home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



Колапс V.

Передухіддя

Я прокинувся від холоду. Ковдра сповзла, під боками муляло — ніяк не міг розібрати, де це я. Нарешті, згадав — учора таки вирвався із дому з друзями, ми поїхали човном угору по Дніпру, де була одна з моїх улюблених місцин, часом бував тут у відпустку. І хоча ці місця були небезпечні, таки настояв поїхати саме сюди, з сентименту, чи що? А може, і з розгульної сміливості, яка в чоловіків часом виникає, навіть у найобережніших, принаймні на собі те зазнавав. Розбили намети, кричали, балакали, ясна річ, жлуктали спрагло горілку, горлали пісень, цілувалися, блювали, врешті, ледве не побились, аж поки не повлазили, як вужі, в намети і позатихали, власне рушили в каламутний туман видив та марень.

Побачив сірого профіля одного зі своїх співбенкетників, від нього жахливо смерділо, й мені стало бридко. Повільно, знову-таки як вуж, виповз із намету і з натугою звівся на ноги.

Дивився, як сиво й величаво курівся спокійний Дніпро, в прохолодному сутінку тиша здавалася ніби загрозлива, сірі хвилі наповзали на пісок і розбивалися, видаючи короткуватий, мелодійний сплеск. Підчепив ногою порожню консервну бляшанку, і та покотилася з крутого берега з глухим коротким викохкуванням.

Мене захопила раптом ця жива і всеоб’ємна сірість, цей мертвий прохолодний простір, холодне плескання хвильок, а головне — тиша чи спокій. На траві безладно валялися залишки вчорашнього бенкетування: сліди нашої дикунської учти, дикунської тому, що ми вчора своїм галасом немало вбили тиші, поранили дерев, засмітили траву і власні душі.

Стало холодно у трусах, і я потяг з намету одежу. Дихнуло звідтіля сном і кислятиною — товариш лежав, врившись головою в одежу, що правила за подушку, і щільно замотавшись у ковдру. Натяг, стрибаючи на одній нозі, штани, тоді сорочку і, нарешті, скочив до річки, власне до моря. Мені здалося, що простір ніби розсунув свої межі й там, у сивому мороці загойдалися, ніби тіні забутих предків, хвилі, я побачив сірі піски з жовтуватим відливом, небо й купини прибережної лози.

Щось захопило мене несподівано сильно, я озирнувся до наметів на горі, поморщився: дух дикунської учти мене переслідував. Пісок засвистів під ногами, і цей сердитий, пташиний посвист приніс легку й прозору, тобто печальну, радість.

«Боже мій! — подумав я. — Який жахливий учора був вечір! Який жахливий був учора я, і чому тут опинився?»

Ступав по вогкій, твердо змитій біля води доріжці. Пісок похитувався під ногами, але мене втримував.

Зламав вербового прутика й закусив зубами. Гіркий, терпкий аромат заповнив рота, я глибоко дихнув. Сплюнув, а тоді зупинився. Попереду темніла й похитувалася непрозора заслона, а може, то був паркан з колючого дроту? Роздутий, штучно розширений Дніпро котив бурштинового відливу хвилі, і ті плюскали майже мені на ноги, — здалося, що відчуваю присмак цієї води. Вона наповзала на пісок, і той убирав її, начебто губка.

Вже не бачив наметів, попереду клався берег, трохи звищений і піщаний, далі темно бовваніли горби чи ліс, а самотні купини верболозу покірно тримали на собі тягар ранкового туману — великі краплі лежали голубуватими озерцями на зелених увігнутих листках.

Я сів на березі, але не помилуватися простором і цією безлюдністю, а отямитися. Десь далеко залишив свій дім, власне квартиру, бо міська людина не має свого дому, родину, тобто своїх тимчасових співжильців, адже ще в Біблії сказано, і я прочитав це випадково та й вразився: «Бо гордує син батьком своїм, дочка повстає проти неньки своєї, невістка проти свекрухи своєї — вороги чоловіку домашні його!» — всі ті мільйон і один клопіт, ґелґіт і гамір, телевізор, котрий майже не вимикається, а терендить і терендить, виставлений у вікні осточортілий магнітофон, який хрипко реве, гарчить, харчить, виє, пищить, — це все так само осточортіло, а найбільше осточортів собі я сам, бо вже не міг дивитися на себе в дзеркало без огиди, а що вже говорити про близьких та сторонніх? Може, це в мене якась хвороба починалася, та коли я вставав уранці, влазив до трамваю чи тролейбусу, то мені всі ті люди, набиті як оселедці в бочку, здавалися почварними, лихими, і це знову ж таки тому, що почварним і лихим був я сам. Але й розуміння цього, і зневага до себе збоку й від себе не робили мене кращим — я стояв у юрбі чи сидів і майже фізично відчував, що обростаю, ніби допотопний звір, якимсь їжачкувастим панциром, і все для того, щоб оборонитись від цієї чи тієї, чи трамвайної, чи вуличної юрби, від міста, яке пожирало мене, від роботи, яка смоктала з мене, як упир, кров та соки, від ворогів своїх — домашніх. Але тим самим, нарощуючи на собі отой щіткастий панцир, я не міг оборонитися від іншого — самотності, а то звір з усіх мутантів, породжених нашим життям, чи не найстрашніший.

Здригнувся. Назустріч берегом пливла кудлата постать: якийсь чоловік. Не відав, що то за чоловік принаймні, коли наблизився, то побачив: давно не голений із глибоко посадженими очима. Спершу я подумав, що це рибалка, але тут риби вже не ловлять, та й не був він у своєрідній рибальській уніформі: брезентова чи солдатська одіж, чотирикутна коробка, гумові чоботи, вудка в чохлі. Ватянка ж чоловіка, здається, бачила багато, дивно, що вона тримається купи. Чоловік був босий, і засукані штани відкривали зарослі жилаві ноги.

— По рибку? — спитав я.

— Ху-хе! — чоловік показав зіпсовані зуби. — Коли маєш ввіду це, — він плеснув біля горла, — то по рибку!

— Голо тут, — сказав я, дивлячись поверх голови чоловіка.

— Да, тут голо, — сказав той. — А там у нас у зонє харашо. Ти в зону?

— Не знаю, — сказав я. — Просто йду.

— Ну, я кадато так само йшов, — знову показав попсовані зуби чоловік. — Не бойся, йді. Я тебе зразу познав, ти наш?

— Ваш? — здивовано спитав я, все ще дивлячись поверх його голови.

— Ну да, і я кадась рішив плюнуть на цей б… мір. А там у нас, у зонє, ха-ра-шо… Када придьош, скажеш: Петя тебе послав. Не сумнівайся і не бойся!..

Чоловік чвиркнув, і важка біла слина застрягла на його бороді.

— У нас там всьо, як у лучших фільмах, — чоловік подивився на мене значуще і знову чвиркнув, але цього разу під ноги. — Привєт!

Пішов, а я стояв і дивився. Волохата, накублена постать покривалася рідким туманом — не міг відвести від нього очей. І знову душу мені пойняла сірість — це я точно знав і відчував: сірість — це я на порожньому березі, і той дивак, що від мене віддалявся; сірість — це моя ранкова втома, коли я надягав там, у Києві, на себе допотопного панциря і дивувався з почварності людей. А може, сірість — це байдужість, що розливається часом по тілі й по шлунку, як випита натщесерце горілка. І мене повабило у глибину ранку, у глибину волохатої, наїженої тиші, також сірої, як світ і я. Забув навіть, що біля наметів сплять мої співбенкетники, яких ще вчора називав своїми друзями, а тепер у мене вже конечно друзів немає.

Пісок знову засвистів під ногами. Цього разу я пішов через піщане поле. А коли зупинився, здалося, що оточений жовтим, притушеним сяєвом. Пісок оточував мене звідусіль, і навіть небо в цей мент видалося жовтим, тобто піщаним.

«Як у луччому фільмі!» — голосно сказав я, і мені здалося, що звук потягло в невидиму ущелину, де віддався малою приплюсненою луною. Навколо лежала пустеля. Пісок знову засвистів під ногами, і я пізнав задоволення, яке, здається, відчуває самовбивця, натягаючи на шию петлю…

Побачив дротяну загорожу, що тяглася від берега в глибину. У ній було прорвано дірку, — далі вела невеличка стежечка. Я озирнувся. Чоловіка, з яким перестрівся, давно не було, але відчуття порожнечі й сірості не пропадало. Подумав, що не пізно повернутись у дім, себто квартиру, де мене ніхто не шанує — не то що любить, до роботи, яка мені остогидла більше власної жінки, до дітей, байдуже, хто з них мій, а хто ні, але які до мене не відчувають нічого, крім презирства. «Врешті, я сам не відчуваю до себе нічого, крім презирства, і це вже давно. Давно не маю ні до чого інтересу: ні до жінок, ні до вулиць, ні до своєї квартири, навіть до випивки, хоч, може, саме випивка зробила з мене отакого балду».

У душі ворухнувся острах: чого мене несе за той дріт? Але я знав інше: давно туди вабить — саме в зону. Там немає ані роботи, ні родини, ані клопотів, ні зневаги до мене, ні претензій, а головне — ненависті. Мене справді останнім часом це турбувало: все більше й більше почала опановувати якась дурна ненависть до всього.

«Нерозумна цікавість туди вабить, — подумав я. — Не піду!»

Але був уже за дротом. Вже йшов по ледь утоптаній стежці і, хоч кпив із себе і чогось жахався, зупинитися не міг…

На першу хату наштовхнувся випадково. Дивилася підсліпуватими очима напівзамазаних вікон. Стріха була розшарпана — на мене дихнуло пустицею.

Повільно ввійшов у двір, хвіртка при цьому зарипіла боляче і неприємно гостро. Скрізь стояла тиша. Кроки зашаруділи доріжкою, пісок лунко тріщав під підошвами, а двері різонули душу пронизливим вищанням. Увійшов у сіни, двері хлепко за мною причинилися. Звук сінешніх дверей так само був іржавий — з хати війнуло цвіллю, здається, дихнули на мене перелякано невидимі істоти. Піч розвалилася, і звідти через хату шугонула зграйка сірих пацюків. Я здригнувся: великі й потворні були ті пацюки. На стінах залишилися тіні від фотокарток, у кутку — поламаний стіл, і на ньому хтось написав крейдою: «Ваня». Там, де стояло ліжко, в долівці виднілися темні ямки.

Я кашлянув, але звука забило назад у горло. Мені стало незвідь-чому зимно — десь у такій хаті народилися і виросли мої діди й баби.

Відігнав од себе ці думки і, рвонувши двері, вискочив надвір. Туман майже розтав, але вогка сірість не пропала. Стояла надзвичайна тиша, радше, не тиша, а порожнеча.

«Ні, не порожнеча, — подумав я, підходячи до другої хати, — пустка!»

Ця хата була, як і перша, і хвіртка зарипіла так само. Я нерішуче зупинився. До мене підбігла стара волохата кішка, жадібно занявчала й подивилася ясним зеленим поглядом, в якому вже світилася тривога дикого звіра. Я присів і простяг руку. Кішка повагалася, але підставила брудну, облізлу голову — погладив її між вух. Кішка замуркотіла, а я розгублено пошукав у кишенях. Налапав порох від печива, яке любив гризти, й висипав кішці. Кішка пожадливо хапала зчерствілі крихти.

Я вийшов на вулицю. Вона вже заросла шпоришем, і кроки глухо в ньому губились.

Втома пойняла мене. Сів на прогнилій лавочці біля третьої хати. Німо й нерушно стирчав поблизу колодязний журавель. Не витримав спокуси зазирнути. Чорно темніло блискуче око землі, пахло перегнилим деревом і пліснявою. Зсунув ліктем камінця, що лежав на зрубі — той глухо й булько хлюпнув у прірву.

Переступив через сірого перелаза (дивно, ще зберігся тут перелаз), подвір’я міцно втоптане, від перелазу тяглася стежка зі стесаної ногами цегли. Двері з петель знято — хтось бережливий чи хазяйновитий приставив їх до стіни. Тут також стояла та ж тиша-порожнеча, і я ступнув у сіни. Але сінешні двері забито цвяхами, навіть побачив, як молоток зіскакував із голівки цвяха і бив об перетрухле дерево — світліли круглі ранки.

Вийшов і здригнувся. Проти мене стояв великий чорний пес. Собака дивився дивними, ніби сліпими, очима й матиляв хвостом. Я торкнувся його загрив’я — собака напружився, але не відступив. Очі його зоріли притьмарено й дивно.

Знову пошукав у кишенях — собака насторожено звів морду. Але в кишенях було порожньо, і я вибачливо всміхнувся. Погляд мій упав на хлівця, біля нього стояла собача буда і порожня поруділа мисочка.

Туман висів тільки біля води. Тут же повітря вже спрозоріло — і стало видно ціле село. На видноколі загорілася тендітна хмарка і раптом бризкнула першими променями ясного золота. Собака пішов за мною, але дійшов тільки до тину і скакнув на нього передніми лапами. Я озирнувся і знову вразився з його очей: каламутні й зовсім не блискучі. Мені здалося, що той пес був таки сліпий.

Водяна плоскінь губилась у голубуватому світанку, розливши ртутного кольору воду, пісок звідси виглядав червонувато.

«Червона пустеля», — подумав я.

Вже з’явилося сонце, висіло на крайнебі великим розпеченим колом, жовтий ореол сяйва ніби кипів навколо нього. Згоряли й близькі хмарини, перетворюючись у сивий, також червонястий попіл.

Я увійшов у ще одне подвір’я — хвіртка тут хрипнула без іржавого вискоту. Запахло молоком, кислуватим потом корови та обжитим житлом. Із хліва вийшла стара жінка, зирнула на мене холоднуватим поглядом, але не сказала нічого.

— Доброго ранку! — привітався я. — Може, дасте напитися?

Жінка мовчки пішла в хату. Винесла води в залізній з оббитою емаллю кварті. Я справді був спраглий після тієї вчорашньої дикунської трапези. Приклався й відчув металевий віддих води і кварти.

— Живете тут? — спитав я, віддихуючи. — Не страшно?

— Я не сама, а із старим, — сказала жінка байдужно.

— Чи це не Петя ваш чоловік?

— Нє, не Петя, — сказала жінка, забираючи кварту. — Петя живе там, через лісок — то все недобрі люди… Чи ви тоже з них?

— Я сам по собі.

— А я подумала, що ви тоже з тих кадашніх урок.

— Не боїтеся їх?

— Вони нас не чіпають. Нас тут нєсколько сімей. Гнали нас одсюда, а ми вернулися. Вже нам бояться нема чого…

Зирнув на жінку і здригнувся: очі в неї були десь такі, як у того собаки, — ніби й вона була сліпа. Але сліпа вона не була, і я навіть зрозумів, що тут діє: сірість — це утома байдужих.

Вийшов на вулицю й зупинився. Вглибині так само стелилася зачарована, ртутна і землисто-брунатна вода. Поруч журавель криниці показував кудись туди, у небо, де спалювалися хмари, а в цілих шибках мертвих хат заломлювалося проміння, ніби вони починали горіти зсередини. Сонце засліпило мені очі, затуманена млявість ранку зникла, здавалося б, назавжди. Над світом розгорталася розкішна синява неба, і залишки туману розтоплювалися, оголюючи залитий чистим сяйвом молодий краєвид.

Лісок віддаля нагадував зруйновану фортецю, і я заплющився, бо в душі моїй раптом залунала



Колапс IV. Кущ бузку | Привид мертвого дому. Роман-квінтет | Пісня піску