home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement




Пісня піску


Трава, яка колись була піском, але під дією весен, літ, осенів та сонця народилася бозна-коли сама від себе, переживши одну із найдивовижніших метаморфоз. Вона не боїться, бо не знає, що таке страх, і не думає, бо не знає, що таке думки, а тим більше — живе. Бо росте і відчуває тік соку в стеблах. Бо існує сонце і його милосердя. До всього іншого їй немає діла… Коріння її там, в іншому світі, де також існують свої форми, але як їх збагнути? Де те, що було стеблом, а так само коренем чи, може, листком? Де те, що було колись каменем і піском? Вона, трава, не відає цього, але знає свою мету. Треба їй пити й пити, тягтись і виростати, бо там, куди вона тягнеться й виростає, — зелений хміль, зелена вибуялість, там вітає цю божеську роботу сонце, там вітри й проміння, тепло, яке проникає й сюди, там оксамитні ранки й золота роса.

Трава не знає нічого про осінь, хоч осінь її убива. Осінь і холодні ножі, холодні роти і холодний іній замість роси. Незримі шаблюки січуть її й попелять, а сонце мудро всміхається здалеку. У нього годі знайти співчуття, тож трава розсипає навколо, як сльози, насіння. Так велить їй чинити і сонце, і ті холодні роти — вона ж покірна, адже ніхто не може опертися повелінню сонця, а коли це трапляється, тоді звучить вічна й мертва пісня піску.


Я озирнувся і помітив, що міцно стискую пониклу й помнуту жоржину. І раптом зрозумів, що все це значить і чому покликала мене сьогодні давно вмерла в моїй душі школа, та й чому так раптом заговорила під ногами своєю таємною мовою трава. Збагнув, що є речі, які здаються мертвими, та мертвими вони не є, бо в усьому, що колись живило наше тіло й серце, таки заховано вічного Духа. Я зрозумів: не завжди відчуваємо й розуміємо того Духа, але не він у тому винуватий, а ми самі. Бо так само, як ніколи раніше, не бачив я в своїй учительці   п р о с т о   л ю д и н у, так не бачив і у школі того Духу, про якого, можливо, нічого не відав ані директор цієї школи, ані її вчителі. Бо коли вони сіяли рутину, то дивилися на учнів мертвими очима, та й самі були мертві, тобто піском. Але в кожного з них билося у грудях живе серце, і саме воно й висяювало оте живе сяйво, про яке ми, учні, нічого не знали, але яке підсвідомо прочували — воно й живило наші душі; бо попри все ми те сяйво від них до себе забирали й несли як насіння. Тобто й ми, й вони були подібні до тієї трави, супроти якої співає гострі пісні сухий і мертвий пісок. І приходить до кожного з нас віщий день, чи вечір, чи ніч, і ми починаємо прозрівати захованим у кожному з нас духовним зором. І це стається, можливо, тоді, коли в душу вперше починає стукати якась частка малого, але трепетного в своїй напоєності життям, сьогоднішнього дня. Тоді ми повертаємося на старі стежки й пробуємо наново по них пройти. Одним це вдається, а іншим, може, й ні.

І ще одне привело мене до рідного міста: ота манія побачити долинку із джерелом, струмком, квіткою, що називається «мило», і з трьома осокорами, котрі там росли. По-дурному марилося, що коли туди прийду, то все буде незмінне, тож досить умитися з того джерела й змити «милом» руки, як усе повернеться: вміння яскраво сприймати світ, барви, речі, а передусім людей. Відтак повернуся додому, тобто до жінки із чужою дитиною, яку всиновив, і побачу й ту жінку, й дитину, й речі, і тих, що мене оточують, оновленими й освітленими, а не покритими курявою прожитих разом днів, отже, відчуваючи, що кохання до дружини в мені хтозна чи є, бачив себе останнім покидьком, як і тоді в історії із завом. Але в тій історії удалося вистояти, тут же було щось інше, бо цей новий колапс ударив по мені тоді, коли до нашого музею, вже іншого, куди перейшов, прийшло на практику дівча, котре вчилося на катедрі музеєзнавства. Дівча якесь особливе, воно старанно виконувало все, що доручали, і дивне мало обличчя: немов овіяне вітром. А в очах ховалася густа тьма, трохи сколошкана, морочна, в яку вабить безконечно поринати, що я й чинив несамохіть при кожній нагоді. Безум цілковитий, адже я не юнак — пожирач жіночих сердець, а грубий тілом кнюх, який не мав до цього життя ані належної енергії, ані завзяття. Окрім того, кнюх одружений удруге на тій-таки жінці, усиновив чужого хлопця, тож не тільки знайшов собі гавань, але й має певні й конкретні житейські обов’язки. Ясна річ, до того дівчати й не подумав наблизитися, хіба стежив звіддаля. Можливо, воно було трохи відьмочкою, бо відразу ж викрило мою до неї небайдужість, відтак використовувало кожну нагоду, щоб обілляти мене тьмою морочних і сколошканих очей; а коли я спинявся, ніби правцем битий, легенька, як тінь, усмішечка ковзала по її личку, так, не по губах, а таки по личку, відтак овіяне вітром воно ніби осяювалося, й бігла у своїх справах, а я відчував заколочене серце, котре важко гупало в грудях.

Історія банальна в усіх вимірах, а банальне — це таке, що здобуває поширення і не раз повториться. Коли ж так, то банальне — це житейське, тобто суще і невиняткове. Отже, банальні історії — це вияв типовості у світі, що не завжди те саме, що стандартизація. Світ банальний, це так, але банальний він тому, що існує. Небанальність — це виродження, виняток, особлива колізія, випадок, те, що виривається із нормального плину, відтак небанальність — щось на зразок божевілля, коли б саме божевілля не було так само банальне. Отже, описуючи цю тривіальну історійку, я нічого в собі, ні в світові не відкриваю, але вона, як виявилося, мала немале значення для мене персонально, отже, для світу — банальність, а для мене — щось особливе.

Розумів, що ніколи до тієї малої не підійду, навіть не заведу балачки, бо між нами настановлено стільки бар’єрів, що відстань більша, аніж до місяця. Бар’єр перший — різниця в роках: мені під сорок, їй за двадцять, забагато; бар’єр другий — різниця фізіологічна: я повний і високий, маю понад сто кілограмів, а вона супроти мене — як миша супроти слона, маленька й худенька; бар’єр третій — недавно вдруге з’єднався зі своєю жінкою, і хоча в нас любовного запаморочення від цього не виникло, бо шлюб побудувався на цілком раціоналістичних основах: мені треба було жінки й дах над головою, а їй нормальну впевненість у світі, якої досягають тільки заміжні жінки, було б чимось диким розлучатися з нею вдруге, а заводити флірти бажання не маю жодного. З другого боку, не міг не пам’ятати, як повелася моя дружина, коли її стежки-доріжки переїхав отой невгамовний, правда, вже тепер погамований, мотоцикліст; вона без надуми скочила на заднє сидіння машини, обійняла вибранця за стан, вдихнула сморідкого духу: суміш бензину, шкіри та козла, — і, заплющивши очі, погнала у глибину свого гріха. Я ж так учинити не міг, можливо, тому, що мої батьки були взірцем тривалої любові й виняткової відданості одне одному, й ці гени, треба признати, таки передалися нам із сестрою. Але ні мені, ні сестрі в цьому не поталанило: її чоловік погулював, від чого вона тяжко страждала, а моя історія звісно яка! Інколи навіть думаю, що повернувся до своєї жінки саме завдяки дії отих генів, бо тямив: те, що мали мої батьки, для мене лишень фата-моргана, через що моє життя й складається, як своєрідна система колапсів, після ж кожного залишаються кола іскристих мертвих солончаків. А це значить, хочу того чи ні: щось у моїй душі повсякчас умирає, і рветься вона не з тіла, а з себе, але, як сказала одна загублена в часі й у світі поетеса (її книжечку дав мені таємно почитати один із моїх друзів-бібліофілів), «душа із себе вийти не може».

Зрештою, історія з тією малою хтозна чи є колапсова, навпаки, я вперше відчув, що можу не просто не володіти собою, а метафізично не володіти собою. Досі всі свої дії контролював мозком; навіть гаряча любов до тієї, котра вдруге стала моєю дружиною, ще замолоду не була безумством, а будувалася на нормальних підставах: хлопець і дівчина вподобали себе і любились, як уміли й могли, очевидно, не вельми глибоко, бо невдовзі перекинулася до іншого, я ж через те з відчаю не поліз у петлю, а ще з того іронізував. Коли ж почув, що вибранець моєї жінки розбився з новою коханкою на задньому сидінні, то спершу навіть розреготався, цілком неґречно, признаюся. Отоді-то й сталося, що моя колишня половина, а тоді новоспечена вдовичка, і потелефонувала, ніби я залишався їй найліпшим другом, і, ридаючи, розповіла цю історію, правда, оминувши факта, що її другий чоловік віз кудись таки нову коханку (про це сповістила невдовзі при довірній розмові, але я те довідався ще відразу по катастрофі з вуст моїх друзів, які люблять переповідати подібні пікантності); а відтак попросила прийти й допомогти їй, бо цілком утратила голову і вибилась із колії. Отож я, як дурний, навіть зайнявся організацією похорону свого суперника, зрештою, став одним із чотирьох, адже не родич, котрий мужньо підставив плече під гроба того мотоцикліста, і коли б мав лиху вдачу, міг би відчувати сатисфакцію. Одначе, занурившись у клопоти, не міг не пізнати: біда є біда незалежно від того, кого вона б’є, отож відтоді жарти щодо вмерлих чи мертвих з мого язика не зіслизали, особливо при дружині, хоча і в найтрагічнішому може бути своє комічне. Та це наше спільне пережиття знову зробило нас друзями, ми передзвонювалися, часом щось у мене просила, але ніколи не відчував: усе це жіночі штучки, бо ні разу нічим не заохотила мене до ближчих стосунків. Зрештою, це мене задовольняло, бо, правду кажучи, я її викреслив зі свого серця (з голови ні) і ніколи її туди не повертав, а жінки в таких речах чутливі. Так тривало років із три, ні, чотири, аж доки не сталось у мене тієї історії із завом. Отоді вона й постукала горішком об стовбура. Власне, все відбувалося нормально: вибравши її з-поміж знайомих та друзів на ангела-утішителя, я вчинив десь так, як і вона, коли розбився її коханий мотоцикліст, тобто потелефонував у скрутну хвилину, а це значило, що таки попросив допомоги, на яку розраховував, бо подібну допомогу колись подавав сам, а яка жінка таким моментом не скористується? Одне в цій ситуації було неясне: як могла вона здогадатися, що прийду саме в той вечір, адже відіслала з дому сина. Ну, хай це було простою випадковістю, але чому приготувала качку із яблуками — це вже випадковість не була, більше того, приготувала й свічки і влаштувала вечора, цілком подібного до тих давнєколишніх наших інтимних із випивкою, інтелектуальними балачками, сердечністю та й поєднаністю; при першому одруженні таке було в нас не раз, отже, свідомо повертала атмосферу нашої з’єднаності, а який чоловік подібне витримає? Отож я поклав їй руку на коліно, на що не зреагувала ніяк, а може, й зреагувала, бо від того коліна вдарив мені у руку струм, аж відсмикнув пальці. Та це не врятувало мене, бо той струм, хотів чи ні, збудив заснуле тіло, а ще того струму додалося, коли ми протанцювали під чудову музику, що линула з магнітофона, повільного танця, і я не стримався, щоб не поцілувати її — віддалася поцілункові так само, як колись. Але цього разу струм мене вже не бив, хіба хміль у голові звив кучеряві завертаси, від яких з’явилося очманіння. В результаті ми опинились у ліжку, і я відчув, пробуваючи в ній, що маю не просто задоволення, а звільнення: від проблем, гризот, важкоти у тілі, самотності та блукань світом, бо все це добряче мені остобісіло. Відтак сказав собі: «А яка, зрештою, різниця, люблю її чи ні, захоплений нею чи не захоплений, головне, що знайшов гавань, а чи цього не весь час шукав?» І саме це, здається, й стало головною моєю помилкою, бо я не любив жінки, а імітував любов до неї, а що найгірше, імітувала те саме до мене й вона, бо назагал надто віддалилися одне від одного, хоч і не настільки, як це буває в незнайомих людей, котрих при принагідній зустрічі вдаряє раптом меч пристрасті, і вони, хоч і не знають одне одного, за мить можуть стати найближчими з близьких. Цього в нас не було, бо надто добре зналися, як знаються однокласники чи однокурсники — ось чому вони так рідко одружуються. В нас, при новому з’єднанні не виникло   т а ї н и, тієї загадки, яка й стає каменем-кременем, що ним викрешують з іншого каменя, навіть не кременя, іскри та вогонь. Отже, ми зійшлися не тому, що вогонь в нас викресався і воскресився, а тому, що обоє здалися перед випробуванням життям, а це вже і є колапс чи соІІаЬог — розрушення, падіння, ослаблення, занурення, потоплення — своїм з’єднанням ми не створили, а зруйнували отого духа, який і визначає   т а ї н у, одним словом кажучи, ми змирились.

Ось чому в наші стосунки швидко завітав будень, значно швидше, як це буває у закоханих молодят, бо й молодятами не були та й закоханими. Єдине добре в цій ситуації те, що дістав нормальну, без проблем спромогу гасити свою сексуальну затурбованість, а отже, чинився ще спокійнішим, відтак ніщо мені не заважало ставати тим нурцем, котрий задоволено поринає в глибини буття, зовсім не маючи наміру вириватися з нього, щоб ковтнути справжнього повітря, адже безум у житті — це і є спроба такого повітря ковтнути.

Ось коли з’явилася та юна «відьмочка», і я, хоча зовсім того не бажав, таки випірнув із власних глибин, а таки ковтнув повітря безуму, якому немає мисленого виміру. І сталися зі мною дивні речі. Щодо дівчини — уникав її, як тільки міг, але вона постійно вигулькувала на дорозі. Це дивоглядна річ: у великому місті люди, навіть знайомі поміж себе і не вельми віддалені місцем прожиття, можуть роками не здибуватися, коли не підтримують зв’язків штучно: через телефони, домовлені зустрічі тощо. Але тут відбувалося щось аж зовсім чудне; міг би навіть подумати, що вона зумисне за мною стежить, відповідно й виринає в найнесподіваніші моменти, щоразу обливаючи мене мороком отих дивовижних очей і навіть сама лякаючись од тих здибувань. Але я чомусь упевнений, що зустрічі поза роботою були не підготовлені, а таки принагідні. Наприклад, заходив до трамваю чи магазину й заставав її там; міг перестрітися на вулиці; або взяти б такого приклада: можна прийти до певного місця двома шляхами, отож ішов тим, яким ходити не звик, — і опалювався мороком знайомих очей — ось чому називаю її «відьмочкою». А ще й тому, що, навіть не зустрічаючись, постійно відчував її в собі, більше того, впізнавав у інших, цілком незнайомих людях. Вона ніби поселилась у мені в голові, в нутрі, в шкірі й так чи інакше якимсь імпульсом про себе нагадувала. Гнав її із себе, часом брутально, а коли зустрічалися по-справжньому, вівся, наскільки міг, холодно: відводив очі, виходив із трамваю не на своїй зупинці, переходив на інший бік вулиці, але й це не допомагало; здавалося, вона розмножувалась у мені та в довкіллі багатоіпостасно: попереду, ззаду, з боків, знизу, згори, в тілі справжньому, в тілі уподібненому, в думках, снах, бажаннях — скрізь вигулькувала, як риба на плесі, й тільки чинила, що невідривно дивилась. Тоді приходив додому роздразнений, зморений, обезсилілий, а водночас і щасливий, задоволений і змолоділий, і тут, вдома, знаходив реальний лік на таке навадження, і ліком тим ставало задоволення від сексуальної роздразненості, тобто виявляв посилений інтерес до дружини. Накидався на неї при першій можливості: коли її хлопець гуляв, чи коли засинав, на що вона відповідала також гарячіше, ніж завжди, отже, виходило, що закохувався не в те мале чортеня, яке сколотило мій спокій, а таки у власну жінку, а чи такі речі жінкам приємні? З одного боку, так, бо відчувала пристрасть до себе, а з другого, не міг позбутися враження, що вона про все здогадується, бо часом зупиняла на мент пильного погляда і ніби забувалася на хвилю, а якось, уже бувши піді мною, сказала найпрозаїчніше:

— Таке враження, ніби в когось закохався?

— Не зрозумів, — мовив сердито. — Хочеш освідчення чи розладнати мене?

І це був єдиний випадок, коли став по-справжньому лихий. Якщо жінка під час кохання вставляє прозаїчне чи буденне слівце, котре до кохання стосунку не має, наприклад, при з’єднанні раптом охає й каже, що не встигла намочити білизну, або: «Стривай, щось у горлі пересохло, піду нап’юся» і так далі, то я скаженів і мав бажання її побити. Вона цього мого ґанджа знала, тому теми, що я, мовляв, у когось закохався, не продовжила, але я того зауваження не забув, воно увіч означало: провести дружину навряд чи вдасться, адже є речі, на які жінки надчутливі, і тут треба бути аж вельми сторожким. Я й був сторожким, але своєї абсурдної пристрасті подолати не міг, отож почав витворювати не кохання, а його імітацію, насправді не раз забуваючи, де є об’єкт імітації, а де його предмет. Тобто цілком не був упевнений, чи зімітував своє кохання до «відьмочки» (відтепер так її називав, бо імені не знав та й не намагався вивідати), чи до власної жінки. Тобто те, що я здурів од «відьмочки» й несамовитів од того, сумніву не викликало, сумнів був у іншому: чи не є мій одур реакцією власного-таки організму на колапс, котрий починався цього разу в родинному житті. А це значило, що я хотів любові, хотів справжнього погідного й дружнього життя, бажав злиття з жінкою не лише фізичного, але й духовного, а останнього й не було, бо жінка останнім часом почала мені на кожнім слові перечити, неодмінно викликаючи роздратування, отже, не гармонізувала, а дисгармонізувала, і спільності ми досягали однієї — в ліжку, та й то не завжди. Тим-то й кажу: чи не була «відьмочка» породженням моєї уяви, тобто чи не стала для мене соломинкою для того, що тоне, адже поринання — одна з ознак колапсу. Ясна річ, що особливої уваги до себе дівчина не могла не помітити — це в їхній, як казав, природі, але я аж зовсім не був певний, чи її підігрування моєму безумству було щире, чи тільки тонко розіграна насмішка кокетки, скоріше останнє, бо найправдоподібніше; принаймні ще не втратив настільки голови, щоб не розуміти й не бачити бар’єрів, котрі нас розділяли, зрештою, і їхньої неперехідності. Міг би підійти до неї при нагоді, такі нагоди траплялися не раз, і поспитувати: сміється з мене чи справді між нами з’явилась ота метафізична   т а ї н а, яка розумових розважань не потребує, але це значило б іти на ризик: коли кпить із мене, ще півбіди, постраждаю, помучуся, а тоді заспокоюся і знову піду на поринання, тобто ввійду чи впливу у широку пащу будня, який мене не без задоволення пережує, як жує всіх та повсякчас. Ризик же був у тому, що «відьмочка» на мого безума могла б відповісти, і тоді я, при своїй старомодній порядності, мусив би вдруге розлучатися зі своєю жінкою, а що знайшов би? Адже досить поставити нас обіч одне одного — і цілий світ зарегоче, рвучи собі боки! Саме тому вирішив, що моя «відьмочка» — щось подібне до літературного героя; той також імітація живого світу та буття, продукт вимислу живого мозку, але структура нематеріальна. З іншого боку, це субстанція, яка, народившись, починає існувати реально, бо література, коли зайти глибше, насправді не є імітація, а творення нової, хай і нереальної дійсності, через імітацію твореної. Ось чому я подумав, що «відьмочку» вигадало не моє розумне, раціональне, реальне й коригуюче начало, але той янгол-охоронець, котрий сидить у нас; саме він і починає творити в нас метафізичні імітації, потрібні нам, як соломинка, для того, хто топиться, а я таки й справді в родинному морі почав топитися, бо замість щастя чи задоволення-контенту дістав буденну рутину, яка тим швидше почала мене заливати; кажучи чесно, дружину любив не живим сьогочасним, а колишнім умерлим почуттям, тобто імітував. Ось чому моя жінка й сказала в час найвищого мого сексуального наповнення: «Таке враження, ніби в когось закохався!» Але найочевидніше: я не закохався, це була тільки одна із імітацій мого янгола-охоронця, його, можна сказати, літературний твір, така собі новела, якою рятував мене від поринання.

Ось чому вирішив поїхати у рідне місто, кам’яне місто, де чаїлося у землі чи в могилах бабів, дідів та прадідів моє непотужне коріння, а непотужне тому, що я — плід громіздкий, але всередині порожній. Вирішив, отже, покинути в просторі й жінку свою, і «відьмочку» та й опинитися сам на сам із собою колишнім. Сентиментально наладнався і рушив позітхати біля стін рідної школи, до якої сентименту ніколи не мав, бо робила з нас, як казав, не людей, а таки імітації, і тільки силою опірного духу дехто із нас, в тому числі і я, тими імітаційними подобизнами не став. Отже, і школа, і вчителі, й учні, і все те, що я капітально, як сміття, вимів із себе, стали ніби та ж таки новела, літературний твір, придуманий великими імітаторами цього світу, які поклали на карба світову місію убити в нас дух і перетворити в безвідмовні ґвинтики. Частина із нас тими ґвинтиками стала, тобто рушили у світ мертвими і мертвими з нього чи вже повідходили, чи вийдуть, а частина духом була оживлена, саме тому й поселились у них янголи-охоронці, а це значить дістали вони Божу частку — і досі твердо вважаю, хоч як самовпевнено це звучить, себе за такого. Бо навіть не створивши у світі якогось добра, малого чи великого, Богом заповідженого (адже мушу на роботі не жити, а функціонувати, тобто залишатися гвинтиком), духа маю просвітленого й не чиню через те зла, освяченого суспільством, у якому доля мене поселила, навіть сторожко того бережуся, хоча боротьба в мені, як бачить читач із цих записок, чиниться шалена, і я, як шевченківський човен «у синім морі», то виринаю, то потопаю. Відтак колапси чинились і в моїй душі, від чого утворювалися кола безживних іскристих солончаків, але побіч існувало видиво джерела на зеленій галявинці, з якого витікав дзюрчисто-чистий струмок, і росли квіти «мило», й стриміли, гінко пошумовуючи листками, чудові осокори, котрі закликають подорожніх, щоб напилися щирої вільги, перед цим вимивши від куряви днів руки та обличчя. Розумію, що це символ, та знаю й інше: така кутинка в моєму рідному місті й справді була і є. Отже, без проблем можу піти туди і дістати такого потрібного мені причастя.

Однак я з тим не поспішав, щось відводило, знаю і що: страх. Коли та кутина так нав’язливо почала з’являтися в пам’яті, чи не є це знаком, що з нею могло щось нагло недобре статися? Нічого дивного, адже великі імітатори світу, під началом яких мушу жити, ретельно знищують такі долинки — бачать-бо в них присутність живого духа, супроти якого вони й піднялися зі своїх боліт.

Для застороги спитав у батьків: чи збереглося те місце? Вони не знали, бо живуть тепер у п’ятиповерховій коробці стилю «барако» і рідко виходять за межі окресленого нового кола: двір, магазини чи базар, бо з кожним роком немощіють, коло ж інтересів їхніх звужується до міри солончака, котрий раз по раз виникає в моїй уяві. Вони вже змирилися, здається, остаточно і поступово перетворюються в таких, як та стара, котра сиділа на ґанкові біля місця моєї колишньої роботи. І як та стара, вони спокійні, очі їхні налилися каламутом, який і є познакою того спокою. Вони раді моєму приїзду, але відчув, що за час, відколи не бачилися, несвідомо від мене віддалилися. Це не значить, що почали ставитися до мене гірше, просто простір, прокладений між нами, збільшився. Але на звістку, що я повернувся до колишньої жінки, видимо зраділи, бо шлюб для них — спілка нерозторжна.

— Ми хотіли б, — сказала мати, — дочекатися від тебе внука.

Батько при цьому лише мовчки кивнув.

— Але ж маєте двох онуків, — здивувався я.

— То внуки від Галі, — сумирно сказала мати. — А ми хотіли б і від тебе.

І батько знову мовчки хитнув головою.

— Ну що ж, — весело сказав я, власне штучно-весело. — Думаю про це вже сам.

І це була несподівана фраза з мого боку, бо досі дітей не хотів. Бажати дітей — це значить брати відповідальність за те, що пустив їх у світ. Але що їх чекає там, де порядкують великі імітатори? Отака школа, де творять імітованих людей, і такі музейчики, які пропагують імітаторів, їхніх героїв та перемоги, як, наприклад, в останній війні? Чи враховували це й мої батьки і чи клали на плечі таку відповідальність, пустивши мене із сестрою в життя? Але в них була інша, своя логіка.

— Світ без дітей мертвий, — сказав спокійно батько, і цього разу мовчки кивнула мати.

І я їх раптом зрозумів. Збагнув, що вони жили не заради імітаторів, а заради своєї любові. Діти ж — це і є плоди любові, ось чому шлюб для них нерозторжний і святий. Любов же — це дерево, котре стоїть над джерелом, джерело його поїть, і воно зроджує не тільки листя, яке стає погноєм землі, але й насіння, у котрому запечатується образ цього-таки дерева — Господній код. Моє ж дерево, на їхнє розуміння, творило тільки листя — погній для землі. Ось чому єдиний їхній інтерес щодо мене тепер: аби я пропечатав душу тим Господнім кодом. Дерево шарпають бурі, рвуть вітри, на нього падають громи, власне блискавки — ось хто для них великі імітатори, але воно, коли встоїть, виконає свою програму від бур, вітрів, блискавок незалежну. Відтак ще одну істину збагнув я, відбувши ту небагатослівну розмову: я не є автентичним, звільненим від інших тілом, а їхня плоть і кров, отже, корона того дерева, саме та, що й родить листя й насіння чи плоди. Без них, оцих старих, в очах яких все більше згущується старечої каламуті, я в цьому світі навіть не солончак, а зрубана гілляка, котра зів’яне швидше, ніж струхлявіє стовбур, і як не дивно ці прості одкровення не просто мене зворушили, але й укріпили.

Цієї ночі, в домі батьків, хоч і не власному тепер, а позиченому чи наділеному імітаторами, мені востаннє приснилася «відьмочка». Раніше привиджувалася також, і не раз, але все еротично, зваблюючи мене чи збуджуючи, — такі сни закінчувалися тим, що прокидався з набряклою плоттю, підгортав під себе сонну дружину й елементарно задовольнявся; дружина ж у таких випадках ніколи не відмовляла, але й активності не виявляла, очевидячки про мої сни здогадуючись сьомим чи чотирнадцятим відчуттям. Цього ж разу «відьмочка» прийшла сумирна, в темній сукні, що спускалася до кісточок, і з білим намистом, перловим чи імітованим під перла. Виріз на сукні був аж під горлом, отже, тіло міцно запечатала у той креп, власне у пітьму. Волосся не кучерявилося звільна, як це бувало завжди (кучеряві дівчата, природно кучеряві, мені найбільше подобались), а було пригладжене, ніби прилизане, тільки де-не-де проривалися скручені пасмочка.

— Велів мені Господь, — сумно сказала «відьмочка», — стати твоєю дружиною, але бачу: не хочеш.

— Хочу, — мовив я глухо, — але не можу.

— Таж дружина твоя не любить тебе, а ти її, — сказала смутно.

— Це ще хтозна, — прорік мій голос. — Не зміг же її покинути, а вона мене.

— Але тобі призначена я, — мовила скрушно.

— Ні, — проголосив мій язик. — Тебе придумав. А може, не я придумав тебе, а той, хто визначив, що маєш стати моєю дружиною.

— Це велів мені Господь, — сказала уперто дівчина.

— Господь не чинить нещасними одних, аби ощасливити інших, — промовив я. — Коли б бажав нас з’єднати, прислав би тебе, коли був я самотній.

— Хочеш сказати, що прислав мене до тебе…

— Так, — відповів я. — Це   Т о й   прислав тебе до мене.

— Але коли втратиш своє щастя навіки? — спитала дівчина, і на вуста їй лягла дивна всмішка.

— Це значить, — твердо повів я, — що маю відбути покуту за свого гріха.

— Я твій гріх? — засміялася дівчина.

— Так, — мовив я. — Ти — мій гріх. І коли прислав тебе Господь, то тільки для того, щоб я не засинав у цьому світі.

— А може, я з тебе сміялася? — погасила усмішку «відьмочка».

— Може, — згодився я. — Ніколи про те не забував.

— А те, що робиш нещасною мене, тебе не обходить? Не мучить твого сумління?

— Не роблю тебе нещасною, бо нічого тобі не обіцяв, не зваблював та й не знаю імені твого, — відповів я. — Ніколи до тебе не заговорював та й не був переконаний: реальна ти чи ні. Я син своїх батьків, а вони переконані, що шлюб має бути нерозторжний…

— Віриш у такі дурниці? — запитала дівчина.

— Ні, — відказав я. — Але нещасних у цьому світі творити не бажаю.

— А я? — печально згукнула вона.

— Ти не нещасна, бо створила тебе моя уява, а може, й чиясь.

— Того, що мене послав?

— Так! Але ні ти, ні я не знаємо, хто тебе послав.

— Знаю, хто мене послав, — твердо мовила «відьмочка», недобре всміхаючись. — Той, котрий хоче показати, хто ти насправді.

— Хто ж я насправді?

— Подивись у дзеркало, — сказала дівчина. — І коли передумаєш, увійди в нього. Не бійся, нічого страшного не станеться.

І я підійшов до дзеркала. Було то стародавнє дзеркало, здається, саме те, яке стояло в батьківському домі, коли був я дитиною: жовтувате, з полущеною по кутках полудою. Потім… що це було потім? Ага, потім його випадково розбила моя тітка, і я інколи, заплющившись, виразно бачу, як воно розпадається на трикутні лискучі скалки. Отак розвалюється, а в кожній зі скалок заломлюється тітчине обличчя: скільки скалок, стільки тітчиних облич. А ще згодом тітка потрапила в катастрофу, і відтоді я панічно боюся розбити дзеркало. Але зараз воно повернулося із глибини мороку неушкоджене, однак так само полущене й жовте, може, навіть жовтіше як було. І в тому дзеркалі побачив себе: непомірно роздутого, із обвислим, як у бульдога, лицем, зі свинячою щіткою волосся, з маленькими сонними, заплилими товщем очима, з карачкуватими, вигнутими, як у кавалериста, ногами і з носом-картоплиною, що червоно палав. А поруч із цією виразною карикатурою стала вона цілком така, якою її витворив мій печальний розум: прекрасна і знадна, з морочними, але такими вабними очима, з кучерявим волоссям, розсипаним по чолі і скиненим на плечі густим потоком, із ніжним молочним обличчям, що його ніби обвіяв свіжий вітер. А ще побачив на власній сорочці серце, грубо намальоване червоною барвою. І те серце билося і стріпувалося, стискалось і тремтіло — бідне, бідне серце дурного й нікчемного телепня.

— Чи ж добра ми пара? — спитала дзвінко дівчина.

— Нікудишня, — відказав я.

— Але ж ти прекрасний, — мовила вона сумно. — Це я щось таке… Хоч, по-моєму, і я несогірш.

— Краса тільки тоді краса, — мовив повчально я, — коли вона справжня, а не імітована.

— А моя краса імітована? — здивовано спитала дівчина.

— На жаль, — сумно відказав я. — І це тому, що ти мені недоступна.

І від того жорстокого слова зображення у дзеркалі почало мінитися й потворитися: стояла там чорнорота, вусата, беззуба баба із палючими очима, зрідженим майже до лисини сивим волоссям і з карачкуватим, як і моє, тілом. І та баба стала реготатися, тицькаючи в мене пальцем, бо я не змінився. І той сміх дивно мене вразив, тож відсахнувся і щосили вдарив об дзеркало кулаком. І воно почало без дзвону, наче в заповільненій зйомці розпадатися, розвалюватися, ламатися на трикутні уламки, і в кожній скалці було відбите не моє, а її обличчя. І не потворне старе, яким витворила моя нехіть, а юне й прегарне, яким витворила моя уява, однак цілком неживе, ніби намальоване триста років тому, а тепер ожиле. Триста років тому, а може, й тисячу, бо все, про що хочу тут оповістити, старе як світ, бо в усі часи і в різних кінцях світу весь час відбуваються отакі історії, нікого вони через банальність не вражають, але чому так болить і стогне, так кривавиться й кидається моє намальоване на сорочці серце?

Прокинувся, за вікном стояв сірявий світанок, а груди мої нагадували казанка, налитого сірим дощем. Це мене вразило не менше, як сон, якого пам’ятав до найменшої одробини. Вчора, коли ходив до школи, день і вечір випали чудові: чисті, затишні й свіжі. Сподівався на не менш розкішний ранок, адже намітив піти до тієї долинки, що не раз мені привиджувалася, стала своєрідним символом і дивно манила, саме ота: із джерелом, осокорами, струмком, травою і квітами «мило». Сподівався, що йтиму туди в ледь-ледь застиглих, зтуманених повітряних хвилях, що їх пронизують перші промені сонця. Сподівався, що ноги мої митиме щедра роса, що спалахуватиме коштовними камінцями на листі дерев та трави, що колись так зачаровувала мене, хлопчака. Саме в такі хвилини й можливе одкровення, якого потребував, а може, одкровення із причащанням. Але все вийшло інакше, бо в житті завжди все виходить інакше, ніж задумуємо. Дощу, правда, не було, можливо, тому, що злив його до казанка своїх грудей чи точніше серця, але небо важко, свинцево звисало, а це вістило, що не буде ані сонця, ані роси. І я раптом подумав, — можливо, під впливом щойно побаченого сну чи кіно-сну, — що це мені знак, аби не йти до тієї долинки та джерела. Бо чи так важливо: є воно насправді на цій землі й у краю твого дитинства, а чи нема? Головне, щоб воно було, не нищилося і не засихало в твоїй душі. Головне, носити його там і ніколи не забувати, а я цього, здається, завжди дотримувався, бо потребував того джерела. Та мені в цей приїзд у рідне місто конче треба було переконатися, що долинка моя не імітація, адже навіть школа, яку я довго й твердо вважав цілковитою імітацією, виявилася при тверезому розмислі хоч і імітацією, але і з зерниною духу в своїй суті. Ось чому так важливо було переконатися, що чарівна долинка із мого дитинства та юності ще й досі існує, адже вона напевне була — і саме така, яка затрималась у пам’яті. Отож погасив того голоса, котрий остерігав мене, і встав із ліжка. Батьки вже не спали — старі прокидаються рано. Сказав, що перед сніданком маю звичку прогулятися, що заміняє мені зарядку, на що вони не заперечили, отож вийшов у насурмлений ранок. Неба й справді не було, а побиті першим золотом кущі заповились у найніжнішій сірій тканці. Вулиці порожні, і я йшов, ніби потрапив у безлюдне місто. Але місто не було безлюдне: вряди-годи прокочувалися авта, де-не-де виринали люди, пси й кішки. Але й авта, й постаті, сірі та насурмлені, ніби налилися водою. Як, зрештою, і я. Пройшов Рудинською вулицею, де народилася й провела дитячі роки моя мати, і завернув до завулка, що витікав до ріки. Тут мене оббрехав собака, гаряче й люто насідаючи, і я пішов задкуючи, поки той не відстав. Тільки тоді зміг обернутись. У глибокій долині текла засипана камінням річечка, сіровода й лінива, з кількома смужками гребельок для переходу. Але очі мої дивилися не туди. Погляд мій оперся об круглу порожнечу, ніби вирізане в повітрі порожнє коло. Зрештою, збагнув, що то була за порожнеча: осокори біля джерела зникли, натомість побачив між трави високі пеньки, уже частково зруйновані, бо з осипаною корою. Перейшов через кам’яну гребельку й пішов травою, яка була ані ясно-зелена, ані зарошена, а суха й посіріла. Там, де колись тік струмок, лишилося тільки русло, та й те в кількох місцях зруйноване, тобто злилося з довколишньою рінню. Пішов через ту рінь. Трава біля пеньків також сіра й нежива, а там, де росли квіти й де було саме джерело, не побачив ані квітів, ані джерела, тільки засипану камінням невелику яму, суху й без жодного сліду течива. Роззирнувся довкола: хати сіріли, вкутані кулями туманцю, — жодної біля них постаті й нічого живого. Шумко втяг повітря і почув над головою печального пташиного покрика, тільки одного. Звів голову, але птах, що мене привітав, летів, очевидно у хмарі чи вище, отже, був цілком для моїх очей невидимий. І я знову подумав про імітації. Можливо, це джерело саме й почало з’являтися так часто до мене, бо стало імітацією, а можливо, і птах, котрий щойно до мене обізвався, також імітація, бо все залежить у світі не так від того, що в ньому є, як від нашої системи сприйняття й бачення, бо, здається, і весь світ є величезною, дивоглядною чиєюсь імітацією. Я думав про це, але душа протестувала. Протестувала, бо хотіла, щоб світ не був тільки листям зі зрубаних дерев, а щоб дерева ті впустили в траву зерно, хоча хтозна-коли воно проросте.


Колапс ІІІ. Імітація | Привид мертвого дому. Роман-квінтет | Колапс IV. Кущ бузку