home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement





5


Наступного дня я пішов на те ж таки місце, де зустрівся вчора із Сенею Коржаковським — так, зрештою, було домовлено. Але той, очевидно, забув про нашу домовленість, бо я ніде його не побачив. Натомість до мене підійшла цілком не знайома мені жінка і, якось чудно на мене дивлячись, назвала мене Максом й запропонувала вернутися додому. Я зрозумів, що Сеня Коржаковський мене зрадив, а ця жінка, очевидно, і є ота, про яку він мені вчора патякав.

— Вибачте, — сказав я. — Ви, певне, обізналися.

— Перестань, Максе, — сказала жінка. — Не вдавай із себе, будь ласка, вар’ята.

Я придивився до неї пильніше. Колись, можливо, вона була гарна, але тепер обличчя постаріле, несвіже, великі очі дивились із благанням, а виблідлі вуста тремтіли. Вона увіч прийняла мене за когось іншого.

— Ну, пересердився трохи, переколотився, — сказала жінка, — але щоб іти з дому… Вертайся, прошу тебе! — в її голосі почулися істеричні нотки, — і не муч мене, будь ласка!

Я озирнувся, на нас уже зглядалися. Ця жінка зараз учинить мені скандал, хоч я, здається, й справді ніколи її раніше не бачив і ніколи не знав.

— Що ви від мене хочете? — спитав я, знижуючи голос і все ще оглядаючись.

— Хочу, щоб ти покинув свої фокуси і йшов додому. Годі мучити себе й мене.

Виходило якесь казна-що. Вона увіч приймала мене за свого чоловіка, з яким у неї вийшла якась історія — от він од неї й пішов. Виходило, отже, так, що я мав змогу знайти собі дім і родину, тобто якесь місце під сонцем, власне, замістити у цьому світі якогось невідомого мені двійника. Той двійник десь від цієї жінки забіг (я почав натужно пригадувати: когось я ще знав такого, що забіг од своєї жінки, — ні, не міг згадати), але вона не помічає різниці між ним і мною. Зрештою, що я трачу від того, що піду з нею? Принаймні вона мене нагодує, а я збережу ті два карбованці, які в мене ще залишалися від троячки, котру всунув мені Коржаковський — утекти від неї можу завжди. Водночас я відчував до цієї жінки і якусь нехіть. Може, тому, що в моєму серці й досі лишився невитравлений образ жінки іншої, тієї, яка й досі стоїть у вітрині разом зі своїм Михайлом і якій ніякогісінького діла немає до того, що моє серце повне до неї любовної туги.

— Це Сеня мене продав? — спитав я в жінки.

— Справді продав, — смутно сказала вона. — Двадцятьп’ятку у мене видер.

— Але ж, Маріє, — несподівано для самого себе сказав я, а ще й називаючи її на ймення, — не знаю, навіщо я тобі потрібний? Ти ж хотіла, щоб я пішов.

— Дурне собі в голову вклав, — сказала жінка (чи ж справді вона зветься Марією — це ім’я просто вистрілило з мене, незалежно від моєї волі). — Ходімо додому, і все буде гаразд…

Моя навздогад кинута фраза потрапила в ціль. Мною навздогад ужите ім’я (власне, не навздогад, а так звали ту жінку зі сну і ту, що стояла манекеном у вітрині) не викликало в неї заперечення — я був уражений. Тоді мені в голові почало щось мерещитися, ніби розрідився туман, яким було все в мене покрите; ні, не пізнав я цієї жінки, бо таки не знав її, а замерехтіло мені в голові якесь бозна-де видобуте знання про так званих інкубів — нереальну силу в людській подобі (темну, світлу — хто як подивиться), яка приходить до самотніх жінок в образі їхніх зниклих чоловіків. Отож я, здається, й був отаким інкубом, і поки ми йшли до тролейбусу — вона при цьому невмовкно-радісно торохкотіла: рада була, що я з нею таки пішов, — я міркував саме про це. Бо й ота фраза, кинута навздогад, те, що я, виявляється, знав ім’я цієї жінки, — це також можна було пояснити: інкуб має проникальні здатності, принаймні такі прості, як елементарне проникнення в минуле істоти, з якою він входить у зв’язок, отже, йому нічого не варто довідатися про ім’я цієї істоти і про те, що вона таки була винувата, коли її чоловік, отой Максиміліан Костюк, од неї забіг. І коли я про те думав, мій голос буркітливо говорив:

— Не знаю, навіщо тобі треба, щоб я повертався, Маріє! Розбитого горщика скільки не клей, води в ньому не вдержиш, і ти сама про це добре знаєш. Що ти хочеш?

— Нічого не хочу, — сказала вона, притискаючись до мене гарячим тілом, тримала-бо мене під руку. — Прийдемо додому, тоді й поговоримо. А може, й не треба нічого говорити — хочу, щоб ти повернувся й був біля нас.

— Повернувся, і що? — все ще холодно спитав я.

— Жити будемо як раніше, — сказала Марія. — Душа в душу.

— А Михайло? — спитав я, затамовуючи подих, і цю фразу кинув навздогад.

— Ну, що ти взявся до цього Михайла? — сказала трохи сердито, а трохи й підхлібно, увіч до мене лестячись, Марія. — Дурне собі в голову вклав — нічого в мене з ним не було. Ну, провів мене з роботи, бо пізно було, я сама його попросила.

Відчував, що вона говорить неправду, але пам’ять моя й тепер була порожня, хіба розказати їй про те, що я уві сні зайшов у квартиру і побачив їх на ліжкові? Чи про те, як я розстріляв їх із мисливської рушниці на острівці серед боліт? Ні, я тоді виглядав би цілком божевільним у її очах.

Під’їхав одинадцятий тролейбус, ми сіли на нього, людей було багато, і Марія тісно до мене притулилася. Кидала до мене боязливими, лагідними поглядами, і я раптом згадав казна-як віддалені часи; Михайло потелефонував мені, коли я казився від самотності, й запросив до себе, сказавши, що буде в нього самотня й гарна дівчина, і та самотня гарна дівчина справді на тій вечірці була, і вона мені страшенно сподобалася, були в неї величезні очі й чудове кучеряве волосся, недбало розсипане по всій голові, й червоні, нафарбовані губенята, і ми їхали в тролейбусі, коли я проводжав її додому, людей виявилося багато, і ми були стиснуті зусібіч, ми злилися в одне тіло, і так вабило нас одне до одного, і так нестерпно хотілося нам бути разом, що згодом вона прийшла в мої сни, а я в її, і от у тому тролейбусі нас приклеїло одне до одного, і ми перестали бути просто знайомими, людьми, котрі щойно один одного взнали, — ми були вже близькі, відчули раптовий і нестримний поклик юних тіл, які аж стогнали, так прагли поєднатись, і я збагнув, що кохаю ці величезні очі, кучеряву голівку й нафарбовані губенята.

«Ну а це, — подумав я, — звідки взято?» Чи теж одна із хмар у чистому небі, один зі снів із великої їхньої множинності, ще один причинок до історії себе, які я відтворюю щогодини і щоднини, відколи вистрибнув із вітрини універмагу? Зараз до мене тулилося немолоде, але ж так само гаряче жіноче тіло, вона ніби дублювала мій сон, хоч не була зовсім подібна до тієї кучерявої і юної.

— Сядемо на шістдесят дев’ятий чи на п’ятий? — спитала вона.

— Байдуже, — сказав я, бо вже почав трохи й хвилюватися.

Ми сіли на шістдесят дев’ятий автобус, тут людей було небагато, бо кінцева зупинка, через що захопили сидіння, і весь час, поки ми їхали, вона говорила й говорила — гарячково, прихватцем, ковтаючи слова, і я не міг все з її слів зрозуміти, бо вона згадувала речі, яких я зовсім не знав чи не пам’ятав, а виходило, що конче мав знати, коли я і той Максиміліан Костюк одна й та ж особа, — він прожив з цією жінкою немалий кавал часу, власне, ціле життя. З тієї балачки я зрозумів, що в них була дочка (зрештою, про це мені казав і Сеня Коржаковський), і дочка та звалася Віра, і що дочка так само стужена за батьком, як ця жінка за чоловіком; я довідався, що між ними були сварки і що вони не раз одне одному допікали, але тепер все буде інакше, бо вона не мала рації, вона помилялася, вона хоче, щоб я навіки забув оте все погане, що між ними було, — вони почнуть усе заново. Все це було для мене цілковитою новиною, водночас відчував якийсь смуток, бо вплітався в невідоме мені житейське море, чи власне, плетиво, бо починав належати не так собі, а цій жінці, її минулому, її квартирі, про яку й гадки не маю, її дитині, яка для мене, як обрис зрубаного дерева в повітрі.

«А що, — подумалося мені, — коли я так уросту в їхнє буття, що зав’язну там навіки, бо те житейське плетиво, як болото, котре поглинає людей, і будинки, і мисливця у високих чоботях та з рушницею в руках, котрий так і не зуміє вцілити політних птахів?»

— Я про все забув, — сказав мій цвілий голос.

— Це добре, що ти забув, — сказала жінка. — Повернемося до початку.

Ми підіймалися в ліфті, і вона раптом звелася навшпиньки й поцілувала мене, і очі її при цьому заклично блиснули, і я раптом подумав: а може, ота кучерява дівчина з підфарбованими губенятами і ця жінка — одна й та ж? Бо тоді в тролейбусі вона так само швидко мене поцілувала і так само заклично блиснула очима.

Мені заклало дихання: щось було в усьому тому для мене невгадне, передчував щось незвідане, як обіцянка раю, а з іншого боку виростав у мені недовідомий страх, бо чому й навіщо я вриваюся в чуже життя, зрештою, бути інкубом у цьому світі — невелика радість, та й чи зможу я порушити ті закони, яких сам не встановлював? Тобто прийшов у це місто як незваний гість, чужий із чужих, не маючи з ним ніякого зв’язку, але воно миттю вкрутило мене в свою круговерть, і я мовчки тій круговерті й йому, містові, покоряюся, бо я, може, й справді не жива, повноцінна істота в цьому світі, а таки інкуб — оживлена речова субстанція.

Ми підіймалися тим часом на дев’ятий поверх (так, як у сні, зазначив я, та й ліфт був такий же, обписаний непристойностями на фанерних стінках), двері, біля яких жінка зупинилася, були оббиті дерматином, вона відчинила їх, а тоді повернулася до мене.

— А ти своїх ключів не загубив?

Я полапав по кишенях. Було б дивно, коли б знайшов там ключі — те, чого ніколи в мене не бувало.

— Згубив, — сказав. — Я не збирався повертатись.

— Нічого страшного, — заспокоїла жінка, входячи в тісний коридорець, зовсім такий, як уві сні: шафа, розкидане на підлозі взуття, полиці, пральна машина, дві течки з іржавими замками, розхилені з ванни двері, на них висить гроно рушників.

— Ну от, ти знову вдома, — сказала Марія. — Поцілуй мене.

Я знайшов її вуста, гарячі, палкі, й кволо подумав: а може, я ці вуста вже цілував, а може, й справді, ніякий я не інкуб, а загулялий господар цього дому. Марія гаряче дихала, горнучись до мене, я обіймав її й цілував, притискав щосили до себе.

— Чекай, — шепнула вона. — Я зараз. Іди до себе.

Я невпевнено зупинився: що значить «до себе»? Переді мною було троє дверей: одні на кухню і двоє до кімнат. Я вирішив піти до тих, у яких стирчав ключ — так було і вві сні. І справді, кімнатка була вщерть заповнена книжками, висіла полиця навіть над вікном. Книги лежали купами на тумбах книжкових шаф, навіть на підлозі, до вікна було присунуто простого письмового стола, на якому стояла друкарська машинка, заслонена чохлом, і кілька вазочок із ручками та олівцями. Я зашторив вікно, бо зараз сюди зайде роздягнена жінка. Вона зайшла гінкою ходою в розстібнутому халаті й відразу ж припала до мене.

— Допоможу тобі роздягтись, — сказала.

Зняла з мене краватку й джемпера — більше витерпіти я не зумів. Похапцем роздягся сам, спустив їй з пліч халата і відчув раптом непереможне бажання позбутися відокремленості й холоду свого. Ми кинулись одне до одного з голодним шалом, я мнув м’яке податливе тіло, цілував наставлені до мене вуста, намагався розтерти її об себе: груди її і лоно, і ми вже відчули ритм, саме той, який захоплює до решти; вона раптом вислизнула з моїх обіймів і спокійно, звично, як робила це не раз і не сто, лягла на канапу, осяйно-гола й принадна, я застогнав і кинувся на ту ниву, м’яко врізаючись у неї своїм сталевим плугом, і почав орати й ралити її, а насправді ніби у хвильливе море потрапив, яке вже готувалося мене пожерти.

— Не спіши, не спіши! — прошепотіла вона, але я вже не міг не поспішати: я вибухнув, ніби бомба, ніби в мене вгатили набої з двох стволів мисливської рушниці, а тіло моє ніби розірвалося, роздерлося, і з нього посипалася тирса, і я впав, смертельно поранений біля неї, а в дверях стояли ті двоє манекенів, Марія й Михайло, Михайло був озутий у високі мисливські чоботи, покриті сірою плівкою болота, і це в нього диміла в руках мисливська рушниця — з обох цівок…

— Дивно, — сказала гола жінка, що лежала біля мене. — Ти справді ніби змінився. Раніше любив мене не так… Чи це з голоду?

— Так воно і є, — признався чесно я. — Приймаєш мене за іншого.

— За кого іншого? — трохи іронічно спитала жінка, вона вже натягла на себе пледа.

— За якогось Максиміліана Костюка, — відповів я.

— А твоє ім’я і прізвище як? — терпляче спитала вона.

І тут я замовк, бо в мене не було ні імені, ні прізвища. Правда, уві сні Марія, не ця, а та, з вітрини звала мене також Максом.

— Ім’я збігається, — сказав я, — але не зовсім. Я не Максиміліан, а Максим.

— А прізвище? — спитала так само іронічно жінка. — Чи не Манекен, часом?

Я здригнувся: звідки вона могла знати про манекена. Я про те й продажному Сені Коржаковському не казав.

І тут жінка заговорила, печально й повільно.

— Я знаю, що ти хворий, Максе. Можливо, дуже хворий. Ти від нас пішов, бо я хотіла, щоб ти показався лікареві. Може, ще не все втрачено, Максе, може б, ти підлікувався, і в нас знову все стало б добре. Принаймні тобі признали б інвалідність і платили б пенсію, бо я заробляю, Максе, сам знаєш, всього дев’яносто карбованців — нам трьом на ці гроші не прожити.

— Я від вас пішов не тому, що не хотів іти до лікаря, — несподівано для самого себе сказав я і аж перелякався: чому це сказав? Але ні, нічого в цьому дивного, я ж інкуб, а інкуб уміє вгадувати своє минуле та й жінки, і це для того, щоб підтримувати з нею стосунки.

— Знаю, — так само печально відповіла жінка. — Ти приревнував мене до того в Бозі невинного Михайла. — Але, Максе, Михайло тільки хотів тобі й мені допомогти, бо ти ж знаєш, що з тобою творилося. Ти ж чудово знаєш, що то безосновна ревність.

— Все значно складніше, — сказав я.

— Через це я й кажу: тобі треба піти до лікаря.

— Це настільки складніше, що лікар тут не розбереться.

— Не зрозуміла! — мовила вона.

— Річ у тім… — я задумався на мить: чи треба щось пояснювати і чи зможе вона зрозуміти. Ні, навряд. Я раптом засміявся. — Слухай, а що б ти робила, коли б зараз відчинилися двері й зайшов би твій справжній чоловік? І побачив би тебе з чужим?

— Зраділа б, — сказала смутно жінка, — бо це значило б, що він у мене не хворий і що я його до себе повернула.

— Не розумію, — сказав я. — Він же у тебе страшенний ревнивець. Жахливий ревнивець!

— Ну, так, — сказала холодно жінка. — Тоді він убив би тебе, а разом з тобою всі наші муки.

— З мисливської рушниці? — самими губами спитав я.

— Із чого ж іще? — сказала вона смутно. — В нашому домі єдина річ, з якої можна вбити, — це таки мисливська рушниця, і ти це чудово мусив би знати.



предыдущая глава | Привид мертвого дому. Роман-квінтет | cледующая глава