home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement




1


Тільки не Марину, хоч була й Марина, а привид мертвого дому. Не до кінця можу збагнути, чому саме так діється, але той дім постійно зі мною, і я таки справді ношу його, «неначе цвяшок, в серце вбитий». А часом мені здається, що той дім ходить за мною, як міражна почвара; дім — жива істота, ступає на ногах, узутих у чоботи, і я ніби прив’язаний у якийсь негаданий спосіб до нього, або в мене на плечах шлея, і я ношу його, як тягають за спиною берестяні коробки селянки-волинянки.

Пам’ятаю, бачив колись репродукцію з картини якогось модерного художника: великий цегляний будинок — як людська постать, із головою, руками, грудьми — монументально виліплена із цегли скульптура кретиноподібної істоти. Мене вразив тоді цей малюнок, але дім, що його ношу в собі я, нічого подібного із потворою не мав. Мене вразило в тій картині, власне, інше: будинок можна бачити як живу істоту, бо, може, кожен із них живою істотою є. Ні, я не схильний до містики і ладен пояснити все цілком раціонально: кожен із нас носить за собою чи в собі власне минуле, пам’ять про колишніх людей, навіть образи тих людей, наприклад, рідних чи близьких, і ті колишні люди справді являються живими: у споминах, у снах, у мимолітних видіннях — це речі нормальні. А коли нормальні, значить, вони можуть існувати в такий спосіб, отже, й турбувати нас, хоч і породжені нашою пам’яттю та уявою. Але ні, слово «породжені» не точне. Породжені уявою — це значить «вигадані», а вони насправді були й досі є у нас, та й будуть на цій землі існувати доти, доки існує про них пам’ять. Отже, вони по-справжньому вмирають, коли вмирають усі, хто їх бачив і пам’ятав; коли, зрештою, зникають всі їхні зображення: в малюнках, фото, записах, а доки цього не станеться, блукають у світі й продовжують жити ще й таким, хай ілюзорним життям. Те стосується, річ певна, не тільки людей, але й речей їхніх, котрі живуть довше від людей. Це все збагнути легко, незбагненним лишається інше: чому той дім, про який мова, не покидає мене? Не скажу, що його присутність у мені всечасна, ні, він часом од мене відпливає, на якийсь час зникаючи, навіть роками може мене не турбувати, я зовсім про нього забуваю, але приходить момент, найчастіше це трапляється перед сном, і я раптом бачу, як починає він проявлятися зовсім так само, як зображення на фотопапері. Тоді якийсь час не покидає мене; я кудись іду, і він безшумно й безвидно для інших пливе за мною, або в кожну дозвільну хвилину виростає перед очима. Часом відчуваю його виразно в себе на карку чи за спиною, як селянську коробку (казав уже про це), чи як хлопця, котрий сидить, як то кажуть, «на барані», обхопивши руками шию, а ногами тулуб, і їде. Єдине відчуття в мене при тому — якийсь теплий, протяглий, я б сказав, ностальгійний сум, що завжди навідує, коли за чимось відлетілим тужиш. Але найчастіше являється він переді мною таки перед сном, як я, самотня, вже не першої молодості, а, признатися, й літня людина, стелю собі постіль, роздягаюся, ставлю в певному місці капці, аби знайти їх при потребі поночі, лягаю в ліжко, перед тим клацнувши вимикачем, і вдивляюсь у пітьму, яка охопила моє мешкання, — саме тоді найчастіше він виростає в моєму визорі — привид мертвого дому.

Спокійно його розглядаю: двоповерховий, із бляшаним дахом і з кількома коминами на ньому, з вікнами, затуленими віконницями, з лівого й правого крила в нього дощаті прибудови: входи зі сходами на другий поверх — у галереї, яка також покрита старою бляхою. Ті сходи виводять на веранду, а вже з веранди — двері до квартир: по двоє дверей з одного і з другого боку. Отже, квартир перший і другий поверхи мають по чотири, всього — вісім. Дім стояв під горою, в якій де-не-де виступали скельки — як зуби; найближчі сусіди жили метрів за сто чи й більше. З лівої руки на гору тяглася ґрунтова дорога, що була й не зовсім ґрунтова, а часом і кам’яна — це там, де скеля проступала із землі.

Недаремне називаю той дім мертвим, бо його вже й справді на землі біля тієї гори й дороги й біля невеличкої річечки, що тече внизу, густо засипаної каменем і зарослої зіллям, нема. Зараз там порожнє місце, засаджене кропивою, чорнобилем і здичавілими кущами бузку. Знаю, що раз на рік, у травні, той бузок буйно спалахує цвітом, і його там так багато, що не встигають обламувати закохані чи й просто ті, котрі проходять мимо. І бузок той палає, ніби холодний вогонь, — я бачив це кілька разів, бо лишень кілька разів приїжджав у рідне місто — зараз живу в місті іншому. Сумно дивився на те буяння бур’яну, кущів та квіту, але тоді, в тому місці, де той дім стояв, він мені ніколи не привиджувався, адже саме там його по-справжньому не було.

Часом мені здається, що причина цього навадження із мертвим домом та, що будинкам годиться жити довше за людей; він і справді пережив, очевидно, кілька людських поколінь, бо, судячи зі стилю, коли те будування можна назвати стилем, простояв на своєму місці років зі сто, але я нічого не знаю про людей, що жили в ньому раніше; нічого не відаю, навіть у який спосіб поселилися там люди, яких я у домі застав: чи прийшли в нього недавно, чи жили в ньому поколіннями; знаю лише: тільки одна родина поселилась у домі пізніше за мене, тобто від початку моєї пам’яті, а ще народився Олег Велет, а друге, що достеменне знаю: ніхто із них не залишився у цьому світі, крім мене, живий. Саме через цю дивоглядну ситуацію я й завбачую те, що цей дім так невідступно супроводжує мене і що він «неначе цвяшок, в серце вбитий» мені, і я від цього не можу ніяк звільнитися.

Ніколи не займався літературним писанням, може, тому, що не хочу уподібнюватися до одного із пожильців мертвого дому — Георгія Ковальчука, людини без обох ніг, що писав цілком бездарні повісті у романтичному стилі початку XIX століття (про нього мова вестиметься), але іншого способу звільнитися від привиддя мертвого дому вигадати не зміг, а останнім часом це привиддя починало мене гнітити. Інколи по-дурному здавалося, що той дім, являючись мені, вимагає в мене саме такої акції, хоч я й розумію, що опис мій нікого в цьому світі не здивує, адже йдеться в ньому про елементарних людей та елементарні, пережиті ними, історії. Апокаліптичний був лишень кінець мертвого дому — він, гадаю, й надає цій історії трохи моторошного присмаку, хоч кожен кінець, у суті своїй, завжди моторошний — ми, люди, чомусь завжди жахаємося конечності та безвідворотності.



VOX перший Привид мертвого дому | Привид мертвого дому. Роман-квінтет | cледующая глава