home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Володарі тіней


Українська Народна Республіка від самого початку була протекторатом. Після того, як Німеччина та Габсбурзька монархія, за умовами Хлібного миру 9 лютого 1918 року, визнали її уряд, вони мусили очистити її землі від большевиків. На запрошення українського уряду німецькі солдати 18 лютого перетнули український кордон. Габсбурзькі війська вступили в Україну десять днів по тому. Перед східним поступом двох армій через українські землі в напрямку Росії большевики мусили укладати мир. За умовами договору, що його підписано з Німеччиною і Габсбурзькою монархією в березні 1918 року, вони відступили територію України. Війна на сході завершилася перемогою Берліна та Відня.

Та переможні союзники не досягли згоди. Німеччина вступила в Україну, не чекаючи на Габсбургів; Габсбурги вступили слідом, аби не дозволити Німеччині забрати собі все. Німецькі та габсбурзькі загони зіткнулися одне з одним, спричинивши непорозуміння і чвари. Перш ніж генеральні штаби обох держав змогли узгодити окупаційні зони, минув понад місяць. Німеччина мала окупувати Київ та північ, Габсбурзька монархія - південь. Обидві держави ділили між собою контроль над чорноморськими портами на кшталт Одеси. Як Німеччина, так і Габсбурзька монархія встановили у Києві дипломатичні пости.1

Берлін і Відень вжили засадничо відмінних підходів до політики стосовно України. Габсбурги прагнули, щоб українська держава стала політично самодостатньою і виконувала роль їхньої союзниці - наразі проти революційної Росії, згодом і проти Німеччини. Відтак Габсбурзька окупація південної України мусила бути винахідливою. Попри те, що народи Габсбурзької монархії голодували, здобуття їжі не було для її солдатів в Україні головним пріоритетом. За словами голови штабу війська, їхня чільна ціль полягала в тому, щоб «зміцнювати національну українську сепаратистську думку». «Пробудження національної української орієнтації під час війни, - писав дипломатичний представник Габсбургів у Києві, -безперечно, було слушним і успішним ходом» проти Росії. Тепер цю ж політику мали застосовувати для послаблення німців. Український націоналізм слід було підтримувати, українські інституції розбудовувати як укріплення проти теперішнього союзника Габс-бургів. Як сказав габсбурзький офіцер військової розвідки, якого призначено відповідальним за Україну, - «ми, як творці першої української військової одиниці, покликані увійти в Україну як поводирі - супроти Німеччини!».2

Німеччина мала власну, значно простішу політику. Україна для Берліна була джерелом їжі, а українці - селянами, що вирощували для німців урожаї. Українська політика Німеччини не відзначалася глибиною. Габсбурзька монархія бачила новоутворену українську державу стратегічним здобутком, а Німеччина вважала її знаряддям для збору зерна. Якщо певний український уряд не зараджував із цим завданням, то, згідно з німецьким мисленням, його можна було замінити на інший. Тоді як Габсбурги вважали, що підтримка українського націоналізму слугуватиме їхнім власним інтересам, німці в Україні не менш радо шукали союзників і агентів серед росіян, поляків чи євреїв. Габсбурги також побоювалися, що їхні німецькі союзники, замість того, щоб після перемоги на сході шукати миру, прагнули використати Україну, щоб досягти нафтових полів Кавказу та Іраку, які дозволили б їм продовжити війну в гонитві за світовим пануванням.3

Тимоті Снайдер ЧврВОНИИ КНЯЗЬ

Загалом гору взяли німці. Збройні сили Габсбургів мусили змиритися із загальним німецьким командуванням. 29 квітня 1918 року німці розпустили український уряд, з яким щойно вели перемовини обидві держави. Влада Української Народної Республіки безперечно була некомпетентною: президент-істо-рик мав звичку знімати слухавку телефону з гачка, щоб йому не перешкоджали правити рукописи своїх книжок. Та республіка була принаймні легітимною, із діапазоном політичних партій, що прагнули представляти народи України. Після перевороту Україна формально зберегла державну незалежність, однак уряд цієї держави добирала інша держава. Німці встановили маріонеткову військову диктатуру на чолі з Петром Скоропадським. Він прийняв традиційний український титул гетьмана, а режим його звався Гетьманатом.4

Створення Гетьманату було дією винятково німецькою, кроком, до якого Німеччина вдалася без Габсбургів. Але Габсбурзька монархія була не такою слабкою, як могло здаватися. У цісаря Кар-ла залишався ще один трюк.

18 лютого 1918 року, в день, коли німецька армія перетнула український кордон, Карл телеграмою викликав Вільгельма до Відня. Там він повідомив йому, що створив «Бойове Утворення Ерцгерцог Вільгельм», до складу якого входило близько чотирьох тисяч українських солдатів та офіцерів. Належав до нього й Український Легіон, спеціальне з’єднання, утворене для розвідки та пропаганди на початку війни. Вояки Легіону негайно відсилалися на схід, в Україну, де Вільгельм мав до них приєднатися і їх очолити. Він мав бути очима та вухами Карла і як один Габсбург іншому повідомляти йому про українські справи.

Крім цього, Вільгельм мав своєю присутністю та діями підтримувати українську національну справу в ті способи, які вважав за доречні. Як писав Вільгельм, «Його Величність був надзвичайно ласкавим і призначив мені завдання діяти в Україні не лише військово, а й політично, у зв’язку з чим надав мені необмежену свободу дій як знак своєї довіри»5.

Вільгельм пізніше стверджував, що вони з Карлом ніколи не говорили про коронацію Габсбурга на короля України. Це твердження є, мабуть, правдивим. Для двох Габсбургів така розмова була б зайвою. Обом було цілком очевидно, що нагоди династичної експансії слід обережно зважити.

У кінці березня 1918 року Вільгельм вирушив до своїх солдатів в Одесу сірими водами Чорного моря. Він поспішав із порту до глибини краю, в український степ, на північний схід, до свого Українського Легіону. Його він наздогнав на околицях давнього міста Херсон 1 квітня 1918 року. Попри те, що Український Легіон набрано з солдатів занадто юних, або ж застарих для строкової військової служби, і до його складу входило багато молодших офіцерів в окулярах, Вільгельм волів бачити своїх солдатів як «прекрасних, здорових, молодих хлопців, які виказують чудову дисципліну, кращу, ніж у Габсбурзькому війську». Як вони, так і він були щасливі перебувати в Україні. З Вільгельмом на чолі й з уключеним до складу більшої Бойової Групи Легіоном війська вирушили з Херсону на місце давньої козацької фортеці, знаної як Січ - те місце в Україні, що найбільше повнилося національним символізмом.6

СІРЕ Володарі тіней

Козаки, вільні люди, що жили з війни, рибальства та землеробства, були гордістю української історії. Для православних українських селян, величезної більшости українського населення, Січ колись означала свободу. Століттями селяни мали по суті два можливі життя: кріпака під польськими землевласниками та їхніми єврейськими економами, або ж, при спробі втекти, неволю під татарами-мусульманами. Єдиним прихистком була Січ, де селянин міг стати козаком. У середині сімнадцятого століття козаки повстали проти польського правління. Це повстання призвело до кривавої смерти значної частини населення України і принесло підкорення козаків Росією. Однак міт про хоробрих козаків, що боролися проти занепадницької польської шляхти, міт який так вабив Вільгельма, був фатально привабливим і для всіх українських патріотів. Український Легіон навіть називав себе «Українськими Січовими Стрільцями» на честь цієї неза-лежницької легенди.

Це козацьке минуле було віддаленим не лише з огляду на час, а й на простір. Вояки Легіону були галичанами, а в Галичині козаків ніколи не було. Пошана цих хлопців до козацького минулого завжди була цілковито теоретичною. У Габсбурзькій монархії - тому іншому світі кав’ярень, університетів та урядових кабінетів - засновники Українського Легіону (всі до одного інтелектуали) цілком свідомо відсилали до героїзму козаків як способу розбудувати гордість за українську націю, яку вони прагнули створити. Тепер члени Легіону були в Україні, на Січі, й ділили свій табір із привидами. Вільгельм писав про «велику радість серед нас, що саме ми мали щастя займати ці славетні землі». Він та його Легіон на заході сонця відвідали місце давньої фортеці й установлювали на горбах хрести. Солдати легко піддавалися романтичним ідеям, за якими минуле можна було воскресити, а втрачений для історії народ - відновити.7

Тимоті Снайдер ЧерВОНИЙ КНЯЗЬ

їхній командувач знав, що історії недостатньо. Габсбурзька політика прагнула збудувати українську націю, а це означало діяти тут і тепер. Вільгельм був на Січі, щоб із селян, які розмовляють українською, зробити українських селян. Цю політику він називав «українізацією». За його словами: «Існують лише два можливі варіанти: або супротивник зможе відіслати мене геть і провести русифікацію, або ж я зможу залишитися тут і українізувати». Ця українська нація не була тотожною з чинною тоді українською державою, німецькою маріонеткою, яка покладалася на російських службовців. Вона була радше візією майбутнього, у якому ціла величезна країна нагадуватиме невеликий простір, що його займав Вільгельм та його війська. У цій невеликій зоні Вільгельм мав побудувати Україну, до того ж, швидко.

Політика Вільгельма була подібною до політики будівничих націй у всі часи і у всіх місцях. Передбачала вона позитивну дискримінацію, пресову пропаганду та історичну романтику. Вільгельм провадив ретельний відбір службовців за етнічною приналежністю й сільську владу набирав з українців. Він використовував пресу, щоб поширити послання національного визволення, і заснував газету з українським національним тоном. Він вважав, що наступне покоління мусить бачити світ інакше, ніж покоління його батьків, а тому відсилав своїх офіцерів учителювати у школах. Його Легіон братався з місцевими селянами, втягуючи їх у політичну ідентифікацію з Україною. Це братання набирало різних форм, часом зоркестрованих. Солдати Вільгельма віддавали багато часу на те, щоб писати і грати у п’єсах для авдиторії з місцевих жителів, поставлених у доступних місцях. Що декілька тижнів вони виконували вистави в одній із місцевих стаєнь. Як згадував Вільгельм, «наші хлопці весело гуляли з тамошніми дівчатами до ранку».8

Так у стодолі народилася Україна - але, зрештою, християнство теж народилося у стодолі. Поширюючи ідею української нації, що обіймає людей по обидва боки старого габсбурзько-ро-сійського кордону, Вільгельм відігравав свою роль у політиці, що прагнула подолати давню християнську схизму. Україна, яка тривалий час була пограниччям між сходом і заходом, католицтвом та православ’ям, була й традиційним експериментальним майданчиком для церковної унії. Зі спроби шістнадцятого століття замість унії постала третя, Унійна церква, що визнавала зверхність Ватикану, але застосовувала літургію таку саму, що й церква православна. У дев’ятнадцятому столітті Габсбурги привласнили цю Унійну церкву, взявши на себе вишкіл її священиків і перейменувавши її на Греко-Католицьку. На двадцяте століття греко-католицтво стало національною вірою українців у Габсбурзькій монархії.

СІРЕ Володарі тіней

Українську національну інституцію з Греко-Католицької церкви зробив митрополит Андрей Шептицький, якого Вільгельм декількома місяцями раніше вітав у Львові. Тепер, у 1918 році, в Шептицького був великий план. Він прагнув навернути православних вірних колишньої Російської імперії у греко-католицьку віру, таким чином увівши їх під владу Католицької церкви і поклавши край схизмі. Якби українці Російської імперії навернулися з православ’я у гре-ко-католицизм, це допомогло б Габсбургам контролювати Україну, оскільки Львів, місто греко-католицького престолу, належало Габсбурзькій монархії.

Шептицький призначив для Вільгельма компаньйона, бельгійського отця редемпториста Франсуа-Хав’єра Бонна. Бонн, як і низка інших редемптористів, прийняв греко-католицький обряд і українську національну ідентичність. Він постійно супроводжував Вільгельма в Україні. Разом вони швидко зрозуміли, що надмірно поспішати з пропагуванням греко-католицької віри не було сенсу. У східній Україні українською вірою було православ’я, а ідеї католицизму чи греко-католицизму сіяли сум’яття. Вільгельм і Бонн побачили, що, замість цікавитися західними віросповіданнями, місцеві українці самі хотіли навернути Вільгельма в православ’я!9

Крім того, вони зрозуміли, що українці йшли за Вільгельмом, незважаючи на його католицьку віру, оскільки він уособлював саме такий революційний провід, якого вони хотіли. Власність для українських селян була питанням, важливішим за віру чи національність, і Вільгельм, схоже, це усвідомлював. В особистій окупаційній зоні Вільгельма селяни зберігали за собою землі, що їх відняли від землевласників під час революційного 1917 року. Він не дозволив українській державі повернути землю попереднім власникам, за необ-хідности повертаючися спиною до місцевих шляхтичів. Він навіть не дозволив габсбурзьким збройним силам реквізувати їжу. Селяни, що чинили опір реквізиціям у сусідніх місцевостях, почали стікати-ся у Вільгельмову зону. Вільгельм надав притулок навіть партизанським чільникам, які захищали селян від габсбурзького війська.10

Тимоті Снайдер ЧерВОНИЙ КНЯЗЬ

Вільгельмове ставлення до власности селян перетворило його на легенду по цілій Україні, щось на кшталт Робіна Гуда королівської кро-ви. Габсбурзька влада в Києві з тривогою завважувала, що Вільгель-мова Січ стала «ціллю всіх невдоволених елементів України». Вони констатували «привабливість» Вільгельма для всіх невдоволених окупацією. Військо непокоїлося, що «серйозні кола» в середовищі українських політиків вважали Вільгельма кандидатом на короля України. Німці теж відчували неспокій із приводу «чимраз більшої популярности ерцгерцога Вільгельма, знаного в народі як Князь Василь».11

Німеччина мимоволі допомогла Вільгельмові зібрати на Січі ще більше українських солдатів. Її армія, що в березні-квітні 1918 року захопила стратегічно важливий Кримський півострів, наказала українському з’єднанню, що називалося Запорізьким Корпусом, змінити дислокацію. Після перевороту Скоропадського, що відбувся 29 квітня, командувачі корпусу боялися, що німці розпустять їхнє з’єднання. Вони вирушили на Січ. Подібно до галицьких вояків із Українського Легіону, офіцери Запорізького Корпусу були відданими козацьким традиціям. До Січі відсилала сама назва їхньої частини. Ті перші запорожці, з їхніми голеними головами і кривими шаблями, були зграєю значно більш грізною за галичан в окулярах та з підручниками. Свої шаблі вони брали з собою до церкви - і не знімали, навіть йдучи до сповіді. Вони пояснювали таку поведінку тим, що їхні леза теж мали потребу висповідатися - і цьому либонь-таки була правда.12

Із початком травня 1918 року Січ стала мітичним фоном для незвичайного стрітення українських солдатів зі сходу та заходу. У перших числах місяця запорожці запросили Вільгельма з його Легіоном на бенкет. Полковник Всеволод Петрів згадував першу зустріч своїх східноукраїнських солдатів із вродливим ерцгерцогом: «Своєрідна група: масивні наші хлопці, чубаті, типові українські лиця, а між ними породисте обличчя архикнязя, молоденького та щупленького тоді хлопчика, з русявим волоссям і голою верхньою губою, в австрійськім однострою та мазепинці». Вільгельм справив фантастичне перше враження. Солдати розповідали Петріву, що він перший взявся з ними розмовляти, що він поділяв їхні занепокоєння щодо політики, знав їхню країну і говорив їхньою мовою. «Таж простий який!» - вигукували вони, дивуючися, але вірячи. Вони не цілковито помилялися. Вільгельм був людиною привітною і тактовною, але цілком вільною від підступу чи лукавства.13

На наступній гулянці українська кіннота вразила Вільгельма подвигами верхової їзди. Запорожці вважали себе козаками і плекали козацькі традиції кінної їзди. Стандартний трюк вимагав від вершника підняти із землі шапку, несучись на повній швидкості. Козаки могли скакати при боці коня, прикидаючись мертвими, або ухилятися від стріл і пострілів вогнепальної зброї; деякі з них могли навіть скакати під конем. Вони могли розвернутися в сідлі, спереду назад, поки їхні коні неслися на повному галопі. Вільгельм, якого в обгороджених парках батькового замку їздити верхи вчив товстий поляк, доти не бачив чогось подібного на це кінне штукарство у відкритому степу. Він невимушено спілкувався з солдатами й охоче пив пиво з місцевими селянами.

СІРЕ Володарі тіней

Показуючи українцям, що він один із них, він виказував можливість колись стати їхнім правителем. Українські солдати й самі прийшли до цього висновку. На одному зі своїх зібрань вони посадовили Вільгельма на привезений із Криму трон і носили його на ньому, вигукуючи «Слава!». Іншим разом Вільгельмові подарували козацьку шапку й довгу хутряну шубу, яку козаки називали буркою. Як багато іншого в українській культурі, слово бурка має мусульманське походження. Однак в арабів бурка - це жіноча верхня одежа, а в українців - національний жупан, що його носили воїни та очільники. Одягнений у бурку та хутряну шапку, Вільгельм перетворився, як давно прагнув, на принца європейського Сходу. Здавалося, що його дитячі мрії про Схід і молодечі амбіції на український трон близькі до здійснення. Бачачи Вільгельма в таких шатах, солдати жартома говорили про його «коронацію».14

Тим часом про справжню коронацію думав колега полковника Петріва, полковник Петро Болбочан. Після зустрічі з Вільгельмом Болбочан запропонував Петріву використати Вільгельма для повалення наставленого німцями Гетьманату. «Чи не згідні Гордієнківці разом із Дорошенківцями та Запорозьким полком, - питав він, - зробити маленький путч і проголосити гетьманом всієї України Василя Вишиваного?» Він пропонував встановлення конституційної демократичної монархії. За цим задумом, Вільгельм підписав би монархістську конституцію, яка втратила б чинність тоді, коли стане можливим провести демократичні вибори.

Двоє східноукраїнських полковників запропонували цей план Вільгельмові. Вільгельм не дав їм чіткої відповіді й дев’ятого та одинадцятого травня телеграфічно звернувся до цісаря Карла за вказівками. Карл телеграмою повідомив, що хоче, аби Вільгельм продовжував його проукраїнську політику, але не вдавався до жодних кроків, які могли б нашкодити союзу із Німеччиною або постачанню провіанту. Вільгельм не повинен був діяти поквапом. Якщо один із Габсбургів посяде трон, а тоді його втратить, то це здискредитує цілу династію. Найважливіше завдання полягало в тому, щоб вибрати слушний момент. Карл закликав Вільгельма не робити «рішучих кроків» - принаймні «наразі».15

Тимоті Снайдер ЧерВОНИЙ КНЯЗЬ

У всьому іншому, поза невеликим театром Вільгельма, габсбурзька окупація південної України була катастрофою. Вільгельм спромігся представити себе українцем і захистити селян. Іншим офіцерам так не пощастило. Загалом, військо не мало способів показати свою добру волю, але мало натомість потребу зібрати якомога більше їжі. Габсбурзькі солдати, яких спершу вітали як визволителів, скоро почали сприйматися як грабіжники. Селяни не бажали брати за своє зерно і худобу габсбурзьку валюту, а російський рубль нічого не був вартий. Селяни ховали зерно у викопаних у землі ямах. Працівники залізниці почали страйкувати. Габсбурзькі солдати наказували українській поліції палити села, в яких селяни опиралися реквізиціям. За умовами Хлібного миру, Україна пообіцяла до літа видати Центральним державам мільйон тонн їжі. Насправді доставлено менш ніж десятину цієї кількости. Оскільки український уряд не зміг дотриматися своїх обіцянок, Габсбурги не дотримувалися своїх. У німецькому міністерстві закордонних справ спалили таємний протокол, що додавався до Хлібного миру й обіцяв створення української коронної землі в Габсбурзькій монархії в обмін на зерно.16

Спалення сіл і документів аж ніяк не допомогло в підкоренні України. Селянські повстанці знайшли чільників, частково з большевиків, які навчили їх партизанської тактики. Доволі типовий габсбурзький звіт із червня 1918 року описує вбивство двох сільських жандармів і виплатну страту тринадцятьох селян через повішання. У липні сталося пограбування службовця залізниці. Його зв’язали й покинули на колії. Габсбурзькі та німецькі солдати не змогли знайти винуватців. Того ж місяця габсбурзькі солдати пацифікувапи село з допомогою артилерії. Вони вже не могли відрізнити партизанів від решти селян, а тому їхня помста цивільному населенню змусила ще більшу кількість молодих чоловіків податися в ліс, щоб боротися з окупантами. У серпні габсбурзька військова розвідка повідомляла, що «вбивства землевласників, поліцаїв і службовців, а також інші терористичні дії з боку ворога, спрямовані проти військ Центральних держав, є звичною справою».17

Деякі із сутичок з партизанами були справді жахливими. Такою зокрема була сутичка останнього дня травня у селі Гуляйполе. Габсбурзькі вояки, в оточенні і в меншості, заховалися в декількох хатах. Одного із солдатів відіслано здаватися. На очах у інших йому відтяли голову, а тіло порубали на шматки. Після цього решту солдатів під прицілом рушниць виведено з хат і страчено. Внаслідок відплатної каральної вилазки вбито сорок дев’ять осіб. Чи мав будь-хто з них хоч якийсь стосунок до випадку, невідомо. Габсбурзькі офіцери мали слабке уявлення про місцеву політику й рідко могли з певністю визначити своїх супротивників. У цьому випадку вони вважали, що партизани були больше-виками, хоча насправді Гуляйполе було оплотом банди анархістів18.

СІРЕ Володарі тіней

Габсбурзькі офіцери трактували Україну як вулкан напередодні виверження: залишаючись в Україні, вони спровокують велике незадоволення; покинувши, спричинять спалах масового насильства. Вони боялися, що якщо Центральні держави припинять окупацію, розпочнуться масові вбивства землевласників та євреїв. Політика Вільгельма, здавалося, лише погіршувала цей страшний клопіт. Він захищав селян від реквізицій і допомагав партизанам чинити спротив власному військові. Він співчував навіть анархістам із Гуляйполя, розмірковуючи, що його предок цісар Рудольф заснував Габсбурзь-ку династію з допомогою подібних методів. Габсбурзька окупаційна влада не могла зрозуміти логіку дій молодого ерцгерцога. У середині червня командир габсбурзьких військ врешті запитав його про це прямо, та Вільгельм не дав відповіді. Габсбурзькі дипломати теж писали цісареві, благаючи, щоб той відкликав Вільгельма з України.19

Занепокоєними були німецькі союзники. Перший звіт про змову, яка мала посадити Вільгельма на український трон, вони отримали від розвідки того ж дня, коли вступили в Україну. Спершу вони відкидали цю можливість, але не могли не завважити щораз більше переконливих її доказів. У березні, перш ніж Вільгельм прибув на місце, німецькі дипломати дійшли слушного висновку про те, що Габсбурги «переслідували в південній Україні далекосяжні політичні цілі». 13 травня представники німецького війська зазначили, що «думка про особистий союз з Україною» - тобто українське королівство, королем якого править Габсбург, - «займає численні австрійські голови». Того ж дня німецькі дипломати повідомили, що Вільгельм прагне посісти місце настановленого ними гетьмана - який на той час перебував при владі лише два тижні.20

Загроза, яку становив Вільгельм, захопила німців зненацька. Він був Червоним Князем, членом правлячого класу, що вловив революційний момент, щоб утілити радикальну соціальну та національну політику. Вони, звісно, розуміли, що большевики, яких вони перед тим вигнали з України, можуть черпати підтримку від тих, хто противиться експлуататорській політиці Німеччини. Вони могли донесхочу слухати большевицьку пропаганду по радіо. Могли читати телеграми большевиків, оскільки політичні комісари, серед яких був і такий собі іосіф Сталін, не витрачали зусиль на кодування. Боль-шевизм не був несподіванкою. Але німці не очікували монархізму зліва, не чекали на Габсбурга, який - хай на малій шкалі - але здійснював обіцянки, що їх і большевики давали виснаженій війною та окупацією країні: обіцянки землі, миру і національної свободи.21

Тимоті Снайдер ЧерВОНИЙ КНЯЗЬ

Роздратовані німці казали одне одному, що Вільгельм, «як і його батько», був певного штибу «фантазером». Таке твердження було слушним, але не давало розради. Коли спроба переконати Карла усунути Вільгельма з України провалилася, вони мусили задовольнитися тим, що відсилали на Січ агентів, які спостерігали за його діями. Новини були невтішні. Вільгельм, за повідомленням одного зі шпигунів, був «улюбленим у своєму українському середовищі». «Кожен, хто його знає, вважає його майбутнім гетьманом або королем». «Своєю приязню, відчуттям такту та українськими симпатіями, а також надзвичайною простотою особистого життя, - доносив інший інформатор, - ерцгерцогові вдалося нажити величезної популярности не лише серед людей у його безпосередньому оточенні, а й серед широких кіл українського населення». Аґент далі додавав: «З одного краю

України до іншого переповідаються легенди про цього відважного князя, цього приятеля України, який прийшов самоствердитися на давній Січі». Висновок був неминучим: «Ця популярність ерцгерцога Вільгельма становить велику небезпеку для майбутнього нашої держави» - тобто маріонеткового режиму гетьмана Скоропадського.22

Не схильні визнати найменші тривоги перед своїми габсбурзькими союзниками, німці воліли говорити про страхи свого маріонеткового правителя, Скоропадського. Вони пояснювали, що «нервовий за своєю природою» гетьман Скоропадський вважав Вільгельма своєю «Ьеіе поіге». Такому твердженню не бракувало правди. Гордий і підозріливий Скоропадський вважав Вільгельма претендентом на трон. Він цілком слушно припускав, що Вільгельм тішився підтримкою Габсбурзького двору та Греко-Ка-толицької Церкви. Німці намагалися заспокоїти Скоропадського, усунувши військове підґрунтя Вільгельмової сили. До червня вони розформували зосередження українських військ навколо Січі, наказавши Запорізькому Корпусові зайняти нові позиції на півночі. Вільгельм відтак залишився лише з чотирма тисячами солдатів зі своєї Бойової Групи. Та на той час було вже заподіяно велику політичну та психологічну шкоду. У липні хтось здійснив медійний обман, помістивши у європейських часописах статті з фальшивим сюжетом про те, що Скоропадський начебто відмовився від гетьманства на користь Вільгельма. Приблизно в той же час один большевик здійснив успішний замах на командувача німецьких сил в Україні. Скоропадський був надзвичайно розлючений, а його німецькі покровителі починали непокоїтися.23

СІРЕ Володарі тіней

Та цісар Карл аж ніяк не хотів усувати Вільгельма. Занепокоєні німці та розлючений Скоропадський - такий стан речей, мабуть, узгоджувався з його цілями. Якщо німці провадитимуть свою окупацію достатньо погано - а саме так вони її і провадили, - то, врешті, їм може знадобитися допомога українського Габсбурга. Тим часом Вільгельмова присутність в Україні була одним із небагатьох способів для Карла привернути увагу сильнішого німецького союзника. У липні 1918 року Карл удав, що відступає під тиском, і написав німецькому кайзерові Вільгельму II, що Вільгельм прибуде на західний фронт і надасть особисте роз’яснення своїх дій.

Насправді Карл був рішуче налаштований продовжувати власну східну політику і використати цю нагоду, щоб наполягти на своїй політиці загального миру. На його погляд, німці експлуатували Україну через її продукти, а Польщу - через її новобранців, та взамін жодній із них не пропонували необхідної політичної автономії. Безперечно,

Карл вважав, що Габзурги можуть правити обома країнами у значно м’якший спосіб, аніж німці, й до кінця тримався за свою ідею про габсбурзьку корону принаймні для Польщі, а можливо, також і для України. Нагальніше Карл прагнув, щоб німці закінчили війну, заки у Відня та Берліна ще була територія, про яку можна було сперечатися. Кожен новий місяць, на його погляд, приносив більше ризику, ніж нагод, а тому настав час укласти перемир’я.

У такому настрої Карл викликав Вільгельма до Відня, дав йому пачку надісланих з України доносів, запевнив у особистій довірі й відправив на зустріч із кайзером Вільгельмом II у німецький штаб у Бельгії. Там Вільгельм міг пояснити поставу Карла, а також, якщо хотів - власну. Вільгельм прийняв цісареву місію, спалив доноси і вирушив на захід.24

Подорожуючи з України до Бельгії, зі східного фронту на західний, Вільгельм слідував стежками сотень тисяч німецьких солдатів. Мирні договори, що їх німці підписали з Україною та боль-шевицькою Росією в лютому та березні 1918 року, дозволили їм перевести сорок чотири дивізії на захід і провести у Франції п’ять великих атак навесні та влітку 1918 року. У червні німецьке військо перебувало в межах сорока кілометрів від Парижа й обстріляло його артилерією. Однак французи та британці не припиняли боротьби й очікували прибуття американців. У своєму наступі німці втратили мільйон солдатів, яких не було ким замінити. Тим часом до Франції прибув мільйон американців.

Тимоті Снайдер ЧерВОНИЙ КНЯЗЬ

Восьмого серпня 1918 року Вільгельм з’явився у Спа на зустріч із німецьким цісарем. Цей день був для німців найгіршим днем цілої війни. Того ранку війська Франції, Британії та Сполучених Штатів розпочали потужний напад на французьке місто Ам’єн, що лежало на відстані близько ста двадцяти кілометрів на північ від Парижа. Це була найбільша танкова битва Першої світової війни - а всі танки в ній належали ворогам Німеччини. У пообідній час, коли німецький кайзер привітав Вільгельма у своєму наметі, німці втратили десятки тисяч солдатів і відступили на вісім миль. Настроєм у німецькому штабі того гіркого дня був гнів за те, що Габсбурзька монархія не робила більшого, щоб допомогти на західному фронті.25

У Спа з делікатною місією від Габсбургів Вільгельм прибув у день, коли німці були раді звинувачувати Габсбургів у власних негараздах. Ам’єн довів, що Карл мав рацію, коли шукав миру, але німці не могли цього визнати в такий момент. Німецькі офіцери відрадили Вільгельма згадувати Карлове прагнення загального миру.

Натомість він обговорив із кайзером своє військове командування в Україні й отримав його благословення на повернення. Кайзерів штаб вважав, що Вільгельм вигідно відрізнявся від інших Габсбур-гів. Сам німецький кайзер писав, що місце такого привабливо «молодого і свіжого» офіцера - на лініях із солдатами. Його, здавалося, тішило бачити привабливого Габсбурга, що рвався в бій.26

Через п’ять днів до Спа прибув цісар Карл, щоб просити про негайне укладення миру. Напередодні закінчилася Ам’єнська битва, що принесла німецькому війську велику поразку. Небагато старших німецьких офіцерів ще вважали, що війну можна було виграти. Кайзер Вільгельм II, якого тримали у невіданні щодо правдивих подробиць боїв, намагався тиснути на Карла у справі Польщі. Однак Карл не відступав. Та це питання тепер не мало ваги, як фактично не мали її і всі східні справи. Хід війни вирішувався на західному фронті. Німці день-у-день відступали. Вперше за чотири роки війни масово капітулювали німецькі солдати. Жодна кількість української їжі чи польських солдатів не змінила б ситуації. Німцям була потрібна допомога Габсбургів на заході, але Габсбургам військо для втримання спокою було потрібне вдома, де бунтувало голодне цивільне населення. Двоє імператорів змогли погодитися лише на тому, що подальші рішення приймуть після наступного успіху на західному фронті. Та наступному успіхові на західному фронті бути не судилося.27

СІРЕ Володарі тіней

Поки говорили імператори, Вільгельм повертався до України, на кожному кроці натикаючися на бюрократичні перешкоди. Німецькі та габсбурзькі дипломати й офіцери намагалися затримати Вільгельма у кожній точці - у Спа, у Берліні, у Відні. Усім відомо, стверджували німці, що Вільгельм прагне стати королем України. Коли габсбурзькі службовці звернулися до власного цісаря, щоб той перешкодив Вільгельмовому поверненню до України, Карл відповів, що підтримка Вільгельма II закривала суперечку. Його службовці повідомили, що декларації німецького кайзера нічого не означали. Жоден німецький або габсбурзький службовець не міг ставити під сумнів легітимність монархічного правління, та з ходом війни самих монархів не завжди сприймали серйозно. Вагу імперської влади з’їли чотири роки кривавої та безцільної бійні.28

Німецькі та габсбурзькі службовці боялися, що Вільгельмова присутність в Україні може повалити Гетьманат і призвести до цілковитого хаосу по всій країні. Габсбурзькі дипломати пояснювали, що «кожнісінька особа в Україні вважає ерцгерцога нашим кандидатом на трон», і що повернення Вільгельма завдасть «смертельного удару» гетьманові. Вільгельм усе одно повернувся і знову приєднався до своїх солдатів на початку вересня. Знаючи про гетьманові страхи, він запропонував приїхати до Києва з поясненнями. Габсбурзькі та німецькі дипломати, які в такому візиті вбачали підставу для перевороту, зійшлися на тому, що це «вкрай невдала ідея». Німці оголосили, що якщо Вільгельм прибуде до Києва, його прийматимуть відповідно до його військового звання (капітан), а не як цісарсько-королівського ерцгерцога з династії Габсбургів. Уряди більше не сприймали династії надто серйозно.29

Та поки німці прагнули не допустити Вільгельма до Києва, вони водночас намагалися спонукати його батька Штефана прибути до Варшави. 28 серпня, поки один німецький дипломат протестував проти Вільгельмових планів відвідати столицю України, інший представляв Штефанові німецькі умови на посідання польського трону.

Обґрунтувати такий крок було нелегко. Своєю підтримкою Української Народної Республіки Німеччина та Габсбурги відхилили від себе польських політиків. Польські частини у Габсбурзьких збройних силах вдалися до бунту, а польські солдати відмовилися вступати у військо, яке хотіла зібрати Німеччина. Юзеф Пілсудський, чільник створених Габсбургами Польських Легіонів, перебував у німецькій в’язниці за відмову скласти присягу на вірність Німеччині. Штефан розумів, що в цей момент війни будь-яке польське королівство було б нічим іншим як німецькою колонією. Впродовж цілої війни він збирав і розподіляв гроші на турботу про поранених польських військових; він не мав ані найменшого бажання спостерігати загибель і каліцтва нових польських хлопців за німецьку справу. Німецьке командування прагнуло відібрати в Польщі західні землі, позбавити майна польських землевласників, які там мешкали, й виселити їх. Такої політики не міг дозволити жоден поважний польський монарх. Штефан обговорив справу з цісарем Карлом, який дав йому вказівку не приймати польську корону.30

Тимоті Снайдер ЧврВОНИИ КНЯЗЬ

У вересні 1918 року гетьман Скоропадський сам подався до німецького штабу і вирвав у німецьких командувачів обіцянку, що Вільгельм покине Україну. Та навіть після цього Карл не піддався німецькому тиску. Німецькі командувачі Гінденбург та Людендорф заблокували спроби Карла стати королем Польщі, але не могли змусити його полишити династичні надії в Україні. Нарешті аргумент, що переконав його володаря використати Вільгельма деінде, знайшов командувач австрійських сил в Україні. 23 вересня 1918 року він повідомив Карлові про свою неспроможність далі гарантувати особисту безпеку Вільгельма за тодішніх революційних умов.

9 жовтня Вільгельм та його солдати відплили з Одеси, покинувши Україну, для створення якої зробили так багато.31

Відбувши, за наказом, до Чернівців, столиці австрійської провінції Буковини, Вільгельм захворів і мусив лежати в ліжку. Він дуже переймався за майбутнє Української Народної Республіки. Вільгельм побоювався, що його відхід був початком кінця, що Україну здолають большевики. Змушений відступити, Червоний Князь передбачав боль-шевицьку Україну, що обіцяла комуністичну загрозу для цілої Європи. Не менш за це його непокоїли перспективи Габсбургів. Свої вечори він провадив із місцевим губернатором у розмовах про майбутнє монархії. Поживу для обговорення давали читані разом часописи. Вільгельм, що перебував у грошовій скруті, позичив у губернатора трохи грошей. Якимось чином йому також вдалося роздобути собі автомобіль.32

Німці тепер вели перемовини безпосередньо з американцями, на підставі умов миру, висунутих президентом Вудро Вілсоном і знаних як Чотирнадцять пунктів. Вілсон проголосив принцип національного самовизначення, за яким народи мали вибирати держави, громадянами яких їм ставати. Німці загалом вважали, що ця ідея принесе їм почесний і прийнятний мир. Пункт десятий у Вілсоновому документі передбачав автономію для національностей габсбурзьких володінь. Габсбурги завжди вважали, що, за необхідности, зможуть задовольнити цю вимогу - американські стандарти автономії не були аж такими високими. Зрештою, коли Вілсон уперше проголосив свої Чотирнадцять пунктів перед спільним засіданням Конгресу США, серед присутніх представників чи сенаторів не було жодного афроамериканця. Карл, з іншого боку, мав парламент, і парламент цей так спрямовував його політику в питанні політики меншин, що національне визволення мусило бути ціллю Габсбургів навіть у часи війни.

СІРЕ Володарі тіней

Тепер Карл виконав одну з вимог Вілсона. 16 жовтня 1918 року він проголосив переустрій своїх австрійських володінь у вигляді федерації національних провінцій. Із лікарняного ліжка в Чернівцях Вільгельм підтримав цю ініціативу, вважаючи, що українську коронну землю як частину федерації в рамцях Габсбурзької монархії можна буде вберегти від большевизму без огляду на те, що відбуватиметься на охопленому революцією сході. Зачувши про плани проголошення незалежної західноукраїнської держави у Львові, він написав українським чільни-кам із наміром відмовити їх від думки про відокремлення від монархії. Вважаючи розпад Габсбурзької монархії «немислимим», 18 жовтня він запропонував, щоб будь-яке нове українське державне утворення просило про входження коронною землею до складу монархії. Та він відстав від подій. Габсбурзька версія самовизначення - віддані габ-сбурзькому цісареві національні коронні землі - вже не була можливою. У Вільгельмові, який зробив себе посередником між вічною династією та молодою нацією, більше не було ніякої потреби.33

Того ж дня, 18 жовтня, Вудро Вілсон зреагував на Карлову ідею федерації закликом до націй Габсбурзької монархії проголосити повну незалежність. Вимагаючи знищення монархії, Вілсон ступив туди, куди не міг піти Вільгельм. Дотепер природним чільником свого війська українські конспіратори у Львові вважали Вільгельма. Та бачачи, що він досі підтримував монархію, яка не переживе війну, вони змінили думку. Офіцер, відряджений до Чернівців, щоб завербувати Вільгельма, повернувся з кимось іншим. Утім, Вільгельм таки посприяв у відведенні габсбурзьких ресурсів для справи української незалежности. У ці останні жовтневі дні два габсбурзькі полки відправлено до Львова, ймовірно, за мовчазної згоди Вільгельма. Вони приєдналися до великої кількости офіцерів-ветеранів Українського Легіону. 1 листопада українські війська здобули контроль над Львовом і проголосили незалежну Західноукраїнську Народну Республіку.34

Тимоті Снайдер ЧерВОНИИ КНЯЗЬ

Вільгельм вдався до останнього важливого жесту. Він скерував свої загони з Чернівців до Львова, на боротьбу за українську справу, і піднявся з лікарняного ліжка, щоб на вокзалі відправити їх у дорогу. Це рішення було його власним; солдати, які не усвідомлювали, що питання про українську державність вирішуватиметься у Львові, хотіли залишатися в Буковині. Вільгельм бачив своїх солдатів востаннє, знаючи, що вони йдуть на боротьбу за справу, якій він більше не потрібен. За декілька днів солдати прибули до Львова вже не як члени Бойової Групи ерцгерцога Вільгельма, а як вояки Західноукраїнської Народної Республіки. Вони мали прибути трохи раніше. Та вишколені на здійснення політичної україніза-ційної місії, вони не могли не зупинятися на залізничних станціях, щоб поміняти польські знаки на українські, як їх учив Вільгельм.35

Вільгельм допоміг у створенні нації, але чільники цієї нації діяли без його участи. Навчившись від нього, вони проти нього збунтувалися. Його Європа припиняла своє існування, а його династія була в небезпеці. Війна протривала занадто довго - для Вільгельма, для Карла, для всіх Габсбургів та їхньої монархії.

Ще в серпні 1918 року, коли Вільгельм і Карл відвідали німецького кайзера у Спа, Габсбурги могли вийти з війни переможцями чи принаймні задоволеними. На габсбурзькій землі не було чужих солдатів, а монархія займала значну частину України, Сербії та північної Італії. Якби німці прислухалися до Вільгельмових та Кар-лових серпневих закликів укласти перемир’я, то Габсбурзька монархія ще могла б витривати. Осінь не принесла нічого, крім катастроф. У вересні серби перегрупувалися і звільнили свою столицю Белград. У жовтні італійська контратака знищила габсбурзькі сили в Альпах. У листопаді Румунія знову вступила у війну, захопила габсбурзьку провінцію Буковину і зайняла її столицю Чернівці.36

Вільгельм утік від румунського наступу. Коли його секретар Еду-ард Ларищенко віз його з Чернівців перед самим вступом румунів 9 листопада, Габсбурзька монархія ще існувала. Коли через декілька днів вони прибули до Львова, її вже не було. Тим часом у Німеччині розпочався загальний страйк; німецький кайзер вирішив не повертатися додому з Бельгії. Його імперія стала республікою, підписала перемир’я і розпочала підготовку до мирних перемовин. У Габсбурзькій монархії національні чільники захопили місцеві органи врядування. Коли до голоду, виснаження і страждань додалася поразка, національний бунт нарешті здолав багатонаціональну монархію. Нові національні держави проголосили своє існування по цілій її території. По вісьмох століттях влада Габсбургів упала. 11 листопада Карл відійшов від державних справ і подався до мисливської хатини. Коли він це зробив, у нього не залишалося не лише війська, а й навіть почесної гвардії. Єдиним супроводом йому стали кадети з військової академії.37

Вага династій несподівано впала до нуля, і навіть нижче. Українці у Львові заснували республіку, президент якої повідомив Вільгельма, що в його послугах не має потреби. У Варшаві регентська рада Королівства Польського, сформована на те, щоб зробити Штефана королем Польщі, натомість передала свою владу Юзефові Пілсудсько-му. Пілсудський заснував республіку. Польська кар’єра Штефана, як і його синів та зятів, зненацька завершилася. Польське національне питання знайшло свою відповідь, яка не була прихильною до Габс-бургів. Польща заявила свої права на всю Галичину. В Україні режим Скоропадського повалили військові офіцери. Деякі з них ще недавно просили Вільгельма влаштувати «маленький путч» і правити ними. Вільгельм так і не зважився на свій крок. За вказівками Карла, він «наразі» відклав свою мрію про взяття влади в Україні.

СІРЕ Володарі тіней

На день перемир’я, 11 листопада 1918 року, «наразі» вже не було; імперський час припинив своє існування. Століттями християни вважали Священну Римську імперією, якою правили Габсбурги, чимось протилежним до знаку апокаліпсису: доки вона існувала, тривав світ. На початку дев’ятнадцятого століття Священна Римська імперія розпалася, але очолені Францом-Йосифом Габсбурги віднайшли рівновагуй пережили, накривши тремтяче тіло континенту, що мінявся, сірим плащем вічности. Тепер, коли імперії нарешті знищено, а династії повалено, розпочався поступальний час. Був то час соціалістичний - який наприкінці феодального віку ніс нові обіцянки для гноблених класів; час національний - з його переконанням, що народи можуть рухатися вперед, із темного минулого імперського гніту в світліше майбутнє державної неза-лежности; або час ліберальний - із певністю, що нові республіки створять умови тривалого миру в Європі та світі.

У центральній і східній Європі королі стали володарями тіней, а претенденти шукали прихистку, де могли. Штефан відступив до свого живецького замку, який негайно конфіскувала Польська Республіка. Скоропадський утік з України в Німеччину на німецькому військовому потязі - під виглядом лікаря серед справжніх поранених жертв війни. Коли польські війська вступили до Львова, Вільгельм вислизнув із міста і подався під захист монастиря у схід-ногалицькому містечку. Там він переховувався серед монахів.38

Скінчилася вічність. Вільгельмові було двадцять три роки.


Примітки до розділу «ЧЕРВОНЕ: КНЯЗЬ ПРИ ЗБРОЇ» | Червоний Князь | Примітки до розділу «СІРЕ: ВОЛОДАРІ ТІНЕЙ»