home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



Колапс І. Солончак

Я лежав на білій спечній землі, на солончаку, іскристому й мулькому; до мене підповзало мусянжеве створіння, яке побачив був колись на репродукції Босха, підіймало свого молота, і той тремтів у малих, сердитих і кволих рученятах. Мені захотілось утекти чи вдарити те створіння ногою, але не мав сили — був приклеєний до солончака, моє волосся вже запустило в нього коріння, а одежі на мені аж ніякої. Довкола іскрилася, грала, висяювала сіль, а оченята створіння сердито до мене поблимували. Сонце сипнуло у вічі, гостро розрізаючи повіки. Десь недалеко, на вулиці, вдарила, ніби хтось вистрілив, випускна труба авта — серце моє раптом змаліло, стислось у болючу грудочку, трем побіг через велике моє, повне і розпластане тіло…

Через стіну чулося тупання кількох пар ніг, ніби танцювали чи бігали один за одним — глухо плескало, здавалося, мали ті бігуни чи танцюристи на ногах завеликі капці.

Сів на ліжкові. Чотирикутна комірчина, яку наймаю, відколи розійшовся з жінкою, чотирикутне вікно, два мої плескаті туфлі на підлозі: один повернутий в один, а другий — в інший бік; на стільці давно не прасовані штани й сорочка, а на голій стіні світить червоними цифрами настінний календар. Позіхаю на того недільного листка календаря, на те вікно, за яким голубе небо, і мене похитує, ніби пливу на кораблі. Фізично відчуваю: в душі в мене прокинувся черв’ячок, висунув голівку і поповз, а на тлі яскраво-синього неба затремтіла густо всипана квітами яблунева гілка.

Натягую штани й заправляю сорочку. За стіною все ще бігають і плескають капцями, на шибці б’ється кілька мух, я мимохідь протягую руку і байдужно розчавлюю їх одна за одною.

Відчиняю двері, щоб переступити порога, — наче розрізаю немилосердним рипом світ навпіл. У коридорці пихтить на газовій плиті чайник, двері в хазяйську половину відчинені — в кімнаті бігають, крутячись, наче танцюють чи ловлять одна одну, господиня з дочкою. В руках у них по рушнику, і вони завзято луплять ними навколо себе. Я спиняюся в одвірку і серйозно дивлюся на їхню роботу.

— Стільки мух налізло! — каже, втираючи рушником лоба, хазяйка. — Чогось хотіли?

— Заплатити за квартиру.

Хазяйчине обличчя лагідніє, а на вустах зацвітає бліда, як нічна квітка, усмішка. Дочка зачиняє вікна, і я бачу її грубі, наче стовпи, литки. Гроші вислизують із гаманця і перепливають через мої пальці у наставлену хазяйчину долоню. Господиня швидко їх перелічує і міцно стискає пальці, потому ховає руку за спину, ніби боїться, що я ті гроші відберу назад; хазяйчина дочка іде, потрушуючи здоровенними грудьми, в сусідню кімнату, кидає на мене поглядом, наче сердиться, що я перебив їхній чаклунський танець, і в тому погляді ніби зневага.

Виходжу на ґанка. Цвіте сад. Здоровенний пес сидить коло буди й понуро дивиться на мене: ми з ним ще не заприятелювали, та й сумніваюся, чи коли заприятелюємо, я до псів сентименту не маю. Хазяїн стоїть біля кролячих кліток і запихає в них яскраво-зелену траву — з кліток вигулькують білі червоноокі мордочки.

Вітаюся з господарем і простую до хвіртки. Пес брязкотить ланцюгом і гарчить: його емоції щодо мене виразно негативні.

— Пшов вон! — кричить різким фальцетом господар і світить до мене приязною всмішкою. Над головою в нього квітуча гілка, а в руках білий червоноокий кріль. Собака ховається в буду і гарчить уже звідтіля, а я причиняю хвіртку. Повз мене проскакує легкове авто, ніби велика летюча жаба, сонце над головою тремтить, умите й молоде; в мені ще й досі живе напруження від недавнього сну, а ще й від абсурдних реалій сьогоднішнього ранку: ота війна з мухами господині та її дочки, отой червоноокий кролик у руках у господаря, оце схоже на летючу жабу авто — я йду вздовж парканів у глибину вулички, і до мене сито мружаться та стріляють більші чи менші очі калюж. Здається, що й ці калюжі — живі істоти, тільки в них розлиті й безформні тіла, але їхні очі дивляться на мене цупко й пильно, як очі хижаків. З’являється молодиця з порожніми відрами, вона перечікує, щоб не переходити мені дорогу, і я раптом поринаю в її золотистих, трохи здивованих очах. Це дає трохи радості, але боюся всміхатися цій жінці подячно, бо не вірю, що сам можу приносити комусь радість.

Вулиця впирається в малий лісок. Тут на краю його — лавка, і саме до неї я простую. Здається, з’явилось у мені щось зайве, не зовсім збагненне — хворий клаптик землі, вкритий сіллю, і, як не безглуздо це звучить, у глибині себе я сам, на спечній землі, розпластаний і напівживий. Здається, серце моє й досі стиснуте від пострілу випускної труби, що розстріляла мій сон; сиджу на лавочці й хочу струсити із себе запаморочення. День наді мною голубий, аж блаватний, сонце наді мною золоте й молоде; щось у мені є зайве, і не можу з ним упоратися; рука прямкує до кишені, впливає у темну печеру і плаває там, щоб знайти вчорашнього листа.

Ну от, сиджу й дивлюся на знайомі старечі літери — зміст цього листа, як дерево, об яке впираюся спиною, — сухостій; я наче бачу далекий краєвид, і хату, і садок. Батько розчинив клітку із кроликами, і в руках у нього оберемок яскраво-зеленого зілля; мати прополює города, і в неї в руках також яскраво-зелений оберемок. її біла хустка палає під синім небом, а на вустах теплий усміх.

Я ховаю листа й закурюю. Дим виплітається з моєї сигарети й виписує переді мною на голубому пергамені неба якісь химерні рунічні письмена…

Великий сад, наче біле море; великі, надуті кулі, міцно причеплені канатами стовбурів, палають у ясному сонці; над головою широчезне голубе шатро, і дорога, яка тече між дерев, зманює мене. На жаль, знаю, куди вона веде, — одна зі знайомих мені не вельми численних немощених доріг. Великі кулі яблунь гудуть од бджіл; в душі в мене поступово вияснюється, хоч очі підпухлі від учорашньої пиятики, а в пальцях ще живе трем. Спереду, з боків і ззаду дзенькочуть, наче розбивають кришталь, синиці; можливо, там далі й жайворон озветься, і в мене остаточно ввійде настрій мандрованця, адже світ навколо — кулі оці квітучі й шатро широчезне. Але дорога все-таки елементарна: з одного боку прив’язана до будинку, в якому я недавно прокинувся, а з другого — до будинку, куди простую. Там, за тією першою хатою, сіре збовтане озеро — мій ранковий настрій, і я вряди-годи озираюся, щоб не нагнало воно мене, як скручений кільцем змій. Стає важко втримати недовідоме хвилювання, а може, й острах, хочеться пришвидшити ходу — страх від нічого і без нічого, створіння мусянжове із молотом у тремких рученятах. Я йду, віддаляючись від учорашнього дня й вечора учорашнього, жаль там і знесила — два звірі допотопні. Вони вчора, признаюся, подолали мене, догнали серед юрби й звалили ниць: довкола пливли й пливли люди, сотні постатей і облич, але ніхто не побачив того відчайного герцю на асфальті: два звіра жерли моє серце. Моя кров стояла на тому асфальті червоною калюжею, сотні червоних ніг оминали мене, розтерзаного, і двох звірів жируючих — саме тому і йду оце від учорашнього дня, саме тому й озираюся — вони можуть мене наздогнати. Причина того лихого настрою лежала, списана знайомими старечими літерами, в кишені; думка про те перелітає через мозок, але я не затримуюся біля неї. Довкола все-таки чудовий світ: кулі гудливі й білі, коливаються і наче хочуть зірвати тугі чорні канати стовбурів, небо погідне й мирне — вперше бачу так це небо і відчуваю чарівний його спокій. Несу в кишені клаптя списаного паперу туди, до приміського села, де живе моя сестра, — йти мені півтори години. Навколо безлюдь, тільки жайворонок над головою привісив до блакитного шатра дзвінка і повідає мені про себе. Там, у небі, — спокій, срібло лите й синява непорушна. Зупиняюся, щоб пильніше дослухатися до того дзвону, але відчуваю запах пивниці, в якій провів учорашній вечір, і бачу червоні обличчя, що коливаються довкола мене, наче карнавальні ліхтарі, відбиті у кривих дзеркалах…

Дві юрливі грудочки мчать мені назустріч: одна в платтячку, а друга в штанцях, замащених у глину. Вони біжать навзаводи, але стежка вузька, і дівчинка виривається вперед. Хлопчик завзято тупоче босими ніжками ззаду, і від того, що він відстав, у нього скривлене до плачу обличчя.

Падають на мене одне за одним, як дві гарячі пташини, і я підхоплюю на руки обох.

— Дядьку, дядьку! — кричить мала. — А та лялька вже зламалася!

— В мене пістолет бахкає! — кричить і хлопчик.

— Ти мені полагодиш ту ляльку, правда?

— Тато пістолета приніс, а я — бах-бах!

— Тато поїхав, а мама не може полагодити.

— Галько, Галько, дай я розкажу про пістолета…

Ми йдемо вузькою стежкою, і нам нелегко простувати, одне тягне мене за лівицю, а друге за правицю. Вони — наче кошенята, впряжені у громіздкого воза — ступаю за ними важким кроком, отой віз важкенний — я; вони світять до мене розпашілими личками й наперебій розповідають: одна про ляльку, а другий про пістолета. Знову білий квіт навколо, знову розбухлі кулі дерев на чорних канатах стовбурів хитаються під оцим неозорим небом, вітрець їх колихає, а разом із ними й мене з оцими дітьми…

Сестра серед двору пере, оцинкована балія повна сліпучо-білої піни, і сестрині руки по лікті в цій піні. Повертає до мене веселе, спітніле обличчя і блискає не менш білими, як та піна, зубами.

— Здоров! — каже вона. — Сьогодні я тебе й не чекала…

Діти помчали у хату: одне по ляльку, а друге по пістолет, а я сідаю на лавку під парканом. З буди вистрибнув лахматий собацюра, цей мене добре знає, тож помахав хвостом і вилігся, поклавши морду на витягнуті лапи, — йому нашу розмову послухати також хочеться. Чубата курка зазирала до столу, де стояв керогаз і кастрюлі, а десь на городі самозакохано покохкував півень.

— Запарилася, — сказала сестра. — Миколу послали у відрядження, а той малий люрить щодня і дає роботу, — вона знову блиснула зубами. — Чекай, зараз кінчу й поснідаєш…

— Не голодний, — кажу я, розглядаючись.

На керогазі стоїть зелена каструля, пара клубками вибивається з-під покришки, наче та ж таки піна, зліворуч цвіте вишня, а весь дворик так густо залитий сонцем, що мені аж заплющитися хочеться.

— Ти сьогодні, наче корова тебе пожувала, — сміється сестра, вона також переповнена сонцем, і мені любо на неї дивитись.

Із хати вивалюється з пістолетом хлопчик, натискає на гачка і клацає, за ним мчиться дівчинка із лялькою без ніг: в одній руці лялька, а в другій ноги — ще один абсурдний образ сьогоднішнього ранку.

— Ану, киш! — гримає незлобиво сестра. — Не набридайте дядьку!

Цього покрику лякається тільки курка, сполохано кидається навтьоки, а хлопчик розстрілює ту курку з пістолета; дівчинка кидає мені на коліна ляльку і її ноги. Я всовую гумку в отвір і намагаюся зловити кінця з другого боку.

— Мати прислала листа, — кажу я і дивуюся, який спокійний і байдужий у мене голос. Сестра занепокоєно розпрямлюється.

— Щось сталося?

— Сталося, — так само незворушно кажу я. — Нашу хату зносять…

— Ну, це півбіди, — сміється сестра і занурює руки у сліпучо-білу піну. — Вже не хата була, а руїна…

Дивлюся на сестру здивовано. Глибоко в грудях тенькнула та вчорашня струна, коли опинився сам на сам на тому залюдненому асфальті, коли став наче вкопаний і не знав, куди йти. Юрба омивала мене, як вода припнутого човна; я знав, що прив’язь надто нетривка, щоб утриматися мені серед такої бистротічної води.

Сестра ж спокійна. Вся аж світиться на цьому залитому сонцем дворику, вся наче з піни тієї сліпучо-білої; я понурююсь і знову ловлю пальцями неслухняну гумку — мені таки вдається схопити її й натягти.

— Дядьку, дядьку, а мені тато ружжо купить! — хвалиться хлопчик, смикаючи мене за полу піджака. Дівчинка заклала пальця в рота й уважно стежить за моїми маніпуляціями.

— Оксано, пальця відкусиш! — накрикує сестра. — Дадуть їм нормальну квартиру, — повертається вона до мене, — і житимуть як люди.

— В тому-то й річ, що вони не хочуть нової квартири, — повільно кажу я, зв’язуючи порвані кінці гумки.

— Звикнуть! — смішкує білозубо сестра і завзято тре на пральній дошці хлопчачі штанці. Деркоче по залізі ґудзик; собака плямкнув губами, зловивши зіваху-муху, а курка знову підійшла до столика і, лукаво схиливши набік чубату голову, почала зазирати до виставлених каструль.

Мені в душі ніби й злагідніло. Той вчорашній занепад, подумав я, був дочасний: ясне навколо сонце і спокійно дивиться на мене сестра. Захотілося повірити їй, що йдеться про якісь вельми незначні речі, а може, й дурниці.

— Узяла б батьків до себе, за дітьми доглянули б, — каже сестра діловито, — але в нас тільки півхати — і самим ніде повернутись.

Викручує штанці й кидає їх до алюмінієвої миски, а я думаю про ті дві кімнатки, в яких жив нещодавно сам. По них ходить тепер уже чужа жінка з надто знайомим мені обличчям, у неї в руках вогка ганчірка, і вона спрагло визирає, чи не сіла де часом на меблю пилюка.

Побачив і той інший двір, якого може вже через місяць-два не бути: три клени коло двору — вони також уже рушили в світ і йдуть, мов мандрівники, вишня, величезний кущ бузку, яблуня, як оця сестрина, тільки ширша й пишніша, зруйновані стіни світять трухлявим деревом, а дворик закиданий битою цеглою.

Розстебнув коміра. Був наче водяний — сонце випалювало мене, і я помалу зникав. Не мав слів, щоб усе пояснити: тенькання болющої струни, два звірі, що звалили були мене вчора; не можу розповісти про ту пивницю з червоними обличчями, котрі світились, як ліхтарі на карнавалі, відбиті у кривих дзеркалах. Біля ротів плавали гранчасті склянки, тютюновий дим покрив їхні очі; у пивниці не було даху, тож над головою світилися великі, також червонуваті зірки, непомірно роздуті й фальшиві; одна із них зірвалася й прокреслила сиву дугу: світло тієї дуги залишилося на денцях моїх очей. Я ж сидів на круглому пластмасовому стільці й боявся рухнутися — щось у мені росло й розсипалося, наче пісок. Тоді я також був водяний, і пив воду, і зникав у тій воді. Цигарки між зубів червонолицих чоловіків тремтіли, як і ті зорі, непомірно роздуті й фальшиві: криваві ротики, що наближалися до мого оголеного тіла, щоб присмоктатися до нього…

Знову дивився туди, углибину. Сад розтрощений, наче хтось розбомбив його: подерта кора, розщеплене дерево, біле й безкровне, гілки з прив’ялим цвітом, порвані нитки хмелю й дикого винограду біля зламаної й потовченої альтанки. Червонолиці чоловіки з цигарками між зубів ходили від дерева до дерева і ламали їх, наче сірники…

— Дядьку, дядьку! — кричав мені на вухо хлопчик. — А буде літо, то я в сажавці купатимусь…

— Це батько йому пообіцяв, — каже мирно сестра, змахуючи з лоба краплини поту. — Так його тягне до тієї води, як каченя… А щодо батьківської хати, — вона дивиться на мене спокійними синіми, повними сонця очима, — то вона ні тобі, ні мені не потрібна.

Мала цілковиту рацію і ясну логіку. Була налита сонцем, заклопотана біля дітей, чоловіка, своєї, хай і півхати — чого ж я сентиментально кисну? Чому не переходить мені її логіка й рація?..

І знову йду через квітучий сад. Сонце світить просто в обличчя, і я хочу перейнятися резонами своєї ясноокої сестри. Хочу обдурити себе, що йдеться про малі й малозначущі речі, адже все старе має руйнуватися, а нове виростати. Може, мій настрій і є закономірним руйнуванням у мені того старого?

Отже, все нормально, я віддав належне одному зі шаблонових сентиментів, а мій лихий настрій не більше, як результат учорашнього перепою.

Пробую навіть мугикати, пробую мружити на сонці очі, пробую милуватися з квітучого саду, але оте зайве, що з’явилось у мені, не зникає — хворий клаптик землі, покритий сіллю. Цю сіль відчуваю на вустах і на серці, ця сіль розпливається мені в роті; ні, вчора я таки перепив.

Рука моя знову прямкує до кишені, впливає в темну печеру й плаває там, щоб знайти вчорашнього листа. Він помнутий і потертий. І я зі злісним задоволенням рву його на маленькі клаптики. Рву й пускаю в повітря зовсім так само, як рвуть і пускають у повітря свій цвіт оці білі яблуні.

Думаю, що коли в душі зникає щось старе — це не тільки смуток, а й радість, бо й смерть у цьому світі — не тільки біль і розпач, але й звільнення. Щось подібне відчував, коли розійшовся з жінкою, — все в мені плакало, а в глибині душі відчувалася лиха радість. А може, й не лиха, може, радість звільнення?

І я раптом збагнув, що саме так людина вмирає. Рве в собі нитки, яких нав’язано за життя і якими припнута до землі, як прив’язали до землі Гулівера ліліпути. Ліліпути — це дні наші минулі, тіні, які навіщось хапаються за нас, лізуть по нас, залазять у душу, в серце, голову, нутро, хоч вони мертві й ніщо.

Озираюся навкруги, і мені раптом хочеться з цього світу втекти. Втекти від себе, роботи своєї, квартири, родичів, міста, дороги, яблунь, батьківської хати, і десь у глибині того ніщо лягти на білій спечній землі, на солончаку, іскристому та мулькому, і хай до мене підповзає мусянжеве створіння з картини Босха. Хай буду я приклеєний до солончака, хай волосся моє запустить у нього коріння, і хай іскриться і грає, висяюється довкола мене сіль.

Стою біля дороги, по якій потоком летять авта, обдають мене їдкими хмарами перегару зі своїх випускних труб і байдуже блимають оком лобових шиб — мені навіть здається, що вже ніколи не перейти дороги, за якою новий путівець, порожній, білий і безлюдний, путівець до батьківської хати, яку немилосердно руйнують червонолиці чоловіки і яка поступово перетворюється на порох землі. І я, маленька людина цього світу, котра почала втечу від себе, відчуваю в собі радісний розпач, бо ще одну святу павутину-нитку, що в’яже мене до цього світу, мушу обірвати. А раз так, пускаю в себе часточку власної смерті.

Усміхаюся автам, котрі летять і летять дорогою, і надчікую моменту, аби перейти на той бік. І мені приходить на думку дивне латинське слово collabor чи collapsus, що значить обвалитися чи розвалитися, впасти чи повалитися, а ще померти, чи ослабнути, чи потонути, чи поринути, — а все заразом є те ж саме, те, що раптом навідало, і душа від того обсновується павутиною, безконечною ниткою із бабиного літа, хоча навколо красується весна, і травень, і все повне сонця та світла. Але не раз трапляється, що нитка обривається чи січеться, і відчуваєшся раптом оголеним, і самотнім, і це, можливо, тому, що скільки не ховай голого свого тіла за одежею, воно ніде не дівається, а тільки блазенно криється у тінь чи ніч. І та тінь чи ніч проникає, чи тоне, чи поринає глибше і допливає серця, відтак людина раптом лякається якихось незбагненних у собі закладин, що й приводить її до солончака. Отоді й приходить те, що називається колапс, і душа починає виплітати незрозумілу музику, в якій і невпевненість, і самотність, і хиткі спогади, і спроба зачепитися скорченими пальцями за прискалка, адже ноги ніяк не можуть відшукати опертя. Саме в такі хвилини мені думається, що життя — це сон, бо від нього залишаються неясні, оповиті павутиною уривки, а система таких уривків і є ти, людино, яка щосили хоче упевнити себе, що вона в цьому світі щось.


VOX п ’ятий Колапсоїд | Привид мертвого дому. Роман-квінтет | Колапс ІІ. Тонка нитка з бабиного літа