home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement




1


Всі історії, які тут записую, мені не хочеться видобувати на світ, бо вони належать до сокровенних житейських подій, про які неохота розповідати, може, через те, що вони по-своєму фатальні; я суджу про це по тому, що пропечатані вони в мені невідмивно. Був я тоді студентом Київського університету, нас послали в колгосп, очевидно, вважаючи, що це поглибить наші спеціальні знання, хоч моя спеціальність до сільського господарства не має жодного відношення, я — філолог та й, бувши киянином, навряд чи коли працюватиму в селі.

Село було біля Макарова, звалося Наливайківкою, ми приїхали туди в чудовий вересень, із сонцем, жовтим листям на деревах поміж зеленого, з тихим настроєм умирання, що приносило мені меланхолію й тиху печаль, тим більше, що дівчина, з якою я давненько почав ходити, не була моя однокурсниця, отже, потрапила в інше село, котре звалося Людвинівка, — розділяло нас тоді близько дванадцяти чи п’ятнадцяти кілометрів. Відвідати за місяць я зумів її тільки раз, проїхав чотири кілометри від Макарова до Житомирського шосе, а тоді рушив пішки дорогою на Бишів, а коли прийшов, студенти саме обідали; мене нагодували також, дівчина була зворушена моїм подвигом, адже стільки прочалапав пішака; вона в той день чергувала на кухні, і я допомагав їй мити алюмінієві миски й ложки, виделок не було, ми брязкали тим металевим начинням у масній, брудній воді й тихо розмовляли; мені тоді здалося, що дівчина моїм приходом була не тільки зворушена, але й ніяковіла — тим самим я нібито виставив її напоказ. На нас і справді поглядали трохи із завищеним інтересом чи, може, був такий настрій того дня, сонячно-примарного, коли хотілося говорити й рухатися уповільнено, коли цвіркуни аж горла розривають, так натхненно цвірчать, коли пахне стиглими яблуками, бур’янами, що в’януть під тим сумним сонцем. Ми вийшли за межі села, пройшли повз отару худоби, яку випасали діти, вони щось нам почали кричати, очевидно, дразнилися, але ми не звертали уваги, а йшли і йшли польовою дорогою, доки не дісталися переліска, власне, круглого заросту кущів, і тут, на траві, чи, власне, у траві, яка пахла відстояним літом, медом і сумовитим віддихом прив’ядання, ми, нарешті, змогли усамітнитись. Я цілував дівчину, хоч вона цього разу чомусь і попручалася, не гаряче, але й не холодно, — хотів зберегти собі і їй протяжний ритм і печальну настояність. І так було того дня у мене на душі прозоро і просторо, що я не поспішав, адже губи моєї дівчини були на смак цієї трави, що похитувалась у нас над головами. Коли ж моя рука потрапила на атласну м’якість її ніг, я не відчув, як завжди, поривного жадання, бо мені хотілося насолодитися теплом наших сокровенних дотиків. Зрештою, виморившись ласками, запахами, сонцем, смутком і неможливістю втриматися від заключного акту, я ввійшов у її гарячу плоть і неквапно поплив по теплих хвилях, пильно вдивляючись у прегарне обличчя, що розцвіло переді мною — дівчина тільки інколи розплющувала очі, обливаючи мене лагідним і млосним світлом, а націловані губи при тому розхилялися — дівчина з присвистом вдихала повітря. Руки її безвладно трималися моїх передпліч, вона також не виявляла ані більшої пристрасті, ані, навпаки, бажання швидше все закінчити.

Потім ми лежали біч-о-біч, хоч земля вже віддавала холодом, і дивились у небо, на якому густо розклалися сріблисті хмари зі своїм темним підспуддям, між них сокровенно сяяли бездонні голубі озера і заплави. Хилило вже до вечора, принаймні сонце просвічувало зелень збоку.

— Тобі треба повертатися, — сказала дівчина, голос у неї був грудний, теплий, я її навіть полюбив через цей голос, — бо коли доберешся?

— Доберусь, — сказав я легковажно, все тіло моє співало, як і оці цвіркуни навколо нас. — Знаєш, що мені хочеться?

— Вже все мав, — сказала дівчина теплим, грудним голосом.

— Я про інше. Хочеться в якусь неділю втекти з тобою до Києва. Отак сісти в автобус і поїхати.

— Нащо? — спитала вона.

— Люблю Київ у цю пору. Поблукаємо по Вічній алеї, хочеш? Або переїдемо на Труханів острів.

Ми з нею вже не раз блукали алеями київських парків, бо наші стосунки почалися позаминулого року. Отже, мали змогу блукати й по осінніх алеях. Тоді якось дивно наповнюєшся, а що може бути прекрасніше, коли цілуєш кохану, а під ногами жовте лапате листя, коли сидиш на лавці й повільно випалюєш сигарету, а коло тебе складає листяного букета людина, яка відповідає на твою любов, — був я тоді, здається, таки досить сентиментальний.

— Не знаю, — мовила вона. — Треба відпрошуватися. Ми не завжди у неділю вихідні.

— Ми також, — сказав я. — Але коли раз утечемо, нічого вони нам не зроблять.

— Хіба десь під кінець, — сказала дівчина. — Коли глибша стане осінь.

Я теж про це думав. Коли пройдуть вересневі дощі й природа зробить оту перекличку з тепла на холод. Коли знову з’явиться сонце, але то вже буде інакше сонце — наливатиме листя своєю барвою, і воно зацвіте, запалахкотить, — саме тоді найліпше й блукається алеями київських парків.

Ми вийшли на дорогу, що вела з Бишева до Житомирського шосе. Була вона порожня.

— Чого твої однокурсники так дивилися на мене? — раптом спитав я. — Хіба вони не знають, що ми з тобою давно ходимо?

Вона ніби трохи зніяковіла.

— Ну, може, тому, що ти стільки пройшов пішки.

— Дванадцять чи п’ятнадцять кілометрів — це ж дурниця, — самовпевнено, а може, трохи бахвалячись, сказав я.

Вона засміялася, хоч я, здається, не казав нічого смішного.

— До таких речей у людей підвищений інтерес, — сказала.

— Дурний інтерес, — мовив я. — Жахливо не хочеться з тобою розлучатись. Я тебе проведу.

— Ні, — сказала дівчина. — Звідси тобі ближче. І тобі вже пора, ще довга дорога.

— А не можу я десь тут переночувати? — спитав я.

— Ні-ні, — поквапливо мовила дівчина. — Йди…

Але мені жахливо не хотілося, щоб сьогоднішній день кінчався. Був я повний сонця, вересня, ще не пізнього, а майже літнього, був я повний дівчиною, запахом і смаком її вуст, відчуттям її юного тіла, її тепла, грудного голосу, світла її очей, відчуттям рідності й спорідненості з нею — від усього того я розчулювався, казав-бо, що був тоді сентиментальний. Разом із тим я був повен непояснимої печалі, бо немає вересня без отакої прекрасної печалі; я притулив її до себе й обцілував лице; дивно, що й тепер вона спробувала від мене відсторонитися, чи може, в такий спосіб хотіла, щоб я знову запалився, спонукуваний її опором, а це, за моєю сентиментальною настроєністю, цілком могло статись.

— Ні, ні! — сказала вона, миттю відчувши мій настрій. — Тобі треба йти.

Я зітхнув і впокорився, тобто відірвався від неї й пішов, вона ж стояла на порожній дорозі й дивилася мені вслід, а коли я повертався, зводила на прощання руку. Зрештою, пішла й вона, і я опинився сам на порожній дорозі, яка, ніби прозорий повітряний коридор, тяглася попереду, по ній мені довго й довго треба було йти, а коли ти такий наповнений коханням, чудово завершеним днем та й юністю своєю, тобі по такій дорозі не тільки легко, але й просто йти. Я йшов і співав, і мені здавалося, що життя — це чудовий сон, бо його можна собі придумати, отож я йшов, співав і марив, що йду не в якусь донедавна не знайому мені Наливайківку, в якій я потім навряд чи побуваю, а вертаюсь у Людвинівку, де мене чекає дівчина, а може, в Київ, де знову ж таки чекає вона, вже приготувала мені вечерю, м’яку постіль і себе; що всюди, куди б я прийшов, у кінцевій точці моєї дороги стоятиме дім із білими стінами, а на порозі — вона, і мені завжди буде радісно від того; і це моє марення тим більш було нереальне, бо я дитина міста і дім мій — це квартира в якійсь коробці, одна із тисячі нір чи кліток, у які нас заганяє життя.

Навмисно так докладно описую той день, бо ніколи ні до того, ні після не переживав я такого наповнення світом, такої щирої й безхмарної радості, навіть щастя, і цей мій настрій не порушився, коли одна й друга машини, що мене наздогнали, і не подумали зупинитися, щоб підвезти мене хоч би до шосівки. Хай собі їдуть, думав я, прошкуючи дорогою, мені чудово й на самоті. Сонце вже зайшло, і над полями простелилися ніжноткані сутінки, стало прохолодніше, гайки серед полів здавалися оазисами, цвіркуни підняли свій дзвін на тон вище, і повітря від того аж тремтіло. Я виспівав усі пісні, які знав, і почав декламувати вірші, а коли й вони були всі прочитані, продовжував мугикати, вряди-годи промовляючи чи проспівуючи ім’я своєї дівчини: «Та-ма-ра, ра-ма-та, ма-ра-та, ма-та-ра, та-ма-ра, та-ма-та-ма-ра, ра-ма-та-ма-ра». Уже світив у мене над головою місяць, повний, соковитий, освітлював дорогу, бо ліхтарів тут не поставлено, ліхтарі були тільки біля Житомирського шосе, і я віддаля побачив їхнє сяйво. Небо засипалося міріадами зір — широке й просторе. Ніколи не бачив я такого неба в Києві, бо там воно гаситься тисячами ламп. Через це тільки міський житель може мене зрозуміти, що значить побачити над собою отаке небо хлопцеві, який несе в своєму розширеному серці образ коханої дівчини, коли він ще не забув її теплого, грудного голосу і коли відчуває в усьому тілі її присутність, адже так недавно був із нею не просто близький, але й нероздільний.



предыдущая глава | Привид мертвого дому. Роман-квінтет | cледующая глава