home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement





9


Він зайшов тихий і спокійний, трохи зніяковілий, подав руку мені й братові, і ми поручкалися, ніби не бачилися тільки відучора. Лице в Сиротюка було зморене й припухле, як і у всіх, а погляд пригноблений. Ідучи, накульгував — адже зламав, як я вже казав, перед цим ногу.

— Дякую, що завітали, — сказав він, сідаючи на ослінця, і я обвів поглядом усіх цих людей, що зібралися в кімнаті: бабця світила тремтливими, круглими оченятами; старша сестра позіхала, цього разу прикрившись долонею; сестра менша перезиркувалась з братом, вони вели між собою якийсь безмовний діалог; діти стриміли опудалками, і очі їхні були розширено-мертві; чоловік молодшої сестри закинув голову, виставив неголене підборіддя і харчав, ніби хтось із присутніх тайкома перерізав йому горло.

— Ці люди до тебе допитуються, — голосно процвірчала бабця в тиші, що запала. — Не кажуть, хто такі, а тебе питаються.

— Це мої друзі, бабцю, — сумирно пояснив Сиротюк. — І це я їх попросив, щоб прийшли.

— Це ж навіщо? — зойкнула бабця.

— Бо це, бабцю, мої друзі, — терпляче пояснив Сиротюк. — Ви б краще, ніж розпитуватися, нагодували їх. Бабця в нас випитувачка, — зиркнув Сиротюк на мене.

— Випитувачка, — строго зауважила бабця, — бо не хочу, щоб ти зі своїми дружками в нову халепу вскочив. За всіх вас у мене болить голова, бо всі ви якісь безголові.

Сестри засміялися.

— Бабця — наша голова, — сказала іронічно менша. — Вона в усе носа свого стромляє.

— О, що ми без бабці! — скинула руками старша сестра. — Без неї ми б, бідолашні, пропали б…

— Не дрочи її! — мовила втомлено сестра молодша.

Стара сиділа, як маленька, надута, накокочена ворона, втягла голову в плечі й тремтіла.

— Вийдемо на повітря, хлопці, — смутно сказав Сиротюк. — Ми всі після Нового року поперевтомлювалися.

Тоді брат мій зробив учинок несподіваний. Підійшов до старої й раптом поклав їй на плече руку.

— Бабцю, — сказав голосом із рокітливими басовими нотками. — Ми ніякого зла Толькові не зробимо. Ми його друзі, бабцю, притому справжні.

— Еге, еге, — захитала головою бабця. — Бачу, що ви його друзі. Ти ще на око нічого, а той твій брат мені підозрілий…

Цього разу пік раків я. Бабця була прониклива. І хоч сестри верескливо розсміялися, я відчув себе як голий король, котрий раптом усвідомив свою голизну.

— Не бійтеся, бабцю, — рокітливо проказав брат. — Ми трохи побалакаємо з Тольком та й підемо.

— А ви не з міліції? — примружила очко бабця.

Тоді я побачив, що це питання стояло на язиці в усіх, окрім Сиротюка. Всі вони, жінки й діти, дивилися на нас, власне на мене, пильно і з підозрою. Всі вони, навіть молодша Сиротюкова сестра, котра б мала твердо знати, хто ми такі. А може, в усьому винуватий я? Адже це я викликав у людей асоціації небажані, це я викликав страх і невдоволення, це на моєму обличчі було написано — ось він, мічений. Дивилися на мене на всі очі, і я ладен був крізь землю запастися.

— А де ви робите? — спитала мене бабця, і очиці її запалали.

— Бібліотекарем у школі, — сказав я.

— А чого саме бібліотекарем? — спитала бабця. — Чому не вчителем?

— А тому, бабцю, що він кривий, — сказав Сиротюк. — Ох ця наша бабця!

Чоловік молодшої сестри запухкав, засопів, простягнув зарослу волоссям руку і зашкроботився у грудях. Потім та його рука опала, а з рота знову вирвалося гарчання, ніби на дорозі зустрілося два пси.

— Ви справді кривий? — поцікавилася старша сестра Сиротюкова.

— Як чорт, — сказав я і пройшовся покоєм, ще сильніше накульгуючи, ніж це робив натурально.

— Еге-ге, — захитала головою бабця. — Я одразу помітила, що йому, бідолашці, чогось бракує. А в нього, нещасненького, ніжка, як у нашого Толька. — Піди, піди, внуцю, — голос бабці став тоненький і сльозливий, — нагодуй їх, бідолашок, і пригости. Свято в людей, свято в нас, а ми людей балачками бавимо.

Вона втерла око, схлипнула, а тоді те її око засвітилося до нас снопиком гострих, золотих променів.



предыдущая глава | Привид мертвого дому. Роман-квінтет | cледующая глава