home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement





11


Тітка Ольга мала рацію, коли говорила, що в кімнатах сестер — бедлам та нелад; принаймні в тітки Люді було саме так: накидані речі, постіль недбало застелена, стіни потемнілі, вікна запилені й глухо зачинені; в кімнаті важкий дух непровітрюваного приміщення, запах валер’янки і загалом старої хворої людини. Тітка Людя сиділа на ослінці, тримаючись за палицю, ніби готувалася щомиті підхопитись, а коли він зайшов, запосміхалася маленьким зморщеним личком, її круглі сині очка засвітилися.

— Думала, що про мене забув, — пропищала вона, як пташка.

— Тільки-но пішла від мене тітка Олена, — сказав Станіслав, роздивляючись, де сісти.

— Прибери оте шмаття й кинь на ліжко, — сказала тітка.

Він звільнив стільця й сів навпроти. Тітка роздивлялася його зі щирим задоволенням.

— Який ти у нас гарний, як пани колись були, — пискнула. — Натовкли вже тобі сестри сім мішків гречаної вовни?

— І всі неповні, — засміявся Станіслав.

— А ти їх менше слухай. Знаєш, що Лєнка в нас брехуха?

— Як це брехуха? — зчудувався він.

— Ну да! Зараз вона придумала, що її Костя був великий поет, і що вона його вірші спалила зі страху, і кається, хі-хі!

Хихотіла якось дивно, тонюсінько-тонюсінько, при цьому мотала дрібненькою головою.

— То це неправда? — спитав, усе ще вражений.

— Значить, уже наторохкотіла. Неудобно таке казать, Стасику, але розповім, бо люблю святеньку правду. Та й Костя спершу до мене клинці підбивав, а Лєнка його відбила. Був він дуже поганий учень у школі, а я з ним разом училася, в одному класі, а в диктанті робив по двадцять помилок. У любовній записці до мене, — тітка сказала гордо оте «любовна записка», — зробив п’ятнадцять помилок, а щоб написати ту записку, прів цілий тиждень. З укрмови в нього ніколи не було більше трійки, а з росмови — три натягнуте, і я йому всіда виправляла помилки. І він мені сам признавався: стулити йому три слові докупи — каторга каторжна, хі-хі-хі! І коли він учивсь у школі, то чужі вірші йому в голову не лізли, то як би полізли свої? Він мені казав, що того, котрий перший придумав вірші, повісив би на гілляці, ще й на грубій та дубовій, бо ті вірші стільки намучили дітей. І він не міг розрізнить ніколи, де ямб, а де хорей, не кажучи вже про ам-фі-бра-хій! — вона значуще подивилася на Станіслава. — Але ти на неї не дивуй, бо Лєнка в нас — артістка і брехуха, а це, по-моєму, все одно, що артістка, а що брехуха.

Йому здалося, що він у саду, а на гілці над головою сидить невелика пташка з переламаною ніжкою, зав’язаною у грубі бинти, і щебече, бо такий уже голос у тітки Люді. Була вона вдягнена у вицвілий, потертий і біля кишень подраний халатик, сива куделька волосся стягнута ззаду гумкою, а на ногах — колись хутряні капці, в яких підошви увіч відвалювалися, — побачив це, коли тітка розповідала, бо при цьому чомусь зводила носка ноги, п’ятку лишаючи обіперту об підлогу, а тоді тією ніжкою притупувала. З хутра ж залишилися брудні звальці, а ще під час розмови тітка Людя намагалася стуляти на грудях краї халата (хоч він, Станіслав, намагався туди не дивитися) — виглядала звідти не першої свіжості нічна сорочка.

— Це ще нічого не значить, тьотю, — мовив Станіслав. — Микола Гоголь вважається великим письменником, а вчився дуже зле, вчитель написав про нього: «Туп, глуп і нє к чєму нє способєн!»

— Може, в Миколи Гоголя так і було, — рівно сказала тітка Людя. — Але я знаю інше: Лєнка в нас завжди була брехуха, і не з кожного бельбаса виходить великий письменник.

Облила його сяйвом ясних очей і урочисто завмерла.

— Бог з ними, з письменниками та брехунами, — сказав. — Я вам привіз ліки й трохи одежі.

— О Стасику! — щасливо сказала тітка Людя. — В мене зовсім повиходили ліки, навіть валер’янки нема. А без валер’янки я жити не можу. Все привіз, що просила?

— Все! — відповів Станіслав, удихаючи застояний дух кімнати, між якого виразно чути було валер’янку. — А ще оце! — він простяг пакунка.

— Що тут? — хитренько спитала тітка Людя. — Може, халат?

— Точно, — мовив Станіслав. — Халат і нові капці.

— Ти розумничок, Стасику, — зворушено сказала тітка й поспішливо розгорнула пакунка: халат був тієї ж барви, що й цей, котрий на ній, а капці хутряні, тільки нові, тобто без відклеєних підошов і зваляного хутра, а з хутром пухнастим та блискучим. Тітка охнула і притисла те добро до грудей.

— Знаєш, що в тебе попрошу, хлопчику, — все ще зворушено сказала тітка. — Вийди на дві хвилині, перевдягнуся, скину оце старе шмаття, і ми з тобою продовжимо розмову. Стільки мені є тобі сказати!

— Вийду в сад перекурю, — сказав Станіслав.

— А знаєш, що й наша Настя потайки курить? — цвірінькнула тітка Людя. — Це так вульгарно, коли жінка курить. А Манька потай цмулить, от! — вона зробила круглі очка.

— Потім мені розкажете, — мовив Станіслав, він радий був вирватися з цієї кімнати, де вже й повітря йому бракувало.

— Ти б теж кинув курити, — кинула йому в спину тітка Людя. — Це ж так вредно для здоровля, а здоровля втратиш — не повернеш!

— Знаю, тьотю, — сказав він. — Але в кожного є свій ґандж.

В саду повітря було парке. На небі знову з’явилися хмари, а на півночі синіло понуро й важко загрозливе накописько. Сонце палило, ніби стьобало по обличчі пекучими струменями, пропікаючи теніску. Волога швидко випаровувалась, і трималася в затінках притемненими кучмами. Запалив люльку, сівши на лавку, і раптом побачив у сусідньому городі жінку, що прополювала чи осипала картоплю, була вона в старому синьому в квіточку платті й боса. Вразився з досконалих форм її тіла і з невимушеної грації при такій простій роботі. До неї стежкою бігло дитя — дівчинка з великими бантами, нарвало десь букетика й хотіло показати матері. Тож мати розігнулася, підвела граційно руку, втерши затиллям долоні з лоба піт, і щось сказала, сміючись. Дівчинка перестала бігти, зупинилася й пішла помаленьку, в руці в неї цвів букетик, якого несла, мов смолоскипа. І на Станіслава знову повіяло потужною хвилею ненаписаної музики, що, мов ріка, витік якої губивсь у його юності, в тому нещасливому коханні, в ідеї-фікс неіснуючої та існуючої водночас жінки, живої й неживої, живої в неіснуючому і цілком померлої в існуючому. І от треба було, щоб трапилося це чудо, — живий образ його колишнього кохання в особі Леонідиної племінниці, яка, до речі, знає його, власне, знає, хто він такий, але яка відстоїть ще далі, аніж натуральна Леоніда, бо між ним і нею не тільки ця душна, волога, з важким повітрям блакитна стіна, а й стіна друга: вікова, і стіна третя: жінка заміжня, має дитину, чоловіка, клопоти, роботу, навіть цей город, який сама обробляє. Ні, він повинен узяти себе в руки і слиняво не розкисати, але чому, чому так стогне його душа?

Здається, жінка відчула його погляд, хоч сидів захований у затінку саду, бо обернулася раптом і пильно подивилась у його бік, і на обличчі її війнула усмішка Беатріче, усмішка, яка посилається незнайомому, значно старшому чоловікові лише раз — і то з милосердя, а може, із самовтіхи, що він, отой небожитель, звернув на неї увагу і не милостиву, а захоплену, — погляд пошанувачки, який він так добре знає та відчуває непомильно. І знову в його душі зринула музика, все та сама, повторюючи музичні фрази, що лунали в початках її, і прирощуючи до них нове гілля та листя. Дівчинка наближалася до матері, і та повернула обличчя вже до неї, взяла букета й поцілувала малу десь між банти. І знову відчулася волога, з важким повітрям блакитна стіна, і всі інші стіни; Станіслав звівся, витрусив попіл з люльки й пішов назад у дім, де на нього чекала тітка Людя зі своїми скаргами та прореченнями. Незвідь од чого йому стало печально й радісно водночас, бо відчував себе сентиментальним бевдзем і не міг дати собі в тому ради…

Тітка Людя сиділа на тому самому ослінчику і в тій-таки позі, тільки цвів на ній новий халат, що точно повторював халат старий, — той був недбало кинутий на ліжко до іншої одежі, а на ногах у неї пухатіли нові капці — де ділися старі, не було видно.

Станіслав присів навпроти тітки, і з неї відразу ж посипалося тонке цвіркання.

— Ох, Стасику, така я бульна, не уявляєш, яка я бульна, в мене кожен сантиметрик тіла болить і ниє. А думаєш, є в цьому домі, хто б мені поспівчував? Бронька каже, що я придурююсь, а Вірка заявила, нє, ти послухай, що вона заявила! «Ти, — каже, — всіх нас переживеш!» А коли довідалися, що приїдеш, і я теж захотіла на вокзал, щоб тебе стріти, то вони не хотіли викликати таксі, бо хто, мовляв, за таксі платитиме? І тіки коли сказала: заплачу сама, Вірка пішла до сусідів і викликала телефоном таксі. Олька, та прямо сказала: «А чого лізти на того вокзала тобі? Сиди вдома, ми його привезем, ніде не дінеться!» Нє, ти чув таке? Вони тебе зустрінуть, будуть сюди везти на таксі, а мені сиди вдома! Які егоїсти, які егоїсти! Часом прошу: викличіть таксі — хочу в церкву, думаєш, хоч раз послухалися. «Це не таке, — сказала та куряща, — без чого не обійтися! Маєш кімнату, то й молися, скільки влізе, може, каже, менш в’їдлива будеш». Це я, бач, в’їдлива, — її голосочок забринів. — А питуща розреготалась, як та простигосподи, тьху! А тут хіба добре помолишся, коли в мене тільки ця маленька іконочка є.

Іконка висіла на стіні, голубенька, мальована на дошці, на ній було зображено святого Леоніда.

— А чому у вас Леонід? — спитав Станіслав.

— Такий мені попався. А попався, значить, Бог його мені у захист послав, — мовила тітка Людя. — Чи ж я його вибирала?

— Може б, я вам якусь ікону привіз? — спитав Станіслав. — Тепер вони продаються.

— Скільки стоять? — спитала з інтересом тітка Людя.

— Скільки не коштують, але коли вам треба…

— Ні, — сказала, подумавши, тітка. — Хай буде цей. Бо святий, як і чоловік, один має буть у порядної людини, а в кого більше, це вже роз-пус-та! — вона наголосила на останньому слові. — Він мені наравиться. Ти й так на нас забагато тратишся.

— Трачуся, бо є з чого, — мовив Станіслав. — Потреби в мене малі, родини не маю, отож приємно вам догодити.

— А вони, думаєш, цінять? — підвищила раптом голос тітка Людя. — Такі зажерливі стали, скупі, немилосердні, сварливі. Бога не знають, все їм мало, все пельку собі не можуть набити. Одна курить, друга цмулить, третя цукерки пожирає тоннами, четверта — тістечка і торти тихцем наминає, п’ята мамризю ваксує, аж крапає, шоста з романами вилежується. Ти чув, що Вірка хотіла за якогось чудопадла вийти? — гостро спитала тітка Людя. — Нє, тепер скрізь розпуста, і я вірю, що світ цей до загибелі йде. Про Бога всі забули, з церкви святої насміхаються, каяття не відають, тьху, тьху, тьху! Пекло їх усіх пожере! Кипітимуть у смолі, ще й у великому казані.

Вона аж розчервонілася, тітка Людя, лагідні очка стали колючі й палючі, аж іскри сипались, губки гнівно кривилися, і вся вона аж тремтіла з обурення та ненависті.

— Не судіть, тьотю, бо судимі будете! — м’яко, з усмішкою сказав Станіслав.

— Та як не судити, коли навколо таке робиться! Милосердя до кволого та хворого нема, одна одну загризти ладна, одна одній заздростить; знаєш, — вона притишила голос, — у нас часом до бійок доходить. Побачив би, що тоді тут робиться, коли одна одну тусає й лупить. А я така бульна, Стасику, — її очка знову погасли, і в них забриніли сльози, — така бульна, і ніхто мені доброго і співчутливого слова не скаже, ніхто мене, нещасну, й цукерочкою не вгостить — закриються ото по кімнатах і тихцем там кожна чвакає. А я теж жива душа! Вийти з дому, щоб себе чимось побалувати, не можу. Отак я, бідолашненька, й живу. Кожен сантиметрик тільця мого плаче, і болить, і стогне, а вони з мене ще й сміються. Я не придурююся, Стасику, я справді дуже бульна!

І вона раптом заплакала, по-дитячому втираючи очі обома ручками.

— Заспокойтесь, тьотю, — тепло сказав він.

— Ну все! Вибач! Просто в мене нікому розказати, що на душі накипілось. Отак виказати, викинути з себе, бо воно пече, — тітка всміхнулася крізь сльози, і очка її знову лагідно засвітились. — А вони проти мене тобі нічого не наговорили? — спитала раптом насторожено.

— Що проти вас можна наговорити, тьотю? — спитав Станіслав.

— Ну да, я для них як порожнє місце, — гірко сказала тітка Людя. — Є я чи нема, кого це обходить? Бачиш, у мене знову нога поламана! — Підняла хвору ногу, взуту в новенького капчика. — Наговорила тобі, наплакалася, чи ж воно тобі цікаве?

— Мені цікаве все, що стосується цього дому, — сказав Станіслав.

— У тебе життя своє, — зазначила протягло тітка. — А ми всі ступаємо вниз. Туди! — Вона ткнула пальцем у підлогу, на якій стояли її ніжки в нових капчиках.

Його вразила остання фраза. Скинув на тітку очі, але вона вже знову стала спокійна і блага, сині очка її лили лагідне світло, а вуста ледь-ледь усміхалися. Личко було покрите сіткою зморщок, і нова одежа ще більше підкреслювала її ветхість.

— Хай благословить тебе Господь, — сказала тепло, — що ти нами, старими ганчірками, не гребуєш і не погорджуєш…

У цей мент за шибами вдарила злива, в кімнаті відразу ж посутеніло і зробилося морочно. Вони одночасно зирнули у вікно, тітка Людя перехрестилася.

— Це Божий знак! — шепнула вона загадково.



предыдущая глава | Привид мертвого дому. Роман-квінтет | cледующая глава