home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement





6


І я по-справжньому злякався. Не того, що він, той Максиміліан Костюк, може увійти й убити мене з мисливської рушниці, — мене вже тут убивали, коли я зазнавав найвищої розкоші з цією чужою жінкою, що й досі лежить біля мене роздягнена; зрештою, такого не може статися через те, що інкуб приходить до жінки тільки тоді, коли повернення чи прихід чоловіка неможливий, адже він точна й повна подоба його; я злякався неймовірної, на здоровий глузд, повторювальності в моїх снах, як і того, що сни мої цілком у дивний спосіб переливаються у дійсність. Складність була в тому (і саме це я хотів пояснити жінці, але стримався), що ні вона, ні я, ні той її справжній чоловік не розрізнили б, кого з нас треба вбивати: його чи мене; складність була і в тому, що я, відчуваючи себе інкубом, тобто нереальною подобою отого Максиміліана Костюка, жив усе-таки в його реальному образі, а він, коли б і справді ще існував у цьому світі, жив в образі нереальному, тобто я існував насправді, лежав у його ліжкові, біля реальної його жінки, тільки-но відлюбивши її, а він існував біля нас, як тінь, привид, невидима присутність. І от тут виникала ще одна, глибша складність: чим довше був я в цій квартирі, тим більше подобав на реального Максиміліана Костюка; більше того, мав реальну можливість зажити його життям, і його тілом, і його думками, адже сам по собі я ніхто: манекен, зроблений із пап’є-маше і тирси, з намальованими очима, волоссям та губами, з намальованими нігтями на пальцях рук та ніг, в суті безстатева істота, єдине призначення якої тримати на собі одежу, щоб показувати людям, що така одежа в магазині продається, а точніше, може продаватись. Тут, у цьому домі, я ускладнюю своє становище тим, що невідь-чому хочу бути правдивий, але саме тут і починаються найбільші складності. Бо моя історія, або можна назвати її мітом, в моєму баченні зовсім не накладається на мою ж таки історію чи міт, що його витворила ця жінка. Моя історія чи міт проста і вже розказана тут: я був манекеном у вітрині магазину, ожив, вийшов із вітрини й пішов у світ людей, тобто фактично став людиною. Але світ побудовано так, що в ньому не може існувати людина-ніхто, вона мусить десь жити, десь працювати, тобто заробляти гроші на прожиток, мати родину, отже, має були вплетений у реальну сітку світу цього, як одна з лунок, атомів, молекул — що завгодно. Ось чому та сила, яка оживила мене у вітрині (що то за сила, я не знав, та й хтозна, чи колись щось про неї зважне й реальне довідаюся), бажаючи допомогти, витворила мене в подобі тієї лунки, атома чи молекули, яка з реальної сітки світу виламалася (може, той Максиміліан Костюк і справді зник безвісти), — ось чому я став не новонаверненою чи новонародженою істотою світу, а тільки інкубом її. Через гру випадковостей, а може, при сприянні тієї ж сили, яка оживила мене, я потрапив у дім, де раніше жив мій двійник-попередник, котрий цей дім покинув, як виявилося, керований почуттям ревності й страхом, що його запроторять до божевільні, але що знав він про манекени й чому колись, у якомусь незвіданому часі, називав сам себе Манекеном, про що цілком виразно повідомила мені Марія?

Її ж версія, цієї жінки, що лежить роздягнена біля мене, була, здається, така, наскільки мені вдалося її зрозуміти: її чоловік, Максиміліан Костюк, втратив реальні орієнтири життя, почав вести себе дивно, а може, й справді психічно захворів. Він, боячись і хвороби своєї, і своїх непередбачених дій, і божевільні, куди його напевне запроторили б, покинув цей дім і пропав безвісти, очевидно, ще й приревнувавши жінку до приятеля їхнього дому; зрештою, не хотів тим двом ставати на заваді, притому ревність його була, — як сказала жінка, і це, очевидно, так, — безосновна. Жінці вдалося чоловіка відшукати й привести щасливо додому, вона хоче примусити його лікуватися чи принаймні, здобути статус інвалідності, щоб діставати пенсію (для жінок з їхньою наддріб’язковою практичністю це може бути аргумент). Він же, знайдений її чоловік, корчить із себе вар’ята, а може, тим вар’ятом насправді є — в глибині душі вона цілком може сумніватися в чоловіковій хворобі й припускає, ще він усі ті комедії елементарно-таки розігрує.

— Давай вставати, — заворушилася жінка, бо й вона потрапила в якусь задуму чи заціпеніння. — Через годину-півтори прийде Віра — будь із нею лагідний.

— А хіба я з нею не був лагідний?

— Таке в мене враження, — сказала жінка, встаючи, — що ти й справді багато чого позабував.

Вона відкинула пледа, щоб устати, але я її затримав.

— Почекай, подивлюся на тебе, — попросив.

Жінка знову лягла й заплющила очі. Я дивився з якоюсь особливою пожадливістю на її тіло, трохи розплиле, вже й справді немолоде, але світилося воно до мене таки знайомим вогнем. Я почав легко обціловувати його, проводив вустами, вдихав його аромат, жінка розплющилася й знову заклично до мене блимнула, щоки її гарно зрожевіли. Мені хотілося застогнати, і я застогнав, і знову поринув у її глибину, і знову ми відчули спільний ритм, гарячі руки обхопили мене за шию, погладжували мені спину, гарячі губи шукали губ моїх, а нутро її все більше й більше мене розпікало. Зрештою, вона застогнала, а з нею і я, і ми завмерли майже злиті в одно — не було між нами й міліметра роздільної площини.

Потім вона вдягалась, а я дивився на неї розверстими очима. Ні, була вона мені незнайома. Широкі стегна, звислі груди з широкими темними пипками, чимала родима пляма на животі — така собі жінка під сорок.

— Я й справді багато чого призабув, — сказав. — Маєш мені допомогти пригадати. Бо тільки коли пригадаю, зможу по-справжньому до тебе повернутися. Щось зі мною приключилось…

— Захворів, — м’яко сказала жінка, натягаючи на себе сорочку. — Я тобі допоможу. Це навіть добре, що ти багато чого забув. Я б воліла, щоб ти дещо й забув.

— Маєш на увазі Михайла? — спитав я.

— І Михайла. І всю твою дурну ревність. І всі твої підозри, що Віра не твоя дочка, а Михайлова. І своє бажання стати манекеном.

— Бажання стати манекеном? — здивовано перепитав я.

— Ну так. Через це я й хотіла, щоб ти показався лікареві, — жінка застібала ґудзики на халаті.

— А чому ти не на роботі?

— Бо сьогодні субота. Завтра я теж буду вдома. Хочеш, підемо всі разом, як раніше, в кіно, в ліс чи, може, просто погуляємо. А з неділі, коли ти не проти, підемо до лікаря. Тебе підремонтують, і знову заживемо, як колись… Може поспиш? У мене ще не готовий обід.

Підійшла до мене й поцілувала, і я відув, що вуста її холодні, а мої гіркі. І мені раптом захотілося розплакатися, бо, здається, реальнішою була не моя, а її версія; здається, вся ця казка про манекена була придумана моїм хворим мозком, а насправді я — зболений чоловік, якого вибило з колії і який полетів кумельгом у прірву, від чого все в його голові поперекручувалося й поперемішувалося. І тільки тепер надходить просвітлення, тільки тепер я виходжу із прірви, вибредаю з неї, як із чорної, нафтяної води, і світ перед моїми очима запалює світло крайнеба, і я дивлюся на те світло й тихо плачу, бо я таки й справді ніби народився вдруге, ніби вдруге виходжу з небуття. І так мені від того смутно-радісно, так мені від того тужно-весело, що я боюся собі признатись: оте небо на небокраї засвітилося недаремно.



предыдущая глава | Привид мертвого дому. Роман-квінтет | cледующая глава