home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement





Finale


І наше життя покотилося як звичайно. Баба Ганя сідала в коридорці, заповнюючи його всього, і я завжди відчував жах, коли пробирався повз неї — все мені здавалося, що огріє мене палицею. Наш кіт, той узагалі перестав навідуватись у хату, а переселився до бабці, але, по справедливості сказати, після того, як мама бабу люто висварила, та вже мене не чіпала, але завжди, коли я заходив у хату, рука її тяглася до палиці, пальці спазматично стулялися, а холодні порожні очі наливалися ненавистю — баба Ганя увіч мене ненавиділа, хоч я тільки раз супроти неї провинився. Ненависть же її до кота зрозуміти було важче, той проти неї не завинив нічим; кілька його спроб зайти в хату, кінчалися тим, що бабина палиця блискавично злітала вгору, і кіт із жахом сахався на вулицю. Мама пробувала захищати й кота, але безрезультатно. Тато спробував прочитати бабі Гані лекцію про потребу милосердного ставлення до живої природи, але яблучне вино, яким він себе для таких лекцій надихав, цього разу натхнення принесло мало, а може, баба просто його не слухала. Зрештою, настав момент, коли вино вичерпалося, і татко свої миролюбиві й гуманістичні лекції бабам читати перестав. Може, тому, обстановка в нашому домі стала напружена: бабця гостро посварилася з мамою, бо не тільки рішуче не захотіла прописувати в нас бабу Ганю, а й нагадала мамі про її непевне становище, як таткової жінки й особи тут не прописаної. Мамі ж доводилося щотримісяця їздити в село за бабиною пенсією, і вона все частіше почала виймати з кишені халата інгалятора і з присвистом з нього вдихала. Їй було неймовірно важко кудись їздити, тож спробувала послати з цією місією татка. Той поїхав охоче, але після того не приходив додому два дні, а коли прийшов, то нагадував облізлого кота Тюніка, який був у нас раніше і який загинув від надмірної пристрасті до валер’янки. Татко грошей не привіз ані карбованця, і його ледве не вигнали з роботи за прогули — більше татко мамою у відрядження не посилався. Цікаво в цій ситуації те, що татко зі своїх зароблених грошей не пропивав ні копійки і акуратно вручав усі гроші мамі в день получки; що ж до бабиної пенсії, то, очевидно, вважав, що це так звані «дурні гроші», отож і зволив розпорядитися ними по-своєму. Таким чином, бабця з мамою не балакали й не ходили одна до одної, бабця мала від того ту недогоду, що не могла сама прати. Але до неї почала вчащати богомільна старенька Велігорська, яка згодилася відносити бабчину одежу й постіль у пральню, але натомість бабця мала вислуховувати релігійні проповіді Велігорської на користь католицької церкви. Бабця була, як і Велігорська, католичка, але костьолу не відвідувала років із двадцять п’ять. Мама зненавиділа Велігорську за її добродійну діяльність, бо вважала, що, коли б не та стара карга, як нечемно називала вона Велігорську, бабця не витримала б так довго облоги й бабу Ганю в себе прописала б в обмін на послуги з пральнею, але бабця в цьому змаганні виграла, може, й через те, що ніяких законних підстав прописувати в нас бабу Ганю не було, адже вона бабці зовсім не родичка. Релігійні проповіді Велігорської, однак, на бабцю мало вплинули, бо коли я заходив до неї, то вона виливала на мою маму й бабу Ганю стільки неблагочестивих слів, що мені аж жаль стало Велігорську. Але Велігорська мала ту винагороду, що раз на Спаса витягла бабцю до костьолу (для цього було замовлено таксі), з нею ув’язався і я; бабця в костьолі щиро помолилася, посвятила яблука з нашого саду, і це стало для татка сигналом, щоб почати крутити ті яблука на сік, що він робив з великою віддачею. Бабця ж вийшла з костьолу вмиротворена, лагідна, сказала, що добре було б охрестити в костьолі й мене, бо я росту бузувіром, але я вирішив і далі рости бузувіром, хоч під час служби із захопленням їв витрішки — потрапив-бо туди вперше. Ми приїхали додому також на таксі, і бабця миролюбно заговорила про щось незначне з мамою, та на її миролюбний захід відповіла тим-таки, вони помирилися, але і мама, й баба Ганя залишилися й далі жити в нас непрописані. Татко був зайнятий крученням яблук, я йому посильно допомагав, нарізуючи ті яблука на дольки, і в нас установилася ідилія. Ідилію цю порушила баба Ганя, бо раптом ніби зі сну пробудилася, знову почала «оброблятися», за що мама на неї люто кричала. Тоді баба Ганя з натугою сама спустилася з ґанку й подалася, ледь переступаючи, до бабці, що неймовірно мене здивувало, адже бабця вважалася ніби ворогом баби Гані. Баба влізла до бабці в хату, а що подія це була немала, то я побіг за нею слідом, — стала серед бабчиної кухні й почала хитатися, готуючись гримнутися на підлогу. Я наспів учасно, підставив бабі стільця, і вона звалилася не на підлогу, а на стільця, аж той крекнув і затріщав, але бабу Ганю витримав. Тоді баба заплакала й поскаржилася бабці, що мій татко її знову набив, а я знову поколов голками, що було явним наклепом, при цьому вона невдячно не врахувала, що це я підставив їй стільця, аби не впала, бо бабця і не збиралася цього чинити. Баба заявила, що вона хоче піти до себе в село, бо тут їй не дають жити і морять голодом. Бабця сіла на стільця навпроти і почала лагідно бабу втішати, резонно кажучи, що дорога до села далека і навряд чи вона туди добереться, що їй треба миритися із зятем, тобто з моїм татком, і дочкою, бо старість — не радість. Сказавши це, бабця підбила долішню щелепу під горішню й замовкла, а баба Ганя знову почала оповідати, як їй болить усе тіло, і це тому, що її побив мій татко. Потім вона почала згадувати своїх покійних родичів, бо вони почали останнім часом до неї з’являтися, але тих родичів я не знав. Сказала, що останнім часом сняться їй саме покійні, отже, очевидно, й сама вмиратиме, хоч їй цього страх як не хочеться — баба Ганя знову заплакала. Бабця на ту мову строго зауважила, що Бог створив так (раніше Бога бабця згадувала вельми рідко, вона, як і я, була продукцією атеїстичного виховання), щоб людина не знала свого смертного часу — і це велике благо. Отож не треба думати про смерть, бо тим самим її начебто кличеш до себе.

— А я от не боюся вмерти, — похвалилася бабця, — і до мене ніякі покійники не приходять. А ви ж набагато молодша за мене.

Це був тонко вирахуваний «підкол» — бабця погоджувалася з тим, що той, до кого починають навідуватися покійники, має вмерти, а от вона, слава Богу, ще вмирати не збирається. Але такі тонкі речі не доходили до баби Гані — після тих відвідин, коли до бабці забігла мама й забрала звідти матір свою, бабця зневажливо сказала мені:

— Ти подиви! Вона учителькою була, але зовсім не знає мови. Як вона тих нещасних дітей учила? — Сама бабця розмовляла досить чисто і навіть пишалася з того.

Але мама прийшла за бабою потім. Поки що розмова тривала. Баба Ганя знову згадала покійних родичів, а тоді й замовкла, широко розплющивши очі — щось їй там думалося чи ввижалося.

— Може, я у вас тут ляжу? — спитала раптом, і бабця так була уражена, що аж беззубого рота розтулила, що з нею траплялося рідко, адже зубів у неї не було, і вона про це завжди пам’ятала.

— Скоч-но, Толику, до мами, — наказала вона коротко. — Хай її забере.

Я скочив, і мама бабу Ганю забрала, але відтоді та не раз чвалала до бабці, сідала в неї, і вони в такий спосіб, як оце оповів, балакали, очевидно, баба Ганя знайшла в бабці свою сповідницю, що мене, зрештою, не переставало дивувати. Завершувалися ці візити завжди однаково, тобто баба Ганя просила дозволу в бабці прилягти, а це значило, що треба її звідси забирати. Коли мене під рукою не було, бабця тричі стукала в стінку, і мама незмінно на той стукіт з’являлася.

Але якось баба Ганя вирішила з нашого обійстя піти. Спустилася зі сходів, але не завернула до бабці (я сидів у цей час у шезлонгу і читав Фенімора Купера, захоплюючись неймовірними пригодами Звіробоя), а подибала просто до хвіртки. Відчинила її (я вже не читав, а пильно за нею стежив) і вийшла на вулицю. Стала й довго стояла, дивлячись на гори сміття й буйно порослі бур’яни, в глибині яких галасували п’яниці, а тоді подалася стежечкою між ті купи. Але далеко вона не зайшла, бо раптом похитнулася й сіла на одну з менших куп, підімнувши під себе розкішного куща лободи. Я гукнув маму, і та, охнувши і чортихаючись, побігла до втікачки.

— Чого пішла з двору? — пронизливо закричала, аж у бур’янах звівся один із п’яниць, здається Людиноподібний.

— Не чіпай мене, — спокійно сказала баба Ганя. — Ти ж викинула мене на смітника.

— Горе ти моє! — крикнула мама й почала підіймати з бур’яну бабу Ганю. — Ану вставай!

— Нє! — сказала баба Ганя. — Ти викинула мене на смітника, я тут посиджу й повернуся в село. Там мені буде лучче.

Ясна річ, мама не могла підняти бабу, п’яниць для цього їй гукати, певне, не хотілося, татка не було, бабця для підйомних робіт не годилася, отже, мама заплакала й спитала жалібно:

— Ну, чого ти мене перед людьми ганьбиш? Я тобі годжу, як болячці, а ти мене ганьбиш. Хіба я викидала тебе на смітника?

— Ну да, — спокійно відказала баба Ганя. — Тут мені й місце.

Тоді мама махнула рукою, втерла хвартухом сльози, вийняла інгалятора, дихнула з нього й пішла додому, а баба Ганя продовжувала сидіти на смітнику і вже, певне, уявляла, що їде в село, а будяк, котрий біля неї ріс, мабуть, уявився їй люб’язним співподорожником, бо вона почала скаржитися будякові, як їй важко жити на світі, як їй болить усе тіло, бо зять, чоловік її дочки, щодня б’є її палицями, а те мале гаденя (тобто я) коле її голками, і вона б залюбки те гаденя зачавила, коли б більше мала сили в руках. Я все це чув, бо покинув читати Фенімора Купера й проліз через кущі ближче до баби, сховавшись у заростях, мені було зовсім не смішно, що вона отаке варнякає, я смутно подумав, що ми в цьому домі усі страшенно самотні: і татко, і я, і мама, і баби, але водночас нероздільно одне з одним зв’язані, що нас розділяють прозорі, але непробивні стіни, але саме ці стіни й зводять споруду нашого дому, і в цьому є якась не зрозуміла мені, нерозумна, але дивна рація. А може, я тоді ще не міг так мудро думати, може, так думаю зараз, відтворюючи ті давно виблідлі сцени, але щось таке подібне відчував, тому я, давлячись їдкою тугою, раптом вийшов із кущів й безбоязно підійшов до баби Гані, покірно став перед нею й мовив, опустивши голову:

— Бабо Ганю! — сказав я. — Вдарте мене ще раз палицею, але встаньте і йдіть додому.

Баба дивилася на мене трохи банькатими, холодними й порожніми очима, ніби я був такий малий, що й не помічала мене.

— Чуєте, що я сказав, бабо! — мовив я твердіше.

Тоді баба Ганя потяглася до палиці, але не підняла її. Вона заплакала й сказала:

— В мене немає дому. І це я вже назовсім викинула себе на смітника.

Тоді з двору вийшла бабця. Стояла якийсь час, підбивши долішню щелепу під горішню.

— Чого це вона там сидить? — спитала гостро. — І що це за фокуси?

— Каже, що викинула себе на смітника, — мовив я.

Бабця пирхнула, ніби хотіла засміятися.

— І давно вона тут сидить?

— Та нє, — сказав я. — Мама не змогла її підняти.

— Чого ви тут сидите? — спитала гостро бабця.

— Йду додому, — сказала баба Ганя. — В село.

— Але ж ви сидите, а не йдете, — мовила бабця. — І хіба ви не знаєте, що вашу хату продали?

Баба Ганя подивилася на бабцю з якимось жахом.

— Ну да, — сказала бабця з осолодою. — Нема більше вашої хати. Її продали на знос… Тепер ваша хата тут.

Баба Ганя дивилася на бабцю з тим-таки жахом, вуста її затремтіли.

— А ти чого стоїш? — прикрикнула на мене бабця. — Біжи в двір! Вона сама прийде! Ніде не дінеться.

— Поможіть мені встати, — попросила баба Ганя.

— Ну, я вам не поможу, — мовила бабця. — Бачите, які в мене руки?

Вона простягла руки, вони в неї трусилися.

Тоді баба Ганя почала кричати своїм жахливим, як єрихонська труба, голосом:

— Люда! Люда! — мені, однак, здалося, що баба Ганя кличе не мою маму, а людей взагалі. — Люда! Поможи мені встати! Вони мене тут уб’ють!..


предыдущая глава | Привид мертвого дому. Роман-квінтет | cледующая глава