home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement





3


У домі було сім кімнат, не рахуючи кухні й невеликої їдальні та комірчини, де влаштовано душ, — вода підігрівалася газовою колонкою. Тоді, коли сюди приїжджав, одна із близнючок, а саме тітка Ольга, перебиралася до тітки Олени, другої близнючки, бо вони звикли бути разом більше за інших.

Колись цей дім був повен життя: Станіславів дід та баба мали восьмеро дочок, восьма була його мати, єдина, яка не дожила до цього часу, вона померла молодою після війни від сухот, а її чоловік, Станіславів батько, Іван, у війну пропав безвісти: чи загинув, а чи, може, й досі живе в еміграції, принаймні вісток про себе він і досі не подав. Залишилося передвоєнне фото, де вони з матір’ю стояли, гордо звівши голови: вона коротко підстрижена, з бадьорим виглядом, а він з поглядом чомусь сумним; тітки оповідали, що він із дня на день чекав арешту, як і кожен тодішній інтелігент, і це фото було зроблено на пам’ять, бо щохвилини міг бути забраний і пропасти. Випадком долі забраний він не був, але пропасти пропав; отож, коли Станіслав розглядав цю фотокартку, йому здавалося, що його батько був рокований і чудово це усвідомлював. Дід з бабою після війни ще якийсь час жили, і він трохи їх пам’ятав: діда, зігнутого в карку, з білою борідкою, яка видовжувала його підборіддя, із сивими спокійними очима, тихого й непомітного, який вічно щось читав, і енергійну, моторну бабу, яка й справді була мотором цього дому, бо керувала ним владно і немилосердно, розборонюючи своїх дівчат, які вічно кипіли в негаційних пристрастях одна до одної і не раз верескливо сварилися…

Стояв перед вікном у кімнаті тітки Ольги, колись своїй; тут ще відчувався дух немолодої самотньої жінки, і зорив на дощ, який зі зливи перейшов у спокійний, але все ще активний. Уже перевдягся і витер насухо рушником волосся, зачесавши його охайно на проділ; дощ обливав пишну зелень саду, і та тріпотіла. Станіслав думав про чудну зустріч на вулиці з жінкою, що ішла до колонки по воду і яка нагадувала Леоніду, його перше і, здається, останнє кохання, бо після того, скільки він не перепробував жінок, жодна з них не викликала в ньому почуття сталішого і такого щемко-хвилюючого. І тільки недавно він збагнув, що в тих усіх жінках він шукав не нового кохання, а таки старого, а в жінках не нових коханок, а підміни Леоніди, бо вона, та Леоніда, якось дивно і стійко зачарувала його, а може, просто був однолюбом. Ні, не здивувало його те, що побачив у незнайомці Леоніду, таке траплялося не раз; навіть по-своєму звик, що Леоніда ніби розпалася на десятки своїх образів, утілених у різних, молодих здебільшого жінок; зчудувався, бо та з вулиці, котра йшла до колонки, раптом розчинилася в повітрі, мов привид. Попри художню вдачу, був людина раціональна, через це й почав думати, що сьогоднішній день мав давнє освітлення: якась нежива прозорість із синім передчуттям негоди, а водночас неймовірно яскраве сонце — вони, очевидно, й витворили цей ефект.

І все-таки він потелефонує приятелеві, тому далекому, ще з музичного училища, який одружився з Леонідою, і досі мирно жив у цьому місті, викладаючи в тому-таки училищі, — цікава і дивна вийшла в них історія: хоч він, Микола, й забрав од нього кохання його, дружити не перестали — чи ж часто таке в житті трапляється?

І Станіславові тут, перед вікном, пригадався той день, чимось схожий на теперішній, — у перемішці дощ із сонцем, і те, як до нього прийшов Микола, тривожний, печальний і щасливий водночас; дорогою він встиг трохи змокнути, і від нього пахло вологою одежею, а ще трохи одеколоном, бо перед тим, як прийти до нього, зайшов до перукарні, постригся й поголився. І Микола запропонував Станіславові прогулятися, бо має до нього серйозну розмову. І вони тоді довго блукали вулицями рідного міста, потрапляючи чи під дощ, чи під сонце, яке осяювало довколишній лискучий і мокрий світ; Микола йому розповів, що Леоніда зустрічається не тільки зі Станіславом, але і з ним, Миколою, що він її любить, хоч чудово знав і про Станіславове почуття, але йому перед ним незручно, адже вони друзі, і це виглядає негарно, відтак мусять розрубати цього вузла раз назавжди, але не відає як. Станіслав тоді удав із себе безпечного й легковажного; він сказав, що ситуація не так незвичайна як банальна і що на дуель він Миколу не викликатиме.

— Атож! — сказав Микола. — Я також цього не хочу! Але не бажаю, щоб гадав, ніби я падлюка і зраджую нашу дружбу.

— Так само зрадником міг би відчуватись і я, — сказав Станіслав.

— Ні, — вперто вів Микола. — Перший із нею почав ходити ти.

— Отже, що пропонуєш? — холодно спитав Станіслав.

— Щоб ти вирішив, — мовив цей безнадійний ідеаліст, — як мені себе в цій ситуації поводити.

— Поводь, як вважаєш за чесне і розумне, — сказав Станіслав.

Тоді Микола якось дивно на нього подивився; в цей час яскраво світило сонце й освітлювало його лице, ніби трохи розмиваючи; Микола тоді хвилювався і відчував розгубленість чи зніяковіння, а водночас був рішуче настроєний, адже він чесна і проста душа і волів, щоб проблеми вирішувалися просто й чесно. Станіслав же вдавав із себе скептика, бо в той час бути скептиком йому найбільше подобалося, отаким собі Чайлд Гарольдом, рефлектуючим, сумовитим і на позір спустошеним; він уже тоді знав, що в цьому місті не затримається, що перед ним довга, незвідана, але велика дорога, що він не просто людина, якій призначено збудувати собі гніздо, а в ньому завести родину, жити задля неї та в ній — те, чого прагнув Микола і чого прагла, зрештою, Леоніда, а з призначенням особливим. Звісно, він любив Леоніду, гарненьку й охайну, в міру кокетну і в міру просту душу, в міру чарівницю, але з невеликими забагами й прагненнями, вона була зроджена не у вірні супутниці жерця мистецтва, в якого не існує «я», а лише його мистецтво, при якому могла бути «жінкою Дантовою» — не Беатріче; очевидно, їй і справді більше підходив Микола, адже праг того, що й вона, згоджувався улягати її волі й примхам, тупцювати поруч і улещувати, чого й справді потребувала, а вона, як лагідна й випещена кішка, що не без пазурчиків, того чекала від свого вибранця і сподівалася.

Саме тоді йому потрапив на очі дивовижний вірш Лесі Українки про «жінку Дантову», який його вразив: «жінка Дантова» — це не особистість, а жертвенна тінь, яка створювала поетовий будень, отже, давала тим самим йому реальну можливість бути Дантом. Леоніда ж на жінку Дантову увіч не підходила, і вже тоді він те чудово розумів. І не тільки він, але й вона, — ось чому переметнулася до Миколи, хоч дружба зі Станіславом тішила її самолюбство — він завжди і скрізь і в усьому виділявся з довколишнього оточення, цього годі було не помітити. Мав призначення, яке зробити своїм вона не забажала, та й не мала до того сили. Ось чому між ними почали виникати все частіше сварки й непорозуміння — ніде гріха подіти, Леоніда вжила всієї сили, щоб він уліг її волі, але тієї сили також було замало — і справді собі не належав. Його полонила, притому цілковито, інша коханка — Муза, і Леоніда змушена була визнати свою поразку: незважаючи на юнацький шал, яким зуміла запалити Станіславове тіло, душу його і серце звоювати не спромоглася. Чи розумів він це тоді так яскраво й просто як тепер? Очевидно, що ні. Він тоді страждав. Страждав важко, тоскно, хоч на вустах його й цвіла саркастична чи скептична всмішка, тож і слова, які сказав Миколі, були не його, Станіславові, а продиктовані безжальною його володаркою, тільки їй улягав конечно:

— Не будемо дикунами чи звірми, Миколо, — сказав він. — Хай вибере собі з нас сама!

Знав, що це було відречення від Леоніди, відав це і Микола.

— Але наша дружба від того не порушиться? — наївно спитав він.

— Таж звісно, — відповів Станіслав. — Не дикуни ж ми і не звірі…

Отже, Леоніда вибрала Миколу — хоч би через те, що Микола за неї по-своєму воював та змагався, а Станіслав відступився; дружба між ними видимо не порушилася, навіть листувалися вряди-годи, акуратно вітали один одного зі святами; коли приїжджав у рідне місто, зустрічалися, випивали по чарці й довго розмовляли, проте все було видимістю, грою та маскуванням, бо прірва між ним чимдалі глибшала і перейти її вже не могли. Але інше диво сталося зі Станіславом: Леоніда, не захотівши стати «жінкою Дантовою», стала його Беатріче — забути й викинути її із серця він також не міг. Може, через це й не одружився, бо жодна з жінок чи дівчат, з якими сходився, замінити її не здолала, не могла витравити з нього оцих задавнених болю й туги; могли лишень уподібнюватися до неї, а як тільки уподібнення зникало, не ставало й стимулу для продовження стосунків. Через це його вважали певною мірою за ловеласного старого парубка; жінок приваблювало його голосне ім’я, як нетель, але їхній екзотичний інтерес при ближчому зіткненні з його холодною замкнутістю, закутістю в сталеві риштунки, швидко зникав, як і до них у нього; принаймні поки що жодна його криги не розтопила і душі та серця його не звоювала. Чи страждав од того? Страждав, але це страждання ставало спонукою до глибшого вникнення у своє мистецтво — нещадна володарка не бажала ні з ким його ділити, оті риштунки і броня були від неї.

Дивна ще одна річ: він з Леонідою у час відвідин приятеля зустрічався, входив у балачки, навіть легенько, в міру пристойного, робив вигляд, що фліртує, але все при тій же холодній замкнутості й закутості, ніби Леоніда й не була тим предметом його юначого закохання, від вогню якого не звільнився й досі. Чи грав із себе байдужого? Не грав, він ним, зрештою, й був, бо кохав не цю теперішню, цілком стандартну і побиту часом, тобто постарілу жінку, а той її далекий ідеальний образ, який в ньому вона поселила. Адже для Данте і Беатріче — тінь, видима фігура без плоті, каталізатор мистецької потуги, інструмент володарки Музи, за допомогою якого викрешує творчий вогонь. Чи знала про це Леоніда? Він цим не цікавився. Важливо інше: вона в цьому світі повинна бути. Ось чому так стривожився, коли образ її, поселившись у молоду жінку чи дівчину на вулиці його дитинства, спрозорів і розчинився у сонячному промінні…

Холодний дощовий душ змив із нього втому від недоспаної ночі, бридке враження від брутальної сцени, що розігралася на його очах; усе-таки дав собі слово більше в низинні сфери буття не спускатися — не потрібно це йому. Дощ за вікном перестав, з-за хмари знову блиснуло сонце, і вся зелень залискотіла і запишалась, аж його покликало вийти в сад. За церемоніалом зараз мав бути спільний із тіточками урочистий сніданок, бо в поїзді не снідав, на кухні йде активне до того приготування, отож спустився по сходах вниз і попередив тіточок, що прогуляється по саду.

— Але ж там мокро, — наївно сказала тітка Людя.

— Не розмокну, — сказав він. — Тим більше, що душ уже прийняв.

— А може, хочеш прийняти справжній душ? — спитала тітка Віра, світячи до нього й досі гарними очима.

— Потім, потім, — сказав, відчиняючи двері.

Перед ним було знайоме подвір’я, біля порогу так само стояло відро із засунутим туди віником, а прометена доріжка до хвіртки була ще й добре змита дощем. Сад — запущений, і тітка Людя мала рацію: доріжка в глибину майже заставлена мокрими стеблами квітів та бур’яну, що на неї посхилялися. Тому він пройшов до хвіртки — невідь-чому повабило на вулицю до тієї колонки; здалося, що та жінка, котра озирнулася на нього із залитої сонцем пройми і в якій так явно побачив образ давньоколишньої Леоніди, ще й досі набирає воду, а йому так хотілося придивитися до неї ближче. І як завжди в подібних випадках, при химородді уяви, щось тривожне, м’яке і світле овіяло йому душу — свята, чиста, як просвіти в небі, туга. Звісно, вулиця зараз була порожня, хіба сонце грало на траві і в калюжах; в одній із них по-провінційному купалися горобці. Ішов серединою вулиці й відчував, що не пасує до неї, виглядає тут, мов білий крук; зрештою, він завжди був білим круком; і йому здалося, що з вікон і дворів до нього придивляються сховані сусідські очі — дивляться уперто, пильно, навпереміж цікаво і відчужено, адже білий крук — це білий крук. Давно звик до такого щодо себе ставлення, здивувався б, коли б було інакше. Але вийшов на вулицю зовсім не для того, щоб показати себе сусідам. Він раптом здригнувся: в одному з дворів уздрів ту ж таки жінку, обличчя якої нагадало йому Леоніду з молодих літ. Жінка прозаїчно розвішувала серед двору білизну, ставала навшпиньки, і її стрункі ноги чудово промальовувалися на зеленому тлі. За простирадлами проглядав покритий зеленим димом сад, а трохи збоку, де стояла миска з випраним, сяяв ще біліший од простирадел кущ розквітлого жасмину. Тепер він зрозумів, чому пропала, розчинившись серед вулиці, ця жінка; очевидно, він на мить одвів погляд, і в цей час вона зайшла у двір. У профіль і справді нагадувала Леоніду, але коли різко обернулася до нього й зустрілась з ним очима, побачив, що це одна з багатьох його ілюзій — перед ним стояла зовсім чужа жінка з настороженими, хоч і привітними очима — вона відчула його інтерес до себе, а що це був для неї старий, принаймні старший її років на двадцять, і чужий чоловік, а ще й такий, що дибав вулицею, як білий крук, то який їй міг бути до нього інтерес?

«Отак тобі, сентиментальний дурню!» — сказав подумки Станіслав і пройшов вулицею далі, щоб зійти жінці з очей і не виказати до неї надмірного інтересу. Коли ж повертався назад, вона вже білизну розвісила, але стояла ще серед двору і пильно, здається з видимим інтересом, подивилася на нього — десь так дивилися поштительки, але де б з біса взялася тут у нього поклонниця? Знову надзвичайно подобала на юну Леоніду, і в нього попри весь скепсис стрепенулося серце. Спробував їй усміхнутись, але відповіді не дістав. Тільки цей пильний, з інтересом погляд. Біля правої ноги жінки цього разу стояла, наче квітка, бо з великими синіми бантами, схожа на ляльку, дівчинка років трьох чи чотирьох і так само зачудовано витрішкувалася на Станіслава.

— Ма, со це за дядя? — спитала дівчинка.

Але мати не відповіла. Вона підхопила звільнену від білизни миску і повільно пішла до будинку, твердо знаючи, що він дивиться на неї, отже, й так, як кожна жінка, котра знає, що її оглядають. Дівчинка побігла за матір’ю, тріпочучи, як метелик крильми, синіми бантами.

«Господи! — подумав він, не маючи сили відвести погляду від жінки. — Чи я не здурів?»



предыдущая глава | Привид мертвого дому. Роман-квінтет | cледующая глава