home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement





5


У той день я вперше напився. Й раніше пробував того зілля, принаймні кілька разів пригощав нас Борис у підвальчику ще до того, як загримів, і я знав, що це таке, коли в тобі грає хміль, але тепер мені того просто-таки захотілося. Почалося з того, що нас удома зустрів цілком ласкавий вітчим, він висловив мені співчуття і заявив, що Вовка (тобто мій батько) був чудовий хлопець (я здивувався: а звідкіля він його знав?). Загалом, відзначив, що вітчим «на зводі», тобто вже легко піддав, у такі хвилини він і бував ласкавий.

— Да, — сказав він мені, — я твого батька уважав.

Почав звично варнякати, заявивши, що зовсім не засуджує батька за те, що він покинув матір мою, бо всяке в житті трапляється — це як у кого складеться, але батько мій був «парень шо нада», і він пропонує нам усім випити за його упокій. Ми на поминальний обід до мачухи не пішли з цілком зрозумілих причин, отож вітчимову ініціативу мати зустріла цілком поблажливо, хоч сторожко блимнула оком, це означало, що у вітчима міг початися запій. Ми зібрали сяке-таке до столу, а вітчим бахнув на скатірку півлітру горілки, заявивши, що й мені треба випити, бо в мене сьогодні горе, і він це розуміє. Мати не заперечувала, і я випив повну чарку горілки. Відразу ж ударило в голову теплом, вітчим щось варнякав, мати сиділа з кам’яним обличчям, згодом вітчим почав приставати до неї, вимагаючи сказати, хто в неї був кращий чоловік: він чи Вовка (тобто мій батько), мати на вітчима розкричалася, він образився, гупнув дверима і пішов у свою комунальну кімнату. Власне, потеліпався, був-бо вже добряче упитий. Пляшку з горілкою він не забрав, мати заплакала і сказала:

— Отаке в мене життя поламане! — а що так казала не раз, я на те не звернув уваги, в мене було чорно на душі, все в мені ніби заціпеніло, і я молив Бога, щоб на сьогодні вітчим полишив нас у спокої. Мати пішла вмитися, в коридорі її спинила Ася Миронівна, і вони почали балакати високими голосами, я в цей час був сам, налив ще одну чарку й випив. І мене захитало: від чорної туги, якою був пронизаний, від хмелю, бо дві чарки для мене, непитущого та юного, було забагато, але я хотів якось забутися, дививсь у вікно, бачив шматок неба, і сльози котились у мене по щоках. І крізь ті сльози небо бачив я не блакитне, а чорне, і хмари були чорні, хоч іще світило сонце.

Прийшла мати, запросивши до нас Асю Миронівну, і та почала висловлювати мені співчуття, мати налила їй, собі й мені, сказавши, що сьогодні мені випити можна, і я випив третю, правда, неповну чарку. Випила й моя мати, Ася Миронівна тільки пригубила, і мати почала жалітися на своє життя, а я сидів, випростаний і самотній, і в мені грав, наче дуда, хміль, тобто я чув, що хтось десь грає на кларнеті, і хоч добре мав знати, що то грає музикант, що жив навпроти, мені здалося, що я чую віщий голос із чорного неба, на яке дивлюся; і мені здалося, що я в цьому світі зовсім не прожив дитинства і юності, а таки пройшов через чистилище. Я слухав тужливу материну мову, а вона розповідала, як їй тяжко було самій з дитиною і як спокусилась вона, прийнявши в дім отого латрака, мого вітчима, отого Івана Філіповічя, а тепер не може його спекатися — не відає, за що на неї впала така кара Божа. Ася Миронівна її утішала і, може, утішила б, коли б не приліз (очевидно, знову на чотирьох) вітчим і не став грюкати в двері, бо мати передбачливо накинула ланцюга. Вона вийшла в коридор і почала кричати, щоб він забирався геть, вітчим вимагав видати йому недопиту горілку, вимагав відчинити, обіцяючи нас покалічити з тією клятою «жидовкою», тобто Асею Миронівною. Ображена й уражена Ася Миронівна зачинилась у себе в кімнаті, а я відчув, що мене підпирає, нудить, тож пішов, рівний, як струнка, і печальний, як музика кларнета, котра й досі звучала за вікном, у туалет і щасливо виригнув із себе всю горілку й те, що сьогодні їв. Стривожена мати кинулася до мене зі склянкою води, а вітчим все ще рвав двері, виригаючи прокляття й лайки. Я сказав матері:

— Віддай йому ту горілку, бо повішуся!

Перелякана мати кинулась у кімнату, винесла недопиту пляшку й сунула в отвір дверей, не відкидаючи ланцюга.

— Ви тут, сукі, пілі без міня! — зарепетував вітчим. — Водкі било большє!

Але мати заплеснула двері, повернула замка, ще й поставила на запобіжника. Вітчим затих, певне, пив, а я прийшов у кімнату, сів посеред неї на стільця і почав дивитися на небо. І небо з чорного стало смугасте: смуга темна і світла, і я побачив у тому небі срібного літачка, який борсався між хмар, як метелик у павутинні, й мені стало жаль і літачка, і себе, і матір, і Асю Миронівну, а найбільше батька, бо його, саме його зараз у цьому світі нема, і це слово «нема» видалося мені таке страшне, що я засичав із болю. Потім зайшла мати, постелила постіль і повела мене до ліжка. А може, й інакше було, може, вона зайшла до Асі Миронівни перепросити за брутальні лайки свого непутящого чоловіка, і вони по-жіночому розговорилися; здається, так воно й було, бо я дістав змогу спокійно вийти в коридор, розчинив вхідні двері й побачив біля них скуленого на підстілці, наче пса, вітчима — він спав, тримаючи в руках пляшку. Мені навіть здалося, що за цей час його обличчя й справді перетворилась у песячу морду, а може, це він був такий неголений. Я переступив через сонного пса, замкнув двері, повернувши двічі ключем, і пішов зі сходів, а коли вийшов у двір, побачив, що навколо вже ніч, притому така глуха, що не світилось у нашій ямі жодне вікно.

Я вийшов із двору й опинився на порожніх, безлюдних вулицях: ні машин, ні людей — горіли тільки ліхтарі. Пішов вулицею, звернув на іншу, а тоді ще на іншу. Мене хитало. І раптом страшно стало: а що, коли місто таки спорожніло і я в ньому залишився сам? Але то була надто чудернацька думка, і я тихо розсміявся. В цю хвилину не вірив у кінець світу, хоч у мене й помер батько, а це значить, що й сам відчув над головою залізне лезо коси.

Спинився біля якоїсь освітленої вітрини і завмер. Побачив жінку й двох чоловіків. Жінку й одного чоловіка я не знав, а другого десь бачив, хоч це був манекен. По-моєму, цього другого я бачив уві сні тоді, коли мені снилися манекени, тоді, коли всі люди стали манекенами, тоді, коли я став біля дзеркала і, зазирнувши туди, побачив…

Ще раз придивився до манекена, сумнівів не мав — це таки була моя подоба, власне, я в образі манекена, відбитий у дзеркалі. Мені здалося кумедним, що я схожий на якогось манекена, але чого не приверзеться, коли ти випив три чарки, бувши непитущий, і заснув а чи блукаєш порожніми вулицями?

І я знову пішов порожньою вулицею, опустивши голову і відчуваючи в тілі гнітючу втому. Я думав про батька, власне, відчував його відсутність у світі, а передусім у собі. Я думав: дивні трапляються речі: ніколи батько не був для мене реальністю, ніколи не відчував я у ньому особливої потреби, ніколи не мріяв про нього і не ідеалізував. Тобто, коли він жив, то був для мене як міраж. Реальним же він стає для мене тільки зараз, по смерті, коли в грудях відчувається оця чорна порожнеча, коли в мені віє й пахне тліном вітер цієї порожньої ночі, коли я чую на серці рану, ніби звідти вирвано щось дороге й конче мені потрібне; я збагнув раптом, що світ — це не тільки наше про нього уявлення, а що він більший за нас, бо знаємо й бачимо ми тільки тінь світу, а його справжній ще треба пізнати. Так само я знав тільки тінь свого батька, і так само тільки тепер починав його пізнавати, адже батько — це теж світ наш.

Я брів порожніми вулицями, опустивши голову, сонний чи п’яний, а може, те й те одночасно, і несподівано мені прийшла до голови зовсім дивна думка: це місто — і є чистилище, і я його маю зараз покинути, і я вибредаю з нього, з чистилища життя, через смерть батькову, а маю потрапити в рай чи пекло.


предыдущая глава | Привид мертвого дому. Роман-квінтет | cледующая глава