home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement




1


Добре знаю, що був я тоді малий, що було мені зовсім мало років, що я був худий, майже прозорий; що в мене на руках — тоненькі, майже сині пальці, а коли покласти їх на скло настільної лампи, просвічувались наскрізь, навіть кісточок не видно. Я в цьому світі — наче билина, котра проросла без сонця, і цій билині випало рости серед величезних і грубезних жінок і біля самотнього, значно більшого за мене, але так само маленького татка. Татко мій носив окуляри з грубими склами, через що його очка здавалися мацюпунькими, але й він був так само неймовірно старий, як і жінки довкола: мати моя, баба й прабаба, яку ми називали бабцею. Спершу в нашому домі було дві жінки: моя стара й неймовірно груба мати — я у них був пізньою дитиною — й прабаба, тобто бабця — це вже баба таткова. Мені навіть рідну матір хотілося називати бабою, бо в усіх ровесників матері були куди молодші — я навіть придумав для себе втішну брехеньку, що, мовляв, моя справжня мати теж молода, що вона померла, а може, кудись подалася, ну, може, покинула мого татка, але на цвинтарі її могили не було, там була тільки могила діда, власне, прадіда, бабчиного чоловіка, і ми вряди-годи туди їздили, замовляючи таксі. І це було так здорово — таксі на замовлення, бо воно замовлялось тільки тоді, коли ми їздили на цвинтар. Там ще лежали мати і батько мого татка, але вважалось, що ми їздили до діда, чи не тому, що таксі замовляла бабця? Таксі підкочувало під нашу садибу, зарослу кущами й бур’яном — в тому бур’яні водилися навіть вужі, а може, й гадюки, котрі мені часто привиджувались у снах, і я жахливо при тому кричав. Ми виходили за ворота: прабаба, тобто таткова баба, яку ми звали, як я вже казав, бабця, і мати, яка могла бути мені скоріше бабою, ніж матір’ю, і наш татко, який на цю нагоду одягав чорного костюма, білу, хоч вона не зовсім біла була, а якась од старості аж жовтувата, сорочку, чорну, пожмакану краватку, а на лоба вмощував білу літню кепочку, бо не міг бути на сонці з голою головою. Мене завжди вражало, які грубі руки й обличчя в таксиста і які всі таксисти нелюб’язні, але ми на таксиста уваги не звертали, сідали всі разом у машину і мчали, як вітер. При тому всі мовчали, бо нечасто нам випадає мчати, як вітер, а татко скидав свою кепочку й сидів нерушно застиглий, з печально-урочистим лицем. Ми приїжджали на цвинтар, де завжди так дивно пахло, я думав, що це так пахнуть намогильні пам’ятники, бо квіти й трава були там як ускрізь. Ми підходили до одного із цих пам’ятників із червоного граніту, в який було вправлено троє фотокарток на порцеляні: старого чоловіка, чоловіка молодшого й зовсім молодої, веселої, але не сьогочасної жінки — це була моя баба по таткові, але мені часом думалося, що це і є справжня моя мама, хоч справжня моя мама стояла біля мене, як ще один пам’ятник, — величезна, неймовірно гладка і незвідь-чого засмучена, адже не її родичі тут лежали. Мама й бабця починали клопотатися біля могили, обривати та обрізувати траву, прочищати чи підсаджувати квіти, а татко сідав на лавочці в затінку, бо він не міг бути на сонці, а шапочку в цьому місці мав скидати, і завмирав: може, щось думав, а може, щось згадував. Мене садили біля нього й наказували не пустувати, хоч я така дитина, котра взагалі не знає, що воно — пустувати. І ми сиділи з татком закоцюблі й дивилися, як порядкують жінки: бабця скоро втомлювалася й сідала біля нас: вона була не така товста як мама й не така висока, але досить-таки кругленька. Сідала до нас, і ми вже троє дивилися, як порається мама, а вона була ніби велетенський лантушисько, нагиналася й пухкала, зводилася, втирала пітне обличчя і так само пухкала. Я в цей час дивився на веселе обличчя тієї, що її всі називають моєю бабою, і думав, що в неї таке обличчя, яке буває в неживих людей, бо ніколи на вулицях я не зустрічав подібних — такі обличчя, гадав я, зустрічаються тільки на цвинтарних фотокартках. Потім ми виходили на вулицю, власне, на дорогу, бо цвинтар був за містом, ловили таксі, яке привозило нас до рідного обійстя, і свято кінчалося — так чинилося двічі на рік, у травні й у вересні, в решту часу наших покійників згадували хіба що принагідно.

Так бувало, поки не привезли другу бабу, яку почали кликати баба Ганя, і саме це й порушило, як сказав потім татко, наше мирне життя. Я добре запам’ятав той день, коли мали привезти бабу Ганю; перед цим у нашій хаті стався переполох — прийшла до нас телеграма. Це було так здорово, бо ніколи досі нам не приходили телеграми, а це раптом у подвір’я зайшов чоловік, в якого одна штанина була з прищепкою для білизни так, наче він зняв власні штани після сушки на шворці чи десь по дорозі їх украв, а прищепка так і залишилася. Я поділився цим спостереженням із бабцею, поки цей дивний чоловік, а дивний він був ще й тому, що мав на голові кепі з довжелезним козирком, а на кепі було щось написано не нашою мовою, ішов, набираючи роси на штани із прищепкою. І поки він ішов до нас, бабця пояснила мені, що цей чоловік приїхав до нас на «лісапеті», вона, та моя бабця, ніяк не могла вимовити такого простого слова як «велосипед», і я встиг поправити її, поки той чоловік дійшов до нас; на цей час устигла підійти й мама; бабця поблажливо сколошкала мені чуба й назвала розумничком, мабуть, тому, що я знав, як вимовляти слово «велосипед». Але коли чоловік нарешті дійшов до нас і сказав рипливим голосом оте жахнюще слово: «Телеграма!» — мама охнула й схопилася рукою за серце, зате бабця телеграми зовсім не злякалася (ми стояли біля бабчиної половини, бо живемо з бабцею роздільно), її малі оченятка радісно засвітилися; зрештою, я до таких речей звик: коли мама сумує, то бабця з того радіє і навпаки. Татка при цій урочистості не було, бо татко наш ходить на роботу, він працює на якійсь лічильній машині, але зарплата в нього куца, мама теж працювала, але через якусь там мудру хворобу пішла на пенсію, і пенсія в неї так само мала, пенсія ж у бабці ще менша, отже, грошей, як вони кажуть, нам не вистачає; може, через це, наївно думав тоді я, в нас такий занедбаний город і сад. Чоловік у кепі дав мамі телеграму, наказав їй розписатися й пішов, подригуючи штаниною з прищепкою. Я в цей час сидів на ґанку й дивився на все, що відбувається, широко розплющеними очима, мама тим часом заломила руки й заголосила, а телеграмоносій, почувши це голосіння, злякано озирнувся, адже це він приніс недобру новину, тож замотав прищепкою моторніше. Бабця сяяла смиренним обличчям, тобто її обличчя сяяло від радості, якої, однак, вона зовсім не хотіла виявляти і спитала в мами, чого вона оце голосить?

— З мамою моєю, — мовила мама, крізь схлипи. — З мамою моєю погано…

— Померла? — майже щасливо спитала бабця.

— Та нє, — роздратовано сказала мама. — Інсульт.

— Ну, так вона довго не протягне, — доброзичливо сказала бабця.

Але мама не слухала бабці, вона задумалася.

— Це треба мені до неї їхати, — сказала. — Може, тра буде й затриматися.

— То затримаєшся, — мовила бабця.

— А хто обійде дитину, його татка і вас?

— Мене не треба обходити, — урочисто сказала бабця. — Сама обійдуся.

— Ох, Боже мій, Боже мій! — заохала моя велетенська мама й пішла по двору, а її товсте, грубе тіло задвигалося, затрусилося разом із платтям. — Ох, що ж це мені робити?

— Це коли вона лежача, — мовила бабця, — то і за нею треба буде глядіти. Ці інсультники тягнуть довго. Я б не хотіла такої смерті. Лучче отак зразу: раз — і нема! — вона показала ясна, в яких стримів один тільки жовтий зуб, і її оченята радісно засвітилися. — Сподіваюся, ти ж не збираєшся її сюди привозити?

— Як уже вийде! — сказала мама сердито і знову заходила двором і заохала.

Я сидів на ґанку й мателяв ногами: щось у нашому житті змінювалося. Було дивно, що мама кудись поїде, бо ми тільки й їздимо, як уже звідомляв, що двічі на рік на цвинтар. Це знову до нашої хати під’їде таксі, думав я, але цього разу ніхто мене в таксі не посадить. Мама поїде, а хто нам варитиме їсти? В бабці трусяться руки, і вона вже не може очистити й картоплини, а татко на роботі. Але я по-своєму радів, бо таке щось незвичайне входило в наше життя.

— Може, я з собою дитину візьму? — невпевнено сказала мама, переставши ходити по дворі й охати.

— Куди? — строго спитала бабця. — Щоб він на все те дивився? Думаєш, що говориш?

— Ох, Господи, Господи! — знову пішла по дворі мама і знову у ній все затрусилося, заколивалося. — Як же це мені й їхати?

Мама мала хворобу, котра зветься астма. Весь час тримала в кишені інгалятора, якого називала «галятор», виймала з кишені вряди-годи, вставляла до рота і з присвистом вдихала з нього якусь бридоту, ті інгалятори були схожі на пістолетики, і я порожні використовував таки як пістолети, коли зачинав війну з бур’янами, вужами, гадюками і всілякими страховищами, які жили в нашому дворі. Мама ходила, як качка, перевальцем, і далі магазину на нашій вулиці її нога рідко ступала, навіть на базар з якогось часу перестала ходити — овочі, й фрукти, і все, що треба, з міста приносив татко, бо ми живемо біля річки в глибокій долині і, щоб вибратись у місто, треба дертися під круту гору — ось чому для поїздок на цвинтар викликалося таксі, бо ні мама, ні бабця вилізти на гору вже не могли. Я під гору вибратися міг, але мене ніхто в місто самого не пускав, хлопці на вулиці зі мною не дружили, навіть сміялися й дражнилися, отож я нікуди з двору і з саду не виходив, окрім того, смертельно боявся вужів та гадюк, то й по саду та по бур’янах не дуже й лазив; найбільше любив сидіти на ґанку, подригуючи ногами, а коли мене з ґанку проганяли, йшов у таткову халабуду; правда, я ходив уже в школу, але це бувало восени, взимку і весною, а зараз літо, отож я забирався в таткову халабуду, там у мене були мамині інгалятори-пістолети, і я ніби в облогу потрапляв: стріляв звідти, оборонявся, войовниче кричав, а на мене наступала всіляка лиха сила: вужі, гадюки, жаби й носороги, а ще часом, озброєні до зубів чорнолиці люди. Там, у татковій халабуді, лежали дитячі й дорослі книжки, я читав ті й ті, хоч мені було тільки дев’ять років, і я перейшов тільки в третій клас, а ще там була справжня друкарська машинка, на якій мій татко вряди-годи щось друкував; на моє запитання він відповів, що також хоче написати книжку, але не знає чи її напише, а коли й напише, то чи дядьки десь там, у Києві, захочуть її видавати, а на моє запитання: для чого він її пише, татко не відповідав, а ставав якийсь сумний-сумний і дивився не на мене, а повз мене — воістину, дорослих не завжди легко зрозуміти! До речі сказати, в мене в Києві живе ще й справжній дядько, в якого одна нога коротша за другу, той дядько до нас майже не приїжджає, але татко до нього інколи їздить — може, той дядько, часом гадав я, допоможе таткові з його ненаписаною книжкою?..

— Почекаєш Колю чи подзвониш? — спитала бабця.

— Ах, де вже там чекати! — сказала мама, різко зупиняючись. — Треба їхати, треба їхати!

Вона промовляла оте «їхати» із жахом, бо й справді нікуди ніколи не їздила, навіть до матері, хоч, коли говорити правду, вона в цьому домі родичка тільки мені, і то тому, що, як сповістила мені якось бабця, татко з нею зовсім не розписаний, бо татко мій узяв її до нас, на великий бабчиний спротив, із жалості, і вона в нас навіть не прописана — бабця рішуче проти того. Але мій татко бував інколи дуже впертий, отож відділився від бабці, а що хата належала таки їй, то так воно й було: мама жила в нас ніби в квартирантах, але без прописки. Прописана вона була в якоїсь тітки, за що платила тій щомісяця по скількись там карбованців — я ці речі не до кінця розумів. Отже, мама не була родичкою ні бабці, ні татку, а так тільки: щось через дорогу навприсядки… Так я тоді думав, бо так сказала мені бабця, коли я до неї якось зайшов, а до неї я не так часто й заходжу, мені зовсім не цікаво слухати, як вона обмовляє татка й маму, найбільше маму, бо, як мені здалося, терпіти її не може. Татко все-таки був її рідний онук, але й він до бабці заходив вельми рідко, хіба затопити в грубі (це узимку), принести води чи купити харчів, бо коли мама ходила хоч у магазин, то бабця і в магазин уже не ходила, навіть по дворі вона не дуже вешталася, а більше лежала чи сиділа у своїх відділених двох кімнатках. Читати вона вже не могла, дивитись телевізора також, отже, тільки й робила, що слухала радіо. «Отак слухаю його (тобто радіо), — сказала мені якось потайки бабця, — і мені здається, що з кимось балакаю».

Мама пішла телефонувати татку про телеграму і про те, що сталося з її матір’ю, а моєю бабою, а таткові й прабабці ота баба Ганя — ніхто; мама голосно кричала в трубку, а бабця, використовуючи цей момент, підійшла до мене і сказала, ніби змовниця:

— Боюся, що, чого доброго, притарабанять сюди оту баберу!

— Чого це сюди? — спитав я.

— А хто ж за нею буде там у селі дивитися? Один її синочок — в Одесі, вона туди їздила, але її синочок закрив у туалеті й тримав два дні — ледве втекла, а друга дочка — на Сахаліні; хто це повезе таку тушу аж у такий світ… Це вже певне притарабанять ту баберу сюди!

Бабця була сумна і закліпала малими очками, а мені уявилося, як син баби Гані запихає її в туалета і тримає там зачиненою, хоч вона б’ється в двері й лементує — мені аж мурашки почали по шкірі бігати. Бабця тим часом відступила на три кроки від мене й дивилася з хитринкою в оці:

— А ти скажи таткові: хай її сюди, до вас, не пуска!

— Але ж ви самі сказали, що їй ніде дітися? — наївно мовив я.

— Хай її той синок з Одеси забере, — голосним шепотом запропонувала бабця. — В них там трикомнатна кватиря.

— Ви ж сказали, що він її в туалеті закрива! — ледве не вигукнув я.

— Хай себе веде, як тра! Це така вредна баба! — мовила бабця. — Нє, вона напевне її сюди притарабанить… Господи, і треба горе таке!

Бабця пішла до себе, а я сидів на ґанку й навіть ногами перестав мателяти. Вийшла мама, ділова й заклопотана.

— Бабця де? — спитала.

— До себе пішла, — мовив я пискляво, щось мені від тієї бабчиної мови кисло стало.

— Я подзвонила татку — їду! Хай уже вам тут бабця їсти зварить.

— Але ж у неї руки трусяться, — сказав я.

— Якось перетрусяться, — мовила по-діловому мама. — Це в неї на людях так.

— А чого на людях? — спитав я.

— Хоче показати, що хворіша за мене, — сказала мама. — А вона ще мене переживе. Зараз приїде таксі — я викликала.



VOX четвертий Придивися до світу | Привид мертвого дому. Роман-квінтет | cледующая глава