home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement





3


Так, вересень того року був чудовий, щедро теплий, наповнений світлом, яке обливало світ, аж тремтіло повітря, з присмаком, який мають вуста коханої, коли вона не користується помадою, із хвилями золотих запахів, що їх висотувала земля й зело, але з другої половини місяця, як я й передбачав, стався злам — пішли дощі. Саме тоді мені приснився третій сон, що його я зв’язую з цією смутною історією, яка настільки вразила мене, що й дотепер відчуваю, од того, може, й не біль, а щось таке, як смак розжованого полинового листка.

І знову хлопець вийшов на Бишівську дорогу, сипав дощ, бо коли засинав, той тахкотів по шибках, шелестів і шамотів, — хлопець побачив у тому дощі розмиту постать чоловіка, якого прийняв минулого разу за перевтіленого Анатоля Малецького, — зараз він почудувався, що таке могло прийти в голову, цей чоловік нагадував швидше Тевеля Шустермана, єврейського хлопця, з яким трохи дружив колись хлопчаком і мати якого була переконана, що він писаний красень («Мой Толя такой красівий, ну, посмотрітє, какой красівий, ну, просто замічатєльно красівий»); згодом його зрідка хлопець зустрічав на вулиці, він працював у друкарні, і вони перекидалися непотрібними словами. Але це, звісно, був і не Тевель, бо що йому робити на сільській дорозі, та й ніколи не говорив він українською мовою; зрештою, сон є сон — і там можливі найдивовижніші комбінації. Цього разу чоловік сказав хлопцеві:

— Вернися, Максе, дуже тебе прошу. Все одно до неї не дістанешся, а тугу душевну матимеш. Вернися й навіки забудь і цю дівчину, і це село,

— А коли я тебе не послухаю? — спитав хлопець.

— Знаю, що не послухаєш, — сказав чоловік, обличчя якого хлопцеві було напрочуд знайоме, але не Шустерман то був і не Малецький. — Просто, жаль мені твоїх зусиль…

Він мав рацію, бо ж до села хлопець не дійшов. Ходив полями, путівцями, стежками, але на тому місці, де напевне мала лежати Людвинівка, не було нічого, хіба заросла кущами долина, саме та, де позаминулої ночі чорні людиноподібні тягали й підставляли до місяця дзеркала; цього разу не було ані дзеркал, ні людиноподібних, хлопець блукав у заростях якогось високого бур’яну чи конопель, знайшов струмка, з якого напився і водою якого вмився. Трохи далі паслися корови, вони повертали в його бік голови й співчутливо дивилися, а коли він підходив ближче, сахались, як навіжені, в кущі. Хлопець підійшов до того місця, це була хата, в якій студенти обідали й де пообідав був і він, на тому місці стояла велика калюжа і дощ дзюбав її, і невідомо, чи ніч була, чи вечір, чи день, але все мокро лискотіло, і коли він підійшов до калюжі, в неї дружно плеснулося кілька жаб. Вони висунули з води голови й засміялися із хлопця, як з дурного. І він пішов собі геть, відчуваючи смуток, а може, й тугу, бо той чоловік з дороги мав-таки рацію: ніколи й нікого він, хлопець, не знайде. І він повернувся на дорогу, щоб розпитатися про все, що треба, в того чоловіка, одначе нікого й там не знайшов, хіба що кілька корів, які повернулись у його бік і смутно дивились, а коли підходив близько, налякано сахалися. І відчув не так тугу, як відчай, бо вже не знав, куди йти, щоб повернутися хоч би в Наливайківку, отож пішов аби йти і простував, облитий місячним світлом, ніби сновида, — дощ сипався йому на голову, але зовсім не мочив — це був сухий дощ.

З цим відчуттям я прокинувся. Не треба бути аж надто проникливим, щоб збагнути: оті сни (до речі, в них я себе бачив ніби збоку, як сторонню особу, через те так і записую) — образ моєї туги за дівчиною, з якою був розлучений і до якої рвався. І, може, я б ніколи цих дурниць не переоповідав, коли б подальші події не ствердили мене в думці: все у світі дивовижно пов’язане, і вгадати секрети того зв’язку не завжди буває легко резонуючому розумові. Признаюся вдруге: нікому цієї історії не розказував і навіть тепер, коли викладаю її на папір, відчуваю, як важко це робити, — ніби видираю зі свого нутра якусь сокровенність, а навіщо? Однак усе сховане на споді душі чомусь просить вивільнення, хоч від такого вивільнення нелегко буває й самій душі. Ні, не про якийсь моральний переступ ідеться, а про зачинені двері нашого «я», вони є у кожного. І не через якусь важливість, чи виключність, чи закритість людина не хоче розчиняти своїх закамарків, а тому, що такі історії надто індивідуальні, а через це й зарослі зіллям сокровенності й межі її означаються не суспільними категоріями, а фактором власної до тієї чи іншої історії причетності. Те, що для світу ніщо, дрібниця, банальність, нікчемні пристрасті, індивідуально може стати фатально невідворотним, причиною драми й цілком порушити чи навіть зламати їй життя, або ж повернути в якийсь несподіваний бік. Те, що для загалу елементарне, для окремої людини може стати причиною катастрофічного вибуху; мені здається, що це й був у моєму житті такий вибух, хоч колізії історії, яку розповідаю, по-справжньому таки банальні: не в одного так бувало. Саме цей дисонанс і притримував мій язик, а зараз перо, щоб усе те виповісти, бо історія та цікава тільки мені, мені! (чую в собі внутрішній голос), бо вона небанальна не своїми колізіями, а наслідками.

Так, я рвався до Тамари, думав про неї, згадував, марив, уявно любився, проклинав начальство, яке забирає в нас, рабів-студентів чи кріпаків-студентів, навіть неділі; в мені виростала така напруга, що й сни оті чудні в мене з’являлись, я був сповнений тоскноти, неспокою, не раз хотілося плюнути й на своє студентство, й на обов’язки і жити так, як бажається, хоч раціонально тямив: не можна жити в світі так, як багнеться, а лиш так, як можеться; коли б я був вільний, кинувся б у дощ і пройшов ті дванадцять чи п’ятнадцять кілометрів, однак і дощ знущався тоді з мене, він ішов уночі, а вдень переставав, і нас благополучно виганяли, як худобу, на роботу, і ми копирсалися в мокрій землі, вона ж ставала в’язка, розчинена, дороги покрилися калюжами, які мертво світили до неба, наше взуття покрилося кіркою багна, та й усі ми, бо помитися до ладу було ніде. Я перевалювавсь із дня у день, як машина з калюжі в калюжу, в мені наростало роздратування, і я навіть увійшов у конфлікт із викладачем, сказавши йому:

— Дядьку, а може б, ви, замість бути наглядачем, сіли на якусь купу буряків — ви ж свідома людина?

Викладач побагровів і пішов геть, а потім почалось, як це буває: обговорення поведінки, і мої однокурсники залюбки виливали на мене власну жовч; я покаявся, вибачився, бо чекав неділі, бо хотів утекти, вирватись із полону цієї землі й нелюбої роботи, бо я ставав ніби звір у клітці, а мусив би бути слухняним виконавцем виданих мені й таким, як я, наказів, ще й понад вимогу дбати в ім’я похвали собі та користі ближнім; ні, коли наступної неділі я не звільнюся, не жбурну свою тугу і злість у пащу тим дванадцяти чи п’ятнадцяти кілометрам, що віддаляють мене від дівчини, я колись скажуся або нап’юся так, що сам себе не знайду в цьому закапелку. Отож я молив Бога, щоб у неділю пішов дощ, мені дощ уже був не страшний, аби тільки не гнали на роботу.

І тут доля мені всміхнулась, а може, навпаки, помстилася, адже їй так любо погратися з роз’ятреним, розтуженим і знавіснілим від любовної туги бевдзем, — дощ було послано в неділю під ранок, а вранці так розкішно плескотіло, що я засміявся, аж мої колеги подивилися на мене здивовано. Так, дощ був розкішний, льопав, тахкотів, чмакав, сякався, плювався, лив — чудовий був дощисько! Прийшов наш староста, загорнений в офіцерського плаща-намета (перед університетом був у армії, але його звідтіля списали через хворобу) і сповістив те, чого молив у Бога я, — вихідний!

У мене була стара чорна материна парасоля, яку вона мені всунула в останній момент (для села зійде!), і я, наче принц данський чи якийсь інший дивак, розгорнув її над головою і, не чекаючи сніданку, рушив у залитий водою світ, світ розкішних калюж і чмакотливого багна.

— Все, — сказав я вголос, зирнувши в небо з-під свого чорного дашка. — Можеш переставати, доще! Вже ніякий чорт мене з цієї дороги не заверне!

І дощ мене знову послухався, бо коли я пройшов кілометрів два-три, він почав сіятись, а тоді й ущухати. Я чимчикував під старою, чорною, материною парасолею з обліпленою багном узувачкою, з мокрими штаньми і співав своє улюблене: «Та-ма-ра-ра-ма-та, ма-ра-та-ра-та-ма!» — і мені здавалося, що вирвав, витяг себе, як вуж з линовища, із тих темних і занудних днів, ступав, по-ідіотському либлячись, бо вже був людиною, а не кріпаком, людиною, перед якою чудово стелиться оката від калюж дорога.

Коли ж увійшов до Макарова, дощ ущух, машини й вози розбивали й без того розбиту дорогу, всі тяглися на базар чи ярмарок, ніби теж, як і я, чудово знали, що цей дощ не на цілий день. Я хльопав по чорній тванюці, відскакував до парканів, коли проїжджала машина, щоб не зальопатись по вуха (все-таки до дівчини йшов!), і в мені грала музика, я не втомлювався проспівувати все те ж дівоче ім’я, бо воно було до біса музичне: оті «ра», і «ма», і «та», розсипане, як «ре», «мі», «фа»; так, чого доброго, думав я розбишкувато, в мене дар оперного співака проріжеться; отоді я й заспіваю вам, шановні пани-товариші, аж у вас барабанні перетинки тріснуть.

Я сів до автобуса, який мав провезти мене всього чотири кілометри до Житомирського шосе, і кондукторка в мене не взяла, а видерла плату, хоч я активно не бажав платити. Причини до такої економності в мене були серйозні, адже сьогодні я думав умовити Тамару поїхати до Києва, а на це треба грошей, хай і невеликих: два квитки туди й назад, а ще щось і поїсти. Але відьма є відьма — кондукторка позирала на мене з тією ж таки підозрою й ненавистю, ніби я й досі їздив без квитка, а коли зійшов, полегшено зітхнула, їй, певне, жахливо хотілося, щоб я заплатив ще раз. Я помахав їй рукою, і вона за склом аж плюнула спересердя.

— Щасливого тобі відьмування! — сказав я не вельми ґречно і вийшов на Бишівську дорогу.

— Тепер, Максе, ша! — сказав я вже сам собі. — Досить бравади, тепер спокій, тиша і порожня й самотня, як і ти, дорога!

І я рушив на ту дорогу, дощ знову мерхотів, я героїчно тримав над головою свою архаїчну парасолю, біля держака вгорі була дірка, отже я міг милуватися й на небо й перевіряти, чи йде дощ, а ще мені подобалося, що парасоля резонувала звук, коли я співав оте: «Та-ма-ра-ра-ма-та», — ноги в мене були допряма мокрі — це чудово: принаймні, бредучи, не треба вибирати сухіших місць. І от саме в цей час, коли я ще не позбувся своєї бравади, коли ще радів від того, що таки йду Бишівською дорогою, коли спочивав оком по залитих сивим серпанком полях, я, відставивши на мить парасолю з очей, раптом побачив, що навпроти, в глибині сірого киселю мірно коливається сіра, напіврозмита постать. Відкинув парасолю назад, поклавши її на плече, бо це вже було цікаво, коли взагалі в цьому світі ще не перевелося цікаве.

Ми зближувалися поволі, й чим ближче підходила постать, тим гулкіше билось у мене в грудях серце, бо я все більше й більше переконувався: був це той-таки чоловік, котрий тричі мені являвся у снах. Я не забобонний, скоріше навпаки, а коли б хтось розказав мені подібне, я просто з того посміявся б, як з брехні чи казки, і тим більше було моє зачудування, адже не помилився: був це той-таки чоловік, дивовижно мені знайомий, але зовсім не Анатоль Малецький і не Тевель Шустерман; його очі, звісно, не відсвічували моторошним вогнем, а на голові не срібні ріжки були, а лежала звичайнісінька, які носять на провінції, кепка. Ми здаля ще почали всміхатись одне одному, ніби й справді були хтозна-які приятелі.

— Де ти тут узявся? — спитав чоловік знайомим мені голосом.

— Підіймаю сільське господарство, — сказав я. — А ти?

— Це мої рідні місця, — сказав чоловік. — Хіба не знав?

— Якось призабулося, — мовив я ухильно. — Не боїшся йти на дощ?

— Не боюся, — показав зуби чоловік. — А ти в Людвинівку?

— Ну да, — сказав я.

Чоловік пильніше зирнув на мене, але не сказав нічого, тільки знову всміхнувся, і ми розійшлися; і я йшов, мучений нестримним бажанням озирнутися, і не втримався, й озирнувся, і побачив, що він також стоїть обернений до мене, і ми підняли на привітання один одному руки, і саме в цей час знову припустив дощ, і постать подорожнього покрилася ще більшим туманом, і я раптом розсердився на самого себе, адже, певне, в мене в голові шиз чи заскочили ролики за шарики: по-перше, нічого мені обертатися й дивитися тому чоловікові вслід, по-друге, в снах, коли я так чинив, він завжди зникав, по-третє, чому не може приснитися те, що має потім статися, по-четверте, я напевне раніше цього чоловіка бачив і, натужившись, міг би згадати, хто це такий, по-п’яте, я переконався, що це не Анатоль Мелецький і не Тевель Шустерман, по-шосте, чому маю віддавати стільки уваги якійсь елементарній зустрічі? Та все-таки ця зустріч напрочуд мене вразила, і я все-таки, йдучи дорогою, не міг не думати про те і не згадувати: ну, де я з ним зустрічався? Але всі мої зусилля виявилися марні — не міг я пригадати цього чоловіка, хоч убий. Тобто, я певне знав, що ми з ним зустрічалися, що він так само впізнав і мене, що ми з ним колись спілкувались, адже був упевнений, що я знаю: він із цих місць; та всі мої, якісь і справді ненормальні, зусилля не дали жодного результату: я не міг вставити його у власне минуле, не міг приєднати його обличчя й голосу до подій колишнього життя — мені аж голова заболіла від напруги, і я сплюнув сердито: хай йому грець! Адже в мене зараз куди більший інтерес: я йду дорогою у Людвинівку і через кілька годин зустрінуся зі своєю дівчиною, хай би тільки припинився цей дощ, хай би просвітліло небо, бо дівчата такий народ, що в дощ не витягнеш їх ні в яку мандрівку. Мене надила ця дорога, і, щоб врівноважитися, я знову заспівав, але з дурної цікавості не зміг утриматись і ще раз озирнувся. Цього разу все було, як треба, тобто чоловік з очей моїх зник, очевидно, сховався за одним із кущових острівців, якими поросли тутешні поля.

Дощ сьогодні був напрочуд слухняний, через годину він раптово припинився, я склав своє чудо-парасолю, а коли через немалий час вступив до села, небо розірвалося й засвітило по землі голубим оком. Зустрів кількох студентів з Тамариного курсу, в них сьогодні завдяки дощу також був вихідний, ми трохи попатякали, та, як і того разу, дивилися вони на мене дивно, ніби хотіли щось сказати, але не зважувались. Я покинув їх, легковажно подумавши, що так завжди буває: хлопці до залицяльників з інших курсів ставляться стримано або з певною опінією — це якийсь предковічний атавізм: кожен чоловік відчуває право на будь-яку жінку, навіть коли він до неї й не думав підбивати клинці.

Більше здивувало, що зустріла мене стримано сама Тамара, відразу ж сповістила, що я трохи незручно прийшов: їй надійшла телеграма, що її сестра Клавдія, з якою давно не бачилася, завтра переїжджатиме Київ, отож сьогодні Тамара має туди поїхати — вже й відпросилася на кілька днів.

— Це саме те, чого мені треба, — сказав я. — Я теж відпросився на кілька днів.

Нагадав їй нашу домовленість поїхати поблукати по осінніх алеях київських парків, але й це чомусь не викликало в неї ентузіазму.

— Сестра приїжджає зранку, — сказала вона. — На жаль, не буде в мене часу блукати алеями.

Вела себе також якось не так, обличчя мала сумне й майже не дивилася на мене; можливо, були в неї сімейні клопоти, зв’язані із сестрою, я знав, що Клавдія живе з чоловіком погано і збирається його покинути.

— У нас є сьогоднішній день, а до ранку ціла ніч, — оптимістично сказав я.

— Ніч відпадає, — сказала тихо Тамара. — На жаль, я зараз хвора.

— Те діло? — спитав я.

Завжди соромилася повідомляти мені, коли в неї «те діло». Це вже була звістка сумніша. Але я не втрачав ентузіазму, тим більше, що ніхто мене на кілька день не відпускав, — наш наглядач після конфлікту ставився до мене вкрай погано, отже я вранці щасливо повернуся відбувати панщину: і вівці будуть ситі, і вовки цілі.

— Чудово, — сказав я. — У нас є сьогоднішній день і вечір. Підемо відразу?

— Так, — сказала дівчина, — коли ти не втомився.

— Ти ж знаєш, — сказав я героїчно, — можу бути на ногах цілий день.

— Тоді чекай, — сказала Тамара, зітхнувши, і я сів перед її двором на лавочці, безжурно дивлячись на гусей, які скубали траву, і відчував, що на мене звідусіль дивляться, але не бачив хто: можливо, дивилися з вікон, а можливо, з садків.

Приїхав, чвакаючи багном, віз, на ньому сидів неголений дядько, я привітався, бо так водиться по селах, але дядько тільки окинув мене важкими, очевидно, з перепою, очима. Село було й справді якесь непривітне, і я знову згадав свої сни. Тим часом надійшли двоє студенток, вони привіталися й подивилися на мене зовсім так, як і ті хлопці, цього я вже не розумів, бо дівчата до залицяльників із чужих курсів та факультетів ставляться приязно.

— Тамару вже кликали? — спитала одна.

— Вже, — сказав, показуючи зуби. — Як, дівчата, трудові подвиги?

— Так, як і у вас. У вас що, буряки?

— Буряки й кукурудза, — сказав я. — Мені вже вони сняться.

— Онде й Тамара, — мовила друга, і дівчата рушили; ні, вони сьогодні до мене зовсім холодно поставилися.

— Ходім, — сказала Тамара, і ми пішли. І я страшенно захотів покинути це село аж так, щоб ніколи сюди не повертатися, — незатишно тут було. І це ніби відповідало моїм снам та застереженням того чоловіка з дороги; взагалі, якось так сталося, що ті сни ніби вливались у мою реальність, при тому напрочуд щільно з нею з’єднуючись.

— Тебе справді відпустили? — спитала Тамара.

— Що це з тобою? — спитав я майже обурено. — Ми ж домовлялися! Минулого тижня не міг прийти, бо нас погнали на роботу, сьогодні виручив дощ. Ніколи так не радів дощеві, як сьогодні. Скучив за тобою, Тамаро.

Я людина не вельми балакуча, та з нею в мене ніби язик розв’язувався. І я почав говорити; звичайно ми говорили навзаєм, але сьогодні говорив я, а вона мовчала; зрештою, я на це не дуже зважав, бо в неї траплялися напади дівочої меланхолії, коли ні з чого замовкала й ніби в темну яму провалювалася. Це було єдине, що руйнувало наші загалом непогані стосунки, тим більше, що ми були близькі повною мірою; отож, коли на неї це находило, я починав говорити й щось оповіщати, часто її й розговорював, а потім розтоплював її меланхолію поцілунками й пестощами. Зараз я оповів про того чудного чоловіка, якого зустрів на дорозі й про те, що перед тим він мені снився і що я аж ніяк не можу пригадати, коли з ним зустрічався раніше, що він мене вві сні переконував не ходити в це село, бо тут не вельми привітні люди, і взагалі, щоб я остерігався, бо мене може чекати тут небезпека.

— Аж так? — спитала Тамара— По-моєму, тобі нічого не снилося і ти знову вигадуєш.

Недаремно сказала ту фразу, я не раз, намагавшись розговорити її, таки й справді вигадував. «Ну що ж, — подумав я. — Хай собі думає, як хоче, головне — розбити їй той темний настрій». — Дуже вже хотілося мені наблизити її до себе, по-справжньому стужився за нею!

Ми вийшли із села, але попрямували не дорогою, якою завітав я, а іншою, як їй сказали, ближчою до автобусної зупинки. Сонце швидко розганяло хмари з неба, трава, листя із кущових острівців, зілля, незібрана кукурудза й буряки лискотіли. Дорога тут була ґрунтова, і з калюж пострілювали веселі спалахи; з’явився прохолодний, пронизливий повів, який забирався під сорочку й нагадував, що вже не літо; це було тим більш неприємно, що був я й досі мокрий. Листя ж сяяло зеленню і тільки подекуди жовто чи червоно палало.

— Уявімо, що це одна із київських алей, — сказав я не без штучного патосу.

— Маю тобі сказати одну річ, — почув я біля себе холодний голос, такий холодний, що цей зимний продув здався теплим — принаймні ніколи я не чув ще такого від своєї дівчини. — Але не знаю, чи зараз, чи потім…

— Коли це річ неприємна, то потім, — сказав я легковажно. — Перед тим, як знову розійдемося по своїх селах.

Вона йшла мовчки. Я скосив око: якась ніби чужа, відсторонена, якась ніби й не моя.

— Глянь, який світ! — сказав я й прокрутився на п’яті. — Диво — не світ!

— Ні, я скажу зараз, — мовив той-таки крижаний голос. — Може, ти тоді не схочеш іти далі…

— Як це — не схочеш іти далі? — зчудувався я.

— Ну, повернешся в Наливайківку.

— Що з тобою?

— Нічого, — вона знову замовкла.

Тоді я схопив її в обійми і спробував поцілувати. Але вона випручалась.

— Не треба цього, — сказала свистячим шепотом. — Ми повинні розійтися, Максе! Чуєш, ми повинні з тобою розійтися, бо я вже більше не можу!

І я відчув удруге, як і тоді, під час отієї загадкової зустрічі з чоловіком на дорозі, що починаю втрачати реальне відчуття світу, що сни і те, що відбувається зараз, якась одна сув’язь; у мене запаморочилося в голові, а звідкілясь із глибини цього простору, а може, із кущового острівця, прилетіла раптом випущена з дитячого пістолета чи автомата куля, невидна й нечутна, і врізалася мені просто в серце, а той, що стріляв, невидимий, але понікуди задоволений, вишкірив щасливо зуби і щасливо поблискував очима.

— Що сталося? — спитав я десь таким голосом, яким говорила й вона.

— Я тут… зустріла іншого, — сказав її зимний голос. — І то так, що ми з тобою маємо розлучитися.

Той невидимий і задоволений понікуди виставив іграшкового пістолета й вистрілив удруге. Але цього разу це була куля справжня, бо й пістолет виявився справжній. Я раптом упав. Отак, на траву й дорогу, у непрозору яму, хапнув болотяної води, якою повна була яма, а коли випірнув, побачив біля себе прикляклу Тамару, обличчя її було злякане, але так само цілком холодне.

— Скажи, що це неправда! — попросив я.

— На жаль, правда, — сказала вона.

— Чому, на жаль?

— Бо так вийшло. Вставай, тут мокро.

Але мені не хотілося вставати. Мені не було анінайменшої потреби вставати, адже блукання по київських алеях все одно не відбудеться. Не буде вже ні снів моїх про цю дівчину, ні туги, ні радості, ні марень про неї, бо її, здається, вже й на світі цьому нема.

— Іди, — сказав я. — І залиш мене самого.

— Не можу залишити тебе самого. Вставай, тут мокро.

— Чому не сказала мені зразу?

— Не могла.

Я заплющив очі й замотав головою.

— Ні, ні, ні! — сказав. — Цього не може бути. Не може цього бути, Тамаро!

Вона мовчала. Тільки звелася й стояла, як кам’яна баба, непорушна, холодна, негарна, з якимись водянистими, холодцюватими очима. Я все ще лежав, відчуваючи, як волога просочується крізь тканину одежі.

— Вставай! — сказала вона байдужно. — Дійдемо до шосе, а там як хочеш.

Подумав: очевидно, я ідіот. Кому й навіщо потрібні оці сцени й оце падання, й оце лежання — не в мелодраматичному ж я фільмі граю. Я встав, хоч у мене цілком немелодратично тремтіло тіло, а в голові таки макітрилося.

Ми знову пішли дорогою, але вся краса її померла. Мене побивав трем, і я ніяк не міг його побороти.

— Візьми себе в руки, — жорстко сказала Тамара. — Так повинно бути, і тут уже нічого не вдієш.

— Чому? — по-дурному запитав я.

— Тому, що в мене з тобою все скінчилася, — так само різко мовила вона.

Ми знову йшли мовчки. Я поступово отямлювався, принаймні перестало у мене тремтіти тіло.

— Скажи, що це неправда, — знову попросив я.

— Правда, — немилосердно сказала Тамара.

— Що ж мені робити?

— Нічого, — мовила вона. — Знайдеш собі іншу.

Я іншої ніколи, окрім неї, не мав. Вона ж мала, це я знав напевне. Хтозна, чи й так в неї відбувалося, як оповідала. Взагалі, що я, зрештою, про неї знаю; вона навіть про свою родину оповідала тільки загальні речі. Її життя до мене, життя в родині, де було троє дітей від різних батьків і жодного чоловіка, — це все для мене було зачинено, тим більше, що й не київська вона була. Зрештою, я не дуже хотів у те вникати. Але ніколи не думав, що вона може отак кількома реченнями, ніби пострілами, розправитися зі мною. Чітко, просто, коротко й холодно.

Уявив, що знову йду самотній у свою Наливайківку, і мені зробилося страшно. Ні, не можу я отак відірватися від неї й піти, надто сильно вросла вона мені в душу й тіло. Говорити щось було марно, і я мовчав. Мовчала й вона. Ми просто йшли. Відсторонені, чужі й холодні. Між нами виросла прозора стіна, а в голові моїй, як зловлені пташки, металися найдурніші думки. Хоч це жорстоко звучить, мені хотілося схопити її за волосся і вдарити. Я хотів кинути її на землю й зґвалтувати. Я хотів кричати й лаятись. Але нічого того не мав сили вчинити — мене таки вцілено в серце. І я йшов, наче бевдзь, розтерзаний, розшарпаний, безсилий щось вирішити чи й сказати. А над головами в нас пливли розколошкані хмари, які затягували чи розширяли сині озера, а коли туди проривалося сонце, то весь простір починав загадково грати, був-бо наповнений міріадами крапель. Водночас ззаду насідав досить беручкий і зимний продув, і моя мокра одежа не тільки не захищала від нього, а ще більше студила тіло. Однак усе це були дрібниці й дурниці, адже вирішувалися для мене речі куди важливіші, ніж застуда. Та й застудитися було б не зле.

Тамара йшла біля мене мовчазна, як статуя, навіть не позирала в мій бік — ніколи не подумав би, що може бути мені така чужа. Але це була неправда: не була вона мені й зараз чужа.

— Хто він? — спитав я.

— Учитель того села, — сказала Тамара.

І мені раптом почало в голові прояснятися. Отой чоловік на дорозі, що мені зустрівся, чи не той це вчитель? Чи не вчився він колись на нашому факультеті, і чи не тому таке знайоме мені його обличчя? Чи не тому почав з’являтися мені у снах, застерігаючи, щоб я не йшов у Людвинівку? Коли так, то все, здається, кладеться на належні полички і стає зрозуміле. Але яке гірке мені це розуміння! Я кілька разів стис пальці в кулаки.

— Він не вчився на нашому факультеті? — спитав я обережно.

Вона хитнула.

Я замовк уражений, тіло мені знову почало тремтіти, та не від нервового струсу, а від холоду. Сорочка на плечах здавалася бляшаною, так само й штани на ногах. А може, мені стало холодно від іще однієї думки, неймовірної, майже божевільної, але від неї я не міг відкинутися.

— Ти його раніше знала?

Тамара мовчала. Я побачив, що вона плаче. Власне, обличчя в неї було так само мертво незворушне, як у кам’яної баби чи статуї, по щоці, повернутій до мене, текли сльози. Я проковтнув спазму й собі.

— Він ходить у кепці, високий, худий, у сірому костюмі?

— Що ти від мене хочеш? — спитала вона зі схлипом. — Дай мені, будь ласка, спокій.

— Нічого я не хочу, — мовив я. — Просто мені не все ясно.

— Що тобі неясно? — спитала з мукою в голосі.

— Неясно, як воно могло статися. По-моєму, в нас було все нормально. Принаймні я нічим не провинився, завжди любив тебе й шанував.

Вона мовчала.

— Я чекаю відповіді, — мовив я.

— Нічого в нас не було нормально, — роздратовано сказала вона.

— Аж так? — здумів я. — По-моєму, ти до мене не мала ніяких претензій.

— Ти нічого не знаєш, — буркнула вона.

— Ми з тобою зустрічалися десь півтора року, — мовив я, дивлячись на неї впритул. — Коли люди так довго зустрічаються, — продовжив я, — то в них одне щодо одного з’являються зобов’язання. Принаймні вони одне одному вірять. Коли ж не так, то навіщо такі тривалі й такі сердечні стосунки? Я щось сказав не так?

На її вустах лежала майже презирлива всмішка. Але ні, це мені здалося, просто її вуста негарно скривилися.

— Чого мовчиш?

— Бо нічого говорити, — мовила Тамара. — Я тобі сказала все.

Але вона не сказала мені все. Тільки повідомила мінімум інформації, потрібний, щоб відшити мене від себе. Та я не міг, фізично не міг розвернутися, покинути її на цій порожній, побитій більмами калюж, оцій окастій дорозі. Осінь мені стукала в душу, отже, й відчай відчував і неприкаяність, і розлам. Бо вже починав потроху вірити: те, що сталося, — не просто черговий напад меланхолії у дівчини, це те, що мало статися, бо коли можливі такі сни, які мене навідали, можлива й віра у фатум. І тут удруге мене освітило, ніби ясна хвиля покрила голову й видобула звідти ще один силогізм: а чи не той це негідник, котрий свого часу звів був Тамару, спокусивши її; той, у якого й мета була така — спокушати; той, який не одній зіпсував, як казала вона, життя?

— Ти його раніше добре знала? — спитав я.

Вона хитнула, але так невиразно, що мені могло б здатися. Я вирішив далі не розпитувати, адже була вона вдачі хованої і не любила, коли їй влазили в душу. Саме тому я так мало знав і про неї, і про її родину.

— Гаразд, — сказав я. — Мені не все зрозуміло, але, мабуть, і не потрібно все розуміти… Можу я одне в тебе попросити?

Вона повернулася ледь-ледь у мій бік.

— Тільки не кажи відразу ні, — сказав я з проханням у голосі. — Не можу так відразу отямитися… Надто довго я мріяв, що ми поїдемо до Києва і побродимо там по осінніх алеях… Мріяв багато про що, але тепер це не має значення. Подаруй мені ще цей день, вечір і ніч. Коли вже справді нам треба розлучитися, то давай… розлучимось як друзі.

Це було сказано як у мелодраматичному кіно. Мій язик солодко віщав оці милі, мирні речі, а в глибині моєї істоти, під отією бляшаною сорочкою, заморожений і через це й сам холодний, жив притлумлений звір. Він ще тільки прокидався, ще тільки розплющував очі, але я уже зримо відчув його присутність. Ще не знав, що вчинить той звір і на які діяння мене штовхне, та саме він велів мені сказати ті мелодраматичні слова; зрештою, це й була ота соломинка, за яку, єдину, міг я ухопитися. Жінки, в принципі, жалісливі, їхня жорстокість буває вражаюча, але виникає вона часто від того, що вони не вміють поділити своєї жалісливості та узгодити її зі своєю елементарною, жіночою практичністю. Правда, я тоді ще не був такий мудрий, щоб це розуміти, але зіграти на її здатності до жалісливості по-чоловічому хотів.

— Не знаю, — мовила вона, — чи я зможу.

— Давай спробуємо, — сказав я.

Вона йшла побіч мене мовчки. І це вже була моя перемога, принаймні не сказала «ні», а раз так, я був на вивіреному шляху. Хай там що, але одного досяг напевне: мандрівку до Києва ми таки відбудемо.



предыдущая глава | Привид мертвого дому. Роман-квінтет | cледующая глава