home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement





2


В квартирі № 1, побіч із нашою, де жив я із матір’ю, мешкав рахівник Іван Касперович Кущ, сухий чоловічок з довгим, спокійним, навіть завмерлим обличчям, який ходив завжди в одному й тому ж костюмі, котрий був уже подекуди залатаний, а штани — із бамбухами на колінах, завжди з краваткою біля рябої сорочки, краватка невправно зав’язана — її він весь час поправляв, стягуючи на горлі. Ходив випростано, ні з ким із сусідів не вітався перший, але за ним можна було перевіряти годинника, принаймні мати моя, виглядаючи з вікна, казала:

— О, вже Іван Касперович пішов на роботу, значить, восьма.

Повертався додому він о пів на сьому, повільно підіймався по сходах, зрештою, ніколи не ходив кваплячись, переходив веранду і виймав ключі, подзвонюючи ними. Відмикав двері й ховався за ними. Скидав костюма, охайно вішав його в шафу, одягав домашні штани і йшов на кухню чистити картоплю. Його дочка Галинка, а моя приятелька, була так само натренована на час, як і він, бо кидала нашу дитячу компанію й бігла додому. Дивно точно відчувала, коли мав прийти татко: раптово завмирала, очі її при цьому своєрідно заскалювалися, а тоді, як дорослі жінки при сварці, вдаряла руками по стегенцях і казала:

— Ах, вже татко прийшов! — і бігла, хутенько збираючись по сходах.

Батько зустрічав її блідою усмішкою, а вона крутилася біля нього й щебетала в той час, коли він виструнчено сидів на ослінці й чистив картоплю.

Зрештою, нащебетавшись, вона схиляла хитро голівку й питала:

— А що ти мені приніс?

Тоді батько знову світив усмішкою, вставав, вимивав руки, відтак ішов до шафи, урочисто виймаючи чи цукерку, чи кілька пряників, і дівчинка захоплено плескала в долоні, а тоді сідала біля татка на маленького ослінця, смоктала цукерку або жувала пряника і невідривно дивилась, як він порається, — він же спокійно й розважливо варив вечерю. І десь коли вечеря майже доварювалася на керогазі, що стояв тут-таки в кухні, на стежці, що вела до дому від мосту, з’являлася жінка Івана Касперовича, звали її просто Олька, з важким, одутлим обличчям і з виряченими очима. Йшла, ледь похитуючись, а коли зустрічала когось із сусідів, втюрювала в нього чи в неї баньки, ніби мала немалу трудність упізнати, й питала хрипко:

— А мой паразіт шо, вдома?

— А де ж йому буть! — відказували незмінно сусід чи сусідка

— Да, канєшно! — бурмотіла Олька. — Он, паразіт, всіда дома!..

Ми підбігали подивитись, як вона дертиметься під сходи (ми — це Карасенята і я), бо то була й справді комедія. Спершу Олька йшла ніби нормально, але невдовзі зашпортувалася й хапалася руками за хитке перило.

— Чорт! Понаставляли тут усякіх лєсніць! — казала вона, а ми іржали внизу, і то через те, що знали: в трубі галереї сходів наш сміх моторошно розлунюється.

— Чого хохочете, дуракі? — кричала Олька— Убірайтесь вон!

Ми робили вигляд, що лякались, але тільки для того, щоб не примусити її гнатися за нами з лайкою та криком, що й робила не раз, а це не так цікаво, як дивитись, як вона дереться під сходи. Тому-то ми й ховались, а вона, переконавшись, що нас уже нема, ставала рачки й лізла під сходи на чотирьох, вже зовсім не зважаючи на наші реготи, бо й на чотирьох нелегко їй було просуватися; часом, вона сідала на сходах і втирала піт.

— Недобре сміятися з нещасної, — сказав якось, прихопивши нас за цими насміхами, євангеліст Сухар.

— Але ж вона, дядьку, п’яниця, а не нещасна, — сказав я.

— Тим і нещасна, — сказав євангеліст Сухар і подивився на нас голубими, напрочуд добрими очима.

Євангеліст Сухар був височенного зросту, худий, із простим, ніби сокирою витесаним обличчям, і ми його трохи побоювалися, хоч був завжди лагідний. Але він весь час нам за щось дорікав, проказуючи оте своє «недобре», причому робив те якось так, що ми ніколи не огризалися і з нього не кпили. Він постійно столярував у своєму сарайчику, звідкіля завжди чудово пахло сосною, але ми туди забредали рідко, хоч він часом і запрошував, навіть показував, як треба орудувати рубанком, та все одно ми його побоювалися, мабуть, через те, що він вірив у Бога, а ми через наших учителів (я, зокрема, від своєї матері) чули, що той, хто вірить у Бога, — темний і дурний; коли ж бачили попа, котрий часом проходив нашою вуличкою, дружно хапалися за ґудзика, бо й той нам здавався ставлеником темної незрозумілої сили.

Я знав, що буде далі, коли Олька до своєї квартири доповзе. Ми були з Галею, її дочкою, однокласники, а ще й сусіди поруч, а ще й приятелі, отож вона мені й розказувала і про ті гостинці, які щодня приносить батько, і про матір-п’яницю, і про те, що вона тата свого любить, а матір ні, бо та її лупить, а татко жаліє; отож, коли вона, Галинчина матір, доповзала до своєї квартири, звідти починав лунати верескливий жіночий крик — Олька завжди репетувала, коли приходила додому; я знав, що Іван Касперович тоді зводився й мовчки виходив на веранду. Це Ольку трохи протвережувало, вона сідала на малого ослінчика й починала хлипати, розмазуючи сльози по брудному й червоному обличчі. Іван Касперович повертався додому, насипав їй миску картоплі, давав огірка, і вона, чавлячись, починала жадібно їсти. По тому завалювалася на ліжко й починала жахливо хропти, той хропіт долинав аж у наші кімнатки, і моя мати при цьому завжди робила строге обличчя і казала мені, що от, глянь, синку, які бувають у світі погані й зіпсуті жінки; коли бачиш таких поганих і зіпсутих жінок, казала вона, обходь, сину їх, десятою дорогою; люди, повчально виказувала вона, самі собі псують життя і себе псують, а це тому, що вони темні й лихі, а тобі, синку, підіймала вона пальця, треба бути не таким, а щоб таким не бути, маєш добре вчитися і в люди виходити.

Я шморкав носом, бо часто мав нежить, і згоджувався з нею, таким бути, як Олька, увіч не бажав. Іван же Касперович, коли вона засинала, знову виходив на веранду, розчиняв там вікно і дивився на небо, покурюючи цигарки з білими мундштуками, які він причавлював у кількох місцях. Мабуть, бачив він у тому небі табуни веселих, чорно-білих коней, що мчать серед рівного й вільного степу, — про це мені теж розказувала, по-доброму підсміюючись із батька, Галинка, на що я їй мовив:

— Це ж він тобі, дурна, казки розповідає!

— Ну, не така я вже мала, — смикала плечиком Галинка, — щоб мені казки розповідати.

Але в інші часи мені здавалося, що він тих чорно-білих коней і справді бачить, бо й мені часом ввижалися дивні й чудні речі.

Так бувало в них у мирні дні, а немирні приходили тоді, коли до Ольки прилазив її любас Микола. Микола був горилоподібний, з неголеним сірим обличчям, з розкуйовдженою чуприною і з червоним носом. Очі в нього ніби заливалися кров’ю, і коли дивився тими очима, то мені мурашки по спині бігали — був то звір, не людина. Коли ж він ішов сходами, то ті рипіли, стогнали і аж попискували, Микола сипко дихав, гейбито й справді був ведмедем, котрий лізе на мед. Підходив до дверей першої квартири і чемно стукав. Відчиняв Іван Касперович, синів, і блідів, і починав говорити щось скоромовкою. Ведмідь-Микола мовчки й тупо на нього дивився, відтак простягав кошлату лапу, хапав Івана Касперовича за одежу і викидав його на веранду, а сам без перешкод заходив у квартиру, де його з радісним окриком зустрічала Олька. Коли була в хаті Галинка, то вилітала й вона, а Іван Касперович стояв біля вікна й безмовно плакав.

— І знаєш, що мамка сказала, коли татко заявив, аби Микола не приходив? — спитала у мене Галинка, а що я не міг того знати, доказала. — «Якщо ти мужчина, прожени його, буду твоя! Ти ж за свою жизнь нікому не дав, хто тебе обідив, у морду!» Отак сказала таткові мамка…

Уявляю собі ту сцену. Малий, інтелігентний Іван Касперович, що стоїть на кухні в жіночому хвартушку, бо завжди його одягав, як порався, і груба, п’яна бабера з налитим червоною барвою обличчям, яка відверто з нього насміхалася.

— Коли мене не любиш, а того барбоса, — казав тихим голосом Іван Касперович, — іди до нього, а мені дай спокій!

— Какой ти хітрий! — казала Олька. — Брошу тібє квартіру і уйду? Нєт, уході сам!

Якось бачив його на веранді, можливо, після чергової такої сцени. Іван Касперович стояв і тер пальцями скроні. За вікном спалахувала блискавка, гриміло й періщив дощ. Він же стояв біля відчиненого вікна, і той дощ засипав краплями його лице. Стояв і дивився; можливо, тоді й бачив у небі степ, по якому мчать розбурхані, майже божевільні коні. Весело й гарно розпущено в них гриви, по-молодому блищать їхні очі — з тих ото очей вряди-годи і вдаряють блискавки, і це їхні копита гримлять об твердь небесну — коні летять, вільні й нестримні, а може, грім — то іржання тих коней? Навколо тужавіли сутінки, і, можливо, він бачив міст. Міст, який з’єднує цю веранду й дім наш із тим небом-степом, а він, Іван Касперович, ніяк не зважиться на нього ступити. Чи не тому на його обличчі така туга й розпач, наївно думав тоді я, невідривно на нього дивлячись зі своїх дверей.

Помітив мене, як і те, що я так на нього дивлюся, зирнув трохи випитими й несамовитими очима, відтак зачинив вікно і рушив по сходах униз; я знав куди — у сарайчик, де струже свіжі соснові дошки євангеліст Сухар. Іван Касперович сідав на лавку біля сусіди, виструнчувався і мовчки дивився, як ходить у вправних руках столяра рубанок. А той ніби не звертав на нього уваги, а плавко посилав по дошці інструмента, і той рубанок стесував із дошки тоненьку, як папір, стружку.

— Не заваджу вам? — питав чемно Іван Касперович.

— Розкажіть, що там у вас на серці зібралося, — мовив євангеліст Сухар. — Що приходить у розум, те й кажіть, бо так не ви промовлятимете, а дух живий.

Очевидно, той Сухар був трошки божевільний, бо говорив якось штучно, патетично, а може, це він цитував Євангеліє, не знаю, бо я Євангелія ніколи не читав навіть і в пізніші часи.

— Думок не зберу, що мені робити, — казав Іван Касперович. — Коли б не дитина, покинув би її, а сам пішов би світ за очі, хоч квартира належить мені, а не їй.

Євангеліст Сухар мовчав. Посилав рубанка і знову стесував тоненьку, як папір, смужку. І пахло в його сарайчику якось особливо, а в дощ поготів, свіжо й гарно пахло: сосновими стружками, і сам євангеліст Сухар пах сосновими стружками.

— Хай би я пропав, — казав Іван Касперович. — Але дитини жаль, дитини!

— Дітей тра жаліти, — мовив євангеліст Сухар. — Діти — наша надія, що кінець світу буде не тепер.

— А хіба це не кінець світу, коли вдома пекло? — питав тонко Іван Касперович.

— Кінець світу буде тоді, — відказував поважно євангеліст Сухар, — коли в кожній родині зробиться пекло. Тоді постане народ на народ і царство на царство, почнуться землетруси, а місцями й голод. То буде початок терпінь породільних. А ще діти постануть на батьків і смерть їм почнуть заподіювати. І всі будуть один одного ненавидіти. А хто витерпить до кінця, буде спасенний…

— Кажете: витерпить до кінця? — питав Іван Касперович і витягав пачку сигарет. Але євангеліст Сухар блискав у його бік оком, Іван Касперович ховав цигарки — не терпів євангеліст Сухар тютюнового диму.

— Признаюся вам, як на духу, — казав Іван Касперович. — Часом мені хочеться їх убити. Обох, Ольку і Миколу! Думав піти заявити в міліцію чи хоч би до нашого Гомзина звернутись, але це не діло… Не допоможе тут міліція.

— Коли сам собі не поможеш, то воно й так. Бо коли хочеш зарадити іншому, поможи собі, а тоді йди до іншого, — прорікав євангеліст Сухар.

Іван Касперович устав та й пішов, не попрощавшись, у дощ. Євангеліст Сухар співчутливо зирнув на нього, але не затримав. Знову пустив рубанка по дошці і зняв стружку таку тонку, як цигарковий папір.

А Іван Касперович ішов у дощ, і я за ним. Було літо, початок літа, і все цвіло й зелено буяло; бур’яни гнали стебла, розтуляли роти й пили воду, що зливалася згори, і листя лискотіло, пахло жасмином, що густо поріс біля нашого будинку, і трава вогко шелестіла під ногами, а небо лягало на землю, лишаючи такий вузький проміжок, щоб у ньому міг пройти маленький чоловік, мокрий і загублений у цьому світі, як мурашка, котра блукає у міжтрав'ї.



предыдущая глава | Привид мертвого дому. Роман-квінтет | cледующая глава