home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement





3


У школі я вчився чудово, пам’ять мав блискучу — був управний з усіх предметів. Власне, моє різке просування у відмінники почалося не зразу, а тільки з шостого класу — доти був як усі, і то, мабуть, тому, що вдома мене не вчили, а мої ровесники прийшли до першого класу здебільшого підготовлені: вміли читати й писати. Отож з’явилася спершу інерція відставання, а щоб побороти її, пішло чотири роки. Зрештою, вже в четвертому та п’ятому класах я був серед перших.

Чомусь запам’ятався один епізод, може, після того вчителі мене, як-то кажуть, і примітили, а може, так здається, адже й учителі, буває, створюють міт про того чи сього учня, а потім твердо у нього вірять.

Пам’ятаю, вчителька російської літератури викликала мене до дошки, задала питання, а Борис вистрілив мені в лоба з гумки, ще й ошкірився при цьому.

— Я не знаю, — сказав сердито.

— Що не знаєш? — спитала русачка.

— Уроку…

— Хіба це складно? — спитала русачка. — Ти читав вірш «Тучки небесные»?

— Хто його не читав? — сказав я.

Тоді вчителька пустилась у прозорі розумування, що, можливо, ми ще замалі, щоб тямити такі проникливі речі — (вона сказала: «про-ник-но-вен-ные», смакуючи кожен склад — всі русачки схильні до велемовності, а ще й вважають, що чинять нам, учням української школи, милість, викладаючи таку «вибрану» літературу, і відчувають просто щастя, коли потім котрийсь із нас іде на російську філологію).

— Да, — сказала русачка. — Вам ето єщьо слож-но. Ви єщьо дєті…

Тоді мене щось заїло. Я розсердився й розказав урок, а розсердився я тому, що вона погано про нас подумала, а ще мене заїло за її російську пиху — вже й тоді такі речі відчував, можливо, сприяла цьому моя негація до вітчима. Вчителька здивувалася й поставила мені четвірку.

— Ти добре знаєш урок, — сказала вона. — Чого ж відмовлявся відповідати?

— Бо я не вчив.

— Але ж ти розповів.

— Подумаєш, — сказав я, — велике діло «Тучки небесные». Це елементарно.

— Да? — спитала вчителька й подивилася на мене уважно.

— Хмари — це як життя людське, — сказав я. — Пливуть і зникають. Примітивна алегорія…

— Знаєш, що таке алегорія? — ще більше здивувалася вчителька.

Клас незвідь із чого засміявся. Але я був серйозний. Вчителька також.

— Сам до цього додумався? — спитала вона.

— Ясна річ, — сказав я. — Це елементарно.

Я вже тоді здобув собі словника іншомовних слів і задоволено зубрив звідтіля складні й химерні словечка, а що пам’ять мав добру, то й чимало їх засвоїв, а потім тим хизувався — це для мене був «шик».

— Запишіть тему нового уроку, — сказала русачка. — Художній та ідейний зміст вірша «Терек».

Я натяг на пальці гумку й пустив «снаряда» Борисові в потилицю. Той підскочив і завив.

— Хоч ти й вундеркінд, Макс, а нам заважаєш, — сказала вчителька. — Чи, може, скажеш, що й вірш «Терек» — елементарно.

— Ясна річ, — сказав я. — Хочете — розкажу.

Я мав одну звичку: любив читати підручники й хрестоматії наперед, тобто те, що ми ще мали вивчати.

— Ну, розкажи, коли такий мудрий.

Я встав, звів очі до стелі, закинув голову і чітко побачив перед собою той вірш. І прочитав його слово в слово, завиваючи десь так, як це любила чинити русачка, тобто увіч її перекривляв, але так делікатно, що клас це помічав, а русачка — ні. Клас задоволено похихикував, а вчителька була захоплена. Вона навіть гримнула кулаком по столі:

— Тіше, остолопи!

«Остолопи» радісно завмерли з розтуленими ротами.

— Отже, Терек — гірська річка, — сказав я. — А гірська річка скована камінням. Вона рветься, піниться, б’ється об скелі, але безсила їх зруйнувати. Камінь твердий, — сказав я, — а вода м’яка, але непомітно точить і валить те каміння. Тут алегорія і, по-моєму, цілком елементарна.

— Продовжуй, — сказала вчителька.

— Річка — це ніби людина, яка прагне волі. Закута з усіх боків, але повна руху й енергії. Вона — як народ, а каміння — як самодержавство, — майже урочисто сказав я.

Учителька дивилася на мене захоплено — я врізав, здається, таки незле. Клас замовк і теж затих. Хмільна, радість забивала мені груди — сам дивувався, що до такого додумався.

— Але боротися треба, — сказав я, улягаючи ідеологічним настановам підручника.

— Звідки ти все це знаєш? — спитала русачка. — Ми ж не проходили цього матеріалу.

— Чи учень знає тільки те, що проходили? — не без самозадоволення спитав я.

— Інтересно, — сказала вчителька. — Садісь!

Я сів червоний і гордий. Михайло мені підморгнув і наставив пальця: «Во!»

На перерві русачка підійшла до мене. Я стояв біля вікна в коридорі.

— Любиш читати книжки? — спитала вона.

Я хитнув.

— І любиш Лермонтова?

Лермонтов мені тоді й справді подобався, але в мені й досі горіла ураза за її російську пиху.

— Люблю Шевченка, — сказав я.

— Да? — звела розчаровано брову вчителька й подала кисло: — Ну што ж, ето тоже хорошій поет. Но слішком прост. Народний.

— А ви його читали? — гаряче спитав я, хоч сам тоді Шевченка знав п’яте на десяте.

— Конешно, — сказала вчителька. — Но русская література болєє ізящна.

— Англійская єщо болєє ізящна, — сказав я.

— Ти знаєш англійську літературу? — знову здивувалася вчителька. — Нуда, ти ж вундеркінд.

— Ніякий я не вундеркінд, — сердито сказав я, бо вже знав, що з її почину це словечко прилипне до мене, — зрештою, так воно й сталося: до кінця навчання мене прозивали Вундеркіндом. — Просто мені часом хочеться знати те, чого не знають інші.

— Це добре, — сказала вчителька. — Але не будь такий самовпевнений. Ти багато чого не знаєш.

— Але Шевченко глибший за Лермонтова, — вперто сказав я.

— Це в тобі говорить дух суперечності, — сказала вчителька, всміхнувшись. — Ти ще пізнаєш велич російської літератури. Принаймні я рада, що в тебе є духовні інтереси.

Я ще не дуже тямив, що таке «духовні інтереси», але був гордий із того, що вони в мене є. Зрештою, вона була людина не зла, хоч і хворіла російською пихою та й зациклилася на російській літературі, і саме вона ствердила про мене міт як про особливо здібного учня. Це мені було не без користі, бо відтоді вчитися мені стало ще легше: вчителі були до мене поблажливі й ставили мені п’ятірки механічно.

Зрештою, та розмова і той маленький вибрик мене так схвилювали, що я втік з уроків і довго тулявся по вулицях. А ще я взяв у бібліотеці «Кобзаря» Тараса Шевченка і вперше спробував його прочитати. А ще була тоді осінь, чудова, сонячна осінь, листяна, жовто-синя осінь, яка пахне терпко й печально. А над головою в мене висло тривожне і безкрайо-здивоване небо, я й сам був здивований, бо переді мною розгорявся манливий і такий ще незнайомий світ. Саме тоді я вперше засумнівався: чи моя хлопчача компанія така мені бажана й потрібна? Михайло вчився цілком задовільно, а Борис просто-таки кепсько. Він усе більше пропускав занять, зрештою, й сам почав нашої компанії сторонитися, тим більше, що його нові пропозиції «покупатись у смолі» нам якось не припадали до смаку: пропонував же він, наприклад, витягати в тролейбусі гаманці, або спробувати ограбувати кіоска десь на краю міста, або піти красти коней за містом — одне слово, майже все красти.

— Красти — це вже було, — казав Михайло, а я йому підтакував. — Придумай щось нове.

Але, крім краж, Борисовий мозок нездатний був нічого придумати, і ми з Михайлом, переговоривши, вирішили, що Борис уже давно займається крадіжками сам, а може, й зв’язався з якоюсь бандочкою — навряд чи добре він закінчить. Його заарештували, коли ми вчились у сьомому класі — зловили на гарячому в тролейбусі, де він тягнув гаманця. Спершу його випустили батькам на поруки, взявши на облік. Ми гаряче переконували Бориса це діло зав’язати.

— Зробив раз, — казав розсудливий Михайло, — і в кущі, ніхто тебе і не знайде.

Борис курив сигарету й криво всміхався. Ми вже теж тоді курили, але не з таким шиком, як Борис. Зрештою, він проголосив таке, що не тільки нас здивувало, а ще більше відвело від нього.

— Ви, дураки, будете цілий вік укалувать, а я грошики загрібатиму лопатою. І без ніякого хорошого мозольчика…

У восьмому класі його зловили знову, судили, і він пропав із нашого світу назавжди. Зрештою, в цей час ми з Михайлом мали інтереси інші: були запійними читачами пригодницьких книг: Дюма, Купер, Майн Рід, Колінз — все це полилося на наші мозки, як злива. Саме тоді мені почали снитися несамовиті сни: я скакав на коні по прерії, воював з індійцями або за них, літав у повітрі, ніби птах, ганяв футбола (бо ми з Михайлом стали палкими вболівальниками київського «Динамо») і забивав м’яча з будь-якої точки поля — воротар ніколи не міг мого м’яча взяти. Ми горлали біля жерел телевізора, а були гроші, бігли на стадіон, де я зустрів якось батька, відтоді батько почав брати квитки й для мене; Михайло вже пробирався, як міг: ми горлали, свистіли, крутили тріскавками, і це було так здорово, коли живеш одним диханням зі стадіоном і ти однодумний з усіма цими тисячами.

Але тут у мені почало народжуватися щось суперечне, я поступово перестав сам горлати й свистіти, а позирав скоса на сусідів, і мені раптом прийшла до голови думка, що ці люди прийшли сюди зовсім не задля гри, в суті вона безглузда: здорові дядьки ганяють м’яча, щоб загнати його в сітку; просто цей акт збуджує ціле місто, і юрби йдуть, пливуть на стадіон, і зупиняється транспорт, і в усіх такі збуджені обличчя та нервово блищать очі; люди прикипають до телевізорів — вони хочуть бути юрбою, отаким єдинозлитим тілом, що живе вибухами радості чи розчарування; тобто всі ці люди, думав я, а було це у восьмому класі, втомилися бути собою; бо їхнє життя, як і життя мого батька, елементарне, номерне, зрештою, і всі вони номерні, бо вправлені в одне коло, в один потік, бо їх немилосердно дурять сильні світу цього — ось чому вони прагнуть утопитись у юрбі і хоч на якийсь час у ній пропасти. Звісно, я не міг далі викласти цих резонів, як викладаю оце зараз, але щось подібне думав, відчував і переживав, — так у мені почав народжуватися гріх гордині. Я зробився відлюдний, блідий, наче Чайльд-Гарольд, читав поезію, дивився на дівчат притомленим поглядом, і вони почали приходити до мене у сни, а раз прийшла в сон освітлена істота, яка ступила через лутку вікна, і я відбув з тією істотою дивну розмову, яка запам’яталась аж так, що й досі можу її відтворити — було це, коли навчавсь я у дев’ятому класі.

І це сталося, і розчинилося вікно, хоч було зачинене, і крізь нього, відхиливши завісу, ступила осяйна постать, і він не міг запам’ятати її обличчя, він запам’ятав тільки сяйво, яке від істоти струмувало; не міг сказати, якої була вона статі, очевидно, жіночої, а може, й зовсім без статі, але йому захотілося раптом упасти перед нею на коліна й помолитися, хоч не вмів він молитися й не вірив ні в що ареальне.

— Чи знаєш, що у світі є люди юрби і обранці неба? — спитала осяйна істота.

— Знаю, — відповів. — Думав про це не раз.

— Чудово, — мовила істота. — А знаєш, чим різняться люди юрби і люди неба?

— Тим, що одні розумні, а інші дурні.

— Ні, — похитала головою істота.

— Тим, що одні працюють, а інші панують, — промовив хлопець ідеологічний постулат із підручника, був-бо, ніби капустою, начинений подібною еквілібристикою.

— Ні, — сказала істота. — Люди влади можуть бути ще більше людьми юрби, як безвладні.

— Тим, що одні мислять високо, а інші про високі матерії не думають, навіть бридяться ними.

— Теж ні, — сказала істота. — Бо й це може бути облуда.

— Тоді я не знаю, — мовив хлопець.

— Гаразд, — сказала істота. — Ти ще надто юний і таких речей можеш не розуміти. Так знай: людина неба — це людина духовна, людина юрби — це людина земних пристрастей.

— Що таке людина духовна? — спитав хлопець.

— Та, яка пронизливо розуміє й бачить світ. Та, яка чітко розрізняє, де добро, а де зло й облуда, і яка ніколи не підмінить цих понять одне одним. Це людина, яка розуміє марність усіх принад, а честь ставить вище вигоди. Це людина шляхетних пристрастей і тонкої душі, котра не опускається до світової малості й ніколи не піддасться гордині. Зрозумів?

Ясна річ, що хлопець, не зрозумів, але відчув, що може зрозуміти. Від істоти відходило неземне світло, очі в неї були великі й сумні, і з них також точилося світло.

— Чому ти навістила мене? — спитав хлопець.

— Бо ти повернешся, — сказала істота.

— Повернуся куди? — спитав хлопець.

— Не куди, а до чого…

— До чого?

Але вона не відповіла — відпливла. І тоді йому вперше приснилися люди-манекени…

І йому приснилися люди-манекени, вони йшли вулицями, стояли у вітринах, люди-манекени сиділи в автах, летіли в літаках, сиділи на лавках, розкладалися, як звичайні, на жіночу й чоловічу стать, вони схилялися над столиками, лежали на канапах та ліжках у будинках з прозорими стінами (і я летів у космосі, а був то сон, сон); люди-манекени копали хмари, засівали їх зерном, і з хмар виростали напівпрозорі рослини; люди-манекени стояли біля станків, щось вантажили й розвантажували, носили колоди й палили вогонь (а я летів у космосі між зірок, пролітав відомі мені й невідомі сузір’я, бачив небесних зоряних звірів та героїв, які мовчки дивилися на мене). Люди-манекени їли морозиво, а може, тільки вдавали, поливали шлангами асфальт хмар, а десь там унизу, де спав хлопець, ішли дощі, торохкотіли по дахах, підвіконнях та піддашках, а навколо панувала рідка тьма, і в тій пітьмі вовтузилися постаті, в тій пітьмі плавали напіврозмиті обличчя і блукали костюми різних епох: без голів, рук та ніг — це були манекени-модельєри різних епох. І хлопець побачив велике світло, яке стулилось у гігантську кулю, й наблизився до неї — була то велика зала, схожа на грецький амфітеатр, і сиділи там фігури з воску, які найточніше відбивали образи знаменитих людей землі, вони схилили голови й підперли їх руками — думали (я ж летів у космосі, між зірок і обсипався їхнім пилом, я — бідна, маленька істота, хвора на гординю, що все-таки хотіла стати духовною людиною). Люди-манекени йшли юрбами, курили цигарки, тримали в руках течки, сумки та портфелі, люди-манекени заповнювали прозорі хмари-доми й розсідалися на стільцях. І хлопцеві раптом стало їх усіх неймовірно жаль, йому стало жаль і себе, бо він стояв перед жовтим дзеркалом і дивився на себе, а на нього із того дзеркала дивився таки манекен…



предыдущая глава | Привид мертвого дому. Роман-квінтет | cледующая глава