home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement





5


Колізія з молодичкою для моєї оповіді непотрібна. Але цю паузу я використовую для переходу, щоб знову повернутися в минуле, вдатися у ще одну ретроспекцію, без якої наша історія не може рухатись далі… Через рік після описаної тут зустрічі однокласників Сиротюк прислав братові розпачливого листа. Що ж сталося?

— Жінка склала його книжки, — оповідав брат, — і запхнула в комірчину, зваливши все у купу. «Це доки не винесеш цього мотлоху з хати, — поставила вона ультиматум, — поки я всього не попалила». Замість книжок на звільнених полицях шафи було поставлено чарки, сервіз, кицьки, цяцьки і всілякий, на думку Сиротюка й мою, непотріб, котрий має мелодійну назву «кришталь».

— Що вчинив Сиротюк?

— Написав мені розпачливого листа — це раз, — сміючись, розповідав брат. — А по-друге, приніс кілька дощок і збудував у тій комірчині охайні полички.

Війна в домі Сиротюка була «мікро». Настільки мізерна, що про неї, може, й не варто було б писати. Але про неї потрібно писати, бо всі оті «мікровійни» руйнують людську душу. Я захистився від них в особливий спосіб: жінки мого порогу не переступають. Мені не потрібно йти на смішні компроміси, не треба нікому писати розпачливих листів — мене воює, однак, і часом звойовує самотність, але «мікровієн» я ні з ким не веду. Я в цьому світі чоловік маленький, працюю в шкільній бібліотеці і вряди-годи пишу оповідання. Маю змогу відгородитися від світу бар’єром, за яким товчуться шкільні шибайголови, але вони товчуться біля того бар’єру тільки в час перерв і трохи після уроків. Учителі заходять до мене тільки за ділом. Робота в мене жіноча — це так, але я маю на неї право хоч би тому, що ліва нога в мене коротша за праву. Коли чоловік ходить накульгуючи, йому мимоволі віддають знаки зовнішньої уваги, принаймні звільняють у трамваї місце, а в метро, де прісний голос застерігає, що в них, тобто в метро, прийнято уступати місця жінкам та дітям, старим та інвалідам, я можу дивитися на тих, хто стоїть, телячими очима. Дивитися на ближніх телячими очима — це не значить поважати їх, але нічого іншого мені не залишається. Отож коротша ліва нога творить мені сторожову службу: до таких, як я, тобто людей з ущербом, і ставлення інакше; принаймні нікому нема до мене діла. Грошей я заробляю мало, а кошти для придбання цінних книжок здобуваю за допомогою цілої системи маніпуляцій: щось із свого добра продаю, щось вимінюю, десь натраплю на тих дурних, котрі ставляться до книжок, як Сиротюкова жінка, — слава Богу, що вони у світі є!

Як же відповів на того розпачливого листа мій брат?

— О! — розповідав він зі сміхом. — Я послав йому двадцятитомного Франка, який мені вже непотрібний, бо передплатив п’ятдесятитомника.

Сиротюк був зворушений до глибини душі. Річ у тому, що його зарплата контролювалася жінкою; він мав приносити додому математично точну суму двічі на місяць, і при такому контролі викроїти щось для себе було нелегко. Сиротюк удавався до хитрощів невеликих. Бувши столяром (після описаної історії він заклявся сідати за кермо), брав сякі-такі замовлення, про які жінка знала, але сконтролювати, скільки чоловіку за те платять, не могла, що й стало, здається, єдиною причиною того, що характер її почав безнадійно псуватися. Саме в такій психологічній ситуації у Сиротюковій голові зародився план, який шляхетним аж ніяк не назвеш. У тому розпачливому листі, про який ідеться, він слізно просив брата конче приїхати до нього, бо з листа довідався, що мій брат збирається йти у відпустку — йому треба про щось конче важливе порадитися, бо в нього в житті наступив такий момент, що він почав сумніватися: жити йому чи не жити. Що він після того, як жінка викинула з кімнати його книги, відчув повну незахищеність, власне, відчув, що в нього немає дому. Залюбки покинув би все напризволяще і приїхав би в Житомир, але в Житомирі немає де зачепитися, бо корені житомирські всі обірвані. Можна було б, писав Сиротюк, завербуватися, але після всіх пригод, що з ним траплялися, відчуває непояснимий, майже містичний жах, коли подумає, що опиниться між чужих людей. Але всього, писав Сиротюк, в листі не напишеш, отож у нього єдина надія, щоб мій брат приїхав до нього хоч би на тиждень, інакше він збожеволіти може.

Брат по дорозі до Сиротюка заїхав до мене в Київ і дав мені прочитати ту епістолярію. Про приятелевий план, химерний і досить підступний, він довідався згодом; до речі, той план не був моєму братові неприємний — єдине, що вразило в тій історії брата, що Сиротюк повівся дещо підступно.

Кожен чоловік у цьому світі по-своєму самотній, навіть той, хто вдає із себе такого собі патентованого оптиміста. Самотність — це постійна присутність біля людини особливої порожнечі, якогось шматка неживого простору. Часом мені здається, що самотність — це наглий нагад про конечність існування в цьому світі, і хоч я перед цим не раз похвалявся тобі, читачу, що мені любо в парубоцькій «норі», що я не маю особливого потягу до спілкування з іншими людьми — це тільки півправди, бо друга півправда — повне заперечення цьому. Отож потреба в родині й дітях — це потреба здолати біля себе отой неживий простір, заселити його, оживити, ояснити — що може бути ліпшого! Тобто людина прагне своє життя згармонізувати. Але вже в самій цій ідеї, в боротьбі з мертвим простором біля себе, з’являється інший мертвий простір, який наше святе поривання вбиває. Отже самотнім себе може почувати й батько багатодітної родини, людина в юрбі, істота в карнавальному гульбищі, самотньою людина може себе почувати, люблячи іншого і навпаки, в «норі» можна від самотності звільнитися. Отже самотність — це особлива порожнеча, яку годі збороти, бо людина — істота, котра мріє про тлум, водночас бажаючи із того тлуму якнайшвидше вирватися. Робінзон Крузо, думаю я, не міг би жити так довго на своєму острові, коли б не мав надії повернутися у світ живих людей. Всі ми в цьому світі Робінзони Крузо, але не всі мають надію у світ людей повернутися. Отож, чи людина ти із суспільною живинкою, міркую я, яка приваблює до себе інших (мій брат), чи людина «нори» (я) — всі ми по-своєму хворі на оцей мертвий біля себе простір. Але всі ми навчилися бороти його, призвичаїлися, як призвичаюється людина до смерті; всі ми знаходимо рівновагу — отой особливий стан спокою й гармонії, що його з геніальною проникливістю проголосив мій улюблений поет Євген Плужник. Я читаю його вірші, як читали колись віруючі Святе Письмо, але не про це зараз ідеться. Йдеться про те, що в світі існують люди, які збудувати в собі рівноваги не можуть, люди, біля яких мертвого простору стільки, що вони ніби в капсулу потрапляють, — саме тоді вони пишуть розпачливі листи комусь такому, як мій брат, і мій брат до них їде, мій брат ніколи не каже таким людям «Ні!», — бо він із тих, місія котрих співчувати не абстрактно, не в душі, а безпосередньо, бо інакше, він вважає, чинити годі. Ні, мій брат не свідомий своєї сповідальницької ролі, він не має до того ніяких суспільних повноважень, але біля нього люди забувають про свій біль — ось чому я так шаную свого брата і ось чому в цю хурделицю, котра гасає над землею, поки ми їдемо в напівпорожньому вагоні метро, я без найменшого спротиву покинув свою затишну «нору» й поїхав у цю химерну мандрівку, прогулянку із задоволенням і не без моралі, як визначив Тарас Шевченко.

Отже, мій брат на розпачливого Сиротюкового листа відгукнувся. Замість того, щоб виконати тисячу й одну справу, які були заплановані на той час братовою біля хати і в хаті, брат сів на поїзда і поїхав до Слов’янська. Сиротюк зустрів його на вокзалі і цвів як маківка. Але повів його не додому, а до сестри, котра жила сама з дитиною в трикімнатній квартирі. Квартира виявилася порожня: сестра на роботі, мала у дитсадку. Сам Сиротюк мав право на відгул, і оце користувався з нього. Вони просиділи в тій порожній квартирі до вечора, і братові здалося, що Сиротюк уже зовсім не в тому стані, в якому був, пишучи розпачливого листа, що душевна криза в нього минулася, він навіть жартував, а це траплялося з ним вельми рідко. Навіть засміявся кілька разів на жарти братові, а це в нього траплялося ще рідше. Стояла тоді осінь, і сонце дивилося на них у горішню шибу; проміння заливало стіл, заламуючись у склі, на тарілках, філіжанках; вони пили запахущу каву, а Сиротюк оповідав щось малоцікаве й незначне; сиділи вони одне супроти одного, і в Сиротюка тремтіли пальці, коли підносив до вуст сигарету. Дим висів довкола них сивими пасмугами, і тільки перед п’ятою годиною Сиротюк схаменувся, повідчиняв вікна і повивітрював помешкання — мала повернутися сестра з дитиною.

— Моя вирва така, — сказав Сиротюк винувато. — Нічим їй не пригодиш. Коли ти не проти…

Виходило, що Сиротюк, запросивши приятеля до себе в гості, додому його вести не збирався. Сестра його не мала нічого проти, щоб гість її брата перебув у неї кілька днів.

Сиротюкова сестра була ставна, з тонким станом і мила на обличчя, жила вже кілька років розведена, а той її перший чоловік, як уже звідомлялося, невідомо куди повіявся. Про це все вона оповіла гостеві за вечерею, на якій Сиротюк присутній не був, бо повернувся на той час додому. Отож мій брат вислухав смутну історію самітної жінки, сестри свого невдашливого приятеля; виявилося, що й вона має долю таку ж горопашну. Мій брат умів слухати людей, умів задавати навідні запитання, вмів сказати доладу втішливе слово, вряди-годи на його обличчі заквітала зовсім така ж усмішка, яка цвіте зараз тут, у вагоні метро, а коли говорив, голос ставав теплий з басовитими нотками. Сиротюкова сестра дозволила йому в кімнаті курити, і дим стояв у хаті не менший, ніж під час сповіді самого Сиротюка; мале уже спало у кімнаті побіч, і йому снилися коли не ведмеді й носороги, то гарні з рожевими щічками ляльки.

— Які гарні, які гарні! — бурмотіла дівчинка уві сні, на що Сиротюкова сестра смутно всміхалася. Вона попросила в мого брата сигарету і невміло палила; вона розповіла моєму брату, що Сиротюк, брат її, влаштований чудово; його жінка сильної вдачі і тримає чоловіка в шорах, а таких, як Сиротюк, і потрібно тримати в шорах, бо інакше вони пустяться берега, як пустився свого часу берега той, котрий був колись її чоловіком. Отож той перший чоловік пустився берега й поплив, поплив у море житейське, забувши про все на світі, навіть про дитину свою, поплив і пливе десь і досі і пливтиме, доки не зімліють йому м’язи — отоді він і піде на дно, тобто потрапить у зелене царство, в яке повільно опускатиметься, широко розплющивши очі.

— Колись він пошкодує, — мовила смутно Сиротюкова сестра, — але буде пізно.

Сказала цю загадкову фразу незвідь-чому; може, сама шкодувала, що не така, як Сиротюкова жінка, що не зуміла втримати свого бельбеса у шорах, вона ж самотня, втомлена й тиха, вона не вміє боротися за своє щастя, а також пливе, куди несе її житейська течія.

Мій брат умів жаліти людей, але з жінками у нього виходило гірше. Коли жалів дівчину чи жінку, то в неї закохувався. Саме в цьому й полягав хитро замислений Сиротюковий план — він знав мого брата надто добре. Отож і влаштував цю зустріч, твердо переконаний, що мій брат напевне потрапить у мережу. Спонука цього була проста: найзаповітнішим Сиротюковим бажанням було оселитися з братом десь побіч.



предыдущая глава | Привид мертвого дому. Роман-квінтет | cледующая глава