home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement





15


І надійшла ніч, коли він лежав без сну у рідному домі, а може, це був легкий у нього сон, коли тільки здається, що не спиш, але зі світу реального таки вимикаєшся, водночас не перериваючи із ним сув’язі. Почув, що по сходах хтось підіймається, кроки в нічній тиші тихо дудніли: туп, туп, туп! Напружився — невже хтось із тіток хотів іще раз побачитися з ним таємно від сестер, але коли це так, чому не намагається іти крадьки, а голосно тупає. Той хтось підійшов до дверей, на які Станіслав пильно дивився, і в кімнаті почало розливатися перламутрове світло, яке вливалося сюди через вікно — світив яскравий місяць. Рипнули двері, хоч напевне бачив, що вони з місця не зрушили, і в кімнату зайшла бліда чоловіча постать, висока і струнка, в костюмі тридцятих років і в лакованих туфлях, які яскраво заблищали, потрапивши під місячне проміння.

— Мати ще не приходила? — спитав чоловік, сідаючи біля ліжка на стільця. — Ми домовилися тут зустрітись.

— Це ти, тату? — спитав він, сідаючи на постелі й намагаючись роздивитися батькове лице. Але воно було тіньове, з розмитими рисами, синє і чомусь зовсім не нагадувало те, із фотокартки.

— Пізнав усе-таки, — сказав батько. — Мені довелося для зустрічі з тобою та матір’ю перелетіти океана; повідомлено, що маємо тут зібратися для останнього фотографування. Фотографуватимеш ти?

— Та доведеться, — сказав Станіслав. — Я тут єдиний живий чоловік.

— Так у вас зле? — спитав батько, ставлячи лікті на коліна і спираючись лицем на долоні. — Такі відстані в моєму становищі долати не так просто. Чи знаєш, що я прожив до тисяча дев’ятсот сімдесят першого року в Буффало у З’єдинених Державах і там упокоївся? Мав там нову родину, двоє синів і жінку, до речі, не таку вередуху й кокетку, як твоя мати. Але про вас нічого не відав, хоч часом і згадував. Не хотів сюди писати, щоб не пошкодити вам, тобто тобі й твоїм тіткам. Із матір’ю ми зустрілися вже після тисяча дев’ятсот сімдесят першого року, але вона про тебе мало що могла розповісти. Ну, онде вона вже йде, чуєш?

Він чув. По сходах знову хтось підіймався, кроки в нічній тиші тихо дудніли: туп, туп, туп! Рипнули, хоч і не відчинилися двері, Станіслав пильно на них дивився, і в кімнату зайшла бліда жінка, молода і струнка, в сукні з високими підмощеними плечами і в туфлях на віденському каблуку. Волосся її було гладко зачісане з проділом посередині й складене на голові короною.

— Батько вже прийшов, Стасику? — спитала мати. — Ми домовлялися тут зустрітись, але, здається, я трохи запізнилася.

— Запізнюватися — це твоя хронічна вада, — сказав батько.

— Неправда! — гостро сказала мати. — Померла я завчасно. І дотримала, до речі, тобі вірності, хоч завжди мене ревнував і вважав легковажною. Легковажним виявився ти, Іване, і зрадником також виявився ти.

— Я мав право одружитися вдруге, — спокійно сказав батько, — бо ти померла, а я був удівцем — це сталось у тисяча дев’ятсот п’ятдесятому році, а ти померла…

— Не має значення, — гостро обірвала його мати. — Має значення, що ти про мене й сина нашого забув, і тільки можливість черговий раз сфотографуватися притягла тебе сюди. Знаєш, Стасику, в твого батька була хронічна жадоба фотографуватись, але всі його фотокартки все десь дівалися: заливалися водою, горіли, рвалися, псувалися. Скільки їх залишилося, Іване?

— Я не винуватий, що мій дім у Буффало згорів, — мовив батько. — Там уціліла одна фотокартка, а друга — тут. Це жахливо! Я сфотографувавсь у житті дев’ятсот сорок сім разів, сподіваючись лишити по собі тривкішу пам’ять, але всі мої зусилля пішли котові під хвіст. Через це не можу втратити останньої нагоди сфотографуватися. Так само, до речі, як і ти, Марто!

— Це правда, — сказала мати неживим голосом. — Нагода унікальна. А хто фотографуватиме?

— Станіслав, бо він єдиний мужчина в цьому домі.

— Хочеш сказати: мужчина, який ще не здобув вищої благодаті? — поправила гостро мати.

— Таж звісно, Марто, — це вже такий дім, чоловіки тут гості. Приречений дім, Марто! Дивна виходить річ: мав я два доми у світі — і обидва приречені.

— Забуваєш, що Станіслав ще не вийшов із активного віку. Він ще своє надолужить.

— Надолужить, коли рак свисне, а риба заспіває, — сказав батько.

— Не пророкуй! Нам заборонено пророкувати!

Знову почулися кроки, рипнули двері, і цього разу не відчинившись. Зайшов Станіславів дід Василь, а за ним поважно впливла й баба Наталя.

— Що тут відбувається і чому кликали? — спитала баба.

— Так, так, я хотів би спитати те саме, — труснув борідкою дід.

— Збираємося востаннє сфотографуватися, — сказав батько. — Ввійдіть у ту стіну, але не так, щоб вас не було видно. Ми станемо обіч. Це буде ніби горорізьба…

— Що таке горорізьба? — владно спитала баба Наталя.

— Так, так, я хотів би спитати те саме, — труснув борідкою дід Василь.

— Горельєф, — майже крикнув голос когось невидимого. — Але треба заміняти іноземні слова питомо національними, інакше наша мова розчиниться в навалі іноземних.

— Вже й Максим тут! — сказала баба Наталя. — Чи ти з Борисом?

— Я з Борисом, але не проявляюсь, бо обурений, що ви слово горельєф знаєте, а слово горорізьба ні! Ганьба нам, українцям!

— Хто нас буде розставляти? — знічено спитав дід Василь. — Бо я щось не доберу.

— Ти безпомічний, як дитина, — сказала баба Наталя. — Ставай сюди, ближче до мене.

Вони завмерли біля стіни, яка фосфоризувала в місячному світлі, й зробилися на тій стіні не так як горорізьба, як образи тіньового театру. Мати з батьком застигли біля них, тоді й проявився чоловік тітки Настусі, дядько Максим з поголеною головою, пишними вусами й у вишиванці. За руку він тримав сина Бориса.

Отак вони й заходили: чоловік тітки Марії Павло у сорочці, підперезаній паском, і в чоботях; біля нього нерушно стали, випрозорившись зі тьми, хлопчик Анатолій у матросці і дівчинка Світланка, також у матросці. І на сходах весь час тупотіли чиїсь ноги, підіймалися ними один за одним колишні пожильці цього дому, і весь час рипали двері, й вони, тіні ще не забутих предків, заходили в кімнату, випрозорювались, а побачивши завмерлу на фосфоризуючій стіні групу, йшли, а коли це були діти, бігли, щоб зайняти своє місце. Там уже стояли чоловіки тіток Ольги та Олени, а з ними — Мітюля — хлопчик у штанцях, застебнутих біля колін на ґудзики й у гетрах; стрункий і підтягнутий, у військовій одежі чоловік тітки Броні Вікентій. Зрештою, проявився і Едік — перший чоловік тітки Віри — в парусовому костюмі та солом’яному капелюсі, чисто поголений і з чорними, як п’явки, вусиками, чорнобровий і чорноокий, з вишуканим, але явно авантюрницьким обличчям; очевидно, він після тюрми чи в тюрмі й справді пропав, тобто здобув вищу благодать, як і Володимир — другий чоловік тітки Віри, що тупцявся біля нього і по-злодійському посвічував очима, однак сталося те за невідомих обставин. Побачивши їх, тіні на тлі фосфоризуючої стіни заворушилися і загалакали, сперечаючись, чи треба їх приймати в родинне коло, адже виявили себе щодо тітки Віри нечестивцями.

— Мусимо проголосувати, як у кращих демократичних, а не тоталітарних суспільствах, — сказав Станіславовий батько, — так, як це робиться у З'єдинених Державах. У них є та пом’якшуюча обставина, що й вони здобулися вищої благодаті, і з пекла їх для фотографування таки відпустили. Маєте квит чи вийшли звідти аферою? — спитав він Едіка та Володимира.

— Маємо квит, але здобули його аферою, — сказав Едік, а Володимир сторожко озирнувся, по-злодійському поблимуючи очима.

— Хто за те, щоб їх залишити в сімейному колі? — спитав батько. Шестеро рук зметнулося вгору, і стирчали вони, як палиці, негнучкі й одерев’янілі.

— Хто проти?

Зметнулися інші шестеро рук, в голосуючих були вирячені очі, а роти порозкривані.

— Порівну! — сказав батько. — Що, товариство, робитимемо?

— Це значить, — спокійно сказав Едік, — що одного маємо залишити, а гіршого прогнати, тобто оцього суб’єкта, що стоїть за моєю спиною. Аргументи такі: я одружився з Вірою законно і збирався з нею жити довго і щасливо, а цей суб’єкт безсовісно її дурив і використовував для своїх забаг, а женитися законно не бажав, отже, формально не є нашим родичем. Другий аргумент: мене з дому не прогнано з ганьбою, як його, і коли б не чортиця Муся, моя попередня не люблена мною жінка, яка уперлася, як ослиця, і не захотіла мені давати розводу, я б цього дому ніколи не покинув, хіба що прийняв би вищу благодать, і в нас із Вірою була б купа гарних, милих, люблених нами діточок, і проблема збереження роду аж ніяк би не поставала. Цей же суб’єкт про дітей не мріяв і мати їх не бажав. Я визнаю, що є послідовником учення славетного світового героя, оспіваного в багатьох творах Дон Жуана, і кожен більш-менш освічений чоловік добре відає, що в тих творах його не ганьблять, а навіть вивищують. Про нього даже писав Алєксандр Сергєєвіч Пушкін, от!

— А українських письменників не знаєш! — гримнув дядько Максим. — Леся Українка ще ліпше написала про Дон Жуана. А Спиридон Черкасенко?

— Да? — звів брову Едік. — Я й кажу! Отже, голосуємо, хто за те, щоб суб’єкта, Володимира Тьоткіна, він ще зве себе фальшиво Мізеренко, прогнати, а мене залишити як законного родича?

Піднеслося дванадцятеро рук, були вони ніби виставлені вгору палиці, негнучкі й одерв’янілі, очі в голосуючих світилися вирячені, а роти порозкривані.

— А тепер женемо суб’єкта! — крикнув Едік.

І всі з жахнючими криками, махаючи руками-палицями, кинулися на Володимира Тьоткіна, котрий фальшиво звав себе ще й Мізеренком, і той, увібравши шию в плечі і блимаючи по-злодійському очима, кинувся навтьоки, а його молотили в спину кулаками, шарпали за одежу, аж доки не вижбурнули з кімнати — почувся звук падаючого тіла, а тоді швидко затупотіло по сходах — Володимир тікав, а може, котився по приступнях. Тільки Едік не брав участі в розправі, він зняв з голови солом’яного капелюха і помахував ним, наганяючи на обличчя повітря чи, може, бажаючи змести з нього сардонічну посмішку. Вся ж решта миттю заспокоїлась і пішла до фосфоризуючої стіни, стаючи кожен на своє місце. Едік натяг капелюха, рушив і собі й став збоку, застигши з авантюрною усмішкою на вустах.

— Чи кликати тих, що сплять? — спитав дід Василь. — Я хотів би любих моїх донечок побачити разом з нами.

— Прийде на те час! — сказав Станіславовий батько. — І невдовзі!

— Не пророкуй! — гукнула Станіславова мати. — Гадаю, що вві сні люди уподібнюються до тих, що сподобилися благодаті, отже, можуть прийти, за винятком Станіслава, якому треба нас сфотографувати. Чуєш, синку, не розстріляти своєю зневагою, не убити забуттям, а сфо-то-гра-фу-ва-ти! Тобто відбити собі наш образ у душі. Хто серед нас маг?

— Я! — вигукнув мов на перекличці Едік.

— Тату, мамо! — скрикнула тонко Станіславова мати. — Чи можна їх викликати?

— Ми хотіли б з мамою своїх донечок бачити, — сказав дід Василь.

— Оп-ля! — вискочив наперед Едік і звів угору руку із зведеними в пучку пальцями. Прокрутився ніби в іспанському танці й почав приклацувати і язиком, і пальцями. — Раз, два! Раз, два! Сон, вісон, унісон, басон, гарсон, кесон, мусон, патисон, пуансон, пунсон, сальтисон, сальцесон, кесон, фасон, сонм, півсон, сон — ру-ши-ли!

І знову на сходах затупали ноги, і в кімнату ввійшла тітка Настуся, важка, з вольовим лицем із підгарлом, між брів у неї, наче маленький ліхтарик, світилася бородавка. За нею вступила тітка Марія із сонним, розплилим лицем. Публіка на тлі стіни розсунулась, Настуся стала біля Максима, а Марія біля Павла, взявши за руку дівчинку Світланку, тоді як Павло тримав за руку хлопчика Толю.

Едік знову прокрутився ніби в іспанському танці, приклацуючи і язиком, і пальцями.

— Три, чотири! Три, чотири! Ру-ши-ли!

І ввійшли близнючки, тітки Ольга й Олена, в однаковій одежі, до речі, тій, що її привіз у подарунок Станіслав, в Ольги світилася на щоці, ніби маленький ліхтарик, родинна плямка з трьома настовбурченими волосками, які також світилися. Публіка на тлі стіни розсунулася, і тітки стали біля своїх чоловіків. Тітка Олена підняла на руки Мітюлю, ноги в якого у штанцях, застібнутих біля колін, звисали нижче її колін, мало не до підлоги, Мітюля обхопив руками матір за шию, чоломкнув її в щоку і урочисто завмер.

— П ’ять, шість! П ’ять, шість! Оп-ля! Ру-ши-ли! — вигукнув Едік утретє, прокрутившись у танці.

І ввійшла тітка Броня з фіолетовим волоссям, було те волосся електризоване, аж кожна волосина стриміла сторчма, і коли ця голова втрапила у місячне світло, волосся заіскрилося фіолетовими іскрами, а біле, як маска, обличчя тітки Броні зафосфоризувало, наче стіна, біля якої всі стояли. За нею ступала, спираючись на паличку, малесенька з тонюсінькими, як патички, ручками та ніжками, майже прозора тітка Людя, з рідесеньким волоссям, стуленим у кудельку, в новому халаті та хутряних капчиках; Броня стала біля Вікентія, стрункого й підтягнутого, у військовій одежі, а тітка Людя безпомічно зупинилася, не відаючи, де її місце, бо ніхто перед нею не розступився.

— Стань перед нами! — наказала баба Наталя. — Ти маленька і нас не заступиш!

— Оп-ля! — сказав Едік, прокручуючись. — Адонім, Гольфстрім, грім, дім, залім, караїм, мім, пантомім, пім, псевдонім, їм, — увага, сім! Моя люб’язна і ненаглядна, Віра Василівна Голохвостельська, в дівоцтві Шимонович. Оп-ля! Ру-ши-ла!

Але в домі зависла глибока тиша, ніхто не йшов по сходах і ніхто не відчиняв дверей.

— Папа! — знічено сказав Едік Голохвостельський, — я нічего нє пунімаю! На всєх у міня виходило, а с Вєрочкой, коханою моєю, нє получаїца! Шо мінє делать, папа!

— Вона скоро не здобуде вищої благодаті, — сказав Станіславовий батько, — мав би знати, фанфароне! Вірочка ще вийде заміж за того відставного кагебіста, покине його і проживе довге і самотнє життя, бо саме їй суджено охороняти цей дім.

— Не пророкуй! — зойкнула Станіславова мати. — Чи хочеш, щоб тебе перевели з вищого ярусу пекла, який ти чомусь називаєш раєм, у нижчий, долішній?

— Я не пророкую, любочко, а вияснюю ситуацію, — сказав батько.

— Недобре виходить, папа! — сказав Едік, підійшовши до діда Василя. — Я сподівався, що Віра прийде до нас раніше Мусі, Касі і Стьопочки і мені буде з нею вічне, щасливе блаженство. А що ж получаїця, папа! Какой-то скандал! Мені аж страшно стає при думці, що першою вічну благодать прийме Муся. Тоді мені буде справжнє пекло!

— Ставай у ряд, фанфароне! — гримнула баба Наталя.

Едік послухався і скромно став скраю, обличчя його було печальне, і з нього майже зник авантюрницький вигляд.

— Ми всі на місці, Станіславе, — урочисто сказав дід Василь. — Можеш фотографувати.

Станіслав не мав фотоапарата. Він сидів на ліжку й дивився. І відчув раптом, що в його очах блимкнуло, ніби спалах, і те світло вирізьбило застиглі на тлі фосфоризуючої стіни постаті та обличчя. І вони перестали бути тінями, а стали живими, зримими, але по-фотографічному застиглими. І він тримав їх у визорі, намагаючись запам’ятати навіки кожне обличчя, і кожне лице він запам’ятав. Тоді зайшов за хмари місяць, і світло з кімнати витекло, як вода, а разом з ним, як вода, почали витікати тіні, ламаючись, коливаючись і мерехтячи, змішуючись і зміщуючись, аж поки не залишилась одна тінь, прегарної молодої жінки у сукні з високо підмощеними плечима і з волоссям, гладко зачесаним та розділеним на проділ. Мати простувала до нього, сумно всміхаючись, і не бачив ніколи він прекраснішої за цю усмішки. Вона підійшла до сина, поклала на очі пальці і стулила йому повіки. Тоді похилилась, і від неї дихнуло тонкими й чудовими парфумами. Теплі й тремтливі губи торкнулися його лоба, і з того моменту знову зазвучала в ньому та ж таки музика, що не покидала його сьогодні цілий день. Повіки в Станіслава були міцно стулені, а руки простяглися до біло-чорних клавіш, які висвітлилися перед ним. Гаряча хвиля звуків вирвалася з-під пальців і зазвучала на повну силу. Він грав апотеоз.


1994 р.


предыдущая глава | Привид мертвого дому. Роман-квінтет | Картина перша. Без рамки на голій стіні