home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement





2


І Максові приснився сон… Ніби йшов через болото, ноги западали у твань по коліна й вище — був озутий у високі мисливські чоботи, в руках тримав рушницю, а над головою пролетіло дві дикі качки: попереду мчав, витягши довгу шию, качур, а за ним трохи збоку — качка. Макс прицілився і вистрілив, рушниця спалахнула полум’ям, а качки спокійно полетіли далі; тоді він вилаявся й пішов через болото далі, ляпаючи водою і ледве вириваючи з твані ноги… Там попереду щось засвітилося, ніби палили вогнище, він подався туди й побачив, що біля вогнища сидять чоловік і жінка, над вогнем привішено казанця, і там сито булькає пшоняна каша. Побіч розіпнуто намета, незвідь-чому подумав, що, поки бродив із рушницею, ці двоє встигли порозумітися, хоч жінка належала йому, а не цьому другому.

— Що, вцілив? — спитав той другий, обличчя в нього було нерухоме, як у манекена, а на вустах лежала застигла манекенська посмішка.

— Ні, — сказав Макс, вибредаючи на сухе, його чоботи аж лискотіли від багна. — Що тут у вас сталося?

— А що може у нас статися? — спитала жінка й повернула бездумне з пап’є-маше обличчя. — Сидимо й розмовляємо. Про тебе.

— Про мене? — спитав він насторожено.

— Ну так, — сказала жінка. — Про те, що ти стільки років ходиш на полювання, проте ні разу нічого не вполював. Про те, що ти змінився останнім часом і навіть не ревнуєш мене до Михайла… Про те, що з тобою щось відбувається останнім часом. Скажи, що з тобою відбувається?

Довкола вогнища стояв розріджений ранок, хитка синя сутінь, у якій повільно народжувалося світло дня. Макс подивився на гладінь води, що там далі розстелялася в досить широке озерне плесо, вода була сталевої барви.

— Не знаю, — сказав він. — Живу в якомусь лихому передчутті.

— Передчутті чого? — спитав Михайло. Він, певне, змерз, бо тяг до вогню руки, і вони, облиті жовтим світлом, були ніби протези.

— Передчутті кінця. — Макс задумався, все так само нерушно дивлячись на сталеву гладінь озера, там мигало крильми двоє білих чайок. — Можливо, передчуття кінця світу, а може, якоїсь зради чи, може, безповоротної втрати — не знаю. Нічого не знаю, а передчуття є.

— Гадаєш, що я зраджую тебе? — сказала жінка. — Ти здоровий, Максе?

— Не знаю, — відповів він. — А хіба це неправда?

— Що неправда?

— Ну, а те, що як тільки я пішов… Ну, коли ви вирішили, що саме мені йти на полювання… Ну, ви самі знаєте…

— По-моєму, це ти повів нас на полювання, ще й настоював, схаменися, Максе! — сказала жінка.

— Так, — сказав він. — Хочу зловити вас на гарячому.

— А зловиш, то що?

— Не знаю, — змучено всміхнувся він. — Ніколи про те не думав… Не знаю… Але, по-моєму, буде щось страшне.

— Ти вб’ш нас? — спитала спокійно жінка.

— Не знаю, — відповів він приречено. — Можливо, що й так… Але я не впевнений.

Тоді вони засміялися. Не так, як це сміються нормальні, здорові люди, а як сміються манекени, — мертвими усмішками й мертвими очима.

— Це було б страшно, коли б я не знала тебе, — смутно сказала жінка. — Але ти на це неспроможний, як неспроможний убити й елементарної дичини.

— Може, й так, — сказав він, дивлячись у багаття. — Але, Бога ради, не грайтеся з вогнем…

— А може, ми хочемо гратися з вогнем, — сказала жінка. — Дивись, я його цілую.

— Не треба, Маріє, — сказав, відхиляючись, Михайло. — Хай заспокоїться.

Але вона обхопила його за шию і впилася мертвими вустами в його мертві вуста.

— Ну, так що? — спитала, відірвавшись. — Побачив?

— Це ще нічого не значить, — мовив він, продовжуючи нерушно вдивлятись у вогонь.

— Дивися, ми роздягаємося, — сказала жінка. — Ану, роздягайся, Мишко!

Михайло неквапно встав і почав роздягатися. Жінка роздягалася й собі. Макс дивився на них через вогонь широко розверстими очима, в яких була мука й відчай… Ранок розпалював на сході небокрай, ніби також розкладав величезне вогнище.

І ось вони стали перед ним, однаково безстатні, з рівнесенькими блідими тілами, тільки в неї були високі груди, а в нього ні. В неї було довге волосся, а в нього лише намальоване чорною фарбою.

— Навіщо це робиш, Маріє? — спитав Макс.

— Щоб розбудити тебе, — сказала Марія. — Щоб, нарешті, показав, з’явив, що ти мужчина, не шмата. Щоб ти, зрештою, хоч якось розсердився.

— Це ще нічого не значить, що ви роздяглися, — похмуро сказав Макс.

— Гаразд, ми зробимо більше, — мовила смутно жінка. Вона лягла. — Лягай до мене, Мишко!

Михайло ліг на неї, і вони сплелися обіймами.

— Цього досить? — крикнула жінка.

І він не витримав. Звівся на ноги, наставив на них рушницю і вдарив спершу в неї набоєм, а тоді в нього. І набої врізалися в їхні тіла із пап’є-маше, розірвали, розтрощили паперово-тирсяну плоть, і посипалася з них, наче кров, жовта тирса, розхиливши порожню отхлань їхніх нутер.

Тоді він і відчув, що йому тісно й душно, рвонув коміра сорочки, розтягуючи петлю краватки, — і збудився зовсім, побачивши, що нікуди він із вітрини не пішов, не було ніякого полювання, не було й розтрощених набоями манекенних тіл, з яких висипалася, наче жовтий пісок, тирса, а стояли вони, як завжди, нерушно у вітрині, і тільки він лишався людиною в плоті, тож притулив долоні до скла, відчуваючи, як плавиться воно й вгинається. А у лице йому вдарив вітер, вологий, темний, нічний вітер, що прийшов зі скаламученої пітьми, бо й сам був пітьмою і надто вже розгулявся у цьому каламутному, заснулому й порожньому світі.



предыдущая глава | Привид мертвого дому. Роман-квінтет | cледующая глава