на главную | войти | регистрация | DMCA | контакты | справка |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


моя полка | жанры | рекомендуем | рейтинг книг | рейтинг авторов | впечатления | новое | форум | сборники | читалки | авторам | добавить
фантастика
космическая фантастика
фантастика ужасы
фэнтези
проза
  военная
  детская
  русская
детектив
  боевик
  детский
  иронический
  исторический
  политический
вестерн
приключения (исторический)
приключения (детская лит.)
детские рассказы
женские романы
религия
античная литература
Научная и не худ. литература
биография
бизнес
домашние животные
животные
искусство
история
компьютерная литература
лингвистика
математика
религия
сад-огород
спорт
техника
публицистика
философия
химия
close

реклама - advertisement



Як я був «терористом»

Ізюмський район Харківської області

Непросто поснідати, коли ти в наручниках, а очі й верхня частина голови замотані непрозорим скотчем. Але треба, і то швидко. Ти не знаєш, скільки ще тебе триматимуть. Всю ніч не спав, бо думав, що буде далі. В футболці було холодно, наручники муляли, а між очима, праве вухо й під ребрами зліва боліло.

— Принесіть документи й техніку «номера два», — підслуховуєш і відчуваєш водночас надію, що нарешті розібрались, і жах, що повториться вчорашнє.

— Номер два! — вигукує вартовий, але ти не ворушишся: ти ж не повинен підслуховувати й знати, що ти — «номер два».

Тебе зводять по сходах під руку. Судячи з голосів, сподіваєшся, що цього разу все буде добре. Тебе суворо вичитують:

— Скажіть усім, із ким ви там спілкуєтесь, щоб у зону АТО так просто не їхали. Тільки з конкретною метою, тільки в конкретне місце.

Цим і займемося. Скажемо всім. Бо потім я дізнався, що не перший і не єдиний.


«Ми молимо Бога...»

Як виявилось потім, подібне стається і зі спеціалізованими військовими кореспондентами. Комусь не дають працювати, когось б’ють за підозрою в роботі на ворога: Аркадій Бабченко, який потрапив на яму приблизно в той же час, — лише один із них. І теж не перший.

Як співатиме мені контррозвідник у масці між побоями, «а на войне, как на войне». Тому що там війна — хоча в Києві не хочуть вживати це слово, користуючись евфемізмом АТО.

Я не збирався на війну: все одно не відрізню БТР від БМП. Мене цікавили виключно соціальні аспекти. Настрої, особливо настрої мирного населення. За деякі з записаних цитат я потім вигріб окремих звіздюлін. Як-от «ми молимо Бога, щоб Донбас вистояв».

Бо люди в Ізюмі думають «по-різному», як не раз прокоментують посадові особи: це так м’яко кажуть, що далеко не всі підтримують українську владу.


Сланцевий жах

43-літній Анатолій зі Слов’янського району повертається з заробітків з Москви і вранці не може проїхати через закрите КПП.

— Мне бы только добраться. И будем с женой думать, что делать дальше. Куда мне деваться? Брать детей, жену и снова все начинать с нуля.

У нього троє дітей. Він десять років тому переїхав під Свято-гірськ із Донецька через екологічні причини. Анатолій, як колишній екологічний активіст, вважає, що «Слов’янськ повстав» через плани видобувати поруч сланцевий газ:

— Правда, потом сюда действительно несколько российских диверсантов пробралось, — каже він. — Но сначала все было из-за сланцевого газа. Протестовать еще при Януковиче начали.

— А при чем тут нынешняя власть? — я не розумію його логіку.

— Так они ж сказали: нам российский газ не нужен. А если здесь начнут добычу — по Донцу пластмасса потечет вместо воды, — переконує мене він.

Після початку АТО в Ізюмі з’явилися люди зі Слов’янська. За даними райдержадміністрації, таких у місті близько двохсот. Крім того, люди виїжджають самостійно й не звертаються по допомогу. Я бачив в електричці кількох, які їхали в село до родичів. Ще інші мають дачі вздовж Донця й переїхали туди. Проблем із виїздом зі Слов’янська для цивільних — практично нема: на КПП, як я був свідком, лише перевіряють документи й багаж.

У багатьох ізюмчан, з якими я говорив — є родичі в Слов’янську.

— А что нам о них думать, — відповідає 49-літній Юрій на моє запитання про ставлення до ДНР. — Мы такие же, как они.

— Вы с оружием не воюете, — заперечую.

— Это да, — чухає голову Юрій і замовкає.


Армія, як армія

Я запитую в Ізюмі знов і знову, як ставляться до армії. Негативно ставляться переважно люмпенізовані люди, інтелігентніші ж кажуть:

— А как к ней относиться? Армия, как армия. Это правительство мы не любим.

Попри нелюбов до Києва, агресії місцевого населення до солдатів на місцях практично не помітно. Їх переважно жаліють: «вони тут не з власної волі». Жінки називають солдатів «солдатики». За це записане слово мене потім теж окремо битимуть контррозвідники: вони вважатимуть його ознакою не ніжності, а сарказму.

Юрій Шелест, керівник апарату Ізюмської райдержадміністрації, підкреслює: коли оголосили про потребу допомогти армії — люди принесли багато їжі й одягу:

— Просто тих, хто проросійські — більше видно, вони вважають за потрібне висловитись, — каже мені він. — А проукраїнські люди більше роблять, ніж говорять.

Самих солдатів у місті було мало. Один із тих, з ким вийшло поговорити, просив знову згадати про відому тему 95-ї житомирської бригади десантників: мовляв, за документами вони перебувають на навчанні — а по факту тут, на передовій. І гинуть. Того дня загинуло ще двоє.

Серед інших, із ким я встиг поговорити до затримання, настрій бойовий. Стверджували, що досі не зачистили місто лише тому, що не було чіткого наказу. «Але там Чечня», — казав один з десантників-контрактників. На прохання уточнити сказав: «Ну, там є чеченці. І взагалі...»

Не всі бойові. Один просив назвати його прізвище, бо він давно мав бути комісований, у нього маленька дитина — двох років нема. Я дивився на нього, й хотілося плакати від безсилля: він думає, що я можу йому хоч чимось допомогти?


«Правосєки» в погонах

Вранці КПП було закрите, і я встиг обійти весь Ізюм. Інтерв’ю в райдержадміністрації, vox populi на вулицях. Побував навіть на вході в найцікавішу частину — в місті пустили чутку, що там «Правий сектор». Попри «секретність», усе місто знає, де розташовані підрозділи українських сил. Мене провели прямо до спорткомплексу за заростями кущів у глибині парку.

Звісно, «Правий сектор» виявився брехнею. Там стояли полтавські міліціонери — звичайні оперативники та ППСники. Ввечері вони часом виходять у парк, у майках і капцях, п’ють пиво, жують сємки. Багато хто підкачаний і з короткою стрижкою. В Києві таких, не розбираючись, записали б у «тітушки», ну а тут — «правосєки».


Солдатики — народ дружний

КПП відкрили, але автобус на потрібне село так і не пустили. Село спеціально не називаю, хоча на місцях все одно всі все знають. Поїхав на таксі. Думаю наївно: поспілкуюсь із селянами, потім ще раз — учетверте — подзвоню прес-секретарю, підійду до КПП табору, поговорю з солдатами, потім посплю — і назад.

Наївно маю номер телефона сільського голови, сільський голова мене селить. Лишаю речі у хазяйки. Говорю з селянами.

Цікаве ставлення до армії. З одного боку, крім, власне, голови, селяни проти того, щоб тут стояли солдати. У них діти в дитсадку (між іншим, обладнаному пластиковими вікнами за спільною програмою Євросоюзу та ООН), а поряд тепер постійно стріляють. У багатьох, знову-таки, родичі у Слов’янську й районі. З іншого боку — солдатам, знов-таки, носили їжу в перші тяжкі часи. Дівчата й розлучені жінки з солдатами фліртують.

— Ты смотри, — застерігає одна жінка іншу, розлучену. — А то солдатики — народ дружный. Один слезает, другой залезает.

Та сміється в кулак. Ввечері у неї побачення на каву.

— К тебе? — питає подруга.

— Нет, на кофе вон там, — показує на сільмаг. — На кофе, все по-честному.

Навпроти сільради — звісно, сільський магазин. І там на терасі є солдати. Звісно, йду до солдатів. Чого мені боятись? У мене паспорт із західноукраїнською пропискою і журналістське посвідчення, я на «правильному» боці. Я поселився через голову сільради — найбільшу місцеву владу. Я попереджав прес-секретаря, що приїду в село, і не отримав заперечень. «Працюйте за власною програмою, тільки не потрапляйте в незрозумілі ситуації, як такі-то і ще отакі-то», — сказав мені він. «Не знаю, про що це він, — подумав я тоді, — але я ж нікуди не лізу».

Не всі солдати в сільмагу виявляються такими, як належить солдатам. Дехто нетверезий. «На щастя, всі без зброї», — доповідатиме потім старший патруля. Мене патруль загріб разом із солдатами прямо біля магазину як «незрозумілого». Солдати зараз, як заявить мені командир, котрого я не бачитиму через замотані очі, перебувають під трибуналом за порушення дисципліни у воєнній обстановці. Бо обстановка воєнна. В нудні години, які я провів в Ізюмі, у Слов’янську й навколо нього гинули люди, про що я тоді не знав.


«Журналісти — це жирні зелені мухи»

Військовий патруль забрав мене в машину «за компанію» з солдатами. Командир патруля спершу думав вигнати мене, тоді передумав — забрав документи й посадив знов у машину. Я записав це в плюс нашій армії: справді, як це — не перевірити?

На КПП забрали фотоапарат і телефон. Теж логічно. Зав’язали очі й повели. Теж логічно: щоб не бачив, як розташований табір. Я сказав, де зупинився і якому з прес-секретарів дзвонив. Думаю, зараз перевірять і виведуть назад. В рюкзаку, який залишив для безпеки (щоб не думали, що там зброя) є додаткові посвідчення спілки журналістів та військовий квиток. Все так легко перевірити.

Чомусь місце, куди мене привели, серед знаючих називається «яма», хоча це було підвищення. Схоже, машина. І чую, що крім мене в ній є ще хтось. Дихає. Мене попередили:

— Не розмовляти, а то буде застосовано фізичну силу.

Коли мене вивели і вперше вдарили, я навіть не зрозумів.

— У меня гибнут ребята! — пояснив мені голос.

В наметі мені розв’язують очі. Навпроти — люди в масках, з автоматами, ножами. Починається допит. Дивна гра: з одного боку, не вірять, що я журналіст, і питають, хто мене завербував. З іншого — окремо б’ють за журналістику.

— Это журналисты виноваты, что гибнут мои ребята. Знаешь, как это происходит? Появляются идейные, как ты, и начинают раскачивать страну, — як потім виявиться, це про Майдан. — И журналисты. Если бы не журналисты, ничего этого бы не было. Это из-за тебя гибнут мои ребята.

Все звідкись знайомо: щоб виправдати жорстокість, тебе роблять особисто винним.

Це не все. Щоб виправдати її, людину треба дегуманізувати (за розумні слова мене теж окремо битимуть). Дегуманізувати — значить зробити «не-людиною».

— Знаешь, есть такая жирная зеленая муха. Говорят, она чует труп за сорок километров. И журналисты такие. У меня как только гибнут ребята, так сразу появляются журналисты. Ты сюда приехал делать имя на смерти моих ребят. Ты сначала сделай что-то для страны, а потом начинай писать.


Які закони?

В якийсь момент, лежачи на землі після того, як мене збили з ящика ударом берца в живіт, я таки запитав:

— Ви ж працюєте на українську державу. Тут що, закони не діють?

— Какие законы? Тут наших ребят убивают!

І водночас не залишає відчуття, що все відбувається за інструкціями. Просто це інструкції воєнного часу замість мирних законів. Просто нам не кажуть, що тут війна: її називають АТО.

Б’ють без садизму, дозовано і так, щоб нічого не зламати: по вухах, по животу, по вилицях, по шиї. Все інше — залякування. Лякають відрізанням вух, відрізанням сосків. Стріляють над вухом. Змушують за три секунди відповісти, «хто тебе завербував», із дулом пістолета в роті.

І ти все розповідаєш. Якби було що — розповів би все. І про ФСБ розповів би, і про ГРУ розповів би. Пройшлися по біографії, й виявилося: можливо, я працюю не на Росію, а на ЦРУ. Як-як називалась та книжка Едварда Саїда, яку ти переклав на західний грант? Ах, «Гуманізм і демократична критика»? Окремий удар за «гуманізм» і окремий за «демократичну».

Коли тобі приставляють до потилиці дуло автомата й питають, якої ти релігії, ти розумієш, що найгірше для країни сталося з нами за останні півроку. Знецінення людського життя. Якщо смерть Нігояна чи Вербицького викликала хвилі обурення, то тепер — одним більше, одним менше...

В якийсь момент тобі здається, що логічним продовженням буде справді застрелити тебе й вивезти на той бік: мовляв, це зробили сепаратисти. Після побоїв це навіть не страшно, скоріше образливо. І в голові тільки чубчик дворічного сина — і фраза «ні за х** собачий». Образливо навіть не за себе, а за рідних: тобі буде вже все одно, а їм — ні.


Спасибі, що армія

Дружина знайшла у мене в імейлі контакти всіх прес-секре-тарів і вийшла-таки на того, з яким спілкувався я. Поки мене погрожували «передати тепер десантникам», прес-секретар уже заспокоював дружину: «Не переживайте, він не в терористів, а в армії».

Бо вони все ж якось перевірили мене, хоча стверджували, що «ніхто мене не знає». Навіть у найгірші моменти я був радий, що це — армія. Можливо, працював стокгольмський синдром: я майже любив головного в масці, який мене допитував, у ті моменти, коли ми для перепочинку співали українські народні пісні. Можливо, я навіть в найгірші моменти розумів: тут дисципліна й рішення про мою долю прийматиме не виведений з рівноваги автоматник, а якийсь утомлений генерал. Я був радий і досі радий, що це була армія, а не якийсь самодіяльний загін.

Я підписав документ, що не маю претензій до дій службовців АТО. Й хоча я підписував його під дулом автомата — я справді не маю претензій до конкретних дій конкретних службовців.

Бо знову ж розумію: усе відбувалося за інструкціями, які нині діють замість закону. Просто ми, «цивільні салабони» (як мене назвали), не усвідомлюємо, наскільки війна відрізняється від миру — в тому числі для «мирного» населення. Навіть якщо цю війну називають АТО.

«Журналіст» — це все-таки привілейований статус. Мене було дуже легко перевірити. Мене відпустили через ніч. «Номер перший», який дихав у камері поруч, там уже довго. Я не знаю, хто він і за що він там: я боявся дізнатися зайве про іншу людину, щоб з мене не вибили цю інформацію. Знаю лише, що «номер перший» піднімав і тримав переді мною відро для сечі, щоб я торкнувся пальцями краю відра, щоб зміг влучити з зав’язаними очима і зв’язаними руками.


Інші люди

— Ти що думаєш, усі терористи ходять з автоматами і в кирза-ках? — саркастично питали мене під час допиту.

До того як стати «військовополоненим» і після, я спілкувався з цивільними, що повтікали зі Слов’янська та Слов’янського району. Інших — підслуховував. Між собою вони часто називають терористів зі Слов’янська — «патріотами». Це інформація для роздумів про те, чому армії буде тяжко повністю зачистити регіон від терористів. А я думаю про те, що відбувається під час допиту таких цивільних, якщо вони потрапляють під допит. Як їм довести, що вони — не терористи?

З іншого боку: солдати української армії, які постійно ризикують життям. У голосах рядових, які водили й охороняли мене, відчувалося співчуття. А з іншими я спілкувався до затримання. У когось «бойовий дух» високий. Багато хто зі старших — заявляли мені контррозвідники — прийшли тому, що їх покликали командири рот. А хтось називає своє прізвище і каже, що давно демобілізований, а тут його знову призвали, й він уже був у «цій Чечні» під Слов’янськом і більше не хоче.

Коли я дивлюся нині на сонечко, все здається таким далеким і нереальним.

Найважче усвідомлювати: те, що сталось зі мною — хоч і найгірше в моєму особисто житті (не так побої, як погрози «повільною смертю» і т. п.), але це — тільки малесенький епізод із хепі-ендом на тлі того, що відбувається загалом. З багатьма людьми, в тому числі цивільними, невинними, відбуваються і продовжать відбуватися значно гірші речі.

Я ніяк не можу оформити все у стрункий текст. Цивільні біженці, що підтримують терористів. До скількох цивільних жертв може призвести зачистка? Контррозвідники, які кажуть, що винні в усьому — Майдан і журналісти. Випадкові люди, які потрапляють у полон. Є ж сотні людей у полоні терористів — і, впевнений, у полоні терористів значно гірше. Непередбачуваніше.

Й усе це погрожує стати систематичним.

Ті, хто думає, що знає правильний вихід, просто нічого не розуміє. В якийсь момент між побоями я просто сидів, дивився у брезентову стінку військового намету й бурмотів: «Не можу повірити. Не можу повірити». Я не можу повірити, що це відбувається в Україні.

Я пробую, пробую — й ніяк не можу оформити все у стрункий текст, як умів раніше. Я тільки у тисячу разів глибше зрозумів одне стародавнє побажання:

Мир вам.

Артем Чапай, Insider 6 червня 2014


В начале лета развернулись бои между украинской армией и боевиками за контроль над российско-украинской границей. К 5 июня боевикам удалось захватить целый ряд украинских погранпунктов: станицу Луганская, Краснодон, Бирюково, Свердловск, Дьяково, Червонопартизанск, Должанский и Красную Могилу.


В лагере батальона «Восток» | Война на три буквы | Мариуполь освобожденный