home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement





3


Я знайшов десять копійок. Лежали в підземному переході, очевидно, там вчора сиділа жебрачка — от одна монетка й закотилася. Голод уже терзав мені нутро. Я кинувся вгору, де стояла пиріжечниця, і купив пиріжка. Міг би ковтнути його відразу, але знав, що так не можна. Тому відійшов убік і почав повільно кусати, пережовуючи кожен клаптик, щоб протягти приємність прийняття їжі. Тут мене й побачив той чоловік, якого я напевне не знав, міг би поклястися, що й ніколи не бачив, але він дивився на мене як на давнього знайомця. Зрештою, не витримав і підійшов.

— Привіт, Максе? — спитав. — Захоплюєшся пиріжками?

— Вибачте, — сказав я, ковтаючи останній шматок. — Не маю честі вас знати.

— Хе-хе, — засміявся чоловік щербатими зубами. — Ну як, не пізнав сусіда, ти що, мене не пізнав?

— Не знаю вас, — мовив я.

— А хіба ти не Максиміліан Костюк? — зчудовано спитав чоловік. — Ходім пропустимо по каві.

Кави випити й справді було б не зле, але я рішуче не знав цього чоловіка, який пристав до мене. На вигляд він типовий бухарик і, очевидно, хоче, щоб кавою вгощав його я.

— На жаль, я ніякий не Максиміліан Костюк, — сказав я.

— Ну, брось виламуватися, — ошкірив щербаті зуби чоловік. — Хіба ти не живеш на Кавказькій?

— Ні, — сказав я. — Живу тут, на Червоноармійській.

— Ну, ладно, — сказав бухарик. — У тебе там із жінкою свої щоти, а мені можеш не заливать. Хіба ми одну з тобою стукнули бутельку?

— Я вас не знаю, — холодно мовив я, і це була правда.

— От піжон, — знову показав щербаті зуби чоловік. — А Сеню Коржаковського забув?

Здається, я вже десь чув це прізвище. Але не бажав заходити в балачки з цим бухариком, хоча чому? Чи ж я й справді від когось ховаюсь? А може, він мене чимось пригостить, і я підкріплюся суттєвіше, ніж цим нещасним пиріжком?

— То що, підемо кавуськи смикнемо? — спитав чоловік.

— В мене немає грошей, — буркнув я.

— Значить, на мелі? — сказав Сеня Коржаковський. — Ну, коли я присоглашаю, то не буду ж я з тебе копійки тягнуть? Ходім! Ми люди не мєлочні, якось розберемося. Основне, понять людину, а все другоє — буза!

Ми зайшли в напівтемне приміщення, де грала якась бридка музика, за стійками стояли люди, і ясно було, що не тільки кавою вони тут пригощалися, — стояли ще й склянки, але всі порожні. Вряди-годи хтось вихоплював з-під стійки пляшку, швидко розливав і так само швидко ховав. Випивали ще поспішніше, а тоді злодійкувато озирались — я відводив очі, щоб не сполошити їх.

— Пожрать тобі щось узять? — гукнув від кавоварок Сеня.

— Візьми, — сказав я, бо пиріжком тільки більшу бурю зняв у животі.

Сеня Коржаковський приніс дві чашечки кави й блюдце з тістечками.

— Трошки вмажемо? — спитав тихо. — Я тут грамулю тримаю.

— Як хочеш, — сказав байдуже, саме в цей момент мені стукнула в голову відчайдушна думка: а що, коли й справді видати себе за того Максиміліана Костюка, тим більше, що уві сні мене також кликали Максом? Мушу ж я здобути в цьому світі якесь ім’я й прізвище!

Сеня похапцем налив у принесені склянки.

— Очищай! — сказав. — Щоб не прихопили.

Я випив. Це було якесь препаскудне з паскудних вино, воно мені відразу вдарило в голову.

— Ну, то Макс ти чи не Макс? — хитро заскалив око Сеня.

— Слухай, Сень, — сказав я, близько нахиляючись до нього. — По-моєму, я до тебе не набивався і нічого в тебе не просив? Чи, може, не так?

— Совершенно точно, — сказав Сеня Коржаковський. — Мені твої діла, Макс, до лампочки, але мене заїло, що не признаєшся. То шо, признав мене?

Я ж у цей час поїдав тістечко, намагаючись стримати себе, щоб не виказати, який я голодний.

— А казали, шо ти пропав, — хихикнув Сеня, він, очевидно, смикнув ще й до цього. — Допйом?

— Давай, — мовив я. — Але можу я в тебе щось попросити? Як у порядної людини.

— Щоб мовчав, що стретів тебе? Як пить дать… Ти шо, од аліментиків ховаєшся? То в тебе ж дочка вже майже доросла. Чи баба твоя доїла?

— По-моєму, ти сказав: мої діла тобі до лампочки, — мовив я строго.

— Да, звини! — крутнув головою Сеня Коржаковський швидко розлив у склянки те, що лишалось у пляшці. — На мене можеш покластися.

— Та нічо! — сказав я, відчуваючи, що в голові замакітрилося ще більше. — Кожен живе в цьому світі, як може і вміє. А ти де дістав сьогодні гроші?

Про гроші спитав навздогад — треба було про щось говорити з цим бухариком, який казна-звідки взявся на мою голову. Коржаковського, однак, питання моє знітило.

— Ти шо, думаєш, я й досі ніде не роблю? — спитав обережно.

— Ну да, — сказав я. — І досі думаю.

— І напрасно, — сказав Сеня. — Бо я тут, у цьому гастрономі, грущиком, — він раптом хитро засміявся, пильно придивляючись до мене. — Ну й даєш! — сказав. — А брехав, що не признав мене. Я зразу учуяв, що ти крутиш. Але я — мовчок! Я, Макс, як у гробу вмію мовчать. А хоч, приходь і завтра сюди. Да, раненько, бо мені це діло вже зрана тре. А сам знаєш: без компаньйона я не можу.

— В мене немає грошей, — буркнув я.

— Ну, гроші, ето такая мелоч, — сказав Сеня. — Це я тоже з тобой по-українські почав балакать, хе-хе! Мені аби хороший паря, а все друге — побоку! То де ти сказав живеш?

— В дупі, — сказав я, — дуже вже нахраписто він мене розпитував.

— Понятно, ховаїшся, — сказав. — Ну, це діло твоє. Хоч, позичу трошку?

— Не зможу оддать, — буркнув я. — Не треба…

— Чо’ там, — Сеня Коржаковський подивився хитренько. — Вернешся до своєї баби, віддаси, я знаю, шо ти порадошний.

— Я не порадошний, — мовив я і пішов од нього геть. Він, однак, наздогнав мене.

— Не обіжайсь, Макс, — сказав. — Я тобі й так дам трошку. На! — Він всунув мені в руку пожмаканого банкнота. — Другу мені нічо не жалко. Гроші — ето такая мелоч.

Гроші я взяв. Без них мені й справді важко. Окрім того, здалося, що подібне вже переживав. У пам’яті, на найтемніших її глибинах, заворушився світлий росточок, але ні — не пам’ятав я нічого та й не міг, бо добре знав: тільки сьогодні вночі зійшов із вітрини й мене повели в свої нетрі порожні вулиці. І мені раптом до нестями захотілося знайти ту вітрину й подивитися на неї: повинні там стояти жінка й чоловік, а третє місце має бути порожнє. І ще одне мене цікавило: чи ті двоє пізнають тепер мене? Але ні, це в мене говорить п’яна моя голова — я розпрощався з Сенею Коржаковським, твердо пообіцявши, що завтра обов’язково сюди прийду, ми знову зустрінемося, бо ми з ним друзі до гробу, бо він, Сеня, такий, що на нього можна твердо, без усяких сумнівів покластися, що він радий: я, такий телігентний (чи справді я інтелігентний? — подумалося мені), не гребую дружити з ним, Сенею Коржаковським, простяком з простяків.

— Ти не простяк, Сень, — сказав я увіч під впливом випитого. — Ти теж інтелігентний, але мені вже пора.

— Діла? — спитав Сеня Коржаковський, хитро на мене дивлячись.

— Діла, — сказав я і пішов від нього геть, бо вже мені нудило від тих дурних, п’яних розмов, та й конче хотілося залишитися самому. Бо мене таки тягло до тієї вітрини, з якої я сьогодні вийшов, хоч у Києві тисяча вітрин і тисяча манекенів. Одне знав: це було десь у центрі, був то, здається, якийсь універмаг; тож піду й погуляю, піду й пошукаю, тра-ля-ля! І мені стало весело від думки, що я вже почав вливатись у життя міста, що ніхто мене не відрізняє від нормальних людей, що я страшенно подібний до якогось Максиміліана Костюка, а в того є жінка, і чоловік її десь подався, десь пропав; а що, подумав я, увіч під впливом випитого трунку, коли б піти до тієї жінки й признатися до неї, чи ж і вона мене прийме за того мітичного Максиміліана Костюка? Чудовий, подумав я, міг би вийти експеримент.

Але ні, я зараз ще не здатний на такі подвиги й експерименти, бо в мені продовжувався певною мірою отой жахливий сон сьогоднішньої ночі. Бо раптом подумав: а що, коли в тій вітрині я побачу Михайла й Марію, повалених і роздягнутих і розстріляних із мисливської рушниці? Це була дурна й божевільна думка, і виникла вона через те, що в мозку в мене грав хміль, отож я покинув думати про таке дурне, а подивився вздовж вулиці. І те, що побачив наступної хвилі, глибоко вразило мене: всі люди, які йшли проти мене і які мене обганяли, були прозорі, крізь них просвічувалися лінії хідника й стіни будинків; міражними й прозорими видалися мені й будинки, наповнені так само примарно-прозорими людьми, як і тролейбуси та машини, й автобуси, котрі мчали вулицею. І я відчув смуток, бо хтозна, чи потрапив я у реальний світ, а чи вийшов із нього; хтозна, чи існую я і цей світ, чи це тільки бліде марення ожилого манекена. Я міг би так само уявити час і не теперішній, а колишній, не автомобілі, а екіпажі, будинки куди менші, але куди просторіші — чи й тоді прийшов би до мене якийсь Сеня Коржаковський, тільки одягнений в іншу одежу, приміром, якогось титулярного радника і сказав, що існує в цьому світі жінка, яка на мене чекає. Але я не був упевнений, що це так, хоч би тому, що сьогодні мені приснився отой страшний сон, адже жінка, від якої я втік, не тільки не чекала мене, вона мала радіти з того, що я від неї пішов, більше того: вийшов з її світу, аби вона не відчувала ніякої незручності й ніяких гризот сумління. Нікому не хотів заважати в цьому світі, та й усе це неймовірно банальне: потяг чоловіка до жінки, ревнощі, пристрасті, гризоти, сварки, злягання, творення власного гнізда, щоденна рабська праця заради того гнізда, заробітки, обіди, сніданки, вечері, помста, втеча, туга, якої годі перебороти, бо вона з’їдає гірше хижого звіра, і все таке інше.

І Максові здалася, що він не йде хідником, а пливе над ним, бо всі ті випрозорені люди опинилися внизу: ніби дивився на них із висоти дев’ятого поверху, такі вони всі малі й карачкуваті, як жуки, вдягнуті в барвисту одежу. Пішов дощик, і всі раптово, мов по команді, витягли парасолі й розпустили їх над головами — скільки людей, стільки й парасолей, і вулиця зацвіла, заколихалася цими напівпрозорими парашутами, ніби не він підіймався все вище й вище, а опускалися всі вони — в землю, в глибину часу, поступово одне за одним переходячи в антисвіт.

Макс раптом зупинився, перед ним була вітрина. Дві мертві ляльки стояли обіч — чоловік і жінка. Поруч виднівся маленький п’єдестал — тут колись стояв третій манекен. Його пробрало холодним потом: отже, все це було? Обдивився скло: ніякого на ньому сліду, по кутках — білі колодочки сигналізації. На нього дивилися холодними, мертвими очима Марія й Михайло, і йому здалося, що пізнали його. Здалося, що Михайло навіть усміхнувся презирливо: ну, чого ти досяг?

«Досяг одного, — подумав він. — Я тепер людина без клітки. Можу піти, куди мені заманеться, а ви стоятимете тут доти, доки не змінять вас на сучасніші моделі. А вас, шановні, вижбурнуть на смітника, і ви поступово перетворитесь у сміття, в безформні уламки, які потім пожере земля. А може, вас спалять, тобто ви перетворитесь у дим, а натомість залишиться жменя попелу, яка також є землею. І ваша сьогоднішня радість, що ви у клітці, а я поза нею, — теж ніби часточка того диму. Але я не хочу бути щодо вас, — думав він, — злостивим; нас розділяє оце скло, яке вже мені не перейти. Це скло — незборима між нами стіна — і слава Богу, що вона є. Бо я в живій плоті, — шепотів він, невідривно дивлячись на манекени чоловіка й жінки, — а ви у мертвій, бо ви в одному бутті, а я в іншому. Може, між нами нема різниці? Не знаю, нічого не знаю, бо голова моя пливе, розтоплена й рідка, налита хмелем чи злита у хміль; я легкий, як пушинка, і вітер несе мене, відкидає, крутить мною».

— Дивись, мамо, — сказало біля мене якесь дитя. — Яка гарна пушинка!

— Всі пушинки гарні, — байдуже відказала мати.

— А в неї є очка?

— Десь повинні бути, — сказала мати.

«А справді», — подумав я, відступаючи від вітрини і знову вливаючись у різнобарвний вир вуличної юрби, яка вже склала свої парашути-парасолі й котить супроти мене, а хвиля зворотна жене другий потік, в який управлений і я — людина-манекен, котра зійшла з вітрини і йде, не знаючи куди, і шукає те — не знає що.

І з мене раптом виплеснулася хвиля з минулого, якого я не відав. Я — дитина, зачинена в хаті, мати пішла на роботу, а вітчим десь грає в парку в шахи. Стою серед кімнати й бачу шафу, стола, книжкові полиці, на яких не книги, а всілякі порцелянові цяцьки, старий, ще діда-баби по матері, сервіз, стільці, потертий килим на підлозі й килим на стіні біля ліжка. Я все це бачу, але варто заплющити очі — і всього не стає. І я йду, заплющивши очі, шукати зниклих речей. Вимацую пальчиками шафу, стола, стільці, все-все, що тільки-но бачив, і неймовірно радію: вони усе-таки в світі є, хоч для мене в казковий спосіб цілком зникли. І в мені раптом народився страх. А що, коли я вимкну пальці: чи будуть ці речі тоді? І я опускаю руки, я вимикаю й ноги, і вони перестають рухати моє зникле тіло, і я стою у цілковитій темряві, в якій горить тільки одна лампа — шматок моєї стривоженої свідомості, останнє із мого «я» — і вже немає ні сервізу, ні книжкових полиць з порцеляновими цяцьками, ні шафи, ні стільців, а є тільки моє утонуле в пітьмі «я».

Голова моя важчає, я втомився від щойно пережитих пристрастей, хоча чи й пристрасті це? Хочеться десь сісти й відпочити, хочеться, щоб мене ніхто не бачив, щоб міг я заплющити очі й трохи отямитись. Бо неймовірно важко мені стало. Водночас мені шугонула думка: а отой спогад із дитинства, звідкіля він? Із якогось забутого мого минулого? Коли так, то я мав те минуле, мав дитинство, життя до того моменту, в якому перебуваю, он мене й той бухарик Сеня Коржаковський упізнав. Може, я пережив якесь потрясіння, втрату пам’яті, а ці манекени, до яких приписав себе, — тільки одна з нав’язливих ідей мого мозку. Адже нічого такого в світі не може бути, як не може щось зі сну перейти в реальне дійство (правда, я сумнівався, що це й справді так).

Сидів на лавочці в парку Шевченка, сидів, опустивши голову, але вже нічого не міг пригадати: той епізод із дитинства висів у мені, як хмара в небі, і не був ні з чим зв’язаний: ні з минулим, ні з теперішнім, ні з іншими спогадами — може, він також, подумалося мені, сон, закріплення в необтяженій нічим іншим пам’яті видіння, що наче та ж таки самотня хмара обіч іншої (взяти б сцену з полюванням). І мені подумалося, що, збираючи в собі отакі хмари-видіння, я зможу наповнитися ними, як буває наповнена власним минулим суща людина, і хоч у такий спосіб спробую створити історію себе, бо без історії себе лишатимусь у світі тим-таки манекеном. Я заплющив очі й на якийсь час випав з реального світу, віддавшись сну чи черговому маренню.



предыдущая глава | Привид мертвого дому. Роман-квінтет | cледующая глава