home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement





8


Наступною «за протоколом» мала прийти тітка Ольга, яка народилася на скількись там хвилин раніше тітки Олени і мала прерогативу старшої; раніше вони приходили за індивідуальними дарунками до Станіслава разом, але останнім часом в них посилився антагонізм, тож почали приходити окремо. Але цього разу ритуал був порушений несподіваним приходом гостя.

— Стасику, Стасику! — загукала у сходову кліть тітка Марія. — Вийди-но сюди, тут у нас гість!

Гостей Станіслав сподівався найменше, бо нікому, навіть Миколі, своєму приятелю, про свій приїзд не повідомляв і ні з ким іншим зустрічатись у цьому місті не збирався. Він здивовано вийшов з кімнати і спустився зі сходів, унизу стояла тітка Марія і невідь-чому, очевидно, під впливом випитого трунку, всміхалася радісно.

— Тут у нас гість, — сказала вона голосно й лукаво підморгнула.

Гостем виявився-таки Микола. Відразу ж підхопився назустріч, і була то така поспішливість, що зраджує: один стоїть на суспільній драбині вище, а другий — нижче. На лиці Миколиному засвітилося захоплення пошанувача, хоч Станіславу не подобалося, що приятель останнім часом почав так себе вести. Вони обнялися й розцілувались.

— Вибач, що як сніг на голову, але у вас нема телефону, — сказав Микола. — Знаю, що з дороги, що втомився, і не турбував би, але тут я не від себе.

— Але звідки про мій приїзд довідався? — здивувався Станіслав. — Люблю щодо цього робити сюрпризи, навіть тітоньки не завжди знають день мого приїзду.

— У мене наставлено таємну службу, — засміявся Микола. — Ваша сусідка — племінниця моєї жінки.

У Станіслава здригнулося серце, він миттю пригадав жінку, що його вразила по приїзді, як і те, що так нагадувала юну Леоніду, — он як просто все розгадувалося.

— Сідай, Миколо! — похопився Станіслав. — Але не говори, Бога ради, про місцеву інтелігенцію, музикантів, що тільки й мріють… Ніхто нічого не мріє, і ні перед ким виступати я не збираюся. Вгадав?

— Точно! — засміявся Микола. — Але чи маєш моральне право упосліджувати рідне місто, виступаючи по всіх кутках світу, а не в нас?

— Це нормально, Миколо! — сказав Станіслав. — Ще в Біблії сказано: пророка на батьківщині нема. Можу навіть точно зацитувати: «По правді кажу вам: жаден пророк не буває приємний у вітчизні своїй» — Євангеліє від Луки, розділ такий-то, вірш — не пам’ятаю. Пророк чи митець — не має значення, але це закон, освячений іменем Ісуса Христа. Отже, в своєму місті я гість удома. Навіть читав повістину під такою назвою такого собі писаки, теж нашого земляка, якого за пророка, гадаю, тут не приймають також. Що кажеш?

— Нічого не кажу, — Микола благодушно всміхався. — Хіба те, що посол, як осел, — куди погнали, туди прийшов.

— А по-моєму, — сказала тітка Настуня, — тобі не годиться виявляти гординю.

— Хіба це гординя, тіточко? — спитав Станіслав. — По-моєму, це самоприниження.

— Самоунічиженіє паче гордині, — сказав Микола.

Станіслав пошукав світлих і тверезих очей тітки Віри. Вона дивилася на нього й чомусь печально всміхалася. Тітка Броня тримала біля грудей білого кота, її напомаджене лице виглядало, як холодна блазенська машкара

— Не слухай їх і роби як хоч! — гостро сказала тітка Марія, а очі на непорушному лиці тітки Броні стали раптом вузькі та хижі, зовсім такі самі, як і в її кота. Нагнулася до тітки Люді і щось сказала, та тоненько зойкнула.

— Згоджуйся, Славику, згоджуйся, — мовила трельно-переливним голосом тітка Ольга, до речі, вона єдина називала його Славиком, а не Стасиком, — але за умови, що для нас відведуть перший ряд.

Тітка Олена заплескала в долоні, і її оченята почали моргати, як у ляльки.

Зирнув у вікно: до скла притулилася розпущена гілочка жасмину, вітер похитував її, і вона наче викликала його надвір. Викликала в той сад, музику якого приїхав почути, і він би залюбки зараз туди рушив замість того, щоб вести цю не зовсім приємну розмову.

— А потому прийшли б до нас і зустрілися вужчим колом, — сказав Микола. — Концерт, коли хочеш, може бути в Зеленому театрі, на повітрі. Отже, що сказати послові, як ослові?

Микола любив сумнівні жарти. Станіслав подумав, що на той концерт могла б прийти і жінка із залитого тремким світлом саду, яка так роз’ятрила його серце, вона може також сидіти в першому ряду, для неї він би і грав. А потім познайомився б. Але чи треба це йому? Чи потрібно було Дантові знайомитися з Беатріче, хіба не досить тричі її побачити, та й то втретє на смертному одрі? Адже сама Беатріче не була цікава Дантові, і знайомства з нею він не праг, вона б тоді перестала бути таємничою і недосяжною, а отже, звабливою. Та й не саму Беатріче прославив поет, а своє про неї уявлення, свою за нею тугу, тугу за таємницею, яка доти прекрасна, поки не розкрита, адже кожне розкриття вбиває таємницю назавжди. Отже, у своєму ставленні до Беатріче Данте був мудрий: він цілком егоїстично набрався від неї енергії, а коли вона відцвіла, як квітка-одноденка, пожалів не її, а себе, бо вже ніколи від неї меду чи енергії не братиме. Бо коли б він із нею познайомився і ввійшов у стосунок, вона все одно б умерла як Беатріче, а перетворилася б у жінку Дантову — забуту тінь.

Можливо, обличчя його в час цих думок, що пролетіли через нього, як ластівки, спохмурніло й посерйознішало; в кімнаті раптом зависла сторожка тиша — всі дивилися на нього з очікуванням.

— Бачите, — сказав він винувато. — Я не взяв із собою концертного костюма, а по-друге, я емоційно не готовий концертувати.

Сказав це холодно й трохи жорстко — треба було не так. Тому усміхнувся, обвів поглядом тітоньок і зупинив очі на Миколі.

— А до тебе, Миколо, я й так збирався зайти. Посидимо, як любимо, без чужих очей і місцевої інтелігенції…

— Утяв! — сказав Микола. — Місцева інтелігенція твою відмову якось переживе, тим більше, що їй суджено не робити з тебе пророка на батьківщині, а ми ковтнемо келішок. Коли зручно, приходь увечері, чужих не буде!

— Дякую! — стис його зап’ястя Станіслав. — Пророком на батьківщині не бути — не трагедія, а от друг має тут існувати завжди. Окрім того, хочу набутись із тіточками.

Ці два компліменти ужив свідомо, адже приятелеві в проханні відмовляв, а тіточки позбавлялися змоги сісти в першому ряду й попишатися.

Провів Миколу до хвіртки, навіть пройшов трохи вулицею.

— То де живе твій таємний агент? — ніби ненароком спитав.

— А ось там, — показав Микола на знайомий уже Станіславові двір. — До речі, вона дуже схожа на молоду Леоніду.

— Чудеса! — сказав Станіслав, тиснучи руку приятелеві, тому, котрий забрав колись у нього кохану. Забрав для того, щоб кохання в нього, Станіслава, не меркло. Але чи не придумує він собі цю немерклість? Очевидячки-таки придумує, бо що йому залишається іще?

Отже, інтермедія в дійстві «Зустріч із тіточками» відбулась, і Станіслав мав повернутися до себе в кімнату; напевне знав, що тітка Ольга, якій надійшла черга брати індивідуального подарунка, вже, може, й нетерпеливиться. Але був трохи розтривожений своїми думками, як і тим, що виявилося: чудова незнайомка — Леонідина племінниця. Знав, що в Леоніди були сестри, навіть бачив їх і входив у балачки, але вони в нього тоді ніякого інтересу не викликали, отже, з пам’яті легко пропали, тож зараз не міг їх пригадати — якісь далекі тіні; пам’ятав тільки, що на Леоніду схожі вони анітрохи не були. І ось одна з них стала матір’ю дівчині, в якої риси — як літній вітер, і від якої не лише струмує непояснимий чар, але яка повторила красу своєї тітки, тієї, що вже давно і чар свій, і красу загубила.

Зайшов у сад, посидів в альтанці й випалив люльку, намагаючись уладнати свої почуття. І знову виринула в ньому ненаписана музика, яку прослуховував у собі з холодною увагою; ні, її треба буде, приїхавши додому, записати. Тут її не запише, бо немає для того умов, а там, у великому місті, вона може й згаснути. Отож сидів, помалу випускаючи дим, заціпенілий і завмерлий — давно вже не був такий наповнений. «Найкращі композитори — виконавці, — думав він, — і не дури себе, що не можеш творити музики. Вона вже твориться!» Прослухав пасаж, повторив його подумки. Тихо шелестіло під подихом леготу листя, цвіріньчали пташки, ластівки носилися від дому через сад — очевидячки, мали під стріхою гнізда; вийшов на стежку Бронин білий кіт, подивився на Станіслава з лінивим прижмуром і неквапно, велично й байдуже пішов далі — музикант не викликав у нього страху, та й інтересу. По-дитячому подумав, що Броня послала кота на звіди, зараз він до неї прийде, тітка візьме його на руки, прихилить вухо до писка, і кіт почне розповідати їй, що бачив і що робить отой їхній гість-прийда: він чомусь поглядає на сусідське обійстя, а там товчеться апетитна молодичка, така, що будь він людиною, не котом, байдуже повз неї не пройшов би. І цей ваш музика, скаже кіт, напевне поклав на неї око, хоч вона молодша за нього вдвічі — старий розпутний ваш небіж, їдко скаже на вухо своїй господині кіт, і від того на мертвому від кремів та мастил обличчі тітки Броні зовсім не оживуть, а тільки зімружаться по-рисячому чи по-котячому очі, а на вуста ляже задоволена всмішка.

— Не такий він уже святий як малюється, — скаже кіт, — до молодичок око ставить, не встиг приїхати — вже і в романи, той хрукт! Через це він і не жениться, що однієї йому, ласому, мало, а пробує і псує багатьох, притому дурить сам себе, ніби йому заважає оженитись якась дурна романтична молодеча історія, можете в таке повірити? До речі, молодичка та одружена, — скаже сакраментально кіт і оближеться невідь-чому, — і в неї дитина. Мав би совість! — по-святошному вигукне кіт. — Ці знамениті — вони більше порчені, як незнамениті, — не без злостивості завершить кіт, і тітка погладить його лагідно і похвалить моральні думки, а тоді й чмакне його в мордочку, сказавши солоденько:

— Ти мій Масюнечку! Розумничку, цьомуньку! Нема від тебе розумнішого і кращого.

— А таки нема! — скаже кіт, випнувши груди й розгладивши вуса. — Дайте за це ковбаси, мадам!..

Станіслав розсміявся на це видиво, витрусив із люльки попіл і подався до дому, щоб не нервувати тітки Ольги. Кіт велично сидів біля входу, ллючи з очей золоті потоки, а побачивши його, з ґанку зістрибнув, зупинився біля куща, в який легко було дременути, повернувся — і на його мордочці виникло щось подібне до глузливого насміху.



предыдущая глава | Привид мертвого дому. Роман-квінтет | cледующая глава