home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement





7


І Макс заснув, і знову ніби йшов через болото, ноги западали у твань по коліна й вище — був озутий у високі мисливські чоботи, а в руках тримав рушницю. Відчував, що все йому в цьому світі остогидло: і луг, по якому щойно ступав, і пташки, що голосно виспівували, і те, що він знає, куди йде, і що зараз у небі з’являться качки: качур попереду, а качка — трохи відставши і збоку. Знав, що пальне у них, але неодмінно не влучить, і це знову дасть поживу для кпинів та дорікань Мари, бо він у цьому світі виявився ні до чого не здатний, не здатний навіть запліднити власну жінку, і це зробив замість нього їхній приятель, що він не здатний заробити їм на прожиття, їжу, меблі, одежу, а рушницю тримає тільки для того, щоб колись застукати Михайла й Марію в їхній криївці (щоразу вони знаходили нову й нову) і в черговий раз випустити в них набої з обох стволів рушниці. Потім він прокинеться, але його життя не стане від того реальніше, бо він уже давно перестав розрізняти: де йому мариться, а що дійсне, чи те, що переживає вві сні, чи у несні, і де межа між сном і несном, і чому все зі сну обов’язково переходить у несон, і де він справжніший: чи в образі справжнього Макса Костюка, чи в образі ожилого міанекена? Але поки що він справді спав, тобто брів через болото й брів, а коли з’являлися в нього над головою качки, стріляв і навіть не дивився, чи поцілив, бо не міг поцілити. Вибредав на острівці в надїі, що побачить тих двох, і тримав для них припасені набої, але всі острівці цього разу виявилися порожні, тільки на одному він знайшов покинутого намета, а біля нього потолочену траву — тут посельці намету, певне, влаштовували любовні гри; біля намету лежала скинута одежа: окремо чоловіча й окремо жіноча, він копирснув її брудним з болота чоботом — вона давно перетліла. Трохи віддалік лежали побиті й розмочені жіночий і чоловічий манекени, дощі майже розмили їх, змили намальовані очі й вуста, розмили носи із пап’є-маше і висипану тирсу. Макс заклав у рушницю набої, але не вистрелив, тільки сів біля тих двох і заплакав. І саме тоді, коли він плакав, заспівав соловей, і той соловей бив і хльостав його хвору, ніжну й тонку душу, і той соловей пригадав йому набитий людьми тролейбус і те, як він їхав у ньому з юною й кучерявою дівчиною, і дівчина притислася до нього так близько, що він уперше зрозумів, яке це щастя, коли два тіла живуть в одному. І той-таки соловей нагадав йому й другу картину: стоїть серед кімнати хлопець, заплющив очі, спустив уздовж тіла руки й уявляє, що він манекен, а світу навколо нема, а є тільки болісне відчуття власної присутності в світі, і є ще звуки, які теж можна погасити, заткнувши вуха, і є запахи, які можна погасити, переставши дихати. І він раптом злякався, бо коли б це сталося, доведеться знову повернутись у світ манекенів, а може, навіки залишитися на цьому острівці тиші, де дощі от-от до решти розмиють розтрощену парочку, а соловей-розбійник уб’є в ньому останню надію розібратись у собі й останню надію повернутись у той набитий людьми тролейбус, де він, хоч і не зустріне юної й кучерявої чарівниці (та вже давно не існує в цьому світі, як не існує і він тодішній), зате зустріне іншу жінку, котра так само зветься Марією, і вона принаймні захоче йому допомогти, принаймні, постарається це зробити,

— У цього птаха, Максе, не стріляй, — сказав уголос і повернувся на інший бік, хоч напевне знав: сон його закінчився, зараз він розплющить очі, в кімнату зайде Марія, щоб поцілувати його, а він уже не корчитиме з себе ідіота — немає в нього для того анітрохи сили.



предыдущая глава | Привид мертвого дому. Роман-квінтет | Finale. Поклик