home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement




1


Не відаю, що мені сталося. Здавалося, довго перебував у мороку, а може, став його неодушевленою частиною — і от прокинувся. Стояв у вітрині цілком в ідіотській позі, на мені були сорочка, штани і джемпер, притому цілком пристойні, бо непристойних речей на вітрину не виставляють; побіч стояла манекенка, так само цілком пристойно одягнена, і я сказав їй кілька привітальних слів; але те, що сталося, було тільки зі мною, бо манекенка й бровою до мене не повела, а коли я торкнувся до неї, виявив, що це таки холодна лялька, опудало до одежі, а не жива істота; єдине, що мене в цій історії здивувало, — її обличчя було напрочуд мені знайоме, тобто це була не безлика й бездушна маска, як це трапляється часто, а майже живе обличчя, яке я не тільки десь бачив (як це було з чоловіком на дорозі чи з дівчиною-пітією), а біля якого досить близько жив. Зрештою, з того можна було б і не дивуватись, адже я й справді простояв тут опудалом, у цій вітрині, бозна-скільки часу, отож і мав коли призвичаїтися до своєї сусідки, хай ми були й бездушні істоти. А може, подумалося мені, не такі вже бездушні, мали образ людський, отож, гадалося мені, не може бути, щоб, здобувши форму, ми не взяли від людей їхньої суті чи змісту, тобто щоб не стали тими, ким нас зробив Майстер; зрештою, чи не так само був колись створений Богом Адам? По той бік од манекенки стояв ще один чоловік, але й він виявився бездушним бовваном, хоч і його обличчя було мені конче знайоме, так, ніби я з цим чоловіком не мирився чи принаймні він мене дратував. «Чи не з-за цієї жінки?» — подумав я не без іронії, бо тут і справді міг вийти банальний любовний трикутник, адже ми були зачинені разом у досить локальному просторі: одна жінка й два чоловіки, а в такій ситуації чого сподіватися доброго, суперництво між чоловіками обов’язково має виникнути, ба й змагання.

І от зі мною сталося те, що сталося, я навіть помітив на завмерлих вустах того другого, що він безконечно з того радий, бо, нарешті, залишиться з манекенкою сам, і на його мертві вуста налізло щось ніби усмішка, і це в той час, коли манекенка виявляла повну безпристрасність.

«Ну, і кат з ним», — подумав я і роззирнувся.

Ми були яскраво осяяні електричним світлом, однак ліхтарі на вулиці погасли, отже, була ніч. Я побачив у кутиках вітринного скла кубики сигналізаторів, і от тільки тепер до мене дійшло, що маю звідсіля якось вибратися, що я, жива істота, у якийсь спосіб потрапив у вітрину магазину, тож мушу вести себе цілком обережно — принаймні мене легко можуть прийняти за злодія; отож, тільки діткнуся скла, як у міліції задзеленчить і замигає, і сюди прискочить жовто-синя машина, мене відвезуть у відділення, де почнуть установлювати мою особу, що їм навряд чи вдасться, адже манекени не записані до реєстрів живих людей.

«І що буде тоді?» — міркував я, все ще намагаючись зберегти натуральну позу манекена, хоч це, виявляється, не так легко, а стояти манекеном жахливо незручно.

Далі мене засадять до тюрми як бомжа, адже у мене й паспорта нема, тобто мене засадять до тюрми не просто як бомжа, а як злодія-бомжа, котрий заліз у вітрину універмагу ясно з якою метою. Можна було б вибратися з вітрини в самий магазин, але там бігали вівчарки, з якими зустрічатись я мав ще менше бажання, ніж з міліцією. Отже, рішення могло бути тільки одне: вибити вітрину і, поки прикотить міліція, спробувати зникнути в темних сутінках вулиць. Уживати для цього діла манекенку (тобто щоб вибити нею скло) мені не хотілося, а може, й справді в тому попередньому, манекенному житті у мене були з нею ніжні стосунки, а от ужити для цього свого суперника — що може бути приємнішого?

Але тут сталася досить дивна річ: я наклав руку на скло і раптом відчув, що воно чи плавиться під рукою, чи вгинається; більше того, рука моя ніби пройшла крізь скло, бо одразу овіялася вітром, а в ту ніч було вітряно, хиталися дерева й матилялися гілки, ніби хотіли струсити із себе листя. Я притисся до скла обличчям, і мені забило дух пряною вологістю вітряної ночі.

Тоді я зважився на наступний експеремент: розігнався й стрибнув просто на склю, і того скла ніби й не було — я впав по той бік вітрини, трохи подряпавшись і побившись, але не через розбите скло, а об каміння й асфальт хідника; каміння тому, що я сильно стрибнув і упав аж біля брівки.

Мені здалося, що в усіх міліцейських відділках міста задзеленчала й замигала сигналізація, що вже сюди покотили жовто-сині машини, отож не став чекати й, накульгуючи, подався між розтріпані дерева — вітер туго бив мені в обличчя, а я пив — напитися його не міг, ніби й досі відчував нестачу повітря.

Але далеко я не відбіг, бо мене зацікавило: чи справді я увів у дію сигналізацію і чи примчаться машини? Машини й справді примчалися, з них почали висипатись, як мак, темні постаті, та я не чекав, щоб вони мене помітили, — подавсь у якийсь під’їзд, перебіг двір, який, на щастя, виявився прохідний, і вискочив на іншу вулицю — промчав по ній, знову побачив під’їзд, сховавсь у ньому, пересік ще один прохідний двір, а коли опинився на зовсім порожній вулиці, мусив сповільнити крока: задихатися став од цієї втечі — тіло моє ще не було призвичаєне до таких навантажень, та й треба було подумати, куди це я тікаю і що з того може вийти.

Я спинився. Розгарячіле тіло продував вітер, окрім того, відчував уже і втому, а мені в цьому місті таки нікуди було йти: єдине законно надбане в ньому місце було втрачене, окрім того, захотілося їсти, і я й гадки не мав, як можу те нестерпне почуття загасити. Поривсь у себе в кишенях, але вони, звісна річ, були порожні — уряджувачі вітрин ще не були на такому високому фаховому рівні, щоб класти в кишені одежі, яку вони натягли на манекена, ще й непорожнього гаманця чи ключі від квартири, притому обов’язково з биркою, на якій написано адресу.

Брів мокрою, порожньою вулицею, не хідником, а серединою; очевидно, невдовзі перед тим сипав дощ, гілля наді мною все ще несамовито матилялося, вітер вив і сміявся з мене, ніби це я пробудивсь у вітрині зі своєї волі.

Вирішив віддатися на волю інстинктів: хай ведуть мене ноги, куди хочуть, — може, щось під руку й навернеться. Тим часом я підійшов до палацу культури «Україна» й спинився якраз навпроти, біля гастроному. І мені прийшла в голову цілком раціональна думка: коли я міг так легко вийти з вітрини, то чи не можу так само легко в неї зайти. Але й тут по кутках були кубики сигналізації, і я не зважився вдиратися до гастроному, хоч як мені хотілося їсти, а пішов до метро, тут перетнув вулицю через перехід і біля кас «України» прихилився до скла, власне, обмацав його руками: чи подасться воно так само, як і скло вітрини, — тут кутиків сигналізації не було.

І скло подалось. Я пройшов вільно крізь нього, так само вільно дістався до вестибюлю і вже там відшукав сидіння, на яке не сів, а впав, мені миттю склепилися очі: тут уже мене, коли й знайдуть, то не назвуть злодієм, бо тут, здається, нічого й красти.



Історія четверта. Жіночий наступ | Привид мертвого дому. Роман-квінтет | cледующая глава