home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement





9


Татко прийшов з роботи, трохи затримавшись. Увесь цей час мама невпинно варила і смажила, дядько Володя вивернув черево на розкладачці під дубом і давав такого хропака, що листя трусилося; мама послала нас із дівчатками в магазин, там була черга, в якій вони залишили мене, а самі подалися блукати вулицею. Незабаром двоє старших приєдналися до хлопчачої компанії із рябим псом, а молодша повернулася до мене й допомогла мені нести хліб та ситро. Дорогою розпитувала, скільки мені років, де я вчуся і чи добре вчуся, сказала, що вона відмінниця і зовсім не хоче ставати проституткою, як її сестри, при тому слово «проститутка» вимовила без найменшого зніяковіння.

— Уже убіділся, шо оні спорчениї? — спитала вона також без найменшого зніяковіння.

Я ствердно кивнув.

— Випівон оні просілі? — спитала тим-таки прокурорським тоном.

— Так, — мовив я.

— Не будь дураком і нічаво їм не принось, — сказала дівчинка. — Ілі ти сам спорчений?

Я замотав заперечно головою.

— А бабу чево колол? — спитала вона.

— Це вони! — прошепотів я, дико засоромлений.

— А до етого тоже єйо колол?

— Ні, — сказав щиро. — Й подумати не міг…

Тоді вона спокійно розповіла, що коли баба жила в них, не тільки кололи її голками, а підпалювали їй одежу, раз сипнули в обличчя тютюном, зачиняли її в туалеті (до речі, останнє я знав), перевертали їй їжу, або ж кидали в ту їжу жменю солі, дзюрили їй в компот (і про це дівчинка сповістила без зніяковіння), а вчила їх так робити їхня мама, яка родом із Тюмені і весь час сміється з папки, бо папка недобре говорить по-російському, а коли вони їхали сюди, то мамка попередила: коли привезе до них бабу, вона ту бабу отруїть — вже навіть дістала отрути для пацюків (такий чорненький порошок — сказала спокійно дівчинка), але дурна буде, бо зроблять експертизу і посадять мамку в тюрму. Її сестри прийшли від такої ідеї в дике захоплення і сказали, що коли папка бабу Ганю привезе, то хай мама трохи почекає, хай поки бабу віддасть їм, а коли вони з нею награються, то може тоді й труїти.

Від такої інформації волосся в мене стало сторчма, і я вперше в житті пожалів бабу Ганю й забажав, щоб вона таки залишалась у нас.

— А ти, — спитав я, — дозволяєш їм таке чворити?

— Я їх боюся, — сказала дівчинка, перейшовши раптом на українську мову. — І не здумай, Бога ради, їм розказати, бо вони мене вб’ють. У нас так склалося: вони живуть по собі, а я по собі. Мене папка любить, а їх мамка. Я їх не виказую, і вони мене не чіпають. Вони хочуть бути проститутками, а я порадошною…

— Ти молодець! — гаряче сказав я, позирнувши на неї захоплено. — Але як ти можеш з такими жити?

— Отак і живу! — по-дорослому сказала дівчинка, і її очі переповнилися слізьми. — Ти їх стережись! Бачу, що ти чистий мальчик, а оні грязнії, — знову перейшла вона на російську. — Ненавіжу їх всєх!.. Проклятоє мамашкино отродіє!..

Я був приголомшений. Досі мені здавалося, що обстановка в нашому домі цілком ненормальна: бабця настроєна супроти мами і баби Гані і навпаки, татко з мамою не спить разом, а з них усіх підсміюється, мене, крім татка, ніхто не любить, і я росту, мов бур’янець, але щоб було аж таке? Зненавидів себе, що піддався тим юним розпусницям і бридашно цілувався з ними, отже, робив із ними якісь недозволені речі, взяв участь у знущанні над бабою Ганею — все це давало підстави таки вірити цій меншій дівчинці, та й навіщо їй брехати — вона й справді серед них найкраща.

В цей час за нами щось загукало — на всі ноги бігли старші дівчатка.

— О нашем разговорі — молчок! — попередила менша.

— Ви шо от нас удралі? — спитала середня.

Після того, що почув, якось важко було дивитися на цих двох — вони відразу це помітили.

— Ти шо, наговорила на нас? — спитала старша в молодшої.

— Наговорила! — огризнулася люто та, і її личко стало ніби пацюче.

— Не слушай єйо, она у нас лгунья! — сказала середня і засміялася.

— А ви простітуткі! — ошкірилася менша.

— Ето она хочет тебя от нас отбіть, — сказала старша. — Но ми с нім уже целовались, і он наш. Правда, мальчік?

— Он чистий мальчик, а ви простітуткі! — знову люто сказала менша.

— А ти святоша! Карга!..

Мені хотілося провалитися крізь землю, або принаймні покинути їх і дременути геть, бо я зовсім заплутався. Але ми вже прийшли — це було якраз перед тим, як повернувся з роботи татко (мама вже нас виглядала), а я подумав, що бабці сьогодні не бачив цілий день, вона переховувалась у себе в хаті, і вирішив усе-таки до неї заскочити. Цей шляхетний мій порив був зумовлений тим, що я таки бажав од дівчат сховатися, багато чого хотілося передумати, але це вже станеться пізніше, бо зараз усамітнитися я міг хіба що в туалеті. Дядько Володя вже виспався, сів на розкладачці й чухав виваленого над паском лахматого живота, позіхаючи при тому так, що його рот став ніби чорна печера. Клямкнув, захопивши до рота й муху, чи комара, чи якогось летючого жучка, бо потім сплюнув спересердя і сказав цілком натурально, а не тим своїм жахнющим суржиком:

— А щоб ти здохло! І треба тобі летіти, коли я позіхаю!

Мама перла перед собою стола, винесеного з хати, побачила мене й дала розпорядження:

— Збігай спитай бабці, чи буде з нами вечеряти.

Отже, до бабці випадало йти конче, і я пішов, супроводжений іронічним поглядом меншої дівчинки, старша мені підморгнула й послала повітряного поцілунка. Я почервонів, як рак.

Мама недаремно запрошувала бабцю на вечерю — це був один із кардинальних у нашій родині пунктів погодження чи непогодження: бабця спиртного не вживала, їла не більше за мене, але за святковим столом з якоїсь там нагоди чи приїзду гостя сидіти любила. Отже, запросити бабцю на вечерю з нагоди приїзду дядька Володі, хоч він і не був бабці родичем, — це значило просити в неї миру; коли б вона запрошення прийняла, стосунки між обома половинами нашого дому вважалися б полагодженими, а коли б ні — це значило б, що бабця переходить від добросусідства в опозицію, або ж конфронтацію. Я ж був послом при цій дипломатичній акції, причому послом своєрідним: ми з татком тепер ніби й не посельці другої половини дому, а третя сторона — власне, посельці халабуди, а коли так, то мимоволі ставали посередниками між двома воюючими сторонами.

Бабцю я застав біля вікна; вона, бідолаха, як приклеїлася до скла (і зовсім за фіранкою не вазон проглядав, а таки бабця), то так і залишилася, притому була настільки захоплена спогляданням, що не почула рипу дверей, а може, й рипу дверей вона не чула, як цвіркунів і телефонного дзвінка? Я змушений був кашлянути, щоб вона таки зауважила невисокого й неповноважного посла моєї мами.

— А, це ти? — бабця трохи зніяковіла, бо я таки застав її за підглядинами. — Чого цілий день не заходив? Уже коли у вас гості, — вона промовила останнє слово з притиском, — то бабця з татком вам і непотрібні.

— Але ж татко на роботі, — здивовано сказав я, мала б про те бабця знати.

— По-моєму, він уже прийшов. А ти ж не був на роботі.

— Мама запрошує тебе на вечерю, — поспішив я виконати дипломатичне доручення.

— Мені нічого там робити, — гордо сказала бабця, але я твердо знав, це ще не значить, що вона на вечерю не піде. Просто їй потрібно почати в мене розпити.

— Тоді я піду скажу мамі, що ти не прийдеш.

— Чекай, — зупинила мене бабця. — Отак твоїй мамі срочно тра знати: прийду я чи не прийду. Шо, отой одеський махлер забере баберу?

— Він живе на п’ятому поверсі без ліфта, — виклав я головний аргумент дядька Володі. — А баба Ганя сама на п’ятий поверх не вийде.

— Хто тобі сказав? — здивувалася бабця. — Вона ще здорова баба. Це вона так придурюється, що больна, а насправді здоровша за мене. Та й молодша на десять літ. І живе він не на п’ятому, а на четвертому поверсі, і ліфт у нього є, я сама чула, бо ті байстрючки кричали: ліхт, ліхт! Це він вас дурить!

— Вони там бабу зачиняли в туалеті й чинили їй усякі капості, — виклав я ще один аргумент.

— Бо вона вредна баба, — сказала безапеляційно бабця. — Він не того не хоче її брать, а того, що вона жере, як у прорву. Таку прорву нагодувать — треба грошей, а він, той Володька, скупий, як чорт. Гроші, правда, в нього є, бо він махлер.

— Як так — махлер? — спитав я.

— А те, що навіть мама твоя не зна, де він робить. І баба Ганя не зна, хоч у них жила. Якась у нього секретна робота. Щось він там возить, а що? Спекулює, от що! Це такий дуросвіт, що дивиться на тебе, а очі — отако! — Бабця показала єдиний фокус, який робила безподібно: якось так повертала очима, що одне дивилося в один, а друге в другий бік. — Я таких людей не люблю. Люблю, щоб люди чесно жили. Я за свій вік копійки ніде нечесно не взяла.

— Звідки знаєш, що він нечесний? — резонно спитав я.

— Ти його не захищай, — зробила строгі очі бабця. — Чесні люди на машинах не роз’їжджають, як от ми. Чесні люди про свою роботу не огинаються казати. А цей Володька — махлер. Ти на його фізіономію подивися: за версту видно, що це бестія.

Чудово відав: бабці при її звинувачувальних промовах перечити не можна. Заперечувати бабці — це підливати олії в огонь, тож я й мовчав.

— Так і знала, що він бабуру не захоче до себе брати. Це такий, що любить узять, а не дать (дивно, тут бабця була однодумна з татком, той про дядька Володю таке саме казав). Це він приїхав, щоб ото поплакаться, розжалобити твого татка, напоїти його, а твій татко, як вип’є, то зовсім дурний робиться… Мабуть, я на ту вечерю піду. А то твій татко така кваша, в світі такого не бачила… Крім того, хай знають: я її в себе приписувати не збираюся.

Бабця підбила долішню щелепу під горішню: була незрушна в своїх негаційних намірах.

— А татко каже, що людей жаліти треба! — бовкнув я.

Оце й була ота олія в огонь, і я її вилив, може, й навмисне, бо чомусь мені не хотілося повертатися до тих дівчаток і дядька Володі. Я б ліпше посидів тут, хай би наслухався по зав’язку бабчиних злорічних просторікувань.

— Правильно сказав твій татко, — мовила вона янголячим голосом. — Але людей, не всіляку потолоч. Чи ця баба Ганя колись вам допомогла чимось? Ну, хоч би тоді, коли татко прибудовував незаконно свою половину. Чи вона хоч би рубля витрусила зі своєї кишені? Нє, треба було їй жерти, отак розпаслася, що тепер кроку ступити не може. Не може, а мо’, й придурюється. Розбахала собі жолудок, як відро, і попробуй у те відро насипати в день по три рази. Е, ти мені не говори! Дітей порозпихала по чужих кутках, а сама жерла і телевізора дивилася… Та ти її тут не бачив ні разу, доки не прикрутило. Твоя мама тоже не з маслом, по гуртожитках тягалася, поки того лобура, твого татка, не окрутила. А їй, коли була мала, бабера ні разу цяцьки не купила. А татка твого тільки для того, щоб картоплю їй копав, кликала. А нам ні картоплини не дала. Раз продала, але по базарній ціні, плюс за транспорт. Ну, нехай, та картопля була непогана, але що тобі відпало б, коли б рідній дочці тієї картопельки трохи задурно дала? Нє, їй тра було свої тельбухи напихати, а теперички їй ходить важко, теперички їй ноги болять. Ох, ох! — Бабця закотила очі, була вона в нас артистка, і захитала головою. — Людей тра жаліть, правильно твій татко сказав, але не таких!

Я трохи скис; ні, не треба було мені заводити бабцю. Те, що вона мені сказала в своїй пристрасній промові, яку виголосила, не затинаючись, не було мені невідоме: чув оце не раз і не десять, та й бабця, коли їй приходило бажання повітійствувати, повторяла її слово в слово, бо таки добре її затвердила. Мені завжди при цьому ставало смутно, одне через те, що важко вдесяте чи всоте слухати одне й те ж, але більше тому, що, зважаючи на певну гіперболізацію, бабця все-таки казала правду. Все було, про те говорила не тільки бабця, але й мама з татком, але без такого солодкого упоєння, з яким проголошувала бабця. Ні, таки треба було мені від бабці тікати: бути слухацькою аудиторією для її ораторських вправ — радість невелика. Але я знав, що на мене там, надворі, чатують дівчатка, які, очевидно таки прагнуть продовжити гру в чоловіків та жінок, тож коли я про те думав, холодний піт у мене на чолі виступав, хоч і цікаво було мені те неймовірно. Водночас виникав у мені якийсь недовідомий страх, і саме цей страх мною зараз верховодив. Я міг би піти погратися з тією молодшою, яка напевне не чинила б на мене такого наступу, як старші, але тоді старші почали б мені мстити, а що вони здатні до всяких капостей, я не сумнівався: згадати б історію з голками, коли і я змушений був вестися ганебно. Ні, ліпше слухати бабцю. Але поки я отак міркував, бабця знову приклеїлася до вікна, зовсім мене не соромлячись, та й навіщо, адже я її за підгляданням уже застав.

— Бачиш, і баберу садять за стола, — сказала. — І нічого, йде, ще й швиденько. Це що, той махлер горілку привіз чи ви купували?

— Татко не знав, що він приїде, — мовив я. — Мав бути в кінці тижня.

— Ну, ясно, йому тра впоїти твого татка… Не поскупився. Ти там дивись за татком і не давай йому впиватися… Бач, скільки наготувала мама твоя, такого принца приймає, могли б і картоплею обійтися. Кажеш, не знали, коли приїде, а наготувала, що полк можна нагодувать…

— Це мама потому варила, — пояснив я. — Коли приїхав…

— Цілий свій виводок привіз, — мовила бабця. — Це для того, щоб сказать: нема в нього місця в машині для бабури. Значить, він не збирався баберу забирать.

Помічення було блискуче. Баба Ганя могла б уміститися хіба б на задньому сидінні, тоді для трьох дівчаток і справді не було б місця.

— Ти з цими дівчатками не гуляй, — сказала строго бабця.

— Чого б то? — нещиро здивувався я, бабця інколи виявляла чудеса проникливості.

— Це ж вони тебе підбили, щоб колоти бабу Ганю голками?

Я запалав, як піон, бабця й таке доглянула.

— Вони, — мовив пошепки і ще більше засоромився: виходило, що виказував своїх спільниць. З другого боку, що це за виказ, коли бабця все бачила, та й правда це була.

— Не роби такого більше, — мовила бабця лагідно. — Негарно це! Вона погана баба, але такого не роби!

— Не буду! — пролепетав я. — Так ти підеш на вечерю?

— Не знаю, що його й робить. Іди, я зараз вдягнуся…

Ну, раз бабця збиралася чепуритися, значить все гаразд.

Вона вдягне нову сукню, підпудрить обличчя — мир у двох частинах нашого світу буде збережено. Правда, бабця вагалася. Тому й сказала таку трохи загадкову фразу:

— Не кажи, що я певне прийду. Хай починають без мене, я ще подумаю.

Застілля в нашому дворі відбувалося нечасто, але це, як і спільна поїздка на цвинтар, по-своєму з’єднувало нас, бо ми тоді й справді відчували себе єдиною родиною. Правда, відколи в нас з’явилася баба Ганя, разом не сходилися. Зрештою, це не було сімейним святом, а тільки вечеря в честь приїжджих гостей. Я вийшов на наш двір; під дубом стояв уже стіл, застелений білим обрусом, на ньому світилися пляшки зі «Столичною» — на етикетках була купа медалей, стояла в мисках їжа, мама ще розставляла тарілки, а старша дівчинка розкладала ножі й виделки.

— Бабця прийде? — спитала мама.

— Прийде, — відповів я. — Але сказала, що можете починати без неї.

— Чого ж, ми її почекаємо, — відказала мама, і я знав чому: це значило, що ми бабцю шануємо, а отже, хочемо жити з нею у мирі.

За столом поки що сиділа тільки баба Ганя, могутня, велетенська, ціла гора, вона звела на мене холодцюваті, трохи банькаті очі, і рука її потяглася до палиці.

— Це ти, капосний, колов мене голками? — спитала дихавично.

Я злякано відскочив до мами.

— Наказаніє мені з цією бабою, — сказала мама. — Що ти собі втелющила в голову?

Баба Ганя засопла, і рука її відпустила голівку палиці, старша й середульша дівчатка захихотіли, а менша матилялася на гойдалці.

— Ето, тьоть, не он, — сказала ота менша. — Ето, тьоть, тє дєвкі!

Мама сторопіла.

— Ви що, дівчатка, чіпали бабу Ганю? — спитала зчудовано.

Старша й середульша були незворушні, як богині.

— Ето она болтаєт, — сказала старша. — Ана всіда на нас нагаваріваїть…

Татко з дядьком Володею стояли біля самого дуба, ближче до халабуди, і про щось балакали. Здається, дядько Володя розповідав таткові, що в нього на дачці гарно вродили яблука.

— В мене там з п’яток яблунь, но хороші. Я їх підкопую, гляджу, часом поливаю, як времня випаде, родять як закадишні.

З татком дядько Володя язика не ламав, а говорив майже чисто, хоч часом вставляв вульгарні словечка, як оті «закадишні яблуні». Здається, дядько Володя перед татком трохи запобігав; татко ж ніколи й ніде інакше, як українською, не говорив. Він позирав у бік столу з певним нетерпінням, очевидно, за ним сьогодні й справді треба було стежити — бабця мала тут рацію, і чинити це міг тільки я, бо тільки мене татко й міг послухатися. Але я сьогодні зовсім не мав бажання бути його сторожем, окрім того, він, здається, переживав такий момент, коли на нього і я навряд чи міг уплинути.

— Чого ви там возяєтеся? — спитав він у мами.

— Бабці іще нема, — спокійно відказала мама. Татка це заспокоїло: бабця у нас прошена, і на це треба було зважати.

— Дачка в мене, правда, на курячих ножках, — сказав дядько Володя. — Літній домик. Ну, для того, щоб лопату, граблі покласти; розкладуха там у мене, якусь ніч переспати можна. Но отоплєнія нема…

— А в мене дача тут, — сказав татко.

— Да, хароше тут місце, уютне, — сказав дядько Володя, позираючи на зарослі бур’яном купи сміття. В глибині цих бур’янів, як завжди, горлали п’яниці — здається, в карти різалися.

— Чув, як мене оті блатні злякалися, — засміявся дядько Володя й розповів історію зі своїм «костюмчиком» і як його прийняли за міліціонера. — Я такий костюмчик собі спіцяльно справив.

Але татко чомусь із того інциденту не сміявся.

— Покликав бабцю? — спитав він мене.

— Сказала, щоб починали без неї.

Татко блиснув окулярами, сплюнув і вийняв сигарети: чудово знав, що коли вони й справді сядуть за стіл без бабці, та не вийде, а це значило б, що почався черговий спалах ворожнечі між мамою та нею.

Баба Ганя озирнулася, чи хтось за нею не стежить, і схопила величезною пухкою рукою котлету та й ковтнула її, як жаба муху. До мене підступила старша дівчинка і вщіпнула мене в сідницю.

— Када оні бухн'yт, — прошепотіла, — смативайся. Будєм іграть…

Я хитнув, і старша дівчинка, ніби янгол, підійшла до моєї мами і спитала, чи не треба ще щось допомогти.

— Ох, хліб! — схаменулася мама. — Збігай там на кухні порізаний.

— Мальчік, іді сюда! — гукнула мене молодша дівчинка. — Разкачивать міня будешь!

Я змушений був піти, хоч молодша дівчинка й без розкатки чудово гойдалася; краєм ока помітив, що баба Ганя схопила другу котлету і так само блискавично її ковтнула.

— Шо тобі Свєтка сказала? — спитала пошепки молодша дівчинка, коли я взявся за гойдалку, щоб її розкатати.

— Нічо! — мовив я. — Щіпнула тільки мене.

— Ето она любіт, — сказала дівчинка. — Ти з ними не ходи, оні тебя стидному будут учить…

— Звідки знаєш? — спитав я здивовано.

— Я своїх сестер знаю, — сказала дівчинка. — Оні ж простітутки. Хочеш, удіром од них всіх і где-то спрачемся?

Я згодився й на це, бо не хотів устрявати в їхню ворожнечу. Зрештою, якось, може, й викручуся. Цікаво, що молодша дівчинка старалася говорити зі мною по-українському, але цілком жахливо. Зрештою, мені було приємно, що вона якось пристосовується, тоді як старші просто мною командували. Може, й справді ліпше сховатися десь із цією дівчинкою, бо ті аж надто нахраписті. Принаймні вона знає, як їм протистояти, адже постала сама супроти двох.

У цей час до мене з-за спини нечутно наблизилася середульша — Лєнка.

— Мальчік, — прошипіла вона. — Уйді от нєйо. Ти наш!

Я аж підскочив, але Лєнка уже спокійнісінько відходила геть; до речі, в цей час з’явилася з-за рогу хати урочисто-спокійна бабця. Вона була у святковій своїй старечій хламиді, а обличчя підпудрила.

— Це ви мене чекали? — спитала вона смиренно. — Я ж передавала Толиком: починайте без мене.

— Ходіть, діти, їсти, — гукнула нас мама, і ми пішли з молодшою дівчинкою до столу. Апетиту я зовсім не мав і міг би за стіл не сідати, але де тоді подітися?

Менша дівчинка сіла біля мене зліворуч, а справоруч вмостилася старша. За столом забалакали, а старша використала цей момент, щоб шепнути мені:

— Не смєй нам ізмєнять! Іначе худо будєт!

Менша при цьому потисла мені руку: нахиляла-таки, щоб я зрадив отих двох. У мене в роті стояв такий присмак, ніби я розжував тухлу насінину.



предыдущая глава | Привид мертвого дому. Роман-квінтет | cледующая глава