home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement





Finale. Поклик


Отже, я був виловлений із нетрів світового океану, де виконував ролю ожилого манекена, а читачеві стовідсотково-нормальному, любителям раціонального мислення, а не образного, хочу сказати: не тіштеся, що ваша роль у житті більша за мою, — всі ми в цьому світі приречені на ніщо. Не знаю, чим різниться від манекена жива манекенниця, хіба тим, що їсть, п’є і залишки того добра, ретельно перетравлені шлунком, викидає геть. Зрештою, то ідеал будь-якого суспільства, особливо утилітарного: поперетворювати своїх людей у такі-от манекени, тобто ґвинтики всесвітньої машини, які виконують свої функції, доки не спрацюються і не зносяться. Я, очевидно, слабкий ґвинтик тієї машини, от і спробував од неї втекти чи з неї випасти. Я чудово знаю, що нормальні люди так не чинять, нормальні люди тим і нормальні, що вміють покорятись і вправляти себе в колесо світу.

Можу розказати, як це сталося, що я втік був із дому. Річ у тім, що я, як писала Леся Українка, «втомився життям щоденним», власне, раптом пронизливо усвідомив, що воно таке. З якогось часу став відчувати, що в моєму зорі починають відмирати якісь частки світу, які доти мене не просто тішили, а, так би мовити, підживляли. Наприклад, краєвид із балкона на Солом’янські горби, або видний звідсіля Володимирський собор, або кілька хвилин вечірнього часу, коли сонце пробивається між будинків та дерев і якось так химерно насилає проміння, що висяює з дерев тільки одне і те одне раптом постає в позолоті, ніби на нього одного осінь найшла. Або ж як мене хвилював тихий захват, коли після грози, якраз під вечір, західна половина неба звільнялася від хмар і землю заливало міражне світло, хоч скрізь іще хлющить дощ, і постає серед неба веселка, як чудовий стовп, котрий кличе вірити у святість і правдивість релігійних легенд, — таких речей є багато, саме вони й допомагають нам жити, хоч живемо ми таки в ідіотичному світі. Власне, не живемо, а мусимо жити.

І от усе це раптом перестає спрацьовувати, все це мертвіє, а може, мертвіє моя здатність сприймати красу. Коли ж так, то все робиться нецікаве, стерте, нудне, саме нудне чи точніше — нудке. І от там, де раніше хвилювався, бачачи красу, тепер виникає нудке почуття, береш навіть у руки книжку, яка тебе неодмінно мала б захопити, і віджбурюєш її геть, бо в душі з’являється оте нудке. Дивишся кіно — те саме, ідеш у театр, а там те ж саме, і все навкруги те саме, слухаєш музику — і знову в душі оте нудке, говориш з людиною, яка завжди була тобі цікава й симпатична, — і в душі нудке, навіть на гарну дівчину дивлячись, відчуваєш те саме, особливо, коли вона розтулить рота і прорече кілька курячих банальностей.

«Красуням треба народжуватися німими», — любив я жартувати свого часу, а зараз думаю, що це не жарт, а свята правда. Одне слово, я став у житті ніби куля, яка вже не може зачепитися за жодну з житейських галузок. Я припинив зі своєю жінкою статеве співжиття, стосунки наші стали напружені, я перестав зважати на свою дочку, і вона все далі й далі від мене віддалялась. Отож я й придумав цілком ідіотичну історію, що жінка мене зраджує з моїм приятелем, бо треба ж було, чорт забирай, щоб вони якось пояснили мою поведінку. Звісно, я придурювався, що не пізнаю своєї жінки, коли вона виловила мене з міських нетрів, що вона приймає мене за когось іншого, але це правильно тільки до певної міри: довголітнє співжиття з особою іншої статі, з людиною чужою тобі кровно й духовно, завжди породжує безліч психологічних чи психопатологічних проблем, неузгодженості, невдоволення і, по-моєму, також антиприродне, хоч сама природа суперечить тут собі — вона витворила безліч передумов, щоб з’явити імітацію такої природності. Складність була ще в тому, що я, розігруючи з себе манекена, котрий ожив у вітрині, поступово починав і сам вірити власній легенді й надто вже нею переймався, часом аж так, що й справді тратив межу між реальним і нереальним. Так, у всіх моїх почуттях таки було щось ненормальне, а може, все простіше: мої шрубики, якими я чіплявся за колесо світового маховика, стерлись, і я почав рухатися вхолосту.

Я втік, а тепер мене зловлено. Міг би посимулювати трохи, підіграти жінці, бо вона таки вважає, що в мене був психічний стрес (а може, й був), що мені треба перевіритись у психіатра, ну просто для того, щоб спільно порадитись, як мені бути далі, може, лікар якісь таблетки випише (о дивна і вічна віра в таблетки! — правда, останнім часом і вона починає руйнуватися, через що жінки й кинулись у лікувальну містику). Мені дивно було все те слухати, бо, відверто кажучи, не зовсім розумів власну жінку: коли я псих, то якого біса вона виловлювала мене в нетрях міста, чи не для того, щоб запроторити мене в психіатричну лікарню; я ж був певний на сто відсотків, що коли туди потраплю, то напевне стану справжнім психом. Але в мене поки що голова працює цілком нормально, мислю я також цілком логічно, хіба більше став схильний до фантазувань, збільшилася візійність снів та й мислити став візійно. Але так мислить кожен митець, отже кожен митець — псих?

Ось чому я й почав списувати історію свого життя. Записується вона мені фрагментарно, бо я раптом відслонив для себе вельми просту істину: а його в мене й не було, того життя! Був, може, сон про життя, через це я й називаю цю книжку в підзаголовку «Історії зі сну». Але цю думку я хочу докладніше пояснити, бо одне — відчувати її глибоку істинність, а друге — викласти словами. Я не настільки наївний, щоб не відати: звісно, я не спав, а жив як усі люди, були в мене якісь події, з яких я виходив у той чи інший спосіб, щось зі мною траплялося, але більше — нічого не траплялось; якісь дні були яскравіші, але більше було неяскравих, утонулих у мороці часу без жодного сліду й відгуку. Ось у чому річ: життя я жив елементарне, як у мільйонів інших, а результат цього життя виявився якнайнікчемніший, тобто від усіх тих прожитих років лишилося тільки таке враження, яке лишається від сну. Ось чому я сказав, що життя — сон, не тому, що я його проспав, а що в мені (а в світі тим більше) залишилося враження від нього не більше, як від сну. І виявився дивовижний парадокс: утікаючи від жінки, родини, роботи, суспільства, обов’язків, приятелів, знайомих, я залюбки поринав у цілковите ніщо, і це ніщо ставало для мене, мов нірвана. Коли ж мене було спіймано на вудку світу, тобто коли я проковтнув гачка, я раптом злякався того «ніщо» й почав шукати у своєму житті цінностей. Але цінностей у ньому не було аніяких, і всі оці фрагментарні записи, що я тут хаотично зібрав, — це тільки один великий сон життя, уламки, що незвідь-чому не втонули (принаймні для мене) в житейському морі, та їхня ціна — як в уламків корабля, що їх мотають хвилі океану, — вони кораблем уже ніколи не стануть. І це мене раптом жахнуло. Ні, це писання не є сповіддю — це тільки спроба зафіксувати те, що в мені залишилося від мене самого, власне, від того сну, яким є наше життя. Того увіч небагато: кілька візійних видив дитинства та юності, кілька близьких до еротичної сфери історій, тобто майже все — зі стосунків чоловіка з жінкою — так, ніби нас послано в цей світ для вічного і одноманітно-безконечного змагання із протилежною статтю; зрештою, чи не від цього зіткнення протилежно заряджених частин і створюється енергія, яка живить життя. Хай, може, так, але мене це не задовольняє: мусить бути в житті людини вища, духовна мета, і ця мета не те саме, що цікавитися мистецтвом, читати книги — щось я мусив у цьому світі залишити. Але біда моя в тому, що відчуваю цю потребу, та не вмію її ввібрати в належну форму, тому й повабило мене так нагло у себе оте «ніщо», бо віддатися йому, тому «ніщо», здавалося мені — це теж духовна мета, принаймні так вважали ченці, які також у відреченні від світу бачили духовну вивищеність. Різниця між мною і ними в тому, що вони наділяли «ніщо» божественним змістом, я ж дитина цинічної епохи, котра духовне перетворила в непотрібне, а заміщати його тими сурогатами, якими заміщали його мої колежанки по роботі, я задорослий.

Отже, я знову опинився на вихідних позиціях, тобто в себе вдома, жінка ставиться до мене, як до хворого, притому психічно хворого, я трохи їй у цьому підіграю — мені самому часом стає цікаво: чи вдасться їй запроторити мене до психушки? Вчора ввечері, коли я вперше вирішив подивитися теленовини, вона мені тих новин подивитися не дала, бо, незважаючи на присутність дочки, повела першу супроти мене атаку:

— Рада, що ти поправляєшся, — сказала, дивлячись на мене з належною ласкою, на яку була спроможна.

Я змовчав. Коли їй так хочеться вважати, то й хай — мені до цього діла мало. Але вона, перш ніж почати цю розмову, певне, докладно її обміркувала.

— Знаєш, я розумію твій страх перед офіційною медициною, там справді коновали. А що, коли ми покажемося лікареві з кооперативу, є серед них висококваліфіковані психотерапевти.

— Покажись, — згоджуюся я. — Нічого не маю проти.

Моя жінка червоніє. Дочка дивиться широко розплющеними очима: мабуть, цікаво, коли твій батько псих.

— Не про мене йдеться, а про тебе, — терпляче, як дитині, роз’яснює жінка.

— По-моєму, ти сказала «ми покажемося», отже, ми разом мали показатися: мені показуватися нічого, а ти — будь-ласка, — з убивчою (як на мене) логікою кажу я, притому (як на мене) настільки популярно, що це й моя жінка без особливої напруги може зрозуміти. Але в Марії ані тіні усмішки на обличчі — воно ніби маска.

— Вважаєш, те, що з тобою діялось (я оцінив її делікатність, вона не сказала «ти вичворяв», а «з тобою діялось» — мерсі, мадам), — мовила жінка, — не потребує лікарської перевірки?

— Ні, — сказав я, — не потребує.

— Не відчуваєш себе хворим?

Мені хотілося сказати, аж язик мені свербів:

«Слухай, жоно! Якого біса ти мене ловила в місті й притягла сюди? Коли за мене турбуєшся, дай мені, будь ласка, спокій, а коли хочеш засадити мене до психушки — це помста у тебе чи доброчинний вчинок?»

Але я так грубо говорити не міг. Принаймні через те, що сиджу в домі, який вона вважає своїм (хоч квартиру записано на мене завдяки старанням моїх батьків та бабці), і їм її харчі (а це вже й справді так); принаймні із-за того, що поруч сидить моя і цієї жінки дочка й дивиться на мене широко розверстими очима. Зрештою, я не дивуюся: логіку моєї жінки збагнути неважко: коли я хворий — це має засвідчити лікар, і я матиму законне право називатися хворим; коли ж я такої довідки не дістану, значить, я симулюю і маю вкручуватись, як ґвинтик, у світову машину: ходити на роботу, приносити зарплатню, виконувати подружні обов’язки і так далі, і тому подібне. Без лікарської довідки жінка моєї хвороби не сприймає, і це так само, як на виробництві: захворів — діставай лікарняного листка, інакше ніхто в твою хворобу не повірить. Все чітко і зрозуміло. Але як мені їй пояснити, що в мені не зникло оте відчуття нудкості? Навіть у стосунках із нею це почуття не зникає, бо після першої пристрасті, та й то, я б сказав, невеликої, ми з нею сходилися більш механічно, ніж любовно, — задоволення я вже не відчував, а ту ж таки нудкість.

От і зараз, говоримо, а в мене не зникає те відчуття.

— Не відчуваєш себе хворим? — питає жінка, і я не витримую, встаю й повертаюсь до своєї манюпусенької кімнати, котра не більша чернечої келії, — йду, так би мовити, в затвор, в усамітнення, бо мене вже відчай починає жерти.

— Що ти до нього пристаєш? — голосно шепоче за спиною, там, біля телевізора, дочка. — Не чіпай йога, Бога ради!

— Але ж треба щось робити, — так само голосно шепоче жінка.

Я йду до вхідних дверей, але вона зіскакує, біжить до мене й миттю опиняється між мною і дверима.

— Йди в свою кімнату, — каже вона, і я покірно повертаюся до своєї келії.

Мені нудко, жахливо нудко. Заходжу до себе, стаю біля вікна і дивлюся на Солом’янські горби. Вони сірі, буденні й нецікаві, так само сіре, буденне й нецікаве над ними небо. Я — загнаний у клітку цивілізований, культивований звір, якому вже ніколи не гуляти по вільних степах та лісах. Щось колись, неймовірно давно, на землі сталося, може, в льодовикові часи, а може, й раніше. Може, й справді він існував — Золотий вік людини, як це його назвали — Сатурновий вік. Чому Сатурновий? Я цього не знав. Але відав інше: мої співплемінники потрапили в якісь вельми жорсткі умови. Наші зуби пристосовані природою до іншої їжі, яка з землі зникла, отже, людина почала вживати варене й смажене — перше насилля над природою, аби ввійти із нею в гармонію (чи не через те моя колежанка Ліна та її послідовники, чи ті, кого вона наслідує, хоче повернути свою колишню праприроду і стала сироїжною — жалюгідне старання, бо нічого вже повернути не можна!). Так само й тіло наше пристосоване до іншого клімату: одежа — це також компроміс з природою — намагання нудистів (слово яке!) ходити голими — також жалюгідне старання! А щоб устримати цей компроміс, людина зробила себе рабом своєї праці, бо їжу й одежу треба було здобути або ж заробити власними руками. Отже, вся енергія людства і йде на те, щоб вижити, думаю я, дивлячись на Солом’янські горби. Поступово людина забула про свій Золотий вік, але вряди-годи, як оце мене, її пронизує солодкий спомин про нього, і вона стає або не від світу цього, або ж гине. Часом мені здається, що смерть — це своєрідне повернення у той Золотий вік, недаремно ж придумано рай. Образ раю по смерті, думається мені, — це і є відбиття Золотого віку в нашій пам’яті. Але по дорозі до сущого дня людина наробила надто багато злочинів; спомин про ті злочини — це і є образ пекла…

Відчинилися двері, знову прийшла дружина. Цього разу вона буде атакувати мене без присутності дочки. Я не повертаюся, стою спиною до неї, ніби мене й справді цікавлять оті нудкі Солом’янські пагорби. Я не повертаюся, бо не хочу під цю хвилю бачити виразу її обличчя, хоч там може бути й співчуття до мене.

— Все-таки хочу поговорити з тобою, бо доброї розмови в нас так і не вийшло. Скажи, ти міг би розповісти, що сталося? У нас удома якась ненормальна обстановка.

Я стою до неї спиною. Обличчям до вікна, а за вікном — Солом’янські горби. Мені нудко, і я не маю анінайменшого бажання вступати у відверті чи невідверті розмови. Я хочу спокою. Але не можу й гаркнути на неї, й прогнати її, бо я їй, певною мірою, й зобов’язаний. Принаймні так вважає вона. Але за її елементарної раціоналістичності вона ніколи не збагне, що зі мною коїться. Жінка моя — людина обов’язку, і їй поняття «вибитий із колії» невідоме. А може, я надто спрощую жіночу здатність розуміти й відчувати? Не знаю.

— Мені часом здається, що ти просто ображений на мене. Взяв собі в голову…

— Можеш дати мені, щоб отямитися, місяць? — несподівано для самого себе кажу я.

— Як це дати? — не розуміє вона.

— Мені треба отямитися, — кажу я, все ще не маючи сили обернутися до неї, щоб глянути їй відверто в очі. — Отже, місяць побуду на твоєму утриманні.

Вона там, за спиною, плаче.

— Хіба я тобі дорікаю хлібом? — каже вона крізь сльози. — Будь скільки тобі треба, але я хочу знати, що з тобою діється.

Що зі мною діється, не знаю і я сам. Але відаю інше: мені таки треба отямитись. Отямитися — тобто знову стати коліщатком чи ґвинтиком світової машини. Хтозна-що для того потрібно і що робитиму той місяць, який просив, не відаю навіть — навіщо я те попросив.

— А мине місяць, то що? — питає жінка вже бадьорішим голосом, здається, згоджується з моєю пропозицією.

— Піду шукати роботу, бо з моєї мене, очевидно, вже відчислили. Скільки це пройшло часу?

— А ти й досі не знаєш? — спитала вона. — Та повернися до мене, не можу я говорити людині в спину.

Але я повернутися не можу. Бо тоді не міг би так спокійно вести тієї розмови.

Отже, вона мені не сказала, скільки минуло часу, відколи я покинув цей дім, а я й справді не знав: кілька років, кілька місяців. Був то якийсь провал — не повірить, ясна річ, жодна тверезомисляча людина, що я й справді перетворивсь у манекена і стояв весь цей час у вітрині магазину.

До речі, я той магазин уже пробував відшукати. Але тоді я ще не отямився, принаймні аж так, як оце зараз. Я й зараз іще не до кінця отямився, але вже на дорозі до того. Отямитися — це піти шукати роботу, а для того, щоб я те вчинити міг, мені ще потрібен місяць. Коли б я мав дачу чи порожній дім у селі, коли б я мав змогу блукати, як герой «Інтермеццо» Михайла Коцюбинського, по полях, лугах, коли б я мав де полежати на соковитій траві, закусивши бадилину й невідривно дивлячись у небо; коли б мені піти по лісовій безконечній дорозі, пухкій від куряви, або зарослій травою, або з побитим колесами корінням; коли б я міг пропасти на цілий день у залитих сонцем придніпровських лугах, приглядаючись до життя пташок, комах, вужів та зілля; коли б я мав змогу розкинутися хрестом на теплій землі й слухати жайворонка, — я б, здається, міг прийти до тями. Але не швидше як за місяць — це я нутром відчуваю.

— Ти був відсутній чотири дні, — сказала в мене за спиною Марія. — А з роботою у тебе не буде неприємностей, я ходила до твоєї начальниці. Вчора. Умовила згодитися відпустити тебе у відпустку і зарахувати ті чотири дні. Але ж ти не запив, Максе? Твоя начальниця переконана, що ти запив. До речі, в її чоловіка таке теж трапляється.

Це була для мене цілком несподівана інформація, але й вона мене не зацікавила.

— Не знаю, — мовив я. — Не знаю і нічого не пам’ятаю.

— Ну, нехай! Не будемо про це. Я напитала непоганого кооперативного психіатра — порадили наші дівчата на роботі, але коли ти просто запив, то звісно, навіщо тобі психіатр? Не дивно, що все й позабував. Просто нічого не треба вкладати собі в голову. Я так і сказала твоїй начальниці: людина — не автомат, та й машини можуть поламатися…

Говорила й говорила мені в спину, але я вже не слухав, бо мені раптом здалося, що все те, про що я мрію, не таке вже нездійсненне. Що я таки зможу найняти десь у селі хату на місяць — багато хто так чинить; зрештою, моя жінка працює у великому видавництві, де таке море жінок, що про все на світі можна розпитатись. І я раптом повірив у власне одужання — треба нам тільки одне: дружно сісти тут, на канапі, й докладно все обговорити.

Але зараз я до того не був готовий. Зараз я дививсь у вікно й бачив надзвичайно чисту й ошатну хмару серед неба. І мені здалося, що та хмара — піна, яку збила, народжуючись, якась сучасна Афродіта. Вона вже давно пішла в небеса чи на землю, і тільки ця чарівна піна нагадувала про її недавню присутність.

Я розстібнув ґудзика на комірі. Ні, тут не було чим дихати, в цій клітці, я тут увіч задихаюсь, а той, хто задихається, хоче ковтнути свіжого повітря, а не думати про Афродіт…

І от сталося диво. Моя активна половина розпиталася у сотні жінок, що працювали у видавництві (я більш ніж переконаний, що всі вони історію, що сталася зі мною, докладно знали), і без особливих труднощів напитала хату на околиці села, яку можна було зняти на місяць, — з одного боку був сосновий ліс, а з другого — придніпровські луги, безмежні й безлюдні, за п’ять кілометрів — Дніпро, а на луках — чудові чисті озера, де завжди стримить кілька понурих рибалок, які говорили з московською чи нижньоновгородською вимовою; очевидно, це були рибалки-професіонали, бо більш нічим вони не займалися, хіба пили горілку й хропли під відкритим небом. Хтозна-який нечистий їх сюди заніс — це було, зрештою, єдине, що істотно псувало мою ідилію; жінка приїжджала до мене на суботу—неділю (дочка поїхала до баби), і в ті дні ми віддавалися запаморочливій, ніби в медовий місяць, любові. Вона привозила мені харчі, я варив собі їсти на електроплитці, голився тільки двічі на тиждень: в суботу вранці і в неділю, а решту часу блукав по луках, лежав у траві, видивляючи в небі птахів, брів мілкою водою, зовсім так само, як в одному зі своїх снів, але без рушниці, бо, крім кота, нікого не вбивав у цьому світі й не збирався; до речі, мисливська рушниця, яка таки була в нас вдома, перейшла мені в спадок від вітчима — він помер тільки рік тому… Міг довго стежити, як намагається злетіти з травини жучок: перекидається, падає і знову лізе нагору, де розправляє крила; лякав вужів, а може, й гадюк — вони з шерхотом перебігали вільний простір; скрекотіли над головою в мене бабки, атакували кусючі мухи й комарі, але не могли прокусити грубої сорочки й джинсових штанів, які я вдягав.

Якось мене запросила до себе випити компанія рибалок, я доєднався до них, але були вони такі тупо-примітивні, що могли говорити тільки про рибу й футбол.

— Чьо тут ходіш, паря? — спитав у мене один, очевидно задля цього запитання мене й запросили.

— А я тут сторож, — сказав спокійно.

— Да? — зацікавився другий. — А фінтовочка твоя гдє?

— Вдома, — сказав я.

— Ну, в примєр, я ловлю тут незаконно, — сказав перший, показуючи темні парадонтозні зуби. — Чьо мне сдєлаішь?

— Нічого, — сказав я. — Лови, мені шо?!

— Чяво ж лазать? — спитав перший, очі в нього світились, як у бика.

— Сторожовий вертоліт тут літає, — збрехав я, хоч вертольоти тут справді літали. — От і бачить, що я на роботі.

— Да, енто правда, — сказав другий. — Лєтаіть!

Відтоді вони не кликали мене до себе, а я не підходив до них — ми жили автономно. Я наливався по вінця сонцем, запахами трав, до запаморочення купався в озерах, а тоді брів у свою хату, щось там з’їдав і починав писати цю повість. Не завжди легко в мене виходило, інколи ручка завмирала і я падав на ліжко, відчуваючи в собі глуху порожнечу. Інколи засинав, і сни допомагали мені — я пригадував своє життя, отже, не так через яву, як через сни; тому, мабуть, таке й виходить це писання — клаптикова ковдра.

І все-таки в певний спосіб я нервував рибалок: знати, що побіч блукає сторож, створювало їм дискомфорт. Отож, щоб покінчити з цим дискомфортом, вони знову підкликали мене до себе. Я підійшов. Вони вгостили мене, я випив.

— Слиш, паря, — сказав перший. — Ми тібя понялі. Будєм давать налог.

— Який налог? — спитав я.

— Ну, тебє нужно жіть і нам. Кілограм рибкі тібє на рило — пойдьоть?

— Домовилися, — сказав я.

Тепер я мав майже щодня по кілограму риби, і вони заспокоїлись. Я смажив ту рибу, варив юшку, інколи заносив у подарунок старій бабі, яка сама жила в найближчому до мене сусідстві. Баба приймала рибу, руки в неї були покорчені, темні, спрацьовані, обличчя густо побите зморшками, рот беззубий — у віддяку на мої подарунки вона оповіщала мені про своє життя. І я жахався з того життя, бо то було й справді щось нечуване. Її старший брат був в українських повстанцях, його чекісти гнали майже голого, ще й босого в мороз, прив’язавши до коня, а коли він звалився, волочили, поки він Богу душу не віддав. Після того вони бавилися — стріляли в нього, мертвого. Батька вбили продзагонівці, бо не хотів віддавати хліба, щоб сім’я не згинула з голоду. В голод таки померла мати, сестри й німий її брат, а вона врятувалася тим, що її взяв для підстілки голова сільради — вона була молода, гарна. На початку війни її зґвалтував німець, і вона задушила своє дитя власними руками — не хотіла, щоб воно жило, бо всі з нього знущалися б. Коли ж кінчалася війна, вона пішла до міста щось продати, і її взяла, щоб підвезти, машина, повна солдат — це вже були наші, сказала баба. Вони зупинили машину в полі й колективно, разом із офіцером з неї поглумилися. Після того вона довго не могла оклигати, а дитину народила вже коли їй було під сорок — зробив це їй бригадир, рудий, як вогонь, і лютий, як вовк. Зараз той хлопець в армії — у «сундуках».

Розповідала про все неквапливим, рипучим голосом, у якому був спокій, який відчуває людина перед смертю, коли чекає її, і оця присутність смерті в цій занедбаній хаті й сприяла, мабуть, тому, що стара зовсім не соромилася про таке розповідати. І, порівнюючи все це з тим, що було в моєму житті, я відчував не тільки власну малість, а й нікчемність.

Але писати не припинив, бо це своєрідно ояснювало мої дні, бо саме це й гнало мене, порожнього, в луги чи в ліс, де тинявся, поки голова не починала паморочитись. А ще снилися мені якісь кошлаті мариська, снилися мені вовки в уніформах, які кидалися на людей, рвали їх зубами й пазурями і хмеліли від пролитої крові. Баба, оповівши свою історію до кінця, починала її спочатку, приоздоблюючи новими епізодами, які виринали в її майже потемнілому мозку, — і це життя було також ніби сон, але сон жахливіший мариськ. В її житті, очевидно, були не тільки ці темні хвилини, надто довге воно було, але пам’ятала вона тільки це, і тільки це збуджувало її пам’ять, а найстрашніший був спокій, з яким все оте оповідала.

І от одного разу, коли приніс їй рибу, яку мені акуратно видавали браконьєри, я побачив її оперту об стіну на лаві, затиснуту між стіною та столом, бо так вона любила сидіти, з розтуленим чорним ротом, біля якого крутилося кілька мух, і з осклілими розплющеними очима. Я довго дивився на неї, на цей образ жаху, який було послано мені для духовного одужання; на отих мух біля її рота — одна з них могла бути її душею; на цю хату, яку давно не білено, на піч чорну і на ріжках відбиту, на рогачі, закіптюжений, аж чорний баняк, на сімейні фотокартки, вставлені в одну велику раму, на образ Божий у кутку, Ісус Христос дивився на мене такими ж осклілими, як у баби, очима, і мені здалося, що Божі вуста печально всміхнулись, а може, скривилися до плачу. Я побіг до сусідньої хати, де жили дід та баба трохи молодші, — баба охнула й побігла до мертвої, а діду наказала оповістити інших, дід підморгнув мені і сказав:

— Оказія получилась. Вип’ємо за упокій баби Вусті, і дай Боже, щоб і на нашому похороні було кому випити…

Сталося те у п’ятницю — ввечері мала приїхати Марія. Погода псувалася, небо покрилося хмарами, а від Дніпра блискало й погримувало. Стояла гнітюча задуха, коли я йшов зустріти жінку, по моєму обличчю струмів піт, волосся було мокре, і з нього по скронях спливала волога. Назустріч мені дибцяли бабці, наче старі жуки, в чорній одежі, в чорних хусточках — їх надило посидіти біля покійниці. Оцей гострий інтерес до смерті в старих жінок — явище увіч атавістичне, подумалося мимохіть мені, — двома речами жінки цікавляться над усе: любов’ю та смертю. Бабусі повільно йшли, власне, повзли дорогою, як ворони, зі своїми ціпками, темними обличчями й каламутними поглядами. Я вітався з кожною, вони на мент застигали, відгукувалися на привітання, дивилися на мене, як на людину іншого світу, а тоді дибцяли далі — їх кликала у своє коло смерть.

Дружина приїхала зморена спекою, розімліла, з торбами, хоч я їй постійно твердив, що мені дуже мало треба аби прохарчуватися, та ще й риби мав достатньо.

— Господи, — сказала вона. — Швидше б пішов дощ!

А дощ уже неподалець ішов, бо там, біля Дніпра, колотилося якесь марисько, блискаючи вогненними очима, гаркаючи і рикаючи, — з нього дзюрком лилася прозора кров. Я встиг розповісти про смерть баби, ми обігнали ще кількох древніх, аж трухлявих, бабусь, коли ж линув дощ. Ми бігли курявною дорогою, яка швидко прибивалася цвяхами крапель, аж здіймалася маленька курява, а коли вскочили в хату, все навкруги загрозливо загуло. Я визирнув за двері — в дворі стояла водяна стіна.

Ми скинули мокру одежу, і я почув її запах, разом з тим запах жінки, з якою ділю своє існування, і запах землі та зілля, — що линув у відчинені двері разом із віддихом води.

Я зачинив двері і відчув гіркий смуток, пригортаючи до себе оте пахке й мокре жіноче тіло. Подумав, що любов і смерть недаремно побіч ходять, бо кожне з’єднання чоловіка з жінкою — це також маленька смерть, а водночас спроба від тієї смерті утекти.

— Чекай, — казала Марія. — Чекай. Я вся пітна!

Але я не міг чекати, був-бо у владі любові-смерті. За вікнами гупотіла злива, жахко мигало і люто лускало, і мене пойняв якийсь панічний жах, а може, й не жах, а якесь атавістичне щастя, бо щастя і жах — це так само рідні сестри, як і любов зі смертю.

Жінка моя була вражена такою шаленою пристрастю до неї й упокорилась, як упокорюється земля, приймаючи на себе отаку зливу, яка бушує за вікном; зрештою, я знав, що вона завжди зв’язувала ступінь мого здоров’я з мірою моєї потенції до неї, хоч ніколи про це не казала вголос. Отож вона й віддалася мені, як уміла, і я був вдячний їй хоч би й за це.

Ми лежали в зеленій сутіні, якою наповнювалася хата, і я думав, що цій хаті з моїм приїздом сюди тільки тимчасово продовжено існування, що тут прожили своє життя якісь люди, можливо, не одне покоління, можливо, саме їхні тіні позастигали по кутках і дивляться на нас, прибульців, чи точніше пришляків, із жалем та осудом. Тут напевне складалася із прожитих днів, як із цегли, не одна житейська історія, і я, очевидно, ніколи про неї не довідаюся (їх тримають чи й не тримають у закамарках пам’яті хіба ті бабусі, яких я бачив сьогодні), а потім вони навіки відпливуть у космос минулого, відбивши в генетичній пам’яті мого народу десь такий слід, який лишає черепашка у вапняку.

Хата все більше й більше заповнювалася зеленим сутінком, який щільно гус довкола нас, застиглих і зморених. І я раптом зрозумів, чому сюди приїхав, — почув із того космосу минулого, чи, може, із драглистої зелені сутінку, чи, може, із придніпровських лугів, через які пролітає зі свистом ріжучи повітря, пара диких качок, чи, може, то кигикнула гострокрила, чудово промальована в небі, чайка, чи, може, це заплакала якась бабуся біля труни своєї ровесниці у хаті побіч, чи, може, схлипнув це чорний птах смерті, що ширяв у сутінку, — одне слово я почув поклик, який пройшов крізь дерева, стіни хати, дах і стелю, крізь щільний зелений сутінок і застромився стрілою в мене в серці. Я відчув, що таки вилікувався від своєї нудьги, що мені на певний час вдалося врятуватися, що я певною мірою відновив у собі здатність милуватися чи вражатися світом, отже, можу повертатись до людей, у звичне коло дій і справ, бо вирватися з їхнього полону остаточно можна тільки в один спосіб — через смерть.

— Дзвонила Віра, — сказала моя жінка, вона вже знову стала буденно й раціонально мисляча. — Повертається післязавтра. Я вже не зможу сама приїжджати.

— Більше тижня тут не пробуду, — сказав я.

— Набридла самотність?

— Ні, — сказав я. — Але можу й повернутися.

— Що це ти тут пишеш?

— Бавлюся. Хочу дещо зрозуміти в собі і в світі.

— І вдається?

— З перемінним успіхом.

— На похорон завтра підеш?

— Обов’язково, — мовив я. — Це була моя найближча сусідка. Ми з нею ладили.

— А мене не тягне. Жасно стає на похоронах.

Зирнув у її бік. Гострий профіль, стиснуті вуста: найближча мені людина, а що про неї знаю? Вона, на щастя, ще не переступила рубежу, коли жах перед смертю замінюється цікавістю до неї, отже, ще молода. Отже, ще в полоні любові. Хай буде так!

За вікном шамотів спокійний, явлений (Так в оригіналі. — Прим. верстальника), як мені здавалося, а може, темно-синій дощ. Чорнильний дощ, від якого зелений сутінок ще більше загусає, стаючи темним і непрозорим. Ми були на дні того сутінку: дві істоти, начинені страхом та любов’ю.

На похороні все було, як ведеться: розсипані квіти, хустки, якими перев’язували руки, вінки, жіноче голосіння, запах смерті, застиглі чи зворушені дійством лиця бабів. Приїхала вантажівка, борти спустили, і ми, молодші, було таких тільки кілька, поставили труну на ту машину з відкинутими бортами. Жінки миттю прикрасили її квітами і вінками; син баби Вусті виявився мордатим, червонопиким старшиною з посоловілими від постійних випивонів очима, він смертю матері вражений не був, а балакав з дядьками такою мовною каліччю, що мені знову стало нудко. Молоді жінки поралися біля поминального обіду, столів, виставлених надвір, старші стежили, щоб усе чинилося по закону, тобто щоб несхитно дотримувалися звичаєвого ритуалу.

Я між цих людей був чужий. Вони тактовно не помічали мене, та я увіч був не з їхнього світу навіть більше, ніж цей червонопикий старшина, син покійної. Але сходив з усіма на цвинтар, кинув на бабин гріб жменю землі, випив чарку за її упокій, сидячи біля діда, того самого мого сусіда, якому першому з його бабою сповістив про цю смерть. І той дід-сусід сказав мені про покійницю щось зовсім протилежне, ніж я знав. Була вона повійниця з повійниць, хто тільки не перейшов через неї. У голод вони з матір’ю з’їли свого меншого, потім, коли мати померла, Вустя крутила любов з головою сільради і ще й розпаслася, коли всі мерли. У війну тягалася з німцями, і не один тут у неї ночував. Любила ціле життя гульки, танки, співи і нікого не відпихала, хто до неї ліз.

— Оцей мордатий, — сказав мені довірливо дід, — це її байстрюк од бригадира. Таке ж стерво, як і його батечко. А той був упир. Крівцю людську ссав, зараза. Отака це була баба.

— Недобре про покійних погане говорити, — сказав я.

— Це не погане, — мовив дід. — Це таке, що кожен у нас у селі скаже, що правда. Брехня — погане, а правда погана не буває.

Він сплюнув під стіл, але потрапив собі на коліно і стер плювка шорсткою долонею.

— А хто жив у тій хаті, де я?

— Ну, там тоже паршивенький чоловік жив. Гроші у трилітрових баньках ховав. Ну, хлопці підстерегли і вкрали, а він і повісився, хе-хе!

І, незважаючи, що він на похоронах, дід щербато засміявся.

— Шо такоє інтересноє розказуїте? — спитав син покійниці, перехиляючись через стола.

— Про того хамриду, що в нього хлопці гроші поцупили, — сказав незворушно дід.

— Да, моча в голову стукнула чіловєку. Дурак!

— Таке стерво було, що копійки в нього не позичиш. А коли висів, то язицюра з пельки виліз, як у пса.

Дід був циніком. Цілком народним, нормальним циніком, для якого світ існував лише в його дворі, всі інші люди були «стерво», а біда приводом для зловтішань. Але я не відчував у собі сили й права судити людей — їх такими зробило життя. Мене жахнуло, що одну й ту ж історію можна розповісти з діаметрально протилежними моральними висновками. Ось чому я покинув цих людей і пішов не до хати, де мене чекала Марія (вона там не нудьгувала: варила їсти, прибирала, а у вільну хвилину прикипала до книжки, яку неодмінно з собою привозила, бо я тут жив безкнижно), а подався в луги.

Сьогодні знову було гаряче, лисніло небо, над водою літали чайки, біло спалахували сніжистим тілом, я засакав колошви штанів і брів теплою мілкою водою, якою залило траву, вода була на споді темно-брунатна. Йшов отак у сліпому напівзабутті, бо мені здавалося, що чим далі відходжу від села, тим глибше поринаю в себе. Так, тим глибше поринаю в себе, відчинивши двері власного «я»…

І Макс поринав у себе, уже втратив відчуття свого «я», відчуття простору, часу, місця, де пробуває; в руках у нього рушниця, а на ногах високі мисливські чоботи, і він брів через болото, обходячи численні острівці, розкидані по тому болотові. Були вони порожні, тільки на одному розкладено намета. Біля намету валялася порвана й уже перетліла одежа. Макс став біля неї на коліна, запалив сірника й підпалив її. Тоді сидів біля вогню, підкидаючи хмиз і суху траву, хоч навколо стояла спека; зуділи тисячі комарів; він не обертався і не шукав більше нічого на цьому острівці — чудово знав, що там лежать два манекени, розстріляні ним бозна-коли. Чекав тільки, коли пролетять над головою качур із качкою. А коли вони й справді прилетіли, він зробив вигляд, ніби скинув з плеча рушницю, і крикнув у небо:

— Пах! Пах! — І качур з качкою раптом спіткнулись у своєму льоті, крикнули горлово, ніби ворони, і, зрізавшись, впали в болото. Тоді Макс провів рукою по обличчі й заплакав, а може, засміявся — хто його зна. Він зняв з лиця павутину, якої набрався й блукаючи по луках, і надовго задумався. Ще потім зірвав намета і кинув його у вогонь. Рушив туди, де валялися майже розкладені й розсипані на тирсу й папір манекени, але їх кидати у вогонь не став. Тільки уклякнув біля них і помолився за упокій душі всіх, хто страждав і болів у цьому світі. Потім Макс ліг біля тих манекенів і заплющив очі…

Я повернувся в хату під вечір. У сусідньому обійсті було порожньо, зникли столи, зникли й люди. Біля хвіртки стояла моя жінка й тривожно мене виглядала. Побачивши мене, відчинила хвіртку й швидко пішла назустріч.

— Уже почала турбуватися, — сказала вона.

— Все гаразд, — мовив я. — Тільки жахливо втомився.

— Де ти був?

— У лугах, — мовив я. — Мене спекло сонце і заїли ґедзі.

— Щось сталося? — обережно спитала Марія.

— Можливо, — сказав я, всміхнувшись. — Переступав рубіж…

Кинула на мене оком. Очевидно, ця фраза не звучала як нормальна! Тоді я вирішив їй трохи роз’яснити.

— Бачиш, люба, — мовив як до дитини, — людина весь час доходить якихось рубежів. І тоді вона стає… ну ніби старша на цілий щабель. Дитинство, юність і так далі… По-моєму, це нормальні речі, — довершив я.

— Ти відчув себе старим? — спитала вона.

— Ні, відчув себе немолодим.

— Все в тебе гаразд?

— Цілком, — сказав я. — Тільки спікся сонцем і заїли ґедзі…

— Іди повечеряєш, — запросила мене жінка.

Я покірно пішов, відчуваючи на плечах брилу сьогоднішнього дня…

Вночі знову були буря і дощ. Спалахували блискавки, гримів грім. Ми лежали, міцно обійнявшись, і слухали, як тривожно лопотить злива. Потім настала тиша. Я повільно встав і вийшов надвір.

І раптом уразився з неба, яке побачив. Воно було мирне, вмите і засипане міріадами зір. І вдруге я почув у собі чи до себе поклик — здалося, що коли б підстрибнув, легко знявся б у повітря. Мене обійняв чудний настрій: тривога, розчулення, біль і щастя. Руки міцно схопилися за ветху загорожу, а в розхилене серце вплив прохолодний струмінь ночі. Загус там у маленьку чорну кульку й затремтів, розіславши по тілові порцію оновленої крові.

Я стояв серед двору, закинувши до неба обличчя й молився його нескінченній, позачасовій глибині, вперше збагнувши, що це і є Бог. І фізично відчув, що він входить у мене, а я маю щастя йому улягати. Я любив його і жахався.


1990 р.

Київ — Конча-Озерна


предыдущая глава | Привид мертвого дому. Роман-квінтет | VOX третій Сім тітоньок великого музиканта