home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement





13


Але від зустрічі з тіткою Бронею він утомився. Взагалі останнім часом швидше втомлювався, а коли йшлося про ідеології, політику, режими з усіма їхніми аксесуарами — це його вбивало. Не читав газет і не дивився по телевізору новин, бо при цьому обіймала його тиха нудьга, й хоч сколочений і збожеволілий від політики та ідеологій світ і котив на нього брудні свої, скаламучені хвилі, намагався в них не потрапляти, уникаючи по змозі. Не завжди це вдавалося, тоді ставав витолочений і порожній, як оце зараз.

Перепочинок мав короткий: доки тітка Броня спуститься зі сходів і це почує зі своєї кімнати тітка Віра, а може, тітка Броня їй постукає, сповіщаючи, що настала її черга; Віра затримається на кілька хвилин, щоб зирнути в дзеркало і перевірити, чи все в неї до ладу, а тоді рушить під сходи й собі — на це піде не більше семи хвилин. Тому він дозволив собі лягти на ліжко, міцно приплющившись, і побути в стані повного спокою, близького до прострації, ні про що не думаючи, не згадуючи і не відчуваючи. Але коли це вчинив, до нього прийшла якась темна музика — це був Вагнер з його урочистим апотеозом тьми, яку він тлумачив як силу і світло і яка від того тьмою не переставала бути, адже всяка закута в риштунки, безлика й неспинна сила суперечна милосердю та любові, бо милосердя та любов — категорія кволості, не сили. Через це музика пливла на нього, ніби простягалася одягнута в сталеву рукавицю рука, що зчавлювала і розтирала стебло квітки з ясним пелюстям і з метеликом, який на неї в цей час усівся; і метелик, і квітка розтерлися в порох, бо краса і сила — це речі більше взаємозаперечні, ніж з’єднані, перше нищить друге, незважаючи на свою тлінність і короткочасність у бутті, а друге нищить перше, бо сила тільки в нищенні може достатньо й належно проявитися. І в його уяві знову виріс отой горилоподібний із нічного поїзда, голий і білий тілом, який привалився на вагонній полиці до тендітної жіночки, грубо мацав її величезними лаписьками і бурмотів: «Тіхо мнє будь!» І жіноча плоть під тими залізними лаписьками безсило здригалася й нівечилась. І він, Станіслав, жрець краси й музики, і той чоловік, що сидів через перехід на бічному сидінні і мовчки за всім спостерігав, не знайшли в себе мужності припинити ту брутальність, а все тому, що вони не були зі світу сили, а зі світу короткотривалої краси. Тут же, в цьому розбурханому царстві жінок, які вже ніколи не принесуть у світ плоду, він мусив ставати лишень улагіднювачем, мирителем, а коли випала потреба рішуче виявити свою волю (при розмові з тіткою Бронею), виявилося, що носієм кволості була не вона, а він, — ось чому так утомився й вичерпався. Але знав і іншу рацію: приїжджає сюди не так з обов’язку чи з сентименту, щоб у черговий раз повернути в душу цей сад і дім, родинне гніздо, дитинство і фатальне своє кохання, як вийти із життя умовного, символічного, придуманого у життя елементарне, а значить, справжнє — пройти його пробу й очиститись, як воді через систему фільтрів, бо життя у світі мистецькому, ілюзорному, зокрема звуків, хоч які б гармонійні, досконалі та вишукані вони були, — це тільки імітація, отож воно з часом починає міліти, мізерніти і ставати привидним, укладаючись у свої стандарти та шаблони. Тоді людина мистецтва й починає відчувати незглибиму порожнечу — початок вичерпання. Пішов у мистецтво за повелінням Богині, улягав їй і слухався, ніколи її не зраджуючи, його дух при цьому ніколи не пригасав — вона була щедра для нього й милостива, могла дати безсмертя його мистецтву, але не йому, не його плоті — отій тлінній оболонці; а та плоть і оболонка також були живі й потребували свого і своєї участі. Коли ж ці два начала зударялись у його єстві і знесилювалися, тоді й наставала потреба очищення через життя справжнє. Через кохання, в яке часом безрозсудно кидався, через повернення у рідний дім, в якому пробував, ніби в чистилищі, і догодити якому, вважав, — це знайти в ньому собі місце. Але знав інше: він все-таки тільки гість удома, гість у цьому саду, домі, в коханні, в житті, у світі, зв’язаний із ним, а більше йому чужий; він, кажучи образно, не творець квітки, а сам творений у квітку, й існування його — в інтервалі з’явленого і провислого звуку чи системи звуків, які вмирають швидше, ніж в’яне квітка…

На сходах почулися кроки, ішла до нього наймолодша з тіток — Віра. Була серед сестер чи не найінтелігентніша, робочий вік відпрацювала бібліотекаркою, де й пристрастилася до читання (Марія була друкаркою, Ольга й Олена телеграфістками, а Броня — секретаркою у військкоматі), була досить освічена, і з нею цікаво було часом побесідувати. Власне, вона єдина із сестер мала вищу освіту, а в молодості пережила любовну драму, закохавшись у якогось ловеласа й лоботряса, що ходив улітку в білому парусовому костюмі та солом’яному капелюсі, завжди був чисто поголений (Станіслав добре його пам’ятає, бо та історія трапилася вже по війні, коли він мав років із десять), з тонкими, вишуканими рисами та ґречними манерами. Він одружився з тіткою дуже швидко після першого знайомства, але потім виявилося, що був уже одружений, тільки не мав чомусь запису в паспорті; невдовзі в дім заявилася його перша жінка і влаштувала тітці Вірі грандіозного скандала; вона накинулася на тітку з кулаками (це відбувалося на Станіславових очах), через що Віра змушена була оборонятися; відтак обоє вціпились одна одній у волосся і, верещачи, наче кішки, почали водити одна одну, тузати ногами й дряпати нігтями. Це сталось у присутності чоловіка, звали його Едіком; він спокійно стояв, курив цигарочку й спостерігав бій суперниць, які вже рвали одна одній одежу, не перестаючи верещати; Едік подивився на те достойне змагання хвилин зо п’ять, потім спокійно пішов у дім, поскладав у чемодана свої скромні речі і так само спокійно, кушпелячи цигарочку, пройшов повз розпаношених у бійці жінок, фізіономії котрих були покриті червоними кров’яними смугами, волосся розшарпане і розпатлане, а одежа майже роздерта на стрічки — тітка Віра принаймні світила напівголими, скривавленими грудьми. Сестри спочатку дивилися на бійку мовчки, відчуваючи зрозуміле задоволення, а коли побачили, що Едік спокійно відходить із чемоданом геть, розборонили тітку Віру із суперницею, Віру забрали додому, а суперницю натравили на Едіка, який спокійно собі простував вулицею, помахуючи напівпорожнім чемоданом. Суперниця, тобто попередня його жінка (пізніше виявилося, що не перша, а вже третя, вона приходила згодом у дім вибачатися перед тіткою Вірою, збагнувши своїми кількома звивинами, що та невинно одурена), побачивши, як відходить Едік, рикнула, мов буйволиця, і двинула вслід за чоловіком. Розтріпана і закривавлена, вона подобала на фурію; Едік же, треба віддати йому належне, миттю почув за собою погоню, озирнувся і чкурнув на всі заставки. Але з чемоданом йому бігти було незручно, хоч той був і напівпорожній, а кидати його, певне, не бажав; окрім того, жінка мчала на нього, як ураган; героїчний Едік таки зважився кинути чемодана і з прудкістю кішки опинився на дереві, очевидно, з досвіду знаючи, що жінка на дерево не вилізе зі скромності або принаймні з дерева він зможе якось оборонитися. Станіслав і всі вуличні хлопці помчав дивитися те кіно, з дворів висипали роззявляки, повставлялися біля хвірток, як барвисті стовпи, а суперниця тітки Віри з маху наскочила на чемодана, розірвала його руками, наче стиглого кавуна, і, верещачи, почала дерти Едікові речі (ось чому в нього їх було так мало) на напрочуд рівні стьожки. Едік же при цьому лишень миролюбно погукував із дерева:

— Не казись, Муся! Перестань!

Але Муся не перестала й тоді, коли подерла на стьожки все, що було у валізі, відтак потовкла її ногами, а що та була картонна, то був їй там і кінець. А потому, тяжко лаючись і проклинаючи, почала збивати Едіка з дерева камінцями, яких хтось заздалегідь, ніби передбачаючи Мусину потребу, насипав тут цілу купу. Едік виявився майже циркачем, бо ухилявся від каміння з чортячою вправністю, репетуючи цього разу: «Брось, Муся!» — і Муся виконувала його щире прохання, щедро обкидаючи камінням, але втрапила в Едіка лише раз, притому в голову; Станіслав пам’ятає, як Едік заверещав на дереві: «Убілі, убілі!» — як в нього по лобі задзюркотіла кров. Муся, певне, подумала, що вона й справді вбила Едіка, і кинулася навтікача. І ніхто її не спиняв, так само, як ніхто не боронив од неї Едіка, а всі тільки стояли, розтуливши роти, й дивилися, з усіма і Станіслав. Едік же зліз із дерева, став, подивився на роззявляк в один і в другий бік, а тоді спокійно, не витираючи крові, подався геть, правда, не туди, куди побігла Муся, а звернув у завулок, який, до речі, вів у тупець. Всі чекали, що він із того завулка вийде назад на вулицю, бо той нікуди не приводив і не виводив, але Едік із завулку так і не вийшов, він навіки пропав і з цієї вулиці, і з їхнього життя, пішовши далі по своїй дорозі в нікуди. Це тяжко вразило романтичну і вразливу душу тітки Віри; вона повалялася в ліжку кілька тижнів, стрясаючи дім риданнями, інколи не просто ридала, а вила, як поранена вовчиця; все обличчя в неї було подерте отрутними Мусиними пазурями — потім на ньому залишилися ледь помітні плями-шрами, властиво, білуваті смуги, які тітка вміло покривала кремами та рум’янами, їх видно було лишень після того, як вона виходила після душу. Заспокоїти Віру не було ніякої спромоги, сестри її і умовляли, й кричали на неї, били, але тоді вона починала істерично верещати, отож усі намагалися з дому розбігтися. Тітка прожила замужем рівно місяць, і це був справді медовий місяць, вони майже не виходили з Віриної кімнати, очевидно, в цей час шлюбний аферист Едік, передбачаючи швидкий кінець краденого щастя, активно обробляв ниву тітки Віри, але його сім’я в ній чомусь не проросло: чи було псоване, чи Едік забезпечувався від ускладенень і стерігся, хтозна? Цікаво, що шлюбну фотокартку тітка Віра в афектовному пориві не знищила, і добре зробила, бо ця фотокартка стала одним із речових доказів, коли Едіка міліція, а властиво його три жінки, зловили і запроторили за ґрати; тільки тоді тітка дістала розлучення, а років зо п’ять вона прожила солом’яною вдовою, а отже, на серйозні стосунки з кимось, коли б їй хтось трапився, зважитися не могла. Згодом їй траплялися чоловіки, але всі авантюрного плану: один згодився жити з нею, не розписуючись, вимагав права приходити й відходити, коли заманеться, — був він любитель чоловічих компаній, займався якимись темними справами і жінкою зв’язувати себе не бажав — його тітки зі скандалом прогнали; Станіслав тоді закінчував музичне училище і мав щастя бачити й ту сцену: тітчин коханець, звали його Володимир, а прізвище якесь російське, Тьоткін, чи що, ішов до виходу через їдальню, втягши голову в плечі і по-злодійському світячи очима, а ззаду на нього наскакувало п’ятеро (Марія була в ув’язненні) тіток і гамселили його кулаками, від чого з його піджачка здіймалася курява. В той час тітка Віра у своїй кімнаті дико верещала й вила аж так, що Станіславові здавалося: в нього полопаються барабанні перетинки. Він вискочив надвір, за ним вискочив із забитою між плечі головою, по-злодійському світячи очима, Володимир Тьоткін, обличчя якого потворила скошена всмішка, за ним вискочило п’ятеро роз’юшених тітоньок, ніби бджоли виганяли із вулика трутня, і лупили, і садили трутня по спиняці, аж доки він не вилетів на вулицю, озирнувся по-злодійському і чесанув як тільки міг швидко. Потім чомусь різко завернув у завулок, з якого не було виходу, бо тітки продовжували за ним гнатися, навіть Людя з перев’язаною (на той час) ногою; на вийсті із завулка тітки стали лавою, перекриваючи вихід, але й цей Вірин залицяльник зник навіки у своїй дорозі в нікуди.

Третій був альфонс, звали його Міша, який не бажав працювати, а згоджувався жити на тітчиному утриманні, навіть обіцяв з нею одружитись — як його проганяли, Станіслав не бачив, бо вже вчивсь у консерваторії, але, очевидно, так само ефектно, очевидно, й цього чекала дорога в тупецевий завулок — тітки в таких речах милосердя не відали.

І ось, нарешті, в проміжку між його приїздами з’явився відставний кагебіст, який так само був рішуче з дому спроваджений, — цього разу зусиллями тітки Марії, і це єдиний раз, коли тітки не були однодушні, Броні останній Вірин залицяльник подобався з ідейних міркувань. Віра тяжко переживала розлуку зі своїми авантюрними залицяльниками, а коли приходила до тями, купувала рамочку і вправляла в неї фотокартку, де вони були сфотографовані, ніби справді черговий коханець переходив у світ тіней, що було недалеко від істини, бо він переходив у світ тіней для неї і цього дому, отже, не мало значення, чи він топче ряст, чи вже упокоївся; раніше таких фотокарток висіло на стіні в тітки Віри три, а тепер, мабуть, уже чотири. Тітки на ці фотокартки злісно фуркали, але не чіпали, очевидно, твердо були переконані, що жоден із зображених на них їхнього порогу не переступить. Можна гадати, що тітка Віра й справді була жертвою любовних романів, яких прочитала безліч, через що її вабили чоловіки не ординарні, а чорти, як недвозначно визначила богомільна тітка Людя, поклонниця святого Леоніда…

Почувся енергійний стукіт, двері розчинилися, і в них увійшла елегантна й усміхнена тітка Віра. Незважаючи на свої п’ятдесят шість років, вона зберегла струнку статуру, на обличчі — сліди колишньої вроди, косметику вживала зі смаком і в невеликій кількості, а усмішку мала витренувану, як у світської дами. Волосся фарбоване, але натуральної барви, коротко підстрижене, сукня строга й ошатна — від неї поширювався запах добрих духів, напевне, з тих, що привозив він їй минулого разу.

— Я завжди і скрізь остання, — сказала тітка Віра м’яким, грудним голосом. — Уявляю, що тобі наплели про мене ті старі пащекухи і заздросниці.

Станіслав звівся і запросив тітку сісти. Сіла невимушено й елегантно.

— Нічого особливого, тьотю, — мовив Станіслав, так само всміхаючись. — Тільки те, що ви знайшли собі друга, чи він знайшов вас, і той друг належить до поріддя кривавого Торквемади, що, ясна річ, зовсім не викликало ентузіазму в тітки Марії, але що цілком влаштовувало тітку Броню!

— Та що ти кажеш! — вигукнула тітка Віра. — Бронька верещала не менше Марії. І зовсім він не з кривавого поріддя. Це інтелігентна, культурна людина, освічена й вихована.

— Гадаєте, тьоть, там могла працювати інтелігентна людина,?

— І ти те саме! — нахмурилася тітка. — Він зовсім не працював на оперативній роботі, а був перекладачем, тобто технічним працівником, і ніякого стосунку до крові та арештів не мав. Більше того, говорив про це з відразою та негацією. Мусив туди піти з партійної дисципліни.

— Я про це мало знаю, — сказав Станіслав.

— То й не говори, — мовила тітка. — Зрештою, — вона по-світському всміхнулася, — то пластинка програна й розбита. Отже, заспокойтеся ви всі…

— Вибачте, тьотю, — галантно вклонився. — Очевидно, не треба було прямо відповідати. Кожна людина повинна жити й чинити відповідно до власного сумління, отже, й сама свої проблеми вирішувати.

— Отож, — сказала тітка. — Але знаєш, що найгірше в чоловіків? Вони жахливі брехуни, і обдурити їм жінку — ознака чоловічої гідності. Чому так?

— Комплекс донжуана, — сказав, ґречно всміхаючись, Станіслав. — По-моєму, жінки тут не ліпші. Кожен бік намагається одне одного обкрутити та обдурити, щоб потім законно й тривало одне одного гризти. Здається, це і зветься сімейним щастям. Знаєте, що сказав Томас Манн? Найбільша загадка: за якими спонуками чоловік та жінка з’єднуються в подружжі. По-моєму, закон любові ґрунтується на абсурді, як багато чого в житті.

— Стаєш песимістом, Стасику! — вигукнула тітка Віра. — Як будеш так думати, наш рід напевне переведеться. Коли про щось забагато думаєш, воно робиться приреченим.

— Тобто людина стає нездатна дурити себе й інших?

— Не знаю, — чесно призналася тітка Віра. — Це для мене заскладні матерії. Але відаю інше: дуросвіт не тільки робить нещасною ту, яку дурить, але передусім себе, бо життя мстиве. Але тобі, певне, осоружними стали наші бабські жалі. Чому терпиш?

— Бо цей дім — частина моєї душі, — сказав просто.

— Ну, в це важко повірити. Була б воля та змога, покинула б це бабське пекло і ніколи б сюди не навідувалась.

— Так здається, бо живете тут. А покинули б, тягло б назад.

— Ні! І порогу, цього не переступила б. Знаєш, що мені часом хочеться? Облити цей будинок бензином і спалити його високим полум’ям.

— Але досі не зробили цього.

— Бо я слабка, квола жінка! А жінка за своєю рабською природою схильна до примирення. Отак позлишся, поревеш, покричиш, а тоді змирюєшся… Де дітись?

— У мене складніше. Рідний дім — це як гавань для втікача.

— Гавань із розбитими кораблями.

— На жаль! Кораблі розбиті, але гавань є.

— Сумнівна втіха, — сказала, печально всміхаючись, тітка Віра.

Вони замовкли, і він помітив, що вона дивиться на його сумку, притому зовсім так само, як передоцим її сестри. І йому раптом стало жаль цієї жінки, адже її елегантність, усмішка світської дами, її, зрештою, розумність та інтелігентність — надбані за роки життя маски, а насправді на стільці перед ним сиділа дівчинка, яка знає, що їй привезено подарунки, і яка втомилася чекати, поки надійде черга їх дістати. Сумка стояла під рукою, і він почав витягати з неї пакунки. Були тут французькі духи, трохи косметики, були колготки і ціла зв’язка найновіших любовних романів. Тітка Віра цвіла. Понюхала духи, розгорнула і обдивилася косметику, охала й ахала, і весь час дякувала; сказала про вічну проблему колготок для жінок; пожадно передивилася палітурки книжок, тоді все охайно позагортувала, а коли знову всілась рівно на стільці, на обличчі в неї цвіли рум’янці.

— Не можу збагнути, Стасику, чого з нами возишся? — спитала вона. — Чого придобрюєш і балуєш? Ти ж не проста людина, чи в тебе мало клопотів?

— Кожна людина проста, — сказав він. — Непростими нас роблять обставини і людська облуда. Я, тьотю, найбільше боюсь у цьому світі самооблуди, бо це людину вбиває.

— А я думала, самооблуда людину вивищує, — сказала тітка Віра.

— Це одне і те ж, — різко сказав він. — Це, тьотю, одне і те ж!

— Але який зв’язок між самооблудою і цими подарунками?

— Я боюся відірватися від свого кореня, — тихо сказав Станіслав. — Вам це, може, не зовсім зрозуміло, бо це може зрозуміти тільки той, хто покинув рідний дім, а іншого не знайшов.



предыдущая глава | Привид мертвого дому. Роман-квінтет | cледующая глава