home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement





11


У передпокій вивалили з галасом діти. Скільки їх: один, два, три, п’ять, за ними вийшов одягнений Сиротюк, він сильно налягав на ногу, а на вустах цвіла квола, я б сказав, місячна усмішка. Видибала бабця й обнишпорила передпокій вивідчими оченятами.

— А де Галя? — цвіркнула вона й подивилася на мене так, ніби я їй ту Галю вкрав.

— Вона що, пішла з тим? — різко спитала.

— А вона не вдома? — кисло спитав Сиротюк.

— Нема її вдома, — сказала бабця. — Там тільки бурмило.

Із хати захарчало, «бурмило» посилав нам останнє повіншування.

Я рвонувся до дверей, щоб вийти звідси першим, принаймні дам знати тим двом, що час їхньої усамітненості закінчився. Але я спинився як укопаний: брат із Галею в передухідді цілувалися. Вони розскочилися на рип завіс, і Галя шмигнула повз мене в розчинені двері, як кішка.

— Де ти була? — почувся верескливий голос бабці.

— Тихо, бабцю, бурмило почує, — сказав голос старшої сестри.

У розчинені двері з ґелґотом повалили діти, ніби отара овець, а за ними з тонкою місячною усмішкою виступив, накульгуючи, пастух — Сиротюк.

— Коли не засипало стежок, підемо до лісу, — сказав він…

Сьогодні — день несподіванок. Прийшли ми сюди в завірюху, гнані й підстьобувані вітром, тоді й не помітили, що до самих будинків підступав сосновий ліс, надто пригиналися й ховали обличчя. За час, доки були в приміщенні, вітер устиг нагулятися, сніг припинився, повітря спрозоріло, сповнилося скляних куль заморожених вогнів — ліхтарі й світло вікон. Вдарив легкий морозець, і діти з галасом розсипалися довкола нас, топчучись і валючись у сніг.

— Ану, перестаньте! — крикнув Сиротюк, і діти напрочуд швидко його послухалися.

— Тут погуляємо чи в лісі? — спитав він.

— У лісі! — крикнула замотана в шарфи команда.

— Це все мої племінники, — сказав Сиротюк, а отой вирластий — то мій.

— Без жінки приїхав? — спитав брат.

— Вона моїх родичів не любить, — протягло мовив Сиротюк. — Каже: вони якісь такі. А які вони такі: люди як люди!

«Дивно, — подумав я. — І мені здалося, що вони „якісь такі“».

— Люди як люди, — говорив Сиротюк. — Не зовсім щасливі, але й не зовсім нещасні. Нікому ніякого зла не чинять — живуть. Ходять, як усі, на роботу, не багатші інших і не бідніші. Одне в них погано: до книжки байдужі. Я коли приїжджаю сюди, жодної книжки не беру: чи діти подеруть, чи бабця.

— Але й жінка твоя не любить книжок, — сказав брат.

— Не любить. Однак не рве. Знає принаймні, що вони грошей коштують..

Говорив усе те сумовитим голосом. Ми увійшли під сосни, густо засипані снігом, під деревами наст був ще неглибокий, і діти з галасом розсипалися по лісі, взялися ліпити сніжки, і довкола нас почали літати білі клубки. Світло ліхтарів уже сюди не сягало, але від снігу весь ліс наповнився сріблястим світлом, мерехтливим, холодним, — все аж сяяло первісною чистотою. Я згадав давнього, ще юнацького вірша про запах першого снігу, про те, що від нього все стає молоде, — це було помічено точно: і тут, у цьому приміському лісі, пахло свіжим озонистим духом, трохи хвоєю, трохи мокрою землею, хоч земля була схована під білим укривалом. Діти з галасом помчались у глибину, і я побачив раптом Сиротюкове обличчя: бліде, залите міражним світлом, з місячною усмішкою, якесь чудне, майже неживе обличчя, лице людини, яка не зігріла на цій землі місця, людини, на плечі якої падають і падають непередбачені злопригоди, людини, яка, здається, вже ставиться до тих злопригод стоїчно, а в душі якої загніздився перший сумнів. Його вже треба було від того сумніву рятувати, він сам бажав од нього порятуватися, але власної сили на те не було досить, отож і гукнув він мого брата, і брат мій примчався у ці Біличі, до цього приміського лісу, адже це покликання в нього — співчувати.

— Придивися, Анатолію, до цього світу, — раптом заговорив брат. — Придивися до цих дерев — веселі вони. Придивися до цього снігу — ясний він, придивися до цих сосон — радіють вони!

Це був добре знайомий мені голос. Голос, який утішав і розраджував. Голос, який ненав’язливо навчав.

— Я втомився придивлятися до світу, — сказав Сиротюк.

З-за засипаних кущів одне за одним вивалилися діти.

Вони щось закричали й заволали, оточивши нас.

— Тихше ви! — крикнув брат. — Говоріть хтось один.

— Там вогнище! — сказав найстарший із хлопчаків, очі його світилися. — Люди танцюють.

— Де?

— А там! Танцюють і палять вогнище.

Ми подерлися прямо через кущі, стріпуючи з гілля сніг і обсипаючись ним; ми вивалилися, як білі ведмеді з ведмежатами на лісову галявину. Тут і справді надривався магнітофон, стоячи в снігу, тут і справді палало вогнище, пожираючи хмиз, кілька пар кружляло, а кілька щось їло біля імпровізованого столика з грубої колоди.

— З Новим роком! — гукнули нам ці веселі люди.

— З Новим роком, — відгукнувся брат. — Можна з вами потанцювати?

— Не можна, а треба, — відгукнулася одна із пар.

Мій брат підійшов до якоїсь жінки, кругленької й низької, вклонився їй і подав руку. І та мала, низька, натоптувата раптом розцвіла, і її обличчя стало як червоний місяць, і вона темпераментно кинулися вигинатися й посмикуватися, а біля неї вигинався й посмикувався мій брат.

— А ви? — гукнула нам висока й гарна жінка, — замерзнути захотіли?

— Ми криві! Він на ліву, а я на праву ногу! — відгукнувся я.

Вони засміялися, певне, прийняли це за жарт, а наші діти, всі п’ятеро, кинулися між дорослих і собі й почали смикатися й кидати задками, підносили руки, а обличчя в усіх стали такі ж мертві й поважні, як були тоді вдома. Тільки ми з Сиротюком стояли ідолами й сумно дивилися на тих, хто ще не розучився веселитися, адже ми, з цим Сиротюком, надто мудрі в цьому світі поробилися, ми з ним надто самотні, ми з ним щось у цьому світі загубили чи не знайшли, і ми з ним шукаємо те «щось», але неоднаково: він шукає того в людях, які б допомогли йому жити, а я у книжках. Але ми з ним однакові в іншому, бо обоє криві: він на ліву, а я на праву ногу; через це ми не можемо пуститися в цей танок, в який так легко й весело пустився мій брат — мій брат світився усмішкою до своєї кругленької й негарної напарниці. Він був у своїй стихії, адже й тут знайшов, кого пожаліти, а ми з Сиротюком стояли край галявини двома самотніми ідолами без корон, і наші обличчя хололи від чистого білого сяйва, яким продовжував наповнюватися цей засипаний снігом приміський ліс.


1986, 1989 рр.


предыдущая глава | Привид мертвого дому. Роман-квінтет | VOX п ’ятий Колапсоїд