимом, будила мене, штурхаючи, і тваринка тікала геть із мого сну, щоб потім знову й знову повернутися і знову мене мучити. Зате мене прийняли до «компашки», ми разом лазили по Бессарабському базарі, інколи пульнувши там помідора, хурму чи абрикосу; ми ходили в «Стереокіно» на Хрещатику і, надягши на очі спеціальні окуляри, із захопленням дивились, як рибалка висовує з екрана вудку або як через зал перелітають міражні пташки; не менше ми любили «Панораму», бо там створювався справжній ефект руху, ніби ти сам мчиш на авто, і це було так здорово! Ми полюбили кататися на трамваї «А» чи «Б», бо вони ходили по колові й за один квиток, якого ми не брали також, можна було їздити скільки хочеш; ми ганяли у футбола на шкільному спортмайданчику, потім залазили до підвальчика й різалися там у карти, аж доки ці пристойні розваги й ігри не набридали Михайлові чи Борису; здебільшого Борис кривив губи і казав:

— Баста, пацани! Треба покупатись у смолі. Аж шкіра болить, так хочу покупатись у смолі!

При цих словах у мені все зіщулювалось, адже це означало, що ми мали вчинити черговий переступ.

Але я не міг постати проти них, бо їхня дружба мені була дорога. Вперше в житті збагнув, що значить, коли біля тебе вірний приятель, коли за тебе він піде на все, так само й ти за нього, через те я й не відмовлявся й собі покупатись у смолі черговий раз чи напитися її; зрештою, це нас значною мірою консолідувало. Один злочин я вже зробив, убивши кота, і мені в хвилини слабкості здавалося, що, вчинивши другий, я тим самим пригашу враження від першого — прожену зі своїх снів мстиву, бридку й жахку істоту.

Ми зібрались у підвальчику, запалили свічку, яку притяг Борис із дому, схилилися над нею, щоб торкатися один одного лобами, а тоді розвелися й відкинулися до стіни — така була наша форма клятви.

Цього разу вирішили щось украсти. Розійшлися кожен, куди хотів, і кожен мав принести щось здобуте, але не дрібне (помідора чи хурму), а більше, що складало б реальну цінність.

У мене терпло тіло, коли я брів Хрещатиком і ламав голову, що і де мав поцупити: чинити це мені також не хотілося, бо чомусь не відчував, як Михайло, а особливо Борис, романтики ані вбивства, ані злодійства; єдине, що мене гріло, — не міг я перед ними оганьбитися.

Сів на лавці на Хрещатинському бульварчику, біля мене завмерла якась парочка, вони щось муркотіли одне до одного й час від часу мазалися; біля дівчини лежала недбало кинута сумочка, я зирнув на ту сумочку, а тоді на під’їзд, біля якого був кіоск «Союздруку», — під’їзд вів до громадського туалету. Двір був прохідний на два боки — до кінотеатру «Дружба» й до Бессарабки. Я міг схопити сумочку й дременути геть, але ніяк не міг на те зважитися. Знову зирнув на парочку: сиділи, притулившись одне до одного й очі позаплющували. Я взявся рукою за сумочку — ніякої реакції. Відсмикнув пальці й обдивився: ішли люди, безліч людей — ні, не міг я того вчинити на очах безлічі людей. Коли бігтиму з жіночою сумочкою, кожен мене засіче й залюбки перехопить.

Важко зітхнув і встав із лавки, ще раз кинувши скоса оком на сумочку. Ні, той бевдзь, який муркоче біля дівчини, сильний хлопака, він одразу ж скочить і наздожене мене. Обличчя моє облилося холодним потом — я йшов геть од тієї небезпечної парочки. Зайшов у під’їзд, проскочив повз туалет і подався вгору до кінотеатру «Дружба. Дорогою в мене визрів інший план: візьму квитка у кіно й подивлюся: може, вдасться щось поцупити в темряві. В магазинах красти я боявся, бо там є своя система нагляду, якої я не знаю, окрім того, коли мене зловлять у магазині, то кара за те може бути, вважав я, більша, ніж коли прихоплю те, що погано лежить. Душа моя й досі чинила тому шалений опір, але я себе пересилив і таки пішов до кінотеатру.

І тут я побачив, що на стільці біля туалету лежить пакунок: хтось зайшов у туалет, а пакунка нерозважно залишив. Я сів біля пакунка й хвилину посидів: ніхто на мене уваги не звертав. Тоді я взяв пакунка під пахву й пішов у протилежне фойє — там якраз запускали глядачів. Квиток у мене був до іншої зали, але я зайшов сюди, контролерки не було видно, тож пішов просто до виходу з кінотеатру. Двері тут було відчинено, бо ними щойно вийшла публіка. Весь мокрий зі страху й сорому, я вискочив на вулицю й помчав, як навіжений, униз — отямився тільки на Бессарабському бульварчику. Тут я розгорнув пакунка: були то книги. Одна — «Консуело» Жорж Санд, велика, у зеленій палітурці і з дамою із віялом на палітурці, а друга також зелена, з «Бібліотеки роману й повісті», називалася вона «Кам’яна душа» Гната Хоткевича.

Я сидів і просихав, поступово перестав тремтіти і вже якось проковтнув гіркого клубка, який стирчав у мене в горлі; сонце било крізь листя дерев, грало в мене на ногах і на обличчі; я знову загорнув книги і подумав, що відтепер я не тільки вбивця, але й злодій, — і це знову не викликало в мені ніякої радості, хоч, аби вчинити це, я немало пережив. І от тепер ішов порожній, тіло було ніби палицями побите, і тільки одне мене гріло: не зганьбився я й цього разу, отже, в нашій «компашці» залишуся повноправним членом.

Ми зібрались у підвальчику, як домовлялися, о шостій вечора. Борис поцупив гаманця з грішми, було там дванадцять карбованців (уже на нові гроші) тридцять п’ять копійок. Я показав свої книги, на які мої приятелі подивилися без належного інтересу, а Михайло приніс оту саму сумочку (брови мої при цьому полізли вгору), на яку ласився і я. В сумочці були помада, дзеркальце, пуделок пудри, маленький гаманчик з трьома карбованцями і носовичок. Чемпіоном був проголошений Борис, друге місце присуджено Михайлові, а мені — трете, книжки мої поцінувалися найнижче.

Ця подія відбулася, коли ми були в другому класі, у тисяча дев’ятсот шістдесят першому році; я й сам не міг оцінити тих дорослих книжок. Потім заніс їх додому, мати якось не спиталася, де я узяв їх, а прочитав уперше в десятому класі; особливе враження справила на мене друга книжка «Кам’яна душа», хоч була написана гуцульським діалектом, читав я її з натугою, але вона потрясла мене так, що я вирішив тоді стати філологом, притому філологом українським…

Ми сиділи біля запаленої свічки в підвальчику, горді зі своїх подвигів, й оповідали, як кожен промишляв, я навіть забувся, як важко мені було зважитися на крадіжку і які муки сумління пережив, і от саме тоді, а може, пізніше, до ладу не пам’ятаю, Михайло сказав, виявивши немалу мудрість як для пацана:

— Хлопці, ми зробили це не для того, щоб стати злодіями. Ми і вбивали не для того.

Борис презирливо сплюнув.

— Що ти мелеш? — сказав він. — Погано, що в нас завелися гроші?

— Ми це зробили не для того, щоб стати злодіями, — вперто сказав Михайло.

— Гроші не пахнуть, — сказав Борис. — Глянь, які цяці! — Він вийняв свій здобуток і любовно перебирав пальцями.

— Ми це зробили, щоб не бути боягузами, — сказав Михайло.

— Я теж! — вигукнув і мій тоненький голосок.

Борис зневажливо скосив у мій бік око, але я на нього цього разу вже не зважав, досить було того, що так, як я, думав і Михайло.



Історія перша. Велика до стелі драбина | Привид мертвого дому. Роман-квінтет | cледующая глава