home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement





8


Наступного дня приїхав з трьома дітьми, але без жінки дядько Володя. В наш куток машини заїжджали досить рідко, бо купи сміття перекрили проїзд, через це п’яниці, які того ранку найбільше кричали (здається, сварилися чи билися), сполохалися; з бур’янів витнулося кілька жахнючих фізіономій, по-моєму, це були Людиноподібний і Ясно-червоний Ніс (кликухи в них були Торя і Харя), і злякано подивилися: перевіряли, чи не міліція. Дядько Володя був одягнений у сірий, дуже схожий на міліцейський костюм; Харя вклав пальці в рота і свиснув, у бур’янах залопотіло — п’яниці розбігалися. Дядько Володя зиркнув з-за плеча, очевидно, та втеча п’яниць його здивувала.

— Чо воно там свістіть? — спитав він.

— Це п’яниці тебе за міліціонера взяли, — сказала моя мама, розцілувавшись із братом. — Гов! — крикнула вона.

— Ов-ов! — відгукнулося з бур’янів.

— Ов-ов! — відповіла мама.

Через хвилин п’ять з бур’янів висунулася голова Торі (він був Толя, як і я, але замість «л» вимовляв «р»), та, побачивши дядька Володю знову сховалося. Мама зареготала.

— Та це не міліціонер, а мій брат! — гукнула.

Людиноподібний вийшов із бур’янів, обійшов довкруг брата моєї мами, підозріливо вдивляючись (по-моєму, він був короткозорий).

— Ти шо, справді не мінт? — спитав.

Дядько Володя поплескав Торю по плечі.

— Я такой костюмчик знарошна здєлав, — сказав він. — Сидіш у машині, а лягаш глядь — свой, ну і уніманія не обращає. А з німі луче, щоби воні уніманія не бращалі, поняв?

Торя заспокоївся. Почіпав «костюмчика» й ошкірив гнилі зуби.

— Ов! — гукнув у бур’яни.

— Ов-ов! — відгукнулося зусібіч.

Торя розчинивсь у бур’янах, а брова дядька Володі зламалася навпіл.

— Што за суб’єкти? — спитав.

— Та це вони тута випивають, — сказала мама. — Потолоч усяка.

— Да, а машину оні мінє не спортять?

— Нє, вони своїх не чіпають.

— Но я для ніх, можна сказать, не свой.

— Нє, вони вже знають, що ти свій, — сказала мама.

— А ти шо, з німі в компанії?

— А що ти хочеш, щоб вони мені все тут рознесли?

— Да, зо зволочю луче по-хорошому. Це ти вумно!

В цей час зі сходів почала спускатися баба Ганя. Схопилася обома руками за перило і стягувала з однієї на другу сходинку здоровенні, ніби обпухні ноги. З другого боку вилізло з машини троє дівчаток різного віку.

— Цмєшной какой! — сказала старша і захихикала. — Ти такова відзєла? Я нєт.

Йшлося, звісно, про мене, і ворожі стосунки між нами встановилися відразу — це було, здається, непогано, принаймні не доведеться мені з ними тягатися, бо я людина більш ніж неконтабельна, а про що мені з ними розбалакувати, коли я по-їхньому говорив зле, в школі з російської в мене була натягнута четвірка.

Баба Ганя нарешті спустилася з ґанку, але ще трималася за перило, дядько Володя спокійно за нею стежив.

— О, мамка ходіть? — сказав він. — А я думав з твово пісьма, що она лєжача.

— Та не хоче ходить, хоч ти її перекинь! — сказала мама. — Я їй: ходи, то розходишся, а вона сяде сиднем і сидить. Тільки й того, що жере як не в себе.

Бабці в дворі не було. Та й не дивно: приїхав-бо «чужий родич», але її кругле личко з підтиснутою щелепою стриміло з-за трохи відсунутої білої фіранки, але то міг бути й вазон.

Баба Ганя нарешті розпрямилася й подибала, ледве пересуваючись велетенськими, як мені здавалося, й обпухлими ногами.

— Володя! Володя! — казала вона, і сльози струмками текли по її дряблих, обвислих щоках. — Це ти приїхав, щоб мене звідси забрать!

— Какії кглупості говоритє, мамаша, — сказав дядько Володя, і його обличчя зробилося непроникне. — Разві ви не знаїтє моїх условій сущиствованія? Но драстє, драстє! — Він пішов, розкривши обійми, до матері і холодно чоломкнув її у лоба, але не обійняв. Троє дівчаток все ще тулилися до машини і хихотіли, позираючи, а то й нечемно показуючи на мене.

— Какая стра-а-ашная баба! — сказала середня. — Ето, кажись, та, шо у нас била.

— Да, папкіна мамашка! — мовила старша. — Цмєшно всьо тут.

— Ето што, окрайна г’орода, ілі сєло? — спитала менша.

— Ето какой-то цвінюшнік, — відказала старша.

Мені були бридкі ці троє реготух, і їхня манірність, і їхня зневага до смітників та бур’янів. Те, що біля нашої хати велетенський смітник — не наша вина, його нам тут зробили, а бур’яни… Вони принаймні приховали оті купи битої цегли, розтрощеного бетону, трісок і залізяк і покрили їх нам таки для прикраси. До бур’янів я серця не мав, хіба те мене не влаштовувало, що там кишма гадюк та вужів.

— Не дуже біля того куща стійте, — мовив я, сам не відаючи навіщо. — Гадюки там є!

Дівчатка заверещали й кинулися до хвіртки, виявляється, українську мову розуміли.

— Шо такоє, дєті? — спитав строго дядько Володя.

— Он нас пугаїть, — сказала середульша.

— Етот мальчик врот, шо там гадюки єсть! — сказала старша. — Може, ми б уже поєхалі, папка?

— Шо за мальчік? — спитав дядько Володя, тільки тепер мене помітивши. — А, ето Вітя! Драстє, Вітя. Я тебі подарочек привйоз. Ружжо!

— Він не Вітя, а Толя, — поправила мама. — Ти шо, забув?

— Разві Толя? Я думав всьо времня, шо він Вітя, — знову здивувався дядько, але «ружжо» не поспішав мені діставати, та й чи потрібно воно мені? Ненавидів пістолети, рушниці й інше барахло, яким захоплювалися мої ровесники — я був книжна душа, як і мій татко. Визнавав лише пістолетики маминих інгаляторів.

— А дє тот твой? — спитав дядько Володя. Баба Ганя, покинута ним, стояла серед двору, як опудало.

— Вони мене так побили, Володю, — сказала вона. — Палками мене били, все тіло в синяках!

Дядько Володя подивився на мою маму круглими очима, а вона замість розказувати, де «той її», тобто мій татко (був він, звісно, на роботі), плеснула в долоні і раптом заверещала:

— І ти маєш совість таке казать? Це така мені дяка, що я біля тебе більше, як біля дитини, вожусь? Що я твої гамна обмиваю й обпираю?

— Вже хотіла додому йти, — продовжувала, плачучи, баба Ганя. — Думаю, візьму палку й піду помаленьку. Додому чи до тебе, Володю. Це в тебе жінка погана й не хоче мене, а ти у мене добрий…

— Ну, канєшно, мамаша, но куда ти пойдьош? Разві ти не знаїш, какая ти зараз больная. Ти же даже на п’ятий етаж не взойдьош, а ліфта ми не імієм. То шо, мінє тебя на барані таскать на п’ятий етаж? Ілі подйомний кран мінє нанімать?

Троє дівчаток захихотіли, навіть я усміхнувся, бо уявив собі дядька Володю, який узяв на барки оцю велетенську бабу Ганю й тягне її на п’ятий поверх, — дядько був зросту невеликого, але з-під паска в нього вивалювався немалий пузяка.

— Я тібє сочуствую, мамаша, на твою болєсть, но нужно здравий ум імєть, — сказав дядько Володя; до речі, він був молодший за маму і небагато старший за татка. Ці ж троє дівчаток, виходило, були мої сестри у перших чи, як ще кажуть, двоюрідні, і це я мав нагоду вперше їх на власні очі бачити. Дівчатка були старші мене, хіба менша — мого віку. Зрештою, вони мене якось не приваблювали, було б і справді краще, щоб вони поїхали звідси найскоріше, тут я був однодумний з бабцею, бо та напевне цього бажала. Залюбки про них забуду, бо вони ставилися до мене одверто зневажливо. Менша, правда, була не така химерувата, вона навіть позирала на мене прихильніше, та й була від тих двох простачок ніби й делікатніша.

— Не знаю, чого мене сюди забрали, — сказала баба Ганя. — Дома мені лучче було.

— А хто за тобою вдома ходив би? — спитала гостро мама.

— Подивися, які в мене ноги, — сказала баба Ганя й підняла поділ плаття, я аж відвернувся від того видовища: нога була складена з якихось чудних сальних складок і помережена синіми венами. — Це мене палками били. І той малий мене б’є. Приходить, коли нікого нема, і б’є палкою..

Я здумів, — баба молола щось таке несвітське, що в голові не вкладалося. Татко навіть у хату тепер не заходив, хіба на кухню, окрім того, татко тільки комарів міг бити, і то не задля себе, а для мене. Саме татко дозволив, щоб ця противнюща баба в нас жила, а вона сміє на нього так брехати? Мабуть, мала рацію бабця, коли казала: не варто було бабу Ганю й на поріг до нас пускати.

— Цей малий, — хитнула на мене баба Ганя, — ще й гірше робить. Підкрадеться з голкою й коле мене, коле. Все тіло в мене сколене.

— Ну, ти вже з ума вижила! — аж руками сплеснула мама. — Таке молоти, таке брехати!

— Діствітільно, — сказав дядько Володя. — З нікоторими стариками таке случаїця. Какось оно називаєця. шкльороз? Нє, не шкльороз, якось інакше.

— Маразм, — підказав я спокійно.

Брова дядька Володі зламалася.

— Діствітільно! А ти маладец! — Він розкудлав мені волосся. — Да, да, ето називаєця старческій мараз. Нічого страшного, мамаша, ви сібя відітє харашо, і вас нікто бить не будеть!..

Моргнув мені й мамі, даючи зрозуміти, що не вірить бабиним на нас наклепам, а може, й справді у них не вірив.

Старша дівчинка подивилася на мене вже якось інакше, ніби і з повагою. Присунулася ближче й шепнула:

— Ми тоже єйо кололі, када у нас ана жила. Маладец!

Я хотів сказати, що це неправда, що ніколи такого я собі дозволити не міг, але старша дівчинка підморгнула мені і знову прошепотіла:

— Віжу, ми з тобой іграца будем. В ін-те-рес-ниє ігри! — вона аж очі закотила.

Те, що вони приймали мене, навіть з такими сумнівними достоїнствами, було втішно, і я люб’язно дівчинці всміхнувся, цього разу не така вона видалася мені бридка. Знову моргнула і відступила до середульшої сестри. Мама нарешті дістала змогу сказати, де «той її», тобто мій татко, і дядько Володя був з того трохи розчарований, очевидно, хотів бачити татка якнайшвидше.

— Чого не дав телеграму, коли приїдеш, — дорікала братові мама. — Я б приготовилася вчасно, а то в мене нічого не зварено, з цією мамою стільки клопоту.

Баба Ганя в цей час продовжувала стояти серед двору, вона вже не плакала.

— Дай сісти, бо впаду, — мовила дочці.

Мама метнулася за стільцем, а баба простягла руку синові.

— Дай обіпруся об тебе, Володю! — сказала.

Дядько Володя подав їй для підпорки руку, але зробив це увіч гидливо.

— Ви, дєті, можетє іграца, — сказав він. — Познакомся з дєвчонкамі, Вітя. Ето твої сестрички.

Мама підскочила з ослінцем, і баба Ганя гепнула на нього. Ослінець натужно затріщав. Менша дівчинка побачила гойдалку, колись зроблену для мене (я тепер на ній не гойдався, бо вважав себе великим для такого), й побігла до неї. Старша дівчинка підступилася до мене.

— Іді, мужик, показувай, гдє твої гадюкі, ми із них шашлик січас здєлаєм, — сказала вона, і вони з сестрою зареготали.

— Тут гадюки скрізь, — сказав я розважно. — Чорні й здорові.

— Ето он нас пугаєт, — сказала середня дівчинка.

Гадюк я боявся, але перед дівчатами виказати того не міг, сподівався, зрештою, що то лякливі створіння, гадюки, і від гамору, що здійнявся в нас у дворі, напевне з двору повтікали. Я повів дівчат до клена, де росла малина — хай попасуться. Старша дівчинка зірвала ягоду, кинула до рота і виплюнула:

— Фу, гадость! — сказала.

Середня, навпаки, почала з жадобою ягоди об’їдати.

— Лєнка, не обжирайся! — окликнула старша. — Здєлаєм воєнний совєт, мальчік ти смєлий ілі трус?

Аж голову звів, ніби півник, бо який це я боягуз, адже безбоязно лажу з ними по малиннику.

— Бабу колоть будєм? — спитала середульша.

— Канєшно, — мовила старша. — Мальчік іголкі достанєт. Достанєшь?

Я хитнув, але подумки жахнувся: невже вони на таке зважаться. Але ні, напевне, жартують, бо це щось зовсім дике: колоти бабу Ганю.

— Ми єй такіє штукі дєлалі в Адесі, што она віжжала, как свіня, — засміялася старша дівчинка.

Про це я трохи знав. Розповідала колись мама, що баба Ганя поїхала до Одеси, щоб син дістав більшу квартиру, але як тільки квартиру дістав, не пробула там і місяця, а панічно звідти втекла. Чого, не знав ніхто, бабця висунула гіпотезу, що вона просто погана бабера і ні з ким не вживеться, що її виперли з дому у тій Одесі, бо в неї поганющий і важкий характер.

Мама ж про життя своєї матері в брата сповістила одне: вони зачиняли її в туалеті, де баба змушена була й півдня просиджувати.

Я зиркнув на дівчаток: а що, коли вони почнуть справді бабу колоти? Чи не ліпше мені відмовитися від того зразу й рішуче? Але знав, що вони подивляться на мене зневажливо, а зневаги я не переносив — та ще й від дівчат. Окрім того, мав до них якийсь незбагненний потяг: недаремно був дитиною-самотником, а кожна така дитина готова зрадити своїй самотності при першій нагоді. Окрім того, старша дівчинка так певно й безапеляційно командувала, що я, тиха дитина, відчув у собі гостре бажання цим командам підкоритися.

— Папка ушол с тьоткой в дом! — повідомила середульша.

— Катай, мальчік, за іголками! — наказала старша, і я без роздуму кинувся наказа виконувати. Пробігав повз гойдалку, де гойдалася молодша з сестер.

— Слиш, мальчік, — зупинила вона мене. — Ти з тємі дєвочкамі не іграйся! Оні іспорчениє.

— Що значить спорчені? — спитав я, зупиняючись на ходу.

— А ти не знаєш? — засміялася дівчинка. — Ну, тада іграйся, сам увідіш!

Вона, здається, з мене насміхалася, і я відчув упертість: теж мені, буде тут наді мною знущатися! Побіг у дім, бо мені все-таки з дівчатками гратися хотілося.

Дядько Володя сидів на кухні, перед ним стояла склянка, наполовину з прозорою рідиною, на блюдечку було порізане сало, а на другому блюдечку порізаний малосольний огірок.

— Чого не граєшся з дівчатками? — спитала мама.

Дядько Володя мав уже червоне обличчя, яке я назвав би ліпше мордою.

— Напрасно ви єго учітє по-українски, — сказав він. — Зачєм ето?

— Та ми ж усі так говоримо, — сказала мама.

— І напрасно, — мрукнув дядько Володя. — Теперя всі по-рускі говорять. А по-українськи только цилісти і мужики. Твой шо, циліст?

— Ах, не чіпай його, — сказала мама. — Хіба ти не знаєш, що він із зайчиком?

— Да, конєшно, — сказав дядько Володя. — Он немножко чудак…

Мені не хотілося слухати цієї розмови, якось бридко було. Окрім того, не терпів, коли про татка казали погано — татка я любив. Отож скочив у хату, схопив голки й подався до своїх нових товаришок. Вони не обривали, а обдирали з кущів малину, відламуючи її разом з гілочками.

— Маладєц! — сказала старша. Роздала нам по голці, а пачечку сховала в кишеньку сукенки. — Только тіхонько. Поползьом?

Ми поповзли між кущами й бур’яном. Чудово знав, що маємо чинити щось недобре, але вже зупинитися не міг.

Баба Ганя сиділа серед двору на ослінці й куняла. Ми підкралися ззаду, і дівчатка ввігнали в її неозору сідницю по голці. Я завагався, але зробив те саме. Баба Ганя зарепетувала, а ми метнулися у кущі. Молодша дівчинка в цей час монотонно розгойдувалася на гойдалці, яка немилосердно рипіла. На бабин крик вискочила моя мама.

— Чого верещиш? — спитала нечемно в матері.

— Вони мене голками колять, — заплакала баба Ганя.

— Хто вони?

— Діти! — баба Ганя знову заверещала, хоч у той час її ніхто не колов.

— Знову вигадуєш? Господи, як ти мені набридла!

— Забери мене в хату, — сказала баба Ганя.

Мама допомогла їй звестися, а дівчатка в кущах, аж по землі качалися, беззвучно регочучи.

— Отлічно! — сказала старша, коли вони прийшли до тями. — Как у нас вишло?

Не міг не згодитися: вийшло чудово — ніхто нас не звинуватить. Але на душі в мене було кисло.

— А та третя нас не викаже? — спитав я тоном обережного злочинця.

— Нє, — сказала старша. — Она в нас гутаперчевая, но не донощик.

Не зовсім зрозумів, що таке «гутаперчева». Власне, знав, що гутаперчевий — це гумовий, але як може бути гумовою дівчинка, таки не розумів.

— Мальчік, — манірно закопилила губку старша. — Ти випівон можеш достать?

— Як так «випивон»? — спитав я, ошелешений.

— От дурачок. Ну, водкі, віна.

Я похитав головою, цього й справді не міг дістати.

— Ну, хорошо! Ето ми потом. Хочеш, будем іграца в мужчин і женщин.

— Як це? — спитав я.

— А может, он не мужчина, — сказала середня, і вони аж покотилися з реготу.

— Давай провєрім, — сказала старша й підморгнула сестрі.

— Он тада спугаїца, — сказала середульша. — Луче раскажем.

— Ну, ето такая ігра, — сказала старша і раптом обняла мене за шию. — Ти будешь мужчина, а ми женщіни, харашо?

— Хорошо, — сказав я, відчуваючи, що мене аж потом пробрало.

— Ну от, шо дєлают женщіни і мужчини, знаїш?

Я звільнився з обіймів старшої, бо мені млосно ставало і подивився на них баранчиком. З другого боку, мені було з ними так цікаво, що я аж тремтів. Мій маленький розумець наказував мені покинути юних безсоромниць, але я в цій ситуації собі не належав: вони оволоділи моєю волею беззастережно.

— Целоваться ти умєїш? — спитала старша.

Я хитнув: бачив, як це роблять дорослі: в житті, в кіно і по телевізору, але сам того не вмів, та й де і коли міг таким займатися? Водночас у вухах моїх і досі звучало попередження тієї третьої, що ці двоє «іспорчені», однак я, очевидно, в той день сам був спорчений, отож не встав із землі, не вийшов із кущів і не покинув їх, а тільки дивився.

— Целуй Лєнку! — наказала старша дівчинка.

Я підповз на колінах до Лєнки, заплющився і наставив уста. Дівчатка зареготали.

— Сматрі! — сказала старша. — Так дєлай! — Вона раптом охопила мене за шию і присмокталася до моїх губів, ніби випити хотіла. Я задихнувся. Тоді так само мене обхопила середульша й присмокталася до мене, як п’явка. Тіло моє затрусилося, ніби мав я лихоманку.

— Он уже дьоргаїца, — сказала середульша. — Пусть успокоїца.

— Ну шо, інтєресно іграть у мужчин і жєнщин? — спитала старша.

Я хитнув. У мене макітрилося в голові. Цокотів зубами, а тіло все трусилося.

Виручила мама. Вийшла на ґанок і погукала дівчаток їсти.

— Ідьом! — відгукнулася середня, а старша обійняла мене й поцілувала цього разу в щоку:

— Будем іщо так іграца? — спитала лагідно.

Я хитнув, і ми полізли з кущів. Молив Бога, щоб у мене перестало труситися тіло, поки дістануся на вільний простір.

— Мальчік, не забудь про випівон, — шепнула середня. — Шо ти за мужчина, єслі не достанеш нам випівона!..

Але я її майже не слухав, хотілося цього разу від них утекти і хоч трохи побути на самоті. Через це їсти із дівчатками рішуче відмовився, тим більше, що менша дивилася на мене цілком іронічно, й подався геть, а коли діставсь у халабуду, впав на нашу з татком постіль — мене незвідь од чого затрусило від ридань. Я плакав і думав, що мужчиною бути — це зовсім не значить улягати всіляким «спорченим», а, очевидно, виявляти перед ними власну несхитну волю, отже, ніяким «мужчиною» я сьогодні не був, а тільки шматою, нещасним і безвільним помелом.



предыдущая глава | Привид мертвого дому. Роман-квінтет | cледующая глава