home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



9

Ті поцілунки були наймилішими за все його життя. М’яка поступливість її губ, жагучих, ані на крихту не сором’язливих, а під ними — міцні зубки, аромат її подиху, ніжна лінія її тіла, що притискалося до нього, — усе це будило в ньому незабутні відчуття. Рукою він торкнувся її лівої груді й легенько стис, відчуваючи, як калатає серце Сюзен. Друга рука помандрувала до її волосся і погладила його біля скроні, гладеньке, шовкове. Спогад про те, яким було на дотик її волосся, залишався з ним усе життя.

Та вона знову відсторонилася від нього, палаючи від сорому й пристрасті. Рукою торкнулася своїх губ, припухлих від його поцілунків. Із кутика нижньої губи збігла цівочка крові. Її очі, широко розплющені, намагалися ввібрати в себе кожну рису його обличчя. Груди піднімалися й опадали, наче вона довго бігла. А між ними проходив струм, якого він ще ніколи в житті не відчував. Він біг, як річка, й обпікав, як пічка.

— Не треба більше, — тремтливим голосом сказала вона. — Не треба, будь ласка. Якщо ти справді мене кохаєш, не допускай, щоб я себе знеславила. Я дала обіцянку. По тому, як я її виконаю, в нас може бути все, що захочеш… якщо я буду тобі потрібна така…

— Я чекатиму вічно, — лагідно запевнив він, — і зроблю все, що забажаєш, тільки не вимагай від мене, щоб я відійшов убік і дивився, як ти підеш із іншим чоловіком.

— Якщо ти кохаєш мене, то йди. Благаю тебе, Вілле!

— Ще один поцілунок — і я піду.

Вона з готовністю ступила вперед, довірливо підставляючи йому обличчя. І він збагнув, що зараз може зробити з нею все, що заманеться. Вона більше не володіла собою, принаймні, тієї миті. Оволодіти нею він міг. Якби захотів, він міг зробити з нею те, що зробив Мартен з його матір’ю.

І від думки про це його пристрасть розпалася на друзки, розлетілася на жарини, що впали яскравим дощем і поодинці вичахли, даючи дорогу спустошенню й пітьмі. Батькове смирення

(Я це знаю вже два роки)

було по-своєму найгіршим з усього, що сталося з ним упродовж того року. Як міг він закохатися в цю дівчину — та що там, у будь-яку дівчину — в світі, де, здавалося, вкрай необхідно було вчиняти такі злочини проти свого серця, і вчиняти не раз?

І все одно він її кохав.

Замість пристрасно її поцілувати він легенько торкнувся губами кутика її рота, де щойно збігала цівка крові. Поцілував, відчуваючи солоний присмак — як його власні сльози. Потім заплющив очі. І здригнувся, коли її рука погладила йому потилицю.

— Нізащо в світі я б не скривдила Олів Торін, — прошепотіла вона йому на вухо. — Не скривдила б так само, як і тебе, Вілле. Я не розуміла, що дію, але тепер уже пізно приводити все до пуття. Але дякую тобі за те… за те, що ти не взяв те, що міг узяти. Я завжди тебе пам’ятатиму. Пам’ятатиму твої поцілунки. Це найліпше, що сталося зі мною за все життя. Це було так, наче на землю спустився рай.

— Я теж буду пам’ятати. — Він дивився, як вона сідає в сідло, і згадав ніч їхньої зустрічі, коли її білі ніжки промайнули в темряві. І збагнув, що не може її відпустити. Він потягнувся до неї, торкнувся її чобота.

— Сюзен…

— Ні. Благаю.

І він відступив. Здався.

— Нехай це буде нашою таємницею, — попросила вона. — Так?

— Еге ж.

Ця відповідь викликала в неї усмішку, але усмішка була сумною.

— Відтепер не наближайся до мене, Вілле. Благаю. І я триматимуся осторонь від тебе.

— Якщо зможемо, — поміркувавши, відказав він.

— Ми мусимо, Вілле, мусимо.

І вона помчала геть. А Роланд стояв біля стремена Вітра і дивився, як вона іде геть. Вона вже зникла за обрієм, а він усе стояв та дивився.


предыдущая глава | Чаклун та сфера | cледующая глава