home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement





4


Бабу Ганю привезли наступного дня у вантажівці. Мама з натугою вилізла з кабіни, відразу ж видобула пістолета-інгалятора і впирхнула в себе ліки. З кузова зіскочив якийсь майже чорний дядько у сірому кортовому костюмі і взутий у кирзові чоботи. З’явився й шофер, вийшов татко, який того дня з роботи відпросився; бабця стала віддалік аж у своєму подвір’ї, ніби боялася, що і її закличуть звантажувати бабу Ганю, підтисла долішню щелепу, і рот її запав. У руки взяла паличку, щоб усі бачили, яка стара вона й немічна, хоч з паличкою загалом не ходила. Її обличчя перетворилось у холодну маску, але я не мав часу стежити за бабцею, бо кортіло зазирнути в машину, адже там лежала, вивищуючись над бортами, гора-людина.

— Кличте людей! — сказав чоловік у сірому кортовому костюмі, — бо самі ми не допремо.

— Ов! — гукнула мама, і з бур’янів одразу ж озвалося: — Ов!

Це був умовний поклик п’яниць, і моя мама вміла ним чудово користуватися.

— Йдіть котрийсь сюди! — гукнула мама, і з бур’янів вилізло щось людиноподібне, неголене, червонопике, босе, у виваляних штанах і сорочці, що висіла поверх голого тіла.

— Хочете заробить на півлітра? — сказала мама, ще раз дихнувши з інгалятора.

— Не на палітра, а палітра, — уточнило хрипко людиноподібне. — На брата. Шо там дєлать?

— Поможете бабу перенести, — сказала по-діловому мама. — Скіко вас там?

— Сьодня п’ять, — сказало людиноподібне.

— Клич усіх.

— А шо, вона така тяжка? — обережно спитало людиноподібне.

— Сто сімдесят два кільо, — відповіла мама.

Людиноподібне присвиснуло.

— Не возьмьом!

— Дев’ять чоловік одну бабу не возьмете? — зневажливо спитала мама.

— Не девіть, а восім, — поправило людиноподібне. — За банку, мо’, і возьмьом. Только крепкой, а не бурди.

— Клич своє шобло! — наказала мама.

— Ов! — хрипко гукнуло людиноподібне.

— Ов-ов! — відгукнулося, і з бур’янів почали вилазити інші людиноподібні. Я їх не боявся, бо до них звик — вони лазили тут постійно і не раз заходили до нас по склянку. В одного було підбите око, в другого подерта щока, в третього яскраво-червоний ніс і тремтіли, як у нашої бабці, руки, в четвертого був малий сухий, ніби куряче гузно, рот, покритий лускою, і величезні сині кола біля очей.

— Шо нада? — спитав цей останній.

— Бабу згружать! — сказало людиноподібне-перше. — Палітра на брата дайоть.

— Скольки кілограм? — спитав той, що з обдертою пикою.

— Сто сімдесят, — сказала мама, зменшуючи бабину вагу на два кілограми. — Для таких молодців, як ви, — це раз плюнуть.

— Не так уже й раз! — сказав той, у якого тремтіли руки.

Бабця продовжувала стояти в глибині двору нерушним стовпцем, здавалось, перетворилась у камінь.

— Пусть дасть полтора літра! — рішуче сказав той, що мав величезні сині кола біля очей.

— Котіться назад у кубло! — рішуче мовила моя мама. — Зараз покличу людей з вулиці.

П’яниці сполошилися. Почали щось горлати один одному, але так, що я нічого не втямив. Зрештою, погодилися. Я зазирнув тим часом у вантажівку: там на диванчику вивищувалася гора. Гора була накрита ватною ковдрою в наковдренику й не подавала ознак життя.

— А в двері вона влізе? — спитав я татка.

Татко смикнув плечем і поліз у машину. Разом із ним поліз і дядько в сірому кортовому костюмі, й шофер. П’яниці залишилися внизу. Чоловіки спробували рухнути втрьох гору з канапкою, але це їм не вдалося. Тоді в машину полізло ще двоє п’яниць.

— Ну, раз — узяли! — гукнув татко, і канапка із горою з жахливим рипом посунулася. — Ну, ще ра! — гукнув татко, і канапка зависла над краєм кузова. П’яниці підставили під неї плечі.

— Розчавить ця баба нас! — сказав той, в котрого трусилися руки. — Мало платишь нам, бабка, за таку работьонку!

— Ну раз, узяли! — гукнув татко, і канапка знову посунулась уперед. П’яниці пострибали з машини й пішли на допомогу тим, що тримали над краєм кузова канапку.

— Не спускай на землю, подставляй плечі, бо потом не подомйом! — крикнуло людиноподібне-перше.

Канапка торкалася кузова тільки краєм. Усі, хто лишався нагорі, пострибали долі й підставили плечі: моя мама була серед них. Тільки я і бабця не брали участі у цій операції і то зі зрозумілих причин. У чоловіків повирячувалися очі, але вони все-таки гору з канапкою перли.

— Толик, відчиняй хвіртку! — крикнув татко, в нього на лисинці затремтіли великі каламутні краплі. Я помчав виконувати наказа. У хвіртку всі пройти не могли, канапку поставили на стовпчики, до яких хвіртка кріпилася, і по них посунули далі.

— Ну, раз — узяли! — крикнув татко.

Я мав рацію: в двері канапка не влазила, дядьки поставили її на землю й почали перекурювати, голосно галдячи, — обдумували, як бабу з канапкою таки всадити в хату. Баба Ганя не подавала жодних ознак життя. Татко десь роздобув складного залізного метра й вимірював вікно. У вікно канапка з бабою могла влізти, було воно в нас широке.

— А мо’, озьмьом оддельно диван, а оддельно бабу? — запропонувало людиноподібне-перше. — Всьо-таки льокше!

— За таку роботку два літра мало, мало! — сказав той, що з синіми колами біля очей. — Дай три літра. В жизні таких тяжістьов не двигав. Два літра, що сюда доставили, а літру, шо в окно упрьом.

Мама махнула рукою — згоджувалася.

— Ну — раз, узяли, раз! — скомандувало людиноподібне. — Подимай перьод. Ну, раз!

Чоловіки кректали, сопли, обливалися потом, але канапку на лутку вікна все-таки висадили.

— На сіродіну двигай! — крикнуло людиноподібне.

Канапка, стешуючи фарбу з лутки, посунула в глиб кімнати. Я стояв неподалік од бабці, вона дивилась на все преспокійно.

— І це треба її так двигать? — сказала. — Встала б і пішла!

— В неї ж інсульт! — мовив я сердито, бабця увіч перебирала.

— Може, й інсульт, — мовила вона. — А може, й придурюється!

Я відійшов од бабці обурений: у цей момент я бабі Гані співчував. Бабця знову підбила долішню щелепу під горішню: лице її стало противне. Мама зі свистом вдихала ліки з інгалятора. Татко командував із хати:

— Двоє залишіться, а решта сюди!

П’яниці метнулися в хату через двері.

— Ну раз-і-і! Узяли! — розпачливо гукав з кімнати татко.

Чути було, що в хаті щось гупнуло, здається, чоловіки не втримали канапки і вона гепнула разом з бабою Ганею на підлогу. Але то вже були дрібниці — бабу Ганю в наш дім упроваджено, і п’яниці заслужено винесли з дому налиту прозорою рідиною трилітрову банку самогонки. Гнала її персонально мама, але татко про її існування не відав, мама знала, як ту банку сховати. Я подивився на татка: він, бідолаха, весь був покритий потом і з тугою дивився на банку, яка випливала вже з двору через хвіртку — несло її, тримаючи за горлечко лахматими пальцями, людиноподібне, решта п’яниць ступало за ним, як коти за пачкою валеріанового кореня.

— Більше в тебе нема? — повернувся він до мами.

— Менше вип’єш, тобі лучче, — сказала та, дихнувши з інгалятора.

— А я теж, мо’, трудився, — сказав татко.

— Випий вина, — милостиво дозволила мама, а бабця зрушила з місця і підійшла до нас.

— Шо, вона недвижима, твоя мама? — спитала.

— Трохи движима, — сказала мама невдоволено, на цю тему їй увіч не хотілось говорити. Але бабця недаремно зсунулася зі свого місця — їй конче треба було розпитатися.

— І зовсім не ходить?

— З трудом, — буркнула мама, насторожено стріляючи в бабцю оком. Але бабця була самий мед з молоком.

— Да, інсульт — то не шуточки, — сказала. — Тепер матимеш клопіт.

— Я матиму — не ви! — трохи зарізко мовила мама.

— А мені це і не під силу з моїми-от руками, — сказала бабця й виставила перед собою руки, які трусилися. — А як же з її пенсією буде?

— Домовилася на пошті, — сказала мама. — Буду їздити раз у три місяці. Це поки не пропишем її тут.

Бабця ледве не підскочила на те слово, почервоніла, як буряк, засопла, стрельнула очками, підтисла долішню щелепу, повернулася й майже побігла до себе, швиденько перебираючи короткими ніжками в капцях.

— Ну, чого ти її чіпаєш? — мирно сказав татко, він уже збирався заходити до хати, мабуть, щоб полізти в льох.

— В печінках мені ця бабця! — сказала мама. — Бач, що вичворяє.

Татко сховавсь у дверях, а мама пояснила мені, що їздити їй по пенсію навіть раз у три місяці важко, що прописка — це формальність (вона сказала «хормальність», хоч так просто сказати «формальність»), але бабця чорта лисого дозволить бабу Ганю прописати, і це буде в неї, моєї старої й неповорухкої мами, бозна-який клопіт: онде як її перекосило, бабцю, коли мама тільки про це заїкнулася, а тут таке нещастя, в мами виступили на очах сльози: те, що баба Ганя погано ходить, — це ще півбіди, але хвороба (мама сказала «хороба») їй по голові вдарила, і вона тепера ще більші коники викидає, як бабця.

— Скажуся з цими бабами, — сказала печально мама. — Не знаю, як і видержу!..

— І напрасно! — сказав якнайдобродушніше татко, з’являючись на порозі з широкою усмішкою на лиці і вже без крапель поту на обличчі та лисині. — Призначення людини, шановна, — тягти житейську лямку і не втрачати при цьому гумору й любові до світу й людей.

— Ти вже потягнув, — скаламбурила кисло мама.

— Важкий труд винагороди потребує, — мовив татко. — Це ви й самі знаєте, женщини. Але я не про те. Я про те, що любов’ю до ближнього вивіряється сутність наша.

— Вже починає молоть чорті-шо! — буркнула мама. — Тут мені голова обертом іде, я можу жить і не прописана, а маму треба прописать. Не маю я здоров’я їздити за тією пенсією.

— Це єдина форма влади, якою бабця володіє, — так само піднесено сказав татко, очевидно, в льоху він потяг більше як кварту вина. — Піду прочитаю їй лекцію про любов до ближнього і про потребу людського милосердя.

Татко хотів двигнути до бабці, але мама його спинила.

— А ти подумав, як вона справляться буде? — спитала прозаїчно.

— Хто? — зненацька заскочений, спитав татко, був він наладнований на більш високі матерії.

— Хто, хто, мама?

— Та ж є туалет! — наївно сказав татко.

— А вона, думаєш, дійде до того туалету? — Мама кинула рукою вгору, де на узвишші стояла маленька дощата будочка. — І чи вона туди влізе? Я сама туди ледве влажу.

Татко був таки заскочений. Добродушна всмішка з його лиця зникла.

— То треба буде копати для неї новий туалет? — з тривогою спитав він, адже ця робота напевне мала впасти на нього.

Мама зітхнула.

— Коли б то? Вона зі східців не зійде.

Татко зашкробав лисинку, обличчя його пересмикнулося.

— То це діло вона буде… в хаті?

— Нуда, — стоїчно сказала мама. — Інакше не получиться.

— Гаразд, — трохи поспішно згодився татко. — До вечора зробимо… Піду розкажу бабці про любов до ближнього..

У цей час у хаті щось захарчало і з того харчання вирвався голос — баба Ганя гукала маму. Та кинулась на погук.

Татко помітив мене, я стояв біля паркану, що відгороджував двір від городу.

— Діла в нашому королівстві неважні, сер! — сказав він і спатлав мені чуба. — Легко в світі вчити, а важко жити, а ще важче жити, як учити — афоризм зрозумілий?

Я спробував усміхнутися, але в цей час на порозі виросла мама. Її кругле з потрійним підборіддям обличчя було смутне.

— Нікуди не йди, — сказала вона приречено. — Бабця і без тебе обійдеться. Роби швидше для мами сидіння — вона обробилася з ніг до голови. Здуріти можна! Вода у нас є?

— Не знав, що так швидко приїдете, — сказав татко.

— То біжи принеси води. І роби швидше сидіння, бо ми тут позадихаємося. А ти чого став? — побачила вона мене. — Іди гуляй!.. Здуріти можна!..

Я не знав, куди йти гуляти. Вже пора було б щось і перекусити, але без того міг обійтися — все одно апетиту не маю, а ще після таких подій. У хату мені доступу не було — там зараз творилося казна-що, та й не пустять мене туди. До бабці я заходив рідко, а тепер заходити було небезпечно, бо вона почала б наговорювати на маму й бабу Ганю й переконувати мене, що прописувати бабу вона ніколи не дозволить — витримати таке я сили не мав. Піти на вулицю — але не вабила мене та вулиця! Піти на річку — але вона смердюча й брудна, і від того запаху мене нудить. Отже, єдине місце, де я міг сховатися, — це таткова халабуда. Там густо пахне тютюновим димом і духом самотнього чоловіка, адже татко влітку в хаті не жив, та й узимку з мамою не спав, ніби вони й справді не чоловік і жінка. Запах халабуди, однак, був мені приємний. Міг залізти в татковий барліг, забратися під ватяну ковдру, бо татко вкривався тільки ватяною ковдрою, й читати хоч би півдня, хоч би й цілий день; коли татко на першій зміні, то там узагалі мені ніхто не заважає; мама в халабуду влізти не могла, такі вузькі були двері, отож могла мене звідти видобути тільки криком, а коли я на неї сердився чи вона на мене, то дістати мене звідти було аж ніяк, отож тільки погрожувала. Правда, коли це траплялося, зі своєї половини вискакувала бабця і героїчно йшла мені на поміч; вони заводили баталію між собою, кінчалося все тим, що бабця починала труситися і йшла геть, а потім довгий час вони поміж собою не розмовляли. І тільки один татко ні з ким із них не сварився, носив одній і другій воду, а в холоди палив печі, тягнув із міста харчі, а більше не робив нічого — любив свій барліг і книжки, і ненастанно читав і читав їх разом зі мною, або ж грав, також разом зі мною, в шахи чи в карти. І тільки в серпні—вересні, коли достигали в нашому саду-перестарку яблука, татко ставав натхненно-діяльний, крутив на м’ясорубку яблука, заливаючи підсолодженим соком величезні бутелі, які бродили із зав’язаними бинтом горличками, шумували, каламутилися, щоб потім скинути сірий осад на дно і просвітитися до бурштинової прозорості. Тоді татко обережно зливав прозору рідину, бутлі спускалися до льоху, а каламут він помаленьку випивав — щоб не пропадало, як він казав, добро. Загалом татко п’яницею не був, казенних трунків не купував, бо це було йому не по кишені, не купував самогонки у вуличних гуралів, бо ті підмішували туди всіляку нечисть. Часом мама виганяла самогон сама, але не для татка, а для своїх оборудок — таж завжди трапляється нагода й потреба когось у хаті пригостити. Татко з ніг збивався, розшукуючи той самогон, але ніколи йому те не вдавалося, отож він задовольнявся яблучним вином, розподіляючи свій запас так, щоб йому вистачило до нового врожаю; мама його не вживала, кажучи, що їй після того болить живіт, а я потайки тільки куштував його з покинутої й не допитої татком кварти (бо він, як правило, за раз випивав тільки півкварти, а другу половину лишав на потім) і визнавав, що цей напій ненабагато міцніший за квас, правда, цей «квас» чародійно впливав на систему таткових настроїв: він тоді ставав говірливий і висловлював патетично-людинолюбні сентенції, які, в першу чергу, випадало слухати мені, бо бабця й моя мама були на ті сентенції аж зовсім невразливі, вважали-бо, що він плете дурниці з п’яної голови, хоч нічого нерозумного він їм не казав. Вино було йому потрібне, як, здається, мені тепер, дорослому, для того, щоб здобути сміливість ті сентенції проголошувати, притому він і в голову не клав, що бабця й мама ставляться в ті моменти до нього поблажливо, як до хворого, і вважають здурманілим. Загалом, мама ставилася до татка якось особливо, може, трохи й боялася, що він її прожене, адже її статус у нашім домі був такий невизначений, адже татко мешкав од неї цілком окремо, і тільки приявність мене в домі їх між собою зв’язувала. Маму зовсім не цікавили таткові книжки, вона була цілком проста жінка, тоді як татко розвинений і начитаний, отож хоч не раз траплялося, що вони й «гризлися», як кажуть, але завжди поступалася мама — тепер мені здається, що татко офіційно з мамою не одружувався саме з того резону, щоб вона йому не сіла на голову, а вона, як жінка рішуча й практична, це учинити таткові могла любісінько. Невизначений і цілком хиткий її статус у нашому домі, а ще й при такій бабці, як у нас, примушував шануватися і не розпускати свого досить активного норову. Окрім того, я знав (виснувавши те із підслуханих розмов між ними, бабця з того теж мало що відала, інакше не забула б осідлати такого коника), що татко маму вибавив із якоїсь оказії і взяв її до себе з милосердя, а я народився в них, може, й випадково — факт той, що мама того не забувала. Бабця ж про те, що мама з татом нерозписані, знала, але вважала, що раз я є, то вони повинні жити разом хоч би задля мене, однак прописати маму й досі категорично відмовлялася, до чого мама вже звикла; правда, інколи на бабцю нападав ґедзь, і вона починала переконувати татка знайти собі когось більш підходящого, а цю вигнати, що татко збував, як правило, жартом, заявляючи, що він людина слабкого характеру, і тоді йому доведеться жити не з однією жінкою (тобто мамою), а з двома.

— Дурні турки, — якось сказав мені, сидячи по-турецькому в самих плавках на барлозі в халабуді. — Мало їм однієї жінки, то заводять гарем. Знаєш, що таке гарем? — питав він мене, ніби я мав чомусь не знати такої очевидної речі. — З однією жінкою не просто вжитися, а з цілим виводком?.. — він сміявся, поводячи головою. — Однак, сер, не будемо злостиві, ге?

Я кивав: злостивим, ліпше не бути.

— Світове добро ламаної копійки не варте, — проголошував він і навчально підіймав, наче Будда, пальця, — без нашої спроможності його творити.



предыдущая глава | Привид мертвого дому. Роман-квінтет | cледующая глава