home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement





6


Я вирішив прислухатися до бабці й почав туркати татові, щоб, коли приїде до нас дядько Володя, він був сміливіший і примусив забрати бабу Ганю, бо вона у нього прописана, і він через неї дістав додаткову квартплощу; посприяло тому й те, як сповістила мені бабця, що вона була вдовою загиблого на війні мого діда. Татко на всі мої резони мовчав, курив, зовсім незважаючи, що в халабуді дитина, чвиркав у відкриті двері жовтою слиною — не зовсім культурно, як я вважав.

— Це тобі бабця наговорила, — сказав він, і я засоромився, адже це була правда.

Тоді я нагадав йому про зиму і про те, що в халабуді ми не втримаємося, бо де б то витримати такий сморід?

— Нюховий апарат людини, — повчально сказав татко, — збудований так мудро, що при довшому вдиханні запахи атрофуються.

— Мені нудить, коли заходжу в хату, — вередливо мовив я.

— А бабця тобі не запропонувала перебути зиму в неї? — спитав татко.

Я аж рота розтулив: хіба так можна? Бабця, ясна річ, і в голову не вкладала, щоб таке чудне мені запропонувати, адже в нашому моральному кодексі ніби в’їлося, що обидві кімнати, в яких живе бабця, — це територія не ворожа, але чужа і нам не доступна, тобто цілком не наша — вважалося, що бабця робить нам ласку, дозволяючи жити на нашій половині, а ще й тримати там незаконно жінку, тобто мою маму, а щоб ми зазіхали ще на її, цілком законну половину, — це вже занадто. Окрім того, татко не міг збагнути такої простої речі: коли б я переселився до бабці, то ніби й від нього пішов би, тобто ніби пішов би зі своєї родини, а прийняти нас обох бабця не згодилася б ніввіки, та й мене самого ледве чи прийняла б. Був іще один резон, що його я розумів, а татко ні: коли б вона забрала мене до себе, то тим ніби б узаконила перебування в нашому домі баби Гані, а їй краще вмерти, ніж згодиться на це, — це було б рівнозначно тому, що вона згодилася б бабу Ганю в нас прописати. Ні, це були речі немислимі, і тільки мій наївний татко міг такого не розуміти.

— Ти колись бачив дядька Володю? — обережно спитав татко.

— Ні, — здивовано сказав я. — А що?

— А те, що дядько Володя нікому ще в житті нічого не давав, а тільки брав. Можна сказати точніше: коли він щось комусь і давав, то тільки для того, щоб потім узяти собі удвічі.

— Нехай він бабу Ганю бере, а не дає, — пожартував я.

Татко аж повалився з реготу; до речі, він сміявся зовсім по-хлоп’ячому, і я страшно любив це — мені тоді також ставало смішно.

— Чого ж він до нас хоче приїхати? — спитав я, коли ми пересміялися.

— Щоб узаконити перебування своєї матері в нас, — мовив татко.

— Як це, — спитав я, бо не завжди таткові афоризми до мене доходили.

— Елементарно, — сказав татко, виплюнувши за двері слину. — Не хоче з мамою, а своєю сестричкою, загризатися, бо та може написати проти нього, і його випруть із квартири як махінатора, а коли так, матиме неприємності, власне, не матиме, а може їх мати. Через це йде на видатки, їдучи до нас — спробує напоїти мене, твою маму розжалобить, покатає тебе на машині, а бабці, можливо, привезе кіло карамельок, а може, й шоколадку. І все вийде так, як він захоче, тільки бабцю він не переконає, хоч цукерки чи шоколадку вона від нього візьме. А може, карамельок чи шоколадку він їй не привезе, бо добре знає, що ніякої користі чи віддачі від бабці не дістане…

Усе це татко говорив протяглим, сумним голосом, ніби гадав чи дивився у воду, і я подумав: коли б бабця й запропонувала мені (що, зрештою, неможливо) переселитися до себе на зиму, я б ніколи ні за які карамельки чи шоколадку не погодився б, бо ніколи-ніколи не покину тут, у халабуді, свого смутного татка з його наївною, але проникливою мудрістю…

Вночі мене кусали комарі й снилися мариська. Ввечері татко комарів ретельно вибивав, щільно зачинявся, але вони все одно пробиралися крізь шпари і часом робили наше існування незносним; тоді татко вставав уночі і завзято товк по стінах і стелі ту потолоч — сон ми мали через те неспокійний. Може, тому дядько Володя приснився мені в образі вовка, можливо, через те, що Володя — це Вовка, вовк; баба Ганя приснилася в образі величезної ведмедиці, мама — тлустої кішки, бабця — в образі лисиці, татко — в образі півня, і вони всі розігрували якусь дивну байку, герої якої казали те, що вони кажуть у житті, а єдиним глядачем у порожній залі був малий, худий, аж світиться, хлопчик, тобто я. Говорили вони штучними «акторськими» голосами, і виходило, що вони сварилися, хоча насправді нічого подібного. Я спокійно додивився виставу — це ще не були мариська, а швидше пригадування того, що відбувалося насправді, мариська почалися по тому, коли баба Ганя, тужачись і хапаючись за перило, почала спускатися зі сходів сцени у залу, а тоді, налягаючи на палицю, раптом рушила на мене, двигаючи величезні малорухомі ноги і в міру її наближення до мене все більшаючи і ширшаючи. Очі її, такі великі, як колеса, були вирячені, обличчя — ніби з кривого дзеркала, тобто спотворене і скособочене; вона раптом почала падати на мене всією своєю гігантською тушею. Я закричав і прокинувся. Було навколо спокійно. Зуділи комарі, глухо перемовлялись у бур’янах п’яниці, мелодійно хропів татко, звіддаля долинав шум води, котра перевалювалася через греблю. Я витер простирадлом мокрого лоба, причавив біля вуха комара, відчувши пальцями малесенький вальок бруду, в який перетворився той комар, і знову поринув у чорну прірву, у криницю з гладкими металевими боками, за які даремно чіплявся. Зрештою, я летів не так і швидко, щоб розбитися, а десь там, як Котигорошко, коли провалився в підземне царство, приземлився. До мене підійшла якась жінка, і я відразу ж впізнав нашу сусідку, яка померла минулого тижня, — я бігав дивитися на той похорон і чомусь не міг відірвати очей від лиця вмерлої. Зараз обличчя в неї було так само воскове, але на вустах лежала усмішка.

— Прийшов своїх провідати? — спитала вона. — Ходім проведу. До речі, знаєш, що твоя мама тільки називається мамою, а справжня твоя мама тут.

Я зовсім не злякався від того, куди потрапив, хоч усе навколо було чудне. Все було залите міражним срібно-синім димом, у якому плавали напіврозмиті стільці, столи, шафи, канапи, будинки, лавки, сарайчики, халабуди, дитячі коляски, велосипеди, легкові й вантажні авта, літаки, автобуси, чашки й миски, ножі, ложки й виделки, величезні шруби, котрі не переставали крутитися, вітряки, човни, рушниці й гармати — якесь дивне накопичення не речей, а тіней від них. Я їх усі не мав часу розглянути, бо моя проводирка йшла надто швидко.

— Не затримуйся, — сказала вона, — тобі треба встигнути.

— А коли не встигнемо? — спитав я, надбігаючи.

— Тоді даремно сюди спускався.

— А як я звідси виберуся? — спитав я.

— Виберешся, виберешся, — сказала сусідка, пришвидшуючи ходу. — Тільки не балакай багато і не розпитуй зайвого.

Світ тіней речей закінчився, і ми потрапили в світ тіней тварин і звірів. У срібно-синім димі почали проступати червонясті силуети корів, коней, кіз, свиней, баранів та овець, вовків, лисиць, ведмедів, собак, котів, пацюків, ховрахів, кротів, над ними літали тіні птахів усяких розмірів та виглядів, начебто я потрапив у зоологічний музей, адже всі вони були нерушні, тобто це були не так опудала, як тіні опудал. Шкірили до мене зуби й блискали очима, але не видавали ані звуку, та й роздивитися я їх добре не міг, бо вже не тільки швидко йшов, а мусив бігти, та й моя проводирка бігла — очевидно, нам таки треба було поспішати.

— Не боїшся? — спитала проводирка-сусідка, котра вмерла минулого тижня.

— Ні, — мовив я. — Тільки якось тут чудно.

— Не чудно, а гарно, — сказала провідниця. — А боятися не треба, бо все це у тебе тільки сон. До ранку маємо встигнути.

І ми вже не бігли, а летіли, як ото без ваги в безповітряному просторі, але не на одному місці, а в сильному стрімі вперед. Тіні тварин та звірів позникали, срібно-синє повітря змінилося на срібно-рожеве, але так само малопрозоре, і тут я раптом побачив наш дім. Зовсім такий стоїть на землі, біля нього дуб, клен і старий запущений сад. Онде побіч — липа, але зараз липи біля нас не росло, онде інші дерева, що їх я не знав, загалом, дім був наш. Правда, не переділений на дві квартири, бо нашого ґанку не було, а тільки бабчин. Біля дому стояла напіврозмита постать, яка виглядала когось, приставивши долоню до лоба, і я подумав: а може, це і є ота уявна, гарна і молода моя мама, яку я придумував собі, коли на ту, стару, й негарну, й груботілу сердився. Вона й справді була прекрасна, та жінка: тонколиця, білява, з величезними синіми очима, мама із казки чи сну, з лагідною усмішкою, мама, придумана самотньою дитиною, з тонкими руками у срібній одежі. Загалом же вона була ніби нежива, ніби пам’ятник, а не людина, придимлена рожевуватою плівкою.

— Ходи, — сказала вона. — В тебе мало часу, а багато справ.

— Яких справ? — спитав я.

— Хіба тобі не казали? Познайомишся з усіма посельцями дому.

Розчинила рожеві двері, і я отетерів — за ними був зовсім не дім, не кімнати, а поле. Величезне поле, на якому сиділи на стільцях люди, і чим далі, тим менші були стільці й менші люди — вони сиділи, ніби були розміщені на величезній шаховій дошці, тобто ніби були шаховими фігурами, кожна у своєму квадраті.

— То оце я з усіма маю знайомитися? — спитав я.

— Авжеж, — мовила моя красива, молода і лагідна уявна мама. — Бо все це твої родичі. Чи ж не хочеш знати свого роду?

— Це твій чи татковий рід? — спитав я. — А коли твій, то він також уявний?

— Тут усі разом, — мовила гарна й молода уявна моя мама. — Ми тут не сваримося. Уявні, справжні, гарні, негарні, добрі й лихі — ми всі тут.

Тоді мені стало якось зовсім смутно.

— Я їх побачу, і що? — крикнув раптом.

— Нічого, — всміхнулася мама. — Хочу, щоб ти розумний був. Добрий і милостивий. Ось твій корінь — пізнай його. Пізнай і зрозумій, що не тільки того світу, що у вікні. Що ті, котрі там, нагорі, теж скоро сюди прийдуть і стануть добрими.

І ми попливли між тих облич, отих людей у квадратах, і я намагався кожному зазирнути у вічі і впізнавав кожного, хоч ніколи раніше й не бачив, але справді пізнавав, бо мені щоразу в грудях щось тенькало, і я пригадував те, що було, може, й сто років тому, а може, й двісті. І той, кого я пізнавав, вставав. Коли то була жінка, робила кніксен, а коли чоловік, то хвацько клацав закаблуками і чемно схиляв голову. І ми крутилися по тому полі, як сніжини, а воно було безмежне, і я сам себе відчував безмежним, бо душа в мене раптом розхилилася, і в неї моя гарна уявна мама влила молоко, і всі люди на цій велетенській шахівниці були між собою напрочуд схожі, всі до мене чемно всміхалися і кожен, після того, як я відходив, шепотів: «Не забудь мене!» І я обіцяв їх не забути, хоч аж ніяк не знав, як це мені вдасться.

Моя гарна уявна мама тримала мене за руку, і та рука була жахливо холодна, а я сам був гарячий, бо в мене наливалося якесь золотисто-срібне світло, і того світла було так багато, що я вже не вміщав його, а сам починав світитися, тобто світло вже почало відходити від мене; і мені нестерпно захотілося повернутися до справжніх речей, тварин і людей, до татка і справжньої мами, бо якась невідома туга почала з’їдати мене, бо щось я в цьому світі не те що не збагнув, а утратив, а може, тільки втрачаю.

— Запам’ятаєш нас усіх? — спитала моя гарна уявна мама, в якої крижана рука, але теплий погляд і тепла усмішка на лиці.

— Як же можу всіх запам’ятати? — з розпачем запитав я.

— Тільки в один спосіб, — тепло усміхнулася гарна й лагідна уявна моя мама. — Добрий будь!

«Добрий будь! Добрий будь!» — пішло луною, і я розплющив очі, бо в очах моїх стояв ранок, бо ранок уливався в мої очі, як цілюща вода, промивав мені голову й тіло, я весь був ніби з цієї святої води, і якась тиха радість, а зовсім не страх, омивали мене — до чогось я наблизився, хоч не розумів до чого, адже надто малий ще був у цьому світі. Татко спокійно спав і зовсім не хропів, комарі вгамувалися, п’яниці з бур’янів не подавали голосу, а натомість співали птахи, і якось так заливисто натхненно співали, так чисто, що навіть наші кури не вовтузилися й не кричали за стіною. Зате закричав півень золотим, ясним криком, і цей крик зовсім мене розбудив, і я відчув, що став доросліший, що в мене після цього сну й пробудження додалося трохи розуму й розуміння, і мені захотілося раптом заплакати од відчуття своєї малості й безсилля, бо одне — мати в собі отаке просвітлення, навіть на капку більше розуму, а друге — щось у цьому світі значити й могти. Але так воно було, і я, щоб не потривожити сонного татка, тихесенько вислизнув з-під ковдри й безшумно відчинив двері. Світ сяяв ранковим сріблом і золотом роси, просвіченими першими серпанистими космами проміння; світ дзвенів пташиним співом, і я раптом пішов по мокрій траві босоніж, майже не торкаючись тієї трави, а тільки тлінного каменю роси, і губи мої щось шепотіли чи співали, а що саме, й сам не знав, бо й непотрібне мені те; знав тільки, що просив у ранку і сонця собі співчуття.



предыдущая глава | Привид мертвого дому. Роман-квінтет | cледующая глава