Коли пан Стокворт і пан Гіт (у котрого до луки сідла досі було прив’язано той ідіотський пташиний череп) неквапливим кроком проїхали повз в’язницю, що слугувала також офісом для шерифа, шериф Ейвері, помічник Дейв і помічник Джордж Ріґінс саме сиділи на ґанку. П’ятнадцять хвилин тому прокалатав полуденний дзвін, і шериф вирішив, що гості міста прямують на обід, до «Мілбенку» чи, можливо, до «Раю», де подавали цілком пристойні обіди. Брутерботи й таке інше. Ні, Ейвері полюбляв щось більш посутнє: половину курки, наприклад, або яловиче стегно. Пан Гіт помахав їм рукою і розплився в усмішці. — Доброго дня, джентльмени! Довгих днів! Ніжних вітрів! Лагідних сієст! У відповідь вони теж помахали і повсміхалися. А коли друзі зникли з поля зору, Дейв сказав: — Вони цілий ранок стирчали на пірсі, рахували неводи. Неводи! Вам у таке віриться? — Так-сер, — озвався шериф Ейвері, припіднімаючи одну сідницю й гучно випускаючи передобідні гази. — Так-сер, віриться. Еге ж. — Якби не те, як вони обскакали Джонасових парубків, я б подумав, що це зграя йолопів, — докинув Джордж. — А їм би було по цимбалах, — сказав Ейвері, глипнувши на Дейва, котрий крутив у руках монокля і невідривно дивився у той бік, куди подалися хлопці. У місті за цими дітками з Альянсу вже закріпилося прізвисько «Маленьких мисливців за трунами», Але Ейвері не знав, що про них думати. Вогонь сварки між ними й Тортовими крутими хлопами він загасив, і навіть отримав за це від Раймера золотий. Та що думати — не знав. — Того дня, коли вони тут з’явилися, — сказав він, звертаючись до Дейва, — ти вирішив, що впоратися з ними — раз плюнути. Що тепер скажеш? — Тепер? — Дейв крутонув монокль востаннє, потім вставив його в око і зиркнув крізь нього на шерифа. — Тепер я думаю, що плювати доведеться не раз. Вони виявилися крутішими, ніж здавалося на перший погляд. «Авжеж, — подумав Ейвері. — Та, хвала богам, крутий — ще не розумний. Атож, хвала богам». — Я голодний, мов віл, — повідомив він, підводячись. Потім, нахилившись, вперся руками в коліна і вдруге дав задом залп. Дейв і Джордж перезирнулися, а Джордж ще й помахав у себе перед носом рукою, розганяючи повітря. Шериф баронії Геркімер Ейвері випростався, і на обличчі в нього було написано полегшення і приємне передчуття насолоди від обіду. — Трохи місця собі звільнив, — пояснив він. — Ходімо, хлопці, чогось перехопимо.10