home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Життєрадісний Париж


Залишившись без грошей і війська, щоб боротися з большеви-ками, у листопаді 1922 року Вільгельм подався до Мадрида, де міг сподіватися на тепле прийняття з боку далекої родини. Іспанський король Альфонсо XIII був Габсбургом за материною лінією і дворід-ним братом Вільгельма. Марія-Крістіна, Альфонсова мати і Віль-гельмова тітка, була регенткою за часів Альфонсового дитинства. В Іспанії Вільгельм зміг потішити себе тим, що належить до родини, яка ще здужала правити. Тут він плекатиме надії зібрати певні гроші, за можливости розпочати змову про Габсбурзьку реставрацію, і намагатиметься якось підтримувати свою українську мрію.

Незадовго перед Вільгельмом до Мадрида прибула цісарева Зіта. Смерть цісаря Карла позбавила її чоловіка, імперії і домівки й залишила вигнанкою на Мадейрі з сімома дітьми; восьме вона саме носила. Король Альфонсо Іспанський узяв Зіту під своє крило. Він послав по неї та її дітей іспанський військовий корабель і зустрів їх на залізничному вокзалі в Мадриді. Зіті було тридцять років, а Вільгельмові - лише двадцять сім; ці двоє Габсбургів ще могли уявити для себе майбутнє, навіть якщо недавнє минуле принесло великий смуток.

Альфонсо та Марія-Крістіна були ласкавими господарями, із душами, що заспокійливо впливали на розбиті серця. Зіта втратила свого чоловіка та свою імперію. Марія-Крістіна, улюбленим заняттям якої було збирання лілій і фіалок, захоплювалася юними Зітиними ерцгерцогами та ерцгерцогинями. Вільгельм втратив свою українську мрію і близькі стосунки з батьком. Альфонсо спробував добитися миру у Вільгельмовій гілці родини. Усвідомлюючи, що українська кар’єра Вільгельма загрожувала польській власності Штефана, Альфонсо звернувся до польського уряду, обіцяючи прихильну політику з боку Іспанії, якщо Штефанові дозволять зберегти маєток.1

Тут, у Мадриді, Габсбурги-вигнанці могли знайти перепочинок і снувати плани реставрації своєї монархії. Та на очах у Вільгельма й Зіти монархізм опинився під загрозою навіть у консервативній і католицькій Іспанії. 1923 року генерал Мігель Прімо де Рівера повалив парламентську систему країни. Альфонсо підтримав переворот і правив далі, хоча справжню владу отримали Прімо де Рівера та його спільники.

Як і Беніто Муссоліні в Італії роком раніше, Прімо де Рівера зберіг монархію, але для керування країною створив авторитарний режим. В Італії перетворення монархії легітимізувала ідея фашизму - ідея культу Муссоліні як чільника й об’єкту поклоніння нації; в Іспанії її легітимізувала колективна військова диктатура, що обіцяла реформи й майбутнє повернення до нормального стану. Спільним для Іспанії та Італії було зміщення королівської влади військовою силою і особистою харизмою людей правих переконань, які не скасовували монархію. Монархи все ще існували на других ролях, приховуючи непевність у майбутньому за бравадою або чемністю.2

Вільгельм, який мав досить шарму й такту, але якому бракувало стратегічного мислення, не бачив суперечности між диктатурою та монархією. Він вважав, що після того, як стане королем, його авторитарні доброчинці якимось чином стануть йому підлеглими. Його союзники за українським синдикатом і баварськими планами інвазії трималися протилежного погляду. Полковник Макс Бауер, близький колега Вільгельма у Відні, вважав, що роль монархів полягає у тому, щоб приготувати дорогу для диктаторів.

Тимоті Снайдер ЧЄРВОНИЙ КНЯЗЬ

Вільгельм із Бауером зберегли дружні стосунки; за підказкою Вільгельма, король Альфонсо 1924 року запросив Бауера до Мадриду, щоб той здійснив реформу іспанського війська. З ним прибув Йо-зеф Пігль, австрійський інженер-монархіст, який колись допомагав Вільгельмові збирати гроші у Відні. У Відні залишився ще один член їхньої організації, Фрідріх фон Візнер. Правник і дипломат Візнер був вірним слугою цісарів Франца-Йосифа та Карла. У Відні він заснував організацію, що мала підготувати шлях для зміни австрійської республіки на монархію. Під опікою Альфонсо відважні родичі приєдналися до Вільгельма у Мадриді. Серед них був інфант Фернандо, дворідний брат Альфонсо та Вільгельма, якого Вільгельм називав «Нандо».3

У якийсь момент королівська легковажність поступається місцем людським пустощам. Вільгельмові подобалося бенкетувати з Нандо та Альфонсо, але над його планами нависла тінь. Требітш Лінкольн, який 1920 року зник із архівом Білого Інтернаціоналу, мав для Вільгельма ще одну капость.

Попрацювавши німецьким націоналістом, Лінкольн вибрався до Китаю, де продавав місцевим мілітаристам зброю і консультації. Лінкольнові вдалося якимось чином переконати Бауера в тому, що невдовзі Китай стане основним ринком вогнепальної зброї та реакційної політики. Бауер вирушив до Китаю 1927 року, а Пігль подався слідом за ним у 1929-му. Так особи, що посвятили себе справі німецької диктатури, а потім Габсбурзької реставрації, опинилися в Пекіні, де дораджували чільникові китайських націоналістів Чан Кай-Шекові. Бауер помер 1929 року, а Пігль відійшов від справ. Що ж до Лінкольна, то на нього чекало ще одне життя. У 1931 році він висвятився на буддійського монаха і решту життя провів у пошуку європейських та північноамериканських послідовників - і прибиранні до рук їхніх статків. Помер він природною смертю у Маньчжурії 1943 року.4

Вільгельм, що потребував грошей, спробував використати ситуацію економічного зростання в Іспанії кінця 1920-х років. Він був родичем іспанського короля, а Альфонсо підтримував значну частину державних інвестицій. Вільгельм та його кузен Нандо, схоже, вдалися до посередництва у домовленостях щодо продажу зброї -можливо, вони продавали надлишок, що залишився після Вільгель-мового невдалого плану захоплення большевицької Росії. Вільгельм намагався стати посередником у наданні позики для побудови греблі в Австрії, та безуспішно. Разом із Нандо він зацікавився авіаційною промисловістю, намагаючись стати посередником в оборудці, за якою німецькі інженери в Іспанії переробляли б німецькі цивільні літаки для військового вжитку. Такий задум дозволив би Німеччині обійти обмеження щодо озброєнь, які на неї накладав Версальський договір. Крім цього, Вільгельм намагався добитися іноземних інвестицій для іспанських доріг, шахт і розвитку нерухомости.5

БУЗКОВЕ Життєрадісний Париж

Однак більшість угод не були реалізовані. Переважно проблема полягала в самому Вільгельмі. Його єдиними бізнесовими перевагами були врода, вміння одягатися і прізвище. Єдиний його діловий навик полягав у здатності знайомити капітал з інвестиційними пропозиціями. Як правило, він був неспроможний формалізувати власну роль у будь-яких подальших трансакціях. Його листи не виказують схильности робити обчислення чи зважати на ризик; людей він поділяв на багатих і дуже багатих, пропозиції - на перспективні і дуже перспективні тощо. Як особі, якій ніколи раніше не доводилося думати про гроші, йому бракувало фінансової роз-судливости, а навіть розуміння того, що, крім законів особистих людських стосунків, в економіці є ще якісь закони.

Бізнесові методи Вільгельма гучно промовляли про його пріоритети. Так, якось він привіз до Мадрида групу багатих американських спекулянтів, які мали інвестувати в проект щодо нерухомости. Він із надзвичайною ретельністю поставився до влаштування їх помешкання (у готелях Рітц та Савой) але був цілком ненадійний у всіх інших питаннях. Найпершим його пріоритетом після прибуття до Мадрида з групою було проведення часу із Марією-Крістіною та Нандо. Згодом він несподівано вирушив до Барселони з низкою друзів, подав хибну адресу для листування і залишив своїх партнерів самим давати собі раду з американцями.6

На кінець 1920-х років Вільгельм снував між Мадридом та Анг’єн-лє-Бен, курортним містечком поблизу Парижа. 1926 року він купив собі невеличку віллу під номером 5Ьіз на гие Реіідої -вочевидь, за гроші, позичені в заможних угорських аристократів, братів Томаса та Моріса Естергазі. Моріс, колишній прем’єр-міністр за правління цісаря Карла, був монархістом. Брати, можливо, думали, що підтримують майбутнього кандидата на якийсь трон. Насправді вони, принаймні тимчасово, оплачували комфортне життя габсбурзького політичного вигнанця.7

В Анг’єні Вільгельм жив «іпсодпііо», як його навчив батько. У спілкуванні з французькими владцями він користувався своїм українським іменем, однак телеграми до Мадрида підписував таки власним, оскільки на людей треба було справляти враження; відтак працівники пошти знали, хто він, а отже, знала й поліція. Хоча його офіційні документи (австрійський паспорт і французька віза) видано на українське ім’я, Вільгельм був знаний французьким владцям як габсбурзький ерцгерцог. Величезну насолоду черпав із невеликого авта. Хоча він і не спілкувався з батьком, автівка, певно, нагадувала йому про Штефанові захоплення та власне дитинство. Місцева поліція час від часу стежила за ним під час його розвагових поїздок до Парижа.8

Тимоті Снайдер ЧЄРВОНИЙ КНЯЗЬ

Вільгельм не покидав контактів з паризькими українцями, серед яких мав доволі велику популярність. Особливо близькі стосунки він підтримував з Едуардом Ларищенком, своїм особистим секретарем з 1918 року. У Відні Ларищенко був причетний до дій українського синдикату, а потім - до мадридських справ Вільгельма. Він був одним із двох важливих чоловіків у Вільгельмовому житті. Іншим був Вільгельмовий камердинер, латвієць на ім’я Констант Кролль, який служив у Анг’єнському помешканні Вільгельма з 1926 по 1928 рік. За більш чи менш тактовними словами французької поліції, до Кролля Вільгельм виказував «симпатію, що не залишала сумніву щодо штибу їхніх стосунків». Коли Вільгельм приїхав до Іспанії, найпершим його клопотом було запевнити, що його готельний покій безпосередньо з’єднано з сусіднім, а також, що в обох кімнатах є ванна. Це було зроблено, щоб мати зручний доступ до свого секретаря. У подорож Вільгельм завжди брав чоловіка - або Ларищенка, або Кролля, а часом обох.9

У якийсь момент Вільгельм порвав із цими двома чоловіками. На це у нього були підстави: Кролля впіймано на зберіганні вкрадених товарів, а Ларищенко зізнався у чимраз більшій приязні до Совєтського Союзу. Вільгельм продав свій будинок в Анг’ені (не повертаючи боргів угорським братам Естергазі) і в жовтні 1931 року винайняв помешкання в сімнадцятому районі Парижа, в будинку під номером 45 на гие сіез Асасіаз. Після того, як його полишили його прислужники, він жив тут зі своїм обожнюваним котом.

То був чудовий район. Від дверей свого помешкання Вільгельм проходив лише декілька кроків праворуч, щоб потрапити на гие Сагпоі, а тоді на цьому обсадженому деревами бульварі повертав ліворуч до Агс сіє ТгіотрЬе та СНатрз ЕІузеез. Вільгельм мешкав поруч із найвишуканішими районами правобережного Парижа, де справити на когось враження було нелегко. Париж тих часів повнився різноманітними князями та претендентами, тож прибуття ще одного з них практично нічого не міняло. Так, чудово проводив час у Парижі Вільгельмів зять Гієронім Радзивил. Його присутність була для Вільгельма щастям. Коли Вільгельмові брати перейняли від хворого батька контроль над родинною пивоварнею, вони надали Вільгельмові щодвотижневу стипендію у розмірі близько 2 500 французьких франків. Гроші для нього переказували через Радзивила - можливо, через те, що знали, що батько не схвалить такого кроку, а може, тому що Вільгельм у Парижі жив під прибраним іменем.10

БУЗ КО В Е Життєрадісний Париж

Як і Вільгельм, численні з цих осіб королівського рангу перебували в екзилі. З часом до них приєдналися й інші монархи. Радзивил провадив час у Франції за грою в поло з королем Альфонсо, який покинув Іспанію після проголошення республіки у квітні

1931 року. Альфонсо прибув до Парижа приблизно в той же час, що і його двоюрідний брат Вільгельм, і посів неабияке становище серед іноземних королівських осіб, що мешкали в місті. Російський великий князь назвав його «мужнім володарем у Європі». До цієї ж думки схилявся і Вінстон Черчиль. Альфонсо справді був чудовим спортсменом (не лише у поло, а й у гольфі та тенісі) і спонсором футбольних клубів (серед яких був і мадридський «Реал»); до того ж, він був батьком десятьох дітей (сімох у шлюбі) і спонсором трьох фільмів (порнографічних). Як і його кузен Вільгельм, він полюбляв, як казали його сучасники, моторувати.11

Контраст між гетеросексуальністю іспанського короля та поширеною серед видатних парижан гомосексуальністю часом спричинявся до кумедних ситуацій. Одного разу Альфонсо сидів у театральній ложі зі своєю дружиною та Сержем Дягілєвим, головою трупи ВаІІеІз Виззез і осередком гомосексуального культу палких прихильників. Альфонсо дав Дяґілєву сигару, та балетмейстер, як виявилося, не вмів курити. Він підпалив сукню королівської дружини.12

Історію сигари переповів неймовірно продуктивний французький журналіст Мішель Жорж-Мішель. Мандрівник та бонвіван Жорж-Мішель знав Вільгельма змалку і причисляв його до десятків своїх видатних друзів. Він товаришував із найрізноманітнішими паризькими знаменитостями, аристократами та аггіуеа, чоловіками й жінками, гомосексуальними й не дуже. Він був автором зчисленних пліткарських статей у газетах, часто написаних із наміром посприяти політичній чи мистецькій кар’єрі своїх фаворитів, а також десятків книжок. Серед назв його романів були такі, як Перська троянда, На вечірці у Венери, Богемія опівночі, та П’ятий шлюб Княжни Соні. Ця ж чуттєва тональність була притаманна його писанням як журналіста й автора подорожніх нотаток.

Тимоті Снайдер ЧврВОНИИ КНЯЗЬ

Жорж-Мішель був надзвичайно втішений Вільгельмовою присутністю в Парижі. Він всіляко підтримував Вільгельма, знаного у Франції як «Агсіїісіис (ЗиіІІаите сіє НаЬзЬоигд-І_оггаіпе». Можливо саме під впливом Жоржа-Мішеля, чи принаймні з огляду на славу, яку могла принести преса, Вільгельм дозволяв згадувати своє габсбурзьке ім’я у таких статтях. У Анг’єні він бодай удавав, що живе «іпсодпііо», під українським іменем Василь Вишиваний. У Парижі він знову дозволив собі бути Габсбургом, якого Жорж-Мішель та інші власне під цим іменем ввели в новий світ пресових знаменитостей. Саме Жорж-Мішель 1934 року написав зворушливу статтю про татуювання свого приятеля.13

Близькість блакитного якоря і голубої крови, нерозривність між низькими вподобаннями й високим народженням і вихованням - ці риси були притаманні Вільгельмові та його Парижу. Полишивши спроби зберегти політичну анонімність, він дозволив собі сексуальні необачності нового штибу, чи принаймні нового масштабу. Вільгельм завжди любив чоловіків - можливо, ще в школі, ймовірно, в окопах і безперечно - у випадку зі своїм секретарем та камердинером. Та в Парижі він ризикував видати себе за того, ким насправді був.

У деяких із його сексуальних ескапад були задіяні інші аристократи, з якими його бачили, коли він увечері виходив із ше сіез

Асасіаз одягненим у жіночий одяг (принаймні так повідомляла преса). Поліція завважила, що частим соратником у нічних походеньках Вільгельма був член королівського дому Іспанії, який називав себе Фернандо Дукалем - і майже з певністю був доном Фернандо де Борбоном і де Маданом, графом Дуркальським. Хоча гомосексуальні зв’язки у Франції не були заборонені законом, щодо дона Фернандо однаково вдалося добитися вигнання з країни. Однак найчастіше Вільгельм полюбляв вирушати на походеньки міськими нетрями. Схоже, він не вчащав до краще знаних гомосексуальних клубів у Парижі, таких як СаггоизеІ чи Масіате Агїііиг’з на Монмартрі. Натомість, за повідомленнями паризької поліції, він був «ІіаЬііие» у «таізопз зресіаіез» (чемний французький термін на означення гомосексуальних борделів).14

Вільгельма вабила посполита манера, причому східна. Заклади, що їх він, за повідомленням поліції, «ретельно» відвідував, мали арабські імена на кшталт Халіфа. «Халіф» зручно лежав на лівобережній гие сіє УаидігагсІ, де вона огинає Люксембурзькі Сади - десь на середині шляху між Сенатом та перехрестям із гие Мопзіеиг Іе Ргіпсе. У тогочасній Франції назви на кшталт Халіфа відсилали не лише до пригод та імперії, а й до переступу класових та расових меж. Вільгельм, здавалося, не просто полюбляв перетинати ці межі, а вважав свої сексуальні пошуки серед нижчих класів виявом людської щедрости. У цих закладах Вільгельм був знаний як Робер. У «Халіфі» він познайомився із сином робітника, з яким не припиняв зустрічатися. Крім цього, він найняв собі новим прислужником алжирця. Поліція вважала цього Моріса Нешаді «педерастом, що має великий вплив на свого хазяїна»15.

БУЗКОВЕ Життєрадісний Париж

Це, мабуть, було правдою. Вільгельм завжди прагнув чоловіків - або в ролі батьківських постатей над собою, або в ролі слуг чи солдатів під собою. Він хотів бунтувати проти патріархів і коритися лакеям, що неабияк ускладнювало життя. Однак він знав, як поводитися з жінками. Якось одна журналістка відвідала його, поки він позував для портрету, і вирішила описати цей досвід. Її стаття «Спостереження за Його Цісарською Величністю Вільгельмом фон Габсбургом, який позує» була нічим іншим як суцільним затяжним сексуальним підкоренням. Авторка цитувала власні запитання до ерцгерцога, який був змушений нерухомо сидіти, поки вона на нього дивилася. Одне із запитань лунало так: «Чи ви колись наказували, мій пане, самим лише поглядом, не промовляючи ані слова? У ваших очах відчувається така сила». Таким був уплив Вільгельма на жінок. Він рідко прагнув цього впливу і ніколи його не коментував; але слід визнати, що часом він ним користувався.16

Автор портрету зробив невелику кар’єру, малюючи коханців Полєтт Куйба. До цієї групи належав і Вільгельм. Полєтт і Вільгельм знайшли одне одного десь у Парижі на початку 1930-х років, можливо, у Монмартському напівсвіті, де бував Вільгельм і де сходила зоря Полєтт. Вона була ошуканкою, пройдисвіткою, коханкою, у ній було щось геніальне. Один спостерігач уловив два переважні погляди на неї, обидва слушні: «Одні вважають, що вона причинна, чи принаймні страждає на мегаломанію, тоді як інші бачать у ній особу, обдаровану вищим розумом». Вільгельма приваблювали обидві ці іпостасі, й він бував із нею на людях, навіть дозволив зловити себе на тому, як цілує її. Вона стала називати себе його нареченою.

Вільгельм відзначався цілковитою наївністю щодо людей - такою, що властива лише пещеним аристократам. Полєтт була надзвичайно винахідливою, у такий спосіб, що дозволяв їй знайомитися з людьми, подібними до Вільгельма. Його походження було відоме всім, вона про своє розповідала цікаву історію. Стверджувала, що є племінницею французького політика ІІІарля Куйби, сенатора, міністра праці й міністра комерції. Попри політичну кар’єру, яка тривала не одне десятиліття, Куйба провадив друге життя під іншим іменем - як Моріс Букай, лівацький співець любовних пісень. Його молодеча книжка «Пісні кохання» вийшла у світ із передмовою поета-символіста Верлена. Крім «Пісень кохання», він був знаний за свої «Червоні пісні», «Аравійську симфонію», «Останні діви» і, нарешті (та, мабуть, найменше), за його «Прекрасні любовні походеньки Казанови».

Тимоті Снайдер ЧврВОНИИ КНЯЗЬ

Захопливе життя Шарля Куйби поєднало високе з низьким, політику французького Сенату в Люксембурзьких Садах із крикливістю монмартрських барів. Таке життя склало б цікавий спадок для його племінниці Полєтт - якби Полєтт справді була його племінницею. Однак вона нею не була - її сходження до вершини скандальної слави Парижа підштовхувала ще більш займиста суміш державної влади та романтичної експресії. Дівчиною з робітничого класу вона 1920 року пішла працювати на пошту, а потім обіймала низку секретарських посад у кабінетах урядових служб. Десь із 1927 року вона працювала приватною секретаркою низки заможних чоловіків - принаймні так описувала свою посаду, коли в неї про це питано. Вона друкувала, причаровувала і зваблювала, таким чином прокладаючи собі шлях до влади і багатства.17

Першим її завоюванням став Жозеф Кайо, французький політик, пов’язаний зі скандалами, що вразили навіть Париж. Цей запальний бабій гордо походжав під час дебатів щодо тарифів на шовк, оскільки так багато знав про жіночу білизну. Він хизувався своїми численними коханками, а з деякими навіть одружився. За якісь п’ятнадцять років до того, як він зустрів Полєтт, його перші дві дружини створили один із найперших крупних скандалів у мас медіях. Після того, як одна газета опублікувала листа від Кайо до його коханки, що згодом стала його першою дружиною, інша коханка, що тим часом стала другою, відомстила - не йому, а газеті. Анрієтта, друга дружина Кайо, вбила редактора /.є Рідаго шістьма пострілами з бравнінга.

Суд над Анрієттою Кайо, що розпочався у липні 1914 року, у той час називали справою століття. Він відволік увагу французької громадськости від кризи на Балканах, що вела Францію до війни. Мадам Кайо не заперечувала, що вбила редактора, але виправдовувалася тим, що не могла контролювати власної пристрасти. За її словами, від неї не можна було за таких обставин чекати самоконтролю. Суддя погодився з її аргументацією. Анрієтту Кайо виправдано 28 липня 1914 року, у день, коли Габсбурзька монархія оголосила війну Сербії. Не можна сказати, щоб Жозеф Кайо був обдарований почестями на початку Першої світової війни, але навіть так він спромігся ще погіршити свою репутацію. Його засудили за завдання шкоди державній безпеці Франції через те, що він передавав інформацію німцям. Та невдовзі його було амністовано -а тоді настановлено на чолі міністерства фінансів.18

БУЗКОВЕ Життєрадісний Париж

Таким було високе суспільство міжвоєнного Парижа, і таким був світ, із яким Кайо познайомив Полєтт. Він навчив її чимало з того, що жінці треба було знати про цинізм, лукавство та слабкість сильних чоловіків. Вона для нього була одним із пунктів невичерпного списку коханок; він для неї став першим прикладом досвіду, який вона відтак могла повторювати. Завершивши свою науку в Кайо, Полєтт, за інформацією французької поліції, розпочала стосунки ще з двома французькими політиками, Її вважали секретаркою і коханкою Анатоля де Монзі, лівого політика, приятеля Совєтського Союзу, на початку 1930-х років міністра освіти. Крім цього, вона, як гадають, була асистенткою й коханкою Мо-ріса де Ротшильда, видатного члена французької гілки тієї надзвичайно багатої родини.19

У якомусь сенсі зв’язки Полєтт стали Вільгельмовими зв’язками. Для того, щоб дістати те, чого він хотів, вона послуговувалася методами, яких він не зміг би собі уявити. Вільгельм, який сподівався здобути право постійно жити у Франції, тричі намагався отримати французьке громадянство. У всіх трьох випадках відповідні органи отримували листи або телефонні дзвінки підтримки начебто від де Монзі чи Кайо. Така підтримка була, можливо, не найкращою, з огляду на те, що перший був відвертим симпатиком Совєтського Союзу, а другого вважали прибічником пронімецьких поглядів. Та, зрештою, такими вже були урядові міністри в міжвоєнній Франції. Принаймні жінкою, яка назвалася секретаркою обох політиків і доправила листи та здійснила дзвінки, була, без сумніву, Полєтт. Поліція була змушена досліджувати минуле Вільгельма в умовах, що чимось нагадували політичний тиск. Голова поліції постановив собі дізнатися «правду про ерцгерцога, його роль та його сантименти» -непросте завдання! На щастя голови поліції, у справу втрутилося міністерство закордонних справ, яке порекомендувало не надавати Вільгельмові громадянства. Поліційні справи виказують довге розслідування минулого Вільгельма й містять як правдиві, так і неправдиві звіти інформаторів. Вільгельмові зашкодило те, що під час Першої світової війни він воював у Габсбурзькому війську. Найімовірніше, французьке міністерство закордонних справ, із його чіткою антиреставраційною політикою щодо Габсбургів, не хотіло створити видимости офіційної підтримки з боку Франції для Габсбурга з можливим політичним майбутнім.20

Отже, Вільгельм залишався іноземцем у добу все активнішого шовінізму. Та його ім’я і походження давали йому певний престиж, принаймні серед членів високого світу Парижа, які тішилися славою і багатством та, на відміну від нього, не мали королівського минулого. Однією з таких шанувальниць Вільгельма була співачка і танцюристка Містінгетт, на той час усе ще найпопулярніша виконавиця у Франції і найбільш високооплачувана у світі. Її привабливість залежала від тілесних жестів і тонів голосу, що в її час були майже невідтворюваними, а отже, коли вона припинила виступати, практично втратилися. Вона була однією з останніх великих артисток того віку, коли для слави було достатньо живих виступів. Жанна Буржуа, дівчина з Анг’єну, вперше виступила під іменем Містінгетт 1895 року, коли народився Вільгельм. 1919 року, коли Вільгельм виношував свої плани щодо України, вона застрахувала свої ноги на суму в півмільйона франків. Тепер, на початку 1930-х років, вони з Вільгельмом зустрілися.21

Тимоті Снайдер ЧерВОНИЙ КНЯЗЬ

Вільгельма та Містінгетт поєднало містечко Анг’єн, де вона народилася, а він вирішив на якийсь час оселитися. Вони мали певне королівське оточення, у яке Вільгельма ввело його народження і до якого Містінгетт дійшла, користуючись іншими засобами. Вільгельм був знайомий із королем Едвардом VII Англійським із дитинства. Містінгетт стверджувала, що була однією з коханок цього короля. Вона приятелювала з королями Іспанії та Швеції, які надали своє заступництво Вільгельмовому батькові у справі збереження його польського маєтку.

Спільним другом Вілгельма і Містінгетт був також Фрідріх-Вільгельм фон Гогенцоллерн Пруський. Тимчасом як Вільгельм був членом королівського дому Австрії, якого зрікся його батько, Фрі-дріх-Вільгельм був членом правлячої династії Німеччини, на очах у якого батько розтрачав родинний скарб. Траплялося, що цей батько годував своїх собак солодощами з кремом, водночас змушуючи слуг повзати й гавкати. Якщо його дружина дозволяла собі скарги на гарем акторок, то отримувала канчука. Хоч і з різних причин, та Вільгельм і Фрідріх-Вільгельм перебували в значною мірою однаковому становищі осіб знаменитих, але бідних. На одній вечері вони всілися обабіч Містінгетт, змагаючись за її прихильність. Вона, здавалося, надавала перевагу Вільгельмові й розмірковувала над шлюбом із габсбурзьким ерцгерцогом.22

БУЗКОВЕ Життєрадісний Париж

Князі та співачка разом були на морському узбережжі влітку

1932 року, коли ширилися чутки про те, що Фрідріх-Вільгельм має одружитися з багатою американською вдовою. Після смерти батька-марнотратника у володінні Фрідріха-Вільгельма не залишилося нічого, крім невеличкого замку в Швейцарії. Американська вдова Лусієн Свінберн була колись дружиною мильного магната й мала мільйони доларів. Того ж дня, коли у французькій пресі повідомлялося про його смерть, писали також, що він подарував замок на шпиталь для бідних дітей. Такий шлюб міг видаватися ідеальним (принаймні для Міше-ля Жорж-Мішеля, який поширив чутку). Зрештою, у Лусієн Свінберн було багато грошей, до того ж, за нею стояла родинна традиція до-брочинства, а гаданий її наречений мав у грошах страшенну потребу й походив із родини, чия традиція мала кепську славу.23

Та коли одного чудового дня вдова врешті вийшла у світ, вона з’явилася в товаристві Вільгельма, а не Фрідріха-Вільгельма. Вона познайомила його з репортерами, вживши всіх його титулів; він, користуючись нагодою, заохотив усіх звертатися до нього на ім’я. Сказав, що «люди ще послуговуються своїми титулами хіба в любовних романах». На двадцять років старша за нього Містінгетт знову почала вголос розмірковувати про одруження з «гарним» габсбурзьким ерцгерцогом. їй подобалося те, що вона побачила у Вільгельмові. Та її ставлення до вродливих очей ерцгерцога було, можливо, ще більш цинічним, ніж ставлення літописця цих подій Жорж-Мішеля. Той зробив відступ, аби завважити, що очі Вільгельма «надзвичайно сині». Вона була жінкою, цілком переконаною в значимості штучного, й почала свої мемуари із заяви про те, що «море ніде не буває таким синім, як на театральних задниках». У товаристві таких жінок як Полєтт та Містінгетт, що всього дося-гли самотужки, Вільгельм був озброєний привабливістю, але поза тим майже цілком беззахисний.24

Габсбурзьке прізвище Вільгельма, про яке на Рив’єрі велися хіба легковажні розмови, у 1930 роках ще мало більшу вагу, принаймні на переконання самого Вільгельма. Він підтримував зв’язки з ціса-ревою Зітою, найупливовішою представницею династії, ще задія-ною у політиці. Вона була із Вільгельмом у Мадриді; коли Вільгельм обрав своїм місцем постійного екзилю Францію, вона переселила свою велику родину до Бельгії. Єдиним, у чому Вільгельм виявляв хоч якусь обережність, були його відвідини Зіти в тій країні. Тепер, на початку 1930-х років, вона задумувала габсбурзьку реставрацію. Здавалося, що в ЇЇ планах було місце і для Вільгельма. У свою чергу, Вільгельм досі прагнув бути королем України і вважав відновлення Габсбургів першим кроком до здійснення своєї мрії.25

Тимоті Снайдер ЧерВОНИИ КНЯЗЬ

У той час ціла Європа гула від чуток про повернення Габсбургів. Зіта, яка досі носила жалобу за Карлом та імперією, втримала родину тісним гуртом, давши строге виховання усім вісьмом дітям. Її найстарший син, кронпринц Отто, якому на час падіння монархії було лише шість років, 20 листопада 1934 року мав досягти габсбурзького повноліття (йому мало виповнитися двадцять років). Як будь-який Габсбург з амбіціями, Вільгельм із надією чекав цього дня. Наприкінці 1932 року Отто був у Берліні, де провадив дослідження для докторської дисертації. Що важливіше, тут він укладав знайомства з німецькими політиками. У німецький столиці Отто звернув на себе увагу висхідної зірки правиці Адольфа Гітлера. Гітлер бачив у Отто потенційного маріонеткового монарха, який міг допомогти йому приєднати Австрію до Німеччини.

Однак Отто прагнув дечого іншого: Австрії, що збереже свою незалежність, відновить монархію і стане відправною точкою для загального відродження Габсбургів у центральній та східній Європі. Досягши двадцятиліття, Отто почав вчащати до Парижа, де у світ ввів його дядько Сикст із Бурбонів-Парма. Ще не минуло й десятиліття з того часу, як Карл зробив дві спроби поновити себе на габсбурзькому престолі, і в Угорщині були ще люди, що покладали надії на його сина. Угорська преса декілька разів писала про можливість реставрації.26

Дуче фашистської Італії Беніто Муссоліні намагався переконати Зіту та Отто в тому, що габсбурзька реставрація може стати їхнім спільним проектом. 1932 року італійська преса почала непрямо підтримувати габсбурзьку реставрацію, пишучи в передовицях, що Габсбурги були б кращими хазяями центральної Європи, аніж Гітлер. Муссоліні запросив Зіту до Риму, де сказав їй, що хотів би, щоб кронпринцеса Італії одружилася з Отто. Про такий шлюб навіть регулярно (хоч і помилково) повідомлялося у європейській пресі початку 1930-х років. Мусоліні також повідомив Зіті, що сподівається на габсбурзьку реставрацію. Імовірно, він передбачав союз між Габсбургами та королівською родиною Італії, що надало б Італії монархічної легітимности у цілій південній та центральній Європі - й залишило б справжню владу йому.27

Зіта з Отто вважали, що реставрація розпочнеться у самій Австрії - у серці старої Габсбурзької монархії. На початку 1930-х років Австрія була краєм політичних суперечностей; місцем, у якому модерна політика, як видавалося, зайшла в глухий кут. Політики крайньої правиці, австрійські нацисти, вважали, що їхня країна не повинна існувати самостійно і що її слід приєднати до нацистської Німеччини. Ліві, соціал-демократи, теж сумнівалися в доречності існування Австрії, воліючи об’єднання в майбутньому із Німеччиною соціалістичною. Єдиною крупною партією, яка стояла за австрійську незалежність, була правоцентристська Християнсько-Соціальна партія. Та підґрунтям цієї партії був німецькомов-ний християнський робітничий клас, що відзначався традиційною лояльністю до династії Габсбургів. Таким чином на 1933 рік Австрія була незалежною республікою, у якій жодна з великих політичних сил не прагнула водночас незалежности та республіканського устрою. На початок 1930-х років країна загрузла в економічній депресії, даючи соціал-демократам надію на перемогу на виборах. Гітлер повністю прибрав німецьку державу під свій контроль навесні 1933 року, даруючи нацистам надію на німецьке захоплення Австрії. Така ситуація не могла тривати довго.

БУЗКОВЕ Життєрадісний Париж

Отто, Зіта й Вільгельм вважали, що вихід із цього патового становища може запропонувати габсбурзька реставрація. Отто прагнув встановлення певного штибу соціалістичної монархії, що приваблювала б робітничий клас системою соціального захисту та ностальгійними згадками про славну історію Габсбургів. У березні 1933 року австрійський канцлер Енгельберт Дольфус прийняв інший варіант дій, що призвів просто до громадянської війни. Він розпустив парламент і створив так званий Фронт Батьківщини із власної Християнсько-Соціальної Партії, низки інших організацій правого крила та чільного воєнізованого утворення з правиці, Гаймверу. Таким чином Фронт Батьківщини поєднував у собі традицію з модерністю; була це організація католицька, яка однак відігравала вагому роль у суспільстві. Вона прихильно ставилася до габсбурзького минулого, проте не конче прагнула габсбурзької реставрації.

Габсбурги, що спостерігали за ходом подій із заходу, вважали, що Фронт Батьківщини не зможе досягти такого об’єднання народу, яке до снаги монархії, - і, мабуть, мали рацію. Новий режим негайно призвів до двох великих суспільно-політичних конфліктів. Отримавши владу, військове об’єднання Гаймвер зробило спробу роззброїти Шутцбунд, ліве військове об’єднання соціал-демократів. Шутцбунд дав відсіч, і 12 лютого 1934 року соціалісти оголосили у Відні загальний страйк. Тепер уряд був на боці правих, ставши проти лівиці, тимчасом як столичне місто швидко стало чільним майданчиком соціалістичного опору. Відень був електоральною базою соціалістів; низка соціалістичних муніципальних урядів побудувала тут гідний подиву «Червоний Відень» із громадським житлом, громадськими службами та громадськими парками. Тепер соціалісти стали до останнього бою у житлових комплексах на кшталт КагІ-Магх Ної, а урядові сили обстрілювали їх із навколишніх пагорбів. У цьому конфлікті між селом та містом перемогло село. Населення Червоного Відня було підкорене, його пам’ятки знищено, його Соціал-демократичну партію заборонено.

Тимоті Снайдер ЧврВОНИИ КНЯЗЬ

Невдовзі після того, як Канцлер Дольфус придушив загрозу зліва, він зазнав приголомшливого нападу справа. 25 липня 1934 року банда нацистів пробралася в його кабінети і вчинила спробу захопити владу. Вони вистрелили в Дольфуса й залишили його стікати кров’ю, відмовивши в медичній допомозі й останніх обрядах, їх невдовзі подолали сили місцевого уряду.

Фронт Батьківщини втримався при владі рік, але після громадянської війни і фатальної спроби перевороту його важко було назвати успішним. По цій хвилі ґвалту наступний канцлер Курт фон Шушніґ питав себе, як можна було керувати Австрією. Фронт Батьківщини відстоював австрійську незалежність, але про якого штибу Австрію ішлося його представникам? Шушніґ та його міністри говорили про католицизм, про згуртованість народу з його чільниками, про духовне переозброєння, про історію. Багатьох австрійців ця пропаганда наводила на думку про габсбурзьке минуле, і деякі з них почали уявляти собі габсбурзьке майбутнє. Австрійські містечка почали надавати Отто почесне громадянство. Канцлер Шушніг навіть розпочав перемовини з Отто. Умови його повернення ще мали обговорюватися, але саме повернення мусило - принаймні Отто й Зіті - видаватися просто справою часу.28

Бузок цвіте на старому дереві; династії вміють чекати. Плануючи грандіозне повернення до Відня, Зіта й Отто либонь бачили у Вільгельмові вигідного союзника габсбурзької справи. Складалося враження, що він міг сприяти Зітиним намірам поновити Отто на габсбурзьких тронах родинних, фінансових та політичних активів. Він був одним із небагатьох габсбурзьких ерцгерцогів, який не уклав нерівного шлюбу. Так, двоє його братів одружилися з жінками некоролівського походження, а отже, не могли привести на світ спадкоємців габсбурзьких престолів. Фактично вони усунули себе з майбутнього династії. Таким чином вони не мали особливого зацікавлення в тому, щоб долучитися до будь-яких династичних спроб, навіть якби Зіта з відчаю звернулася до них по допомогу. Вільгельмове безтурботне життя бісексуального гульвіси вберегло його від буржуазної пастки шлюбу заради кохання. Якщо не одружуватися, то не можна одружитися з нерівною собі.29

БУЗКОВЕ Життєрадісний Париж

Крім цього, Вільгельм не зробив нічого такого кричущого, що вимагало б його виключення з родинного кавалерського ордену Рицарів Золотого Руна. Стандарти кричущости тут були високими, та деяким Габсбургам вдалося їх переступити. До прикладу, ерцгерцог Леопольд в Америці розбагатів на підтвердженні автентичности родинних ювелірних прикрас, яких ніколи не бачив і власником яких не був. Самого цього могло виявитися замало. Тоді він розтратив свої шахрайські набутки на гучні розваги у Відні. Цього теж могло не вистачити. Але після балу в січні 1932 року він подався у бар Брістоль, де продовжував пити і танцювати, у якийсь невідомий, але обурливий спосіб повісивши на тіло комір Ордену Золотого Руна. Коли Отто досяг повноліття, він відрахував Леопольда з Ордену.30

Вільгельм до того ж справляв враження особи фінансово здорової, особливо після смерти свого батька 7 квітня 1933 року. Родинна пивоварня мала в незалежній Польщі неабиякий успіх, і родина досі володіла десятками тисяч гектарів прибуткових лісових угідь. Попри розбіжності зі своїми братами Альбрехтом та Лео, він, здавалося, пристойно уживався з ними, чи принаймні будив у них інстинкт, що спонукав їх захищати найменшого брата.

Його найстарший брат Альбрехт став поляком до тієї міри, до якої поляком не став навіть їхній батько, і до якої Вільгельм стати поляком ніколи не прагнув: із польським акцентом, польською дружиною та польськими дітьми. Його дружина Аліса, звісно, з народження була шведкою. Аліса стала полькою заради свого першого чоловіка і залишилася полькою заради Альбрехта. Та в ній жила таємна туга за Україною. Її перший маєток лежав на землях, заселених українськими селянами, яких їй бракувало. Може, не випадково одна з кухарок у родинному замку походила з Києва. Чи причарував Алісу її український зять і родинний шибеник Вільгельм? Чи могла вона замовити добре слово за нього перед своїм чоловіком, який тримав у руках мотузки родинного гаманця?31

Альбрехт, безперечно, повівся з Вільгельмом щедро. Хоча їхній батько зрікся наймолодшого сина, Альбрехт запевнив своєму братові його уділ - регулярну грошову субсидію від родини. Постачання її почалося, мабуть, у кінці 1920-х років, коли їхній батько був надто тяжко хворим, аби про це знати. Тепер, після смерти Штефана, Альбрехт заходився повертати Вільгельма до стану фінансового здоров’я. Адвокати Альбрехта докладно вивчили Вільгельмові борги і сплатили їх кредиторам. У квітні 1934 року Вільгельм заборгував значну на той час суму у дев’яносто чотири тисячі доларів і дві тисячі сто фунтів (близько півтора мільйона доларів і ста тисяч фунтів за мірками 2008 року). Із власної ініціативи Альбрехт також погодився й далі підтримувати Вільгельма. Той мав отримувати близько шістдесяти тисяч франків щорічно.32

Тимоті Снайдер ЧерВОНИЙ КНЯЗЬ

Коли кредитори Вільгельма раптово відступили, Зіті й Отто мусило здаватися, що Вільгельм розбагатів. Брати Естергазі, яким зненацька повернуто увесь борг, могли поширити цю новину серед інших монархістів. Враження багатства міг лише посилити одноразовий грант на подорожі, що його Вільгельм отримав від своєї родини в травні 1934 року і витратив на мандрівку задля втіхи до Марокко й Тунісу. Вільгельм був позірно багатим, та це було багатство людини, якій ледве вистачає грошей, щоб сплатити борги.33

Зіта й Отто також знали, що Вільгельм має певний український профіль, зв’язок із великою європейською країною, що могла б долучитися до габсбурзької реставрації. Навіть володіючи австрійським паспортом і намагаючись отримати паспорт французький, навіть називаючи себе Габсбургом серед французів, Вільгельм далі жив під своїм українським іменем і говорив українською до товаришів у французькому екзилі. Його володіння письмовою українською за час вигнання навіть покращилося. У 1918 році він пишався кількохрядковою телеграмою до свого наставника Андрея Шептицького. У тридцятих роках він міг писати довгі листи, які, хоч і не позбавлені помилок та полонізмів, надавали доволі ясного виразу його думкам та почуттям.

Адресатом листів часто був інший український аристократ, Ян Токажевський-Карашевич, знаний в українських колах, де він називав себе князем, як Токарі. Ці двоє чоловіків мали різні погляди щодо певних речей, як-то бажаности союзу з Польщею. Однак вони стали близькими друзями. Зрештою, обоє прагнули незалежної України - такої, що вважала б їх шляхтою. Обох тішило мати приятеля, який знав, як і коли застосовувати шляхетських і королівських титулів у розмові та листуванні. Разом вони терпіли жахливі звістки із Совєтської України, наприклад про голод, що у

1933 році вбив принаймні три мільйони українських селян. На той час то було найбільше жахіття двадцятого століття. Це, здавалося, зміцнило приязнь між Вільгельмом і Токарі.

Українська ідентичність Вільгельма все ще викликала довіру серед українців загалом, а не лише серед тих, що прагнули бути українською аристократією. Він усе ще вмів бути своїм хлопцем. Відвідував сходини українських вигнанців і давав гроші на українські починання, а також підтримував збір коштів для жертв голоду. Він зблизився з Організацією Українських Націоналістів - конспіративною терористичною організацією, яка домагалася створення незалежної України. У її проводі були інші колишні офіцери габсбурзького війська, зокрема й ті, які служили разом із Вільгельмом чи під його началом. Двоє з чільників організації, Євген Коновалець та Андрій Мельник, служили з Вільгельмом в Україні 1918 року, де обговорювали проведення перевороту на його користь. Тепер вони користали з Вільгельмових зв’язків, щоб здобути дипломатичну підтримку для України. У їхніх справах Вільгельм їздив до Лондона, де часом бачився з прекрасною дружиною Токарі, Оксаною. У червні 1934 року Гітлер сказав Муссоліні, що Вільгельм був зв’язковим між українськими націоналістами та австрійськими військовими об’єднаннями.34

БУЗКОВЕ Життєрадісний Париж

Того ж літа, через дванадцять років після поразки його останнього українського задуму, Вільгельм постановив повернутися в українську політику. Він почав нараджуватися з давнім спільником Василем Панейком щодо своїх задумів на реставрацію. Панейко був українським журналістом і колишнім українським дипломатом, що походив із давньої габсбурзької землі Галичини. Вільгельм зазнайомився з ним у Буковині в жовтні 1918 року, коли розпадалася Габсбурзька монархія. Панейко, знаний навіть тоді як українець із незвичайними про-російськими симпатіями, тим не менш став однією з довірених осіб Вільгельма. Тепер, улітку 1934 року, Вільгельм дав йому зрозуміти, що триває розробка спроби габсбурзької реставрації.

Вільгельм сказав Панейкові, що здійснив декілька подорожей до Бельгії, де відвідував Зіту. Польська розвідка, яка співпрацювала з низкою джерел, вважала, що Вільгельм із Зітою обговорювали його роль у габсбурзькій реставрації: роль монарха незалежної України, підпорядкованої оновленій монархії. Така перспектива не могла здаватися надто далекою. Монархісти вважали, що зведення Отто на австрійський чи угорський трон покладе початок ланцюговій реакції, яка перемінить центральну та східну Європу. На той час демократія вже зазнала поразки у кожній країні (за винятком Чехословаччини). Габсбурги цілком могли вважати, що їхнє правління було б кращим за правління розмаїтих військових режимів та квазімонархій, які переважали в ті роки. Безперечно, воно було б кращим за поневолення з боку гітлерівської Німеччини чи сталінського Совєтського Союзу. У таку мить перетворення українцям, які так багато страждали під польським і особливо під совєтським правлінням, можна було запропонувати габсбурзьку Україну.35

Тимоті Снайдер ЧврВОНИИ КНЯЗЬ

Вільгельм декілька разів відвідав Берлін, коли Отто був там студентом, наприкінці 1932 чи на початку 1933 року. Можливо, його метою справді було перелетіти з Німеччини до Америки дирижаблем, як пізніше стверджував Вільгельм. Але він мав нагоду говорити в Берліні про Отто. Безперечно, можливим видається й те, що він спілкувався і з самим Отто. Вони, поза сумнівом, мали спільні політичні переконання. Ці двоє Габсбургів вважали Європу єдиною переконливою альтернативою майбутній хвилі тоталітаризму. Обидва були шоковані нацистським путчем у Відні в липні 1934 року, і обидва дійшли висновку, що наближався час дій. Після того невдалого перевороту Вільгельм писав приятелеві, що «стосовно нещодавніх подій, я маю деякі вельми цікаві подробиці, які кидають ганьбу на уряд Гітлера, цього сучого сина». Ще одним знаком їхньої близькости була постать, яку Отто обрав очолити реставраційний рух в Австрії. Цю місію він довірив Фрідріхові фон Візнеру, особі, яка понад десять років була Вільгельмовим союзником і, до речі, мала єврейське походження - черговий знак протиставлення нацистам у середовищі монархістів. Візнер швидко розбудував організацію із десятків тисяч членів.36

Улітку 1934 року Вільгельм, крім того, здавалося, планував подорож до Риму, де мав зустрітися з Муссоліні. Він узяв із собою Полєтт Куйба, яку повів у фешенебельні магазини, щоб купити сукні для зустрічі з дуче. У Парижі він винайняв їй помешкання в будинку поруч зі своїм на гие сіез Асасіаз. Саме тут його і впіймано на тому, як він цілував її в коридорі. Полєтт, мабуть, думала, що для неї є якесь місце у політичних планах Вілгельма. Якщо вона, за її словами, а може, навіть на її переконання, була його нареченою, то зрозуміло, що одного дня мала стати і його королевою. Звісно, жоден Габсбурґ, який хотів посісти трон із родинним благословенням, не міг одружитися з колишньою працівницею пошти. Якщо Вільгельмові судилося брати участь у реставрації, то йому довелося б стати вірним слугою Зіти й лише Зіти.

Можливо, Вільгельм вважав, що Полєтт нічого не знає про Зіту. Можливо, він мав рацію. А може, й ні. Хоч як не різнилися між собою ці двоє жінок, зв’язки між ними були доволі тісні. Один із коханців Полєтт, Анатоль де Монзі, був одним із політичних контактів Отто у Франції. Оним із сусідів Полєтт на гие сіез Асасіаз і частим учасником нічних розваг Вільгельма був Граф Коллоредо, Зітин посланець до Муссоліні.37

Хоч як Вільгельм не прагнув тримати ці частини свого життя окремо, та вони помалу зближалися.

БУЗКОВЕ Життєрадісний Париж

Увечері 10 листопада 1934 року Вільгельм перетнув РІасе сіє УепсІоте дорогою на вечерю в готелі Рітц. РІасе сіє Уепсібте збудовано на те, щоб навіювати трепет. У центрі площі стоїть колона, що зображає Наполеона цезарем. Зовнішній бік колони виготовлено із розтопленої бронзи гармат, що їх Наполеон відібрав у своїх ворогів, серед яких були й Габсбурґи. Вільгельм, безперечно, і не глянув на колону, коли проходив повз неї того вечора. Слава Бо-напартів була в минулому, а слава Габсбургів могла ще мати майбутнє. Думки Вільгельма полонила реставрація. Бракувало йому лише трохи грошей. Він ішов на зустріч із кимось, у кого, на його переконання, грошей не бракувало.

Вільгельм прийшов вечеряти з Анрі Детердінґом - засновником компанії ВоуаІ йиісіі ЗІіеІІ, чоловіком, якого в ті часи називали «Наполеоном нафти». В очах його численних недоброзичливців Детердінґ був натхненником зустрічі зі своїми британськими та американськими супротивниками, що мала на меті створити всесвітню нафтову картель. Вільгельм був у своїй стихії - принаймні так він скоріш за все гадав. Хоча шляхи капіталу були для нього загадкою, із промисловцями Вільгельм мав справу впродовж усього свого дорослого життя. Він був знайомий із Генрі Фордом та Дж. П. Морганом. До того ж, він мав запрошення від Детердінґа, чи радше від такого-собі Паркера, який назвався Детердінговим особистим секретарем. Вочевидь, Детердінґ захоплювався Вільгельмом і хотів із ним познайомитися.38

На цій вечері чекали ще одного дуже багатого чоловіка - Мо-ріса де Ротшильда, вільнодумця найбагатшої родини у Європі. Він обирався до французького парламенту, стверджуючи, що оскільки уряд завдячує грошам його родини, то, може, одному з цієї родини варто вже писати закони. Він був раннім колекціонером Пікассо. Та, як було відомо Вільгельмові, Пікассо був низькорослим іспанцем, який ілюстрував пліткарські книжки, де він, Вільгельм, виступав одним із героїв. Пікассо малював карикатури для Мішеля Жорж-Мішеля, і малоймовірним видається те, що Вільгельм бачив його творчість у будь-якому іншому контексті. У досвіді Вільгельмової родини Ротшильди були людьми, які не тямили в мореплавстві. Штефанові якось довелося рятувати декількох Ротшильдів після того, як вони потопили власну яхту Ерос.39

Тимоті Снайдер ЧврВОНИИ КНЯЗЬ

Вільгельм увійшов у призначену залу для вечері у готелі Рітц, але застав там особу, якої не сподівався. Андре Емар був власником ЕІаЬІіззетепІз РегпосІ - мережі дистилерій, що виробляли абсент і низку його замінників. Сам Емар був винахідником замінника абсенту, що називався І_’АтоигеНе. Фірмі його велося якнайкраще: того року ЕіаЬІіззетепІз РегпосІ втретє поспіль виплатили своїм акціонерам стовідсотковий дивіденд. Попри те, Емар, як і Вільгельм, мав підстави для занепокоєння. Вільгельм сподівався побачити Детердінга, який, як він думав, його запросив. Водочас Емар вважав, що його запросив Моріс де Ротшильд.

Двоє добре вихованих чоловіків зустрілися в Рітці, кожен чекаючи когось іншого. Поки ерцгерцог і алкогольний магнат помалу отямлювалися від незручного зніяковіння, у кімнату вбігла Полєтт Куйба, аби зменшити напругу і пояснити ситуацію. Тоді як Вільгельма на зустріч із Детердінгом напозір запросила людина на ім’я Паркер, зв’язковою між Емаром та Ротшильдом, схоже, була Полєтт. Вона повідомила Емарові, що Ротшильд мав пильні справи з представниками французького уряду й перебував на зустрічі з державними міністрами в іншій обідній залі того ж готелю. Після цього з’явився прислужник із візитівкою Ротшильда. Ніхто не пояснив відсутність Детердінга. Вільгельм мусив відчувати збентеження, але, мабуть, не вперше. Він умів причаровувати людей - як бідних, так і багатих, - і знав, як змусити їх виконувати його прохання. Але він не відчував структури будь-якого суспільства і не мав уявлення, що такі ситуації, як ця вечеря, можна було зоркеструвати. Найімовірніше, він зрозумів, що у Полєтт був якийсь план, і що йому найкраще тихо сидіти з гідним виглядом.

Полєтт мала до Емара ділову пропозицію. Вона стверджувала, що володіє заблокованим рахунком у банку Ротшильдів, який мають розблокувати наступної весни. Якби Емар зараз дав їй чотириста тисяч франків, вона могла б за декілька місяців гарантувати йому пристойний прибуток. Більше того, вона радо надасть йому датований пізнішим часом чек. Вона натякнула, що й сама за той час заробить дуже великі гроші внаслідок майбутньої габсбурзької реставрації. За її твердженнями, у випадку надання їй грошей, на Емара чекав «королівський» прибуток. У ту мить, наче за сигналом, з’явився ще один прислужник із документом, що скидався на лист від банку за підписом Ротшильда. Емар видавався переконаним. Він пообіцяв Полєтт її чотириста тисяч франків за умови, що вона згодом того вечора зустрінеться з ним у його кабінеті. У таких пропозиціях для неї не було нічого незвичного, отже, вона погодилася.40

Та Емар і сам розставляв на неї пастку. Він пішов із Рітцу і зв’язався з банками. Упевнившись, що пропозиція Полєтт була фальшивою, він викликав поліцію. Коли згодом того ж вечора Полєтт з’явилася у ЕІаЬІіззетепІз РетосІ, її було заарештовано й доправлено до в’язниці.

БУЗ КО В Е Життєрадісний Париж

Вільгельм, що був присутнім при спробі шахрайства, ще ніколи в житті не був таким вразливим. Спершу його коханка зберігала йому вірність. Спочатку Полєтт сказала поліції, що діяла сама. Пізніше вона змінила свої свідчення і заявила, що співпрацювала з Вільгельмом із метою зібрання коштів на реставрацію Габсбургів41

Такий перегляд свідчень стався, мабуть, із напучування її справжнього змовника й удаваного приятеля Вільгельма, Василя Панейка. Саме Панейко написав Вільгельмові фальшиве запрошення від Детердінга, під яким підписався як «Паркер». Не цілком зрозуміло, чй Полєтт із Панейком зрадили Вільгельма ще до вечері, втягнувши його в ситуацію, до якої він не був готовий, а чи зрадили вони його згодом, намагаючись перекласти на нього всю провину. Ясно лише те, що вони його зрадили.

Зненацька Вільгельм опинився в осерді скандалу з міжнародними імплікаціями. Французька преса, не гаючи часу, охрестила справу «обманом, спрямованим на поновлення Габсбургів». Пошитий у дурні Вільгельм з’явився у австрійському посольстві в Парижі з проханням про допомогу. У звіті від грудня 1934 року один дипломат надав справі делікатного виразу: «Ерцгерцог Віль-гельм був достатньо необачним, аби мати справу із пані з сумнівним минулим». Справді. До посольства прийшла ціла низка інших відвідувачів, якось пов’язаних із справою. Австрійські шляхтичі, що спілкувалися з Вільгельмом, запропонували гроші, щоб стишити галас. Адвокати, що представляли обдурених Полєтт людей, вимагали плати від родини Габсбургів. імпліцитна погроза, звісно, полягала в тому, що суд і ув’язнення знищать Вільгельма, а отже, і цілу родину. Усіх таких прохачів посольство завернуло геть.42

Скандал зачіпав ідеологічні питання, щодо яких Франція та Австрія не погоджувалися. Австрійський режим був вельми консервативним - тією мірою, що монархічні переконання Вільгельма були для нього майже прийнятними. Франція, натомість, була республікою, чия політика здійснювала лівий поворот. Влітку 1934 року, коли Вільгельм та Зіта планували свою реставрацію, французькі партії лівого крила постановили укласти новий союз. Великі соціалістичні партії та Французька Комуністична партія погодилися утворити Народний Фронт і висунути на наступних виборах єдиний список кандидатів. Участь у справі комуністів була дуже значущою, оскільки відображала зміну партійної лінії, що її в Совєтсько-му Союзі встановлював Сталін. Дотепер комуністичним партіям велілося вважати соціалістів класовими ворогами, які прагнули лише збереження експлуатативного капіталістичного ладу. Після сходження до влади Гітлера Сталін змінив курс. Тепер комуністи мали приймати соціалістів як товаришів і гуртуватися з ними, аби попередити зростання фашизму. Комуністична партія Франції розпочала співати «Марсельєзу» і представляти себе партією національних інтересів Франції.43

Тимоті Снайдер ЧврВОНИИ КНЯЗЬ

То був п’янкий момент. Партії Народного Фронту вважали, цілком слушно, що представляють більшість - але в кінці 1934 та на початку 1935 років владу у Франції ще тримала правоцентристська коаліція зі старших політиків. Популярний жарт стверджував, що Францією правлять сімдесятилітні чоловіки, оскільки всі вісімдесятилітні вже померли. Отож за ці місяці Народний Фронт тішився як великою впевненістю у майбутньому, так і цілковитою відсутністю відповідальности у сьогоденні. Залучення комуністів природно додало гостроти ідеологічним поділам та політичній риториці. Народний Фронт заміряв зупинити фашизм, який для комуністів, та й для численних соціалістів, був дуже широкою категорією. Містила ця категорія, звісно, національний соціалізм Гітлера з італійським фашизмом Муссоліні; та розумівся під нею і католицький авторитаризм Австрії, і, можливо, навіть Габсбургів. Із цього погляду, незважаючи навіть на те, що австрійські чільники противилися Гітлерові, а один із них загинув від рук нацистів, Австрія була лише черговою фашистською країною. Народний Фронт не міг бачити в ній союзницю.

Вільгельм, хай ким він не був на додачу, був послідовним супротивником комунізму й Совєтського Союзу. Місія його життя - коли він не був у борделі чи на березі моря - полягала в порятунку стражденного українського народу від большевицького правління. За його візією габсбурзької реставрації, українці мали обрати монархію саме через те, що так багато настраждалися за советів. Попри всю свою легковажність і немічність, він, поза сумнівом, мав рацію щодо природи комунізму в Україні. Коли 1918 року він мусив покинути Україну, то передбачив тріумф большевиків і вбивчий режим їхньої Совєтської України. Його передбачення справдилося, і через п’ятнадцять років Вільгельм мав відвагу вголос говорити про негуманність комунізму у Франції, де комуністи мали велику вагу в громадському житті.

Відтак Вільгельмів скандал став наче стравою, приготованою спеціально на замовлення цієї роздратованої, упевненої в собі й заідеологізованої лівиці. Часописи лівих партій скористалися з неї вповні. Так, /_е Рориіаіге від 15 грудня 1934 року писала: «Високий блондин, видатний танцюрист, гравець у гольф, що був запанібрата із королями, погрожував своїм лакеям побиттям і вмів говорити з жінками. Як могла колишня працівниця пошти з Кагору встояти проти таких чарів?».44

БУЗКОВЕ Життєрадісний Париж

То був зубатий сміх. Преса висувала поважний юридичний аргумент ще до того, як докази розглянув будь-який суд, до того, як Вільгельму висунуто будь-які звинувачення. Сюжет оповідав про жінку, яка не встояла перед «чарами» чоловіка. Відтак остаточну відповідальність ніс чоловік. Слідом за цим ішов ще один жарт: «Королі більше не одружуються з пастушками, але ерцгерцогів підтримують молоді панни з Поштової служби. Це прогрес. Що ж! Нам залишається крокувати слідом за ним». Знову ж таки, тут крився юридичний аргумент. Якщо Полєтт фінансово підтримувала Вільгельма, тоді її шахрайства чинилися від його імени. Таку лінію висували п’ятеро адвокатів Полєтт, усі пов’язані з політичними партіями, які входили до складу Народного Фронту. Зливаючи репортерам інформацію, вони прагнули створили загальне враження - принаймні серед певного кола читаючої публіки, - що скоєно злочин, що скоєно його від імені Габсбургів, і що в остаточному рахунку відповідальним за нього був Вільгельм.45

Вільгельмів дядько Ойген звернувся до австрійського міністра закордонних справ із проханням про офіційне втручання, але отримав відмову. Граф Колоредо, друг Вільгельма і союзник Зіти, зголосився допомогти посольству заплатити всім потрібним людям для уникнення скандалу, та його відговорили. Українські ветерани в Парижі підписували петиції, ручаючись за Вільгельма, але їх ігнорували. Вільгельмові друзі зробили спробу дослідити минуле Панейка, та їм забракло часу.46

Упродовж весни 1935 року Вільгельм міцнів у переконанні, що владці, які розслідували його справу, притримувалися тієї версії подій, що виставляла його у найгіршому світлі. Крім цього, він вважав, що ці владці недолюблювали його як іноземця, австрійця та Габсбур-га. Послухавши поради своїх друзів, які попередили, що його можуть засудити до ув’язнення, Вільгельм покинув країну. Він пробрався через Швейцарію до Австрії і прибув до Відня в середині червня47

Слухання справи проти Вільгельма фон Габсбурґа (псевдо Василь Вишиваний) та Полєтт (псевдо Поль, псевдо Олімпія) Куйби відбулося 27 липня 1935 року в шістнадцятому кримінальному суді Парижа, що засідав у Раїаіз сіє иизіісе.48

Тимоті Снайдер ЧврВОНИИ КНЯЗЬ

Суддя, який головував на засіданні, розпочав слухання з наголошеного нагадування про відсутність Вільгельма. Він стверджував, що Вільгельм залишив у суддівських покоях візитку зі скороченням «р.р.с.» - «роиг ргепсіге сопде», або «на прощання», ввічливий спосіб відлучитися і попрощатися. Це нагадало всім, що Вільгельм утік, остерігаючись судового вироку. Державний захисник Вільгельма заперечував правдивість цієї історії, кажучи, що візитку задля жарту підкинув клерк.49

Так було задано тон. Вільгельма та Полєтт тепер звинувачували в шахрайстві, спробі шахрайства, співучасті в шахрайстві та підписуванні фальшивих чеків. Серед обвинувачувачів, окрім Французької Держави, були і приватні особи, які називали себе жертвами шахрайства. Одною із цих осіб був Панейко, який таким хитрим чином спромігся увійти у справу. Йому довелося розповісти, ймовірно, вигадану історію про те, як він позичив Полєтт двадцять тисяч франків, а згодом побачив ті ж банкноти у валізі Вільгельма. До того ж у нього була нагода обзивати Вільгельма і всіляко знижувати рівень риторики в залі суду. Він назвав Вільгельма сутенером, хоча насправді мав на увазі, що Вільгельм був звідником, утриманцем і розпусником: людиною, яка відсилала Полєтт виконувати за нього його роботу, кохалася з нею, щоб отримати гроші, тоді витрачала ці гроші на статеві зносини з моряками. У такий спосіб Панейко перевів власну особу з ролі змовника на роль жертви.

Саме в цьому світлі суддя зважував інші звинувачення. Вільгельм справді збирав у Британії гроші на те, щоби розширити поле для гольфу в Каннах із дев’яти лунок до вісімнадцяти. Він дав ці гроші Полєтт, після чого вони безслідно зникли. Полєтт одного разу переконала торговця деревиною дати їй сто сорок тисяч франків, обіцяючи повернути йому сто вісімдесят чотири тисячі. (Емар, виробник абсенту, відхилив подібну пропозицію). Тут ішлося про звинувачення у спробі шахрайства. Портьє з будинку, в якому мешкала Полєтт, довірив їй усі свої заощадження, яких відтоді більше не бачив. Нарешті, належної плати не отримала крамниця суконь, у якій Полєтт замовляла одяг для своєї подорожі до Італії. За свідченням власника крамниці, Вільгельм справді висловив міркування щодо суконь, але Полєтт підписала рахунки. Могло скластися враження, що в кожному випадку ініціатива походила саме від неї.50

Полєтт оповіла свою версію розвитку подій у власному стилі. Вона була закохана. Вона була бідною наївною француженкою. їй було не розгледіти підступи вродливого габсбурзького князя. Вона не усвідомлювала, що коїть, і все, що чинила, чинила заради свого коханого. Вона віддала йому всі гроші, за винятком невеликої частки, потрібної їй для того, щоб подбати про стареньку матір. Вона мусила мати напоготові стофранкові купюри, якими він міг розплачуватися з моряками за секс. Звісно, це краяло їй серце.51

БУЗКОВЕ Життєрадісний Париж

Висновки вивів адвокат Панейка. Якщо Полєтт не була винною у злочинних намірах, то винним був Вільгельм. «На щастя, - завершив він, - ми можемо засудити цього коронованого злочинця, перш ніж в Австрії відбудеться реставрація». Як із певністю гіркої перспективи завважили австрійські дипломати, заключні аргументи адвоката «почерпнуто з середовища, знаного лише з оперет та дешевого чтива».52

Суддя, що головував на слуханні, прийняв розповідь Полєтт, яка змальовувала ЇЇ жертвою. «Найбільша частка відповідальнос-ти, - стверджував він, - припадала на Вільгельма». Полєтт у своїх діях мотивувалася «обставинами, що не залежали від її волі», і поставала особою, яка «заслуговувала на співчуття». Вільгельма засуджено до п’ятирічного ув’язнення. Вирок Полєтт призупинено, і вона не втратила волі.53

Якою б не була роль Полєтт у цій інтризі, вона аж ніяк не була невинною жертвою Вільгельмових підступів. Полєтт була дуже розумною жінкою, і її оборонна стратегія чудово спрацювала. До її жертв слід зарахувати суддю, та й цілу залу суду (яка вся складалася з чоловіків). Стратегію захисту вона позичила в Анрієтти Кайо, жінки, у якої перед тим позичила теж чоловіка. Вбивши журналіста, який опублікував любовного листа від її чоловіка Жозефа, Анрієтта стверджувала, що не може відповідати за свої дії, оскільки була жінкою пристрасною. Ця ідея жіночого «злочину пристрасті» врятувала Полєтт 1935 року так само, як колись, у році 1914-му, врятувала Анрієтту.54

Чим насправді займалася Полєтт? Чи здобувала вона гроші для Вільгельма, знаючи, що він витратить їх на одностатевий секс, та однаково ідучи на цю жертву з великої любови до нього? Одностатевий секс був тим елементом історії, на якому охоче наголошували Панейко і його адвокат. Як Панейко писав у листі до знайомого, Вільгельмові «завжди потрібна була велика кількість грошей, не так для життя, як для утримання і обдаровування найрізноманітніших хлопчиків, арабів, негрів, моряків, різних покидьків із суспільного дна». За Панейком, Вільгельм провадив «подвійне життя: одне удень - княже, політичне, а інше вночі - з найгіршою потолоччю великих міст та портів». У такому змалюванні була якась частка правди, хоча Панейко перебільшував подробиці задля власних цілей і використовував неспростовні факти приватного життя Вільгельма, подаючи їх як стереотипи. Австрійські дипломати нарікали на те, що французька преса наголошувала на сексі задля того, щоб виставити династію Габсбургів як звироднілу. Вільгельм справді витрачав немало грошей на сексуальні втіхи -але ніколи не витрачав більшого, ніж мав чи міг позичити.65

Тимоті Снайдер ЧврВОНИИ КНЯЗЬ

У країні, в якій часописи були пов’язані з політичними партіями, габсбурзька реставрація лежала в осерді скандалу. Сексуальні та фінансові подробиці могли збільшувати показники продажу, але, у виконанні репортерів, їхня політична вага полягала в розпаді Дому Габсбургів. Журналісти спершу потрактували реставрацію як справжню причину шахрайства, тоді виставили шахрайство як причину, з якої реставрація була б сміховинною. Наприкінці вони могли протиставити Вільгельмову «картонну корону» з його «справжньою ганьбою». Це перетворення було наслідком роботи власне журналістів. Мабуть, найбільш грубого і чіткого виразу бажаному образові Вільгельма надала /.є Рориіаіге: «Габсбург! Ница істота, спадкоємець видатного імени, народжений для багатства, почестей, солдатів, престижу; що закінчив як наймерзенніший із монмартрських звідників, який жив із грошей бідної та неврівнова-женої дівчини, яку відряджав робити свої огидні діла замість себе!». Та, можливо, творіння /_е Рориіаіге перевершила ПОешге: «Кров родини Габсбургів, цієї фатальної родини, випадки божевілля в якій були незліченні, де убивства траплялися так само часто, як і природна смерть, де нещасним жінкам роками поспіль не давали спати! Ця кров 1914 року впала на цілий світ. Вчора вона захопила лише шістнадцятий карний суд у Палаці Правосуддя».56

Оскільки у залі суду Полєтт постала «бідною дівчиною» або «дов-готерпимою жінкою», а не досвідченою ошуканкою, то по завершенні суду її можна було використовувати як доказ того, що будь-яка ідея реставрації є абсурдною. Вона свідчила, що «ерцгерцог займав вигідне становище для поновлення Габсбургів», яке за наявних обставин було сміхотворним. Із неї сміялися, особливо коли вона розповідала про те, як годувала Вільгельма. Один репортер поважно підсумував здібності Полєтт: «Була вона розумною, винахідливою, мала багату уяву. Нахвалюючись своїм майбутнім сходженням у ранг ерцгерцогині, вона могла на значні суми ошукувати людей, піддатливих на шляхетські титули і королівський пурпур». Та навіть цей журналіст не міг встояти перед спокусою зробити комічний висновок, за яким Полєтт «більше нагадувала ошалілу кухарку, аніж ерцгерцогиню».57

Засоби масової інформації мали силу звести роялістську політику до абсурду. Постаті Вільгельмового калібру це могло зашкодити. Для низки видатних знайомих Вільгельма, таких як Містін-гетт, будь-яка преса була доброю пресою. Вона попросила Мішеля Жорж-Мішеля надрукувати чутку про те, що вона збирається вийти заміж за Вільгельма, бо для неї кожна нагода наступного дня потрапити в газетні заголовки була чимось схвальним. Та Вільгельма така настанова не стосувалася. Його світ не був - чи ще не став - тим світом, у якому для особи королівської крови будь-яке висвітлення є добрим знаком. Вільгельм обертався в колах нових ідолів медій, серед нового класу знаменитостей, та не був одним із них. Його ім’я давало йому доступ до клубів та курортів, але могло і змусити забиратися звідтіля. Ім’я це не було більше запорукою успіху, а було натомість валютою, що могла здешевіти. Він був вразливий щодо впливу медій і громадської думки настільки, наскільки щодо них перед 1918 роком не був вразливий жоден із Габсбургів. До того ж він був вразливий у той спосіб, у який вразливими не були його багаті друзі в Парижі у 1935 році. Скандал виявив цю істину якнайболючі-шим чином.

БУЗКОВЕ Життєрадісний Париж

Найімовірніше, Вільгельм справді прагнув зібрати гроші для здійснення плану Зіти щодо габсбурзької реставрації. Така мета, та й природа шахрайства узгоджувалися з його діяльністю 1921 року, коли він востаннє був задіяним у політиці. Як особа, що не отримала жодної освіти щодо тонкощів права чи фінансів, та й не цікавилася ними, Вільгельм, мабуть, не бачив нічого недоречного у власних діях. Жертвам Полєтт, як і вкладникам українського синдикату тринадцять років перед ними, обіцяно прибуток внаслідок політичного перетворення, на здійснення якого і потрібні були їхні гроші. Скидається на те, що в

1934 році, як і в році 1921-му, Вільгельм не усвідомлював подробиць задуму. Він знав, що його присутність будила в людях бажання ширше відкривати свої гаманці - і, може, й не хотів розуміти більше.

Для того, щоб не розчарувати Зіту, Вільгельмові потрібні були гроші. Вона мала у грошах потребу і, мабуть, перебувала під враженням, що ці гроші у Вільгельма були. Щоб перетворити враження на дійсність, він мусив швидко зібрати великі суми - перед реставрацією і перед тим, як Зіта дізнається правду. Спонукати одну жінку збирати гроші для того, щоб потім витратити їх на іншу -завжди нелегка справа. Вільгельм, хоч і не усвідомлював наміри Полєтт, безперечно, розумів це. Після втечі з Парижу найпершою у його думках була Зіта. Він просив своїх друзів розраджувати її: «Бідолашна нічого про це не знала і тепер напевно страждає».58

Остаточна істина щодо політики за цим скандалом, як і найглибша правда щодо романтичного боку справи, назавжди залишиться незвіданою. Полєтт зрадила Вільгельма, і це змусило Вільгельма зрадити Зіту. Панейко і Полєтт знали про Вільгельмову співпрацю із Зітою в намірах відновлення Габсбургів і знищили його політичну кар’єру, відібравши в нього будь-який шанс на славу. Але чому?

Тимоті Снайдер ЧврВОНИИ КНЯЗЬ

Безперечно, можливим є те, що вони працювали на іноземну державу: Польщу, Чехословаччину або ж Совєтський Союз. Варшава знала про Вільгельма найбільше. Польська розвідка знала зміст Вільгельмових розмов із Панейком, що наштовхує на думку про те, що джерелом був сам Панейко, який працював на Польщу, а зрада Вільгельма могла бути польською провокацією. Сам Вільгельм вважав, що за його катастрофою стояли чехословаки. Виходячи з його розуміння становища, найбільше від габсбурзької реставрації втрачала саме Прага. Чехословаччину вирізано із серця давніх габсбурзьких володінь, і її чільники вороже ставилися до реставрації у будь-яких формах. Звісно, не можна відкидати совєтів. Саме їх звинувачував Вільгельмів дядько Ойген. Сталін дуже успішно позбавлявся українських політиків на еміграції, хоча, як правило, він просто давав вказівки їх убити. Через три роки така доля зустріне колегу Вільгельма, чільника українських націоналістів Євгена Коновальця, якому агент Сталіна підкладе бомбу, замасковану під коробку шоколадних цукерок.59

Цілком можливо, що представники державного апарату Франції співпрацювали з котроюсь із цих держав. Франція була союзницею Польщі й Чехословаччини, а також у травні 1935 року підписала пакт про взаємодопомогу із Совєтським Союзом. Більшість французьких чільників не підтримували ідею габсбурзької реставрації. У липні 1935 року, коли Австрія скасувала свої антигабсбурзькі закони, реставрація видавалася цілком можливою. «Чи повернуться Габсбурги до Австрії?» - запитували французькі часописи. Скандал із Вільгельмом знизив імовірність їхнього повернення.60

Жодна змова не е повною без любови, рівно ж як і жодне кохання не може розцвісти без елементу змови. Полєтт зрадила Вільгельма, та це не означає, що вона його не любила. Можливо, у неї були свої підстави. Можливо, вона розуміла, що якби відбулася реставрація, то найважливішою жінкою в житті Вільгельма стала б Зіта. Можливо, вона усвідомлювала, навіть називаючи себе його нареченою, що він не міг водночас одружитися з колишньою працівницею пошти і заснувати велику династію. Таке усвідомлення пояснило б нашарування приязні та зради, що його преса воліла висміяти. Можливо, велич та блиск, які так надавалися до пародіювання в суді чи у пліткарській колонці, на гие сіез Асасіаз виявлялися чимось справжнім і ніжним.61

На час суду Полєтт було тридцять сім років, до того ж, вона вже провела декілька місяців у в’язниці. Певно, вигляд вона мала не найкращий. Французькі журналісти старанно висміювали її вигляд і одяг. Одна репортерка писала про «обличчя трохи заважке, але окреслене в найкращих традиціях Великого століття». Великим у Франції було століття сімнадцяте, коли ідеал жіночої краси був дещо ширшим, аніж у двадцятому. Піднімаючи закутий у залізо кулак удаваної галантности, репортер-чоловік описав її риси як «енергійні, але дещо пролетарські». Крім того, він звернув увагу на те, що Полєтт була одягнена у невідповідний капелюшок.62

БУЗКОВЕ Життєрадісний Париж

Певно, що так. Полєтт вибилася з соціальних низів у такий час і в тій країні, де просування в суспільстві було майже неможливим, особливо для жінок. Тих із них, які все ж здійснили стрибок від бід-ности до багатства, як Полєтт, часто можна було виявити за браком виховання. Коко Шанель, яка розпочала власне сходження з виготовлення капелюхів, була одним із украй рідкісних винятків. Ще однією із таких рідкісних райських птахів була Містінгетт. Як свідчив один із її виступів, вона розпочала квіткаркою. Можливо, саме вихід із бідности приваблював Вільгельма у Полєтт, та й у Містінгетт. Навіть Зіту - як мав знати колишній католик Вільгельм - названо на честь святої-покровительки хатніх слуг.63

Вільгельм справді привселюдно цілував Полєтт. Ніщо не вказує на те, що таку особливу честь він колись подарував ще комусь, крім неї.

Державний адвокат Вільгельма стверджував, що «він був маріонеткою у руках мадмуазель Куйби». Один із адвокатів Полєтт відповів, що якщо вона «скоїла злочин, то це був злочин надмірної і сліпої любови до чоловіка, який поводився з нею як із іграшкою». Обидва адвокати казали правду. Люди, які є маріонетками в руках одне одного, люди, що тягнуть за ті ж нитки, які їх пов’язують, - це люди закохані.64

Полєтт справді плакала впродовж останньої половини судового засідання. Навіть ошуканці найвищого гатунку нелегко півдня проливати вдавані сльози.

А коли все завершилося, коли вже було винесено вирок, вона знову прийшла по нього.


Примітки до розділу «БІЛЕ: АҐЕНТ ІМПЕРІАЛІЗМУ» | Червоний Князь | Примітки до розділу «БУЗКОВЕ: ЖИТТЄРАДІСНИЙ ПАРИЖ»