home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement





12


Дядько Володя від’їхав зі своїм виводком, як і казав, уранці. Прокинувшись і прийшовши під дуба, де мама розкладала сніданок, він сповістив, що йому зле спалося, що хтось його машину пробував штовхати, і у двері шкробало, а коли він схоплювався, від машини розбігалися якісь тіні, а коли вискакував назовні, довкола нікого не було. Потім довго не міг заснути, а коли засинав, знову починалося все спочатку.

— Це ти вчора перебрав, — сказав добродушно татко, він уже біг на роботу й не мав коли вислуховувати романтичні нічні пригоди дядька Володі.

— Не знаю, — мовив дядько, — як я й за рулем висиджу.

— Побудь ще день! — запропонувала мама, а бабця, яка нагодилася на цю розмову, аж очами блиснула — їй увіч не хотілося, щоб гості затримувалися. Другий, хто того не бажав, був я: з жахом думав, що було б, коли б ці дівчатка ще й на сьогодні тут залишалися. Дядько Володя, однак, залишатися відмовився, бо в нього, мовляв, не відпустка, а відпросився з роботи.

— А мені здавалося, ти у відпустці, — сказала мама.

— Ну да! Я відпросився на пару днів по телеграмі! — сказав дядько.

— Как смєшно папа г’рит по-украінскі, — пропищала старша дівчинка, і вони всі три захихикали.

Баба Ганя вже також сиділа за столом, але якась понура.

— То це ти мене тут покидаєш? — спитала в сина.

Дядько Володя поморщився, але не сказав нічого. Я сидів од дівчаток окремо й намагався на них не дивитися, хоч добре відчував: вони на мене аж лупляться. Татко тим часом побіг на роботу, потиснувши руку дядьку Володі.

— Звиняй, шо не можу у вас довше побуть, — сказав дядько. — Ну й голова тріщить!

— То, може, похмелишся? — спитала мама.

— Нє, ніззя. Я за рульом, — поважно сказав дядько Володя.

Ми вийшли з-за столу, молодша дівчинка підійшла впритул до мене й прошепотіла:

— І напрасно ти вчера со мной не остался. Я била би нєжная, а тє двє дурочки билі груби.

Я аж кинувся на те слово, виявляється, сестри їй усе про мене розказали.

— Дурачок! — сказала Таня, задерла кирпулю й відійшла.

Очевидно, мала рацію, я був не тільки «дурачок», а й бельбас. Видихнув із себе повітря і відійшов до гойдалки, цього разу порожньої — палали мені щоки.

Але це була ще одна моя помилка. Бо до мене відразу ж підскочили старша і середульша дівчатка, середульша затулила мене від дорослих, а старша боляче щіпнула мене в сідницю.

— Ти, мальчік, імпотент! — сказала середульша. — Я вчєра своїми глазамі віділа.

Вони зареготали й покинули мене, уже зовсім звареного; до речі, це було слово, якого я не знав, але розумів, що воно дуже й дуже образливе.

Більше дівчатка на мене ніякої уваги не звертали, вони весь час між собою шепотілися (притому всі три) й посміювалися, але я намагався на них не дивитися. «Господи, — молився я. — Хай би вони швидше їхали!»

— Мене твій знову цієї ночі бив! — заявила мамі баба Ганя. — Все тіло в мене в синяках!

— Ну, що ти мелеш! — зірвалася мама. — Він і в хату не заходив.

— Ти спала, — вперто вела своєї баба. — А він тихенько зайшов і бив мене палкою.

Бабця підтисла долішню щелепу під горішню, постояла, постояла і раптом зникла, ніби її й не було.

— Ти, мамаша, свої фантазії брось! — строго сказав дядько Володя. — Скажи спасібо, шо тут тібя приютілі. А ти на ніго наговарюваїш!

— Я хочу додому! — вередливо сказала баба Ганя й заплакала. — Мене тут колять голками і б’ють палицями… Може, я оце й піду? Не знаю, правда, чи дійду.

— Піди, піди! — сказала сердито мама й бахнула перед матір’ю тарілку, повну картоплі з трьома котлетами — з того, що ми не доїли, хоч за столом баба Ганя вже начебто й снідала. Дівчатка зареготали на повний голос. — Недовго тобі й іти, сімдесят кілометрів.

— Може, якось і дійду, — сказала невпевнено баба Ганя. — Не знаю!

— Сиди спокійно, мамаша, і єш! — строго сказав дядько Володя. — Ти мені там кислячку не дістанеш? — спитав у матері.

Мама пішла в хату і за мить винесла череп’яного кухля з кисляком чи кефіром. Дядько припав до нього з пожадністю, видув усе, крякнув і підхопився на ноги.

— Собірайтєсь, дєвочкі! — сказав по-діловому. — Пора в дорогу!

Дівчатка побігли до машини, навіть не попрощавшись, а баба Ганя й оком до них не повела, пожадно переправляла картоплю з котлетами до рота, затравлено навсебіч озираючись, ніби боялася, що їжу від неї можуть забрати.

Отже, проводжали дядька Володю і його виводок лише мама та я. Власне, я тут був не в рахунок, бо стояв і дивився звіддаля, аж від гойдалки, а до хвіртки й не підходив.

— Пока, Вітя! — гукнув дядько Володя. — Слєдующий раз, я тібє ружжо привезу.

Мені навіть стало трохи смішно: чи не те саме, що привіз і цього разу.

— Він не Вітя, а Толик! — поправила мама.

— Ти смотрі! — сказав дядько Володя і більше на мене уваги не звертав.

Отже, проводжала брата тільки одна мама. Вона опинилася біля хвіртки й помахала рукою. Машина рвонулася з місця, і за мить її не стало. Мама поверталася від хвіртки, втираючи око, невіть-чому була розчулена; зрештою, вона завжди розчулюється, коли з кимось прощається.

— Охо-хо! — зітхнула вона й пішла в хату.

Я вирішив проскочити в хату й собі, поки там немає баби Гані, хотів узяти потрібну мені книжку. Але не остерігся, проходив біля баби Гані надто близько, і вона раптом підхопила палицю й гримнула мене нею по спині:

— А не колися голками, паскудо, бо я тебе уб’ю! — прошепотіла вона.

Я зарепетував, з хати вискочила мама, а, дізнавшись що сталося, почала на бабу Ганю верещати. Та сиділа за столом непорушно, з кам’яним обличчям і ніби не чула ні криків до себе, ні докорів.

— Як мені хочеться додому в село, — сказала вона, коли мама на хвилю замовкла. — Там би мені лучче було.

Я побачив за фіранкою бабчине обличчя, долішня її щелепа була підбита під горішню. Все поверталося на круги свої, отож я побрів у халабуду, щоб сховатися там і вволю виплакатися.



предыдущая глава | Привид мертвого дому. Роман-квінтет | Finale