home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



1

Містечко Рітці лежало за чотириста миль на заході від Меджису. Рой Діпейп добувся до нього за три дні до того, як у небі зійшов повний Місяць-Торговець, що його деякі ще називали Місяцем пізнього літа, а залишив на день пізніше.

Насправді Рітці було жалюгідною дірою на східному схилі гір Ві-Кастіс, за п’ятдесят миль від розлому Ві-Кастіс. Одна-єдина вуличка цього селища зараз була поорана глибокими борознами від коліс і щонайбільше через три дні після того, як починалися осінні бурі, перетворювалася на озеро багнюки. Там було дві крамниці: «Ведмідь і черепаха», де торгували різним дрібним крамом і куди гірникам забороняла заходити компанія Ві-Кастіс, і крамниця компанії, куди ніхто, крім замазур, не хотів потикати носа. Ще була в’язниця, що також слугувала міською залою зібрань, перед якою стояло щось незрозуміле: чи то млин, чи то шибениця. Кожен із шести шинків був брудніший, гидкіший і небезпечніший за попередній.

Рітці нагадувало бридку голову, похилену між двома сутулими плечима пагорбів. Над містечком на півдні виднілися жебрацькі хижі, де Компанія оселила шахтарів. Кожен подих вітру доносив смердючі випари їхнього спільного нужника. На півночі були самі шахти: небезпечні колодязі з розпірками, що спускалися вниз на п’ятдесят футів, а потім розходилися на кшталт жадібних пальців, що тягнуться по золото, срібло і вряди-годи — по рубіни. Зовні то були лише діри, вирубані в голій кам’янистій землі, діри, схожі на провалля очниць, і біля кожної було навалено кучугури видобутої породи.

Колись тут працювали шукачі, але їх витіснила компанія «Ві-Кастіс». Діпейпу було все про це відомо, адже Великі мисливці за трунами брали в цьому безпосередню участь. То було одразу після їхнього знайомства з Джонасом і Рейнолдзом. Свої татуювання на руках вони поробили неподалік, у містечку Вінд, ще гіршій дірі, ніж Рітці. Як давно це було? Він не міг згадати точно, хоча йому самому здавалося, що це простіше простого. Але коли йшлося про спогади минулого, Діпейп часто почувався непевно. Не міг навіть згадати, скільки йому років. Бо світ зрушив з місця, і час тепер плинув інакше. Він став мінливий.

Та про одне він не зміг би забути за жодних обставин. Щоразу, коли він вдаряв об щось пальця, різкий спалах болю освіжав йому пам’ять. Нагадував про обіцянку, яку Діпейп дав самому собі. Обіцянку прикінчити Деаборна, Стокворта й Гіта, побачити, як їхні мертві тіла лежать у ряд, як паперові ляльки, рука до руки. Він мав намір підготувати ту частину свого тіла, яка останні три тижні так нудьгувала за Її Милістю, і поливати з неї їхні мертві обличчя. Більшу частину рідини він планував залишити для Артура Гіта з Ґілеаду, Новий Ханаан. Те ходяче сміхотливе торохкало мало серйозні претензії на поливання.

Діпейп проїхав до кінця єдиної в Рітці вулиці, піднявся першим схилом і на його верхівці зупинився, щоб іще раз кинути погляд на містечко. Минулої ночі, коли він розмовляв зі старим сволоцюгою позаду бару Геттіґана, у Рітці стояв гамір. Але зараз, о сьомій годині ранку, містечко наче вимерло: воно здавалося таким самим примарним, як і Місяць-Торговець, що досі висів у небі над сплюндрованими пагорбами. Але гуркіт у шахтах він чув. Ще б пак. Там гуркотіло сім днів на тиждень. Злим немає спочинку… а себе він теж зараховував до злих. Він грубо, як завжди, потягнув коня на вуздечку, пришпорив його й попрямував на схід, дорогою думаючи про старого сволоцюгу. Він чесно обійшовся зі старим — пообіцяв йому винагороду і заплатив за отриману інформацію.

— Атож, — сказав Діпейп, і скельця його окулярів блиснули у вранішньому сонці (рідко випадала така днина, коли вранці його не мучило похмілля, тож настрій у нього був нині пречудовий). — Старому пердуну нема на що скаржитися.

Відстежити, якою дорогою приїхали до них малі гультяї, було для Діпейпа неважко. Виявилося, що від самого Нового Ханаану вони їхали на схід Великим Шляхом і їх пам’ятали в кожному містечку, де вони зупинялися. Помічали навіть тоді, коли вони просто проїжджали, не спиняючись. А чом би й ні? Молоді люди на гарних конях, на обличчях жодних шрамів, жодних татуювань на руках, гарний одяг, дорогі капелюхи. Особливо добре їх запам’ятовували в трактирах і заїжджих дворах, де вони спинялися на відпочинок, але міцної випивки не замовляли: ні пива, ні ґрафу. Так, їх запам’ятовували. Хлопці на дорозі, хлопці, що мало не вилискували. Такі хлопці, наче вони прибули прямісінько з колишніх, кращих часів.

«Я сцятиму їм в обличчя, — їдучи, думав Діпейп. — Усім по черзі. А останньому — містерові Артуру „Ги-ги“ Гіту. Для тебе стане стільки теплої рідини, що ти в ній захлинешся. Хоча ні, не захлинешся, бо все одно ти вже будеш на тій галявині, де закінчується земний шлях».

Так, їх помічали, але цього було не досить. Якби він повернувся до Гембрі, маючи на руках лише цю інформацію, Джонас би точно відстрелив йому носа. І по заслузі. «Може, вони й багатенькі хлопчики, але це не вся правда про них», сказав собі Діпейп. Питання тільки в тому, яку ще правду про себе вони приховують? І нарешті, в жалюгідному містечку Рітці, де тхнуло лайном і сіркою, він розкопав правду. Можливо, не всю, але її цілком вистачило, щоб Діпейп розвернув коня і поїхав назад, перш ніж опиниться в тому триклятому Новому Ханаані.

Перш ніж зазирнути до Геттіґана, він обійшов іще два шинки і в обох похлебтав розбавленого водою пива. І все ж він замовив іще одне розведене водою пиво і приготувався розговорити власника бару. Але не встиг він потрусити яблуньку, як яблучко вже впало йому до руки.

То був голос старого (старого сволоцюги), пронизливий, огидний — голос, здавалося, притаманний лише старим сволоцюгам. Він заговорив про давніші часи, як це зазвичай роблять старі, і про те, як світ зрушив з місця і як усе було інакше, коли він був молодий. Але потім у його монолозі прослизнуло щось таке, від чого Діпейп одразу нашорошив вуха: щось про те, що старі часи, можливо, повернуться, бо ж не так давно, якихось два місяці тому, він бачив трьох молодих паничів і навіть купив одному випити, хоч то й був лише огидний газований напій.

— Та ти ж не відрізниш молодого лорда від молодого пьорда, — сказала чарівна панянка, в чиєму роті лишилося ціле багатство: аж чотири зуба.

Бар вибухнув реготом. Старий сволоцюга ображено зиркав довкола.

— Та знаю, знаю. Я забув більше, ніж будь-хто з вас зможе запам’ятати, ясно вам? Принаймні один з тих молодих паничів походив з лінії Ельда, бо в його обличчі я побачив його батька… так, як оце зараз бачу твої обвислі цицьки, Джоліно. — А потім старий сволоцюга зробив щось таке, від чого Діпейп його навіть поважати почав. Він узяв рештки свого пива і вилив їх хвойді за пазуху. Розлюченого крику дівки не змогли притлумити навіть верески реготу, якими аудиторія вітала цю подію, і крики старого, коли повія заходилася товкти його по пиці й гамселити по плечах. Спершу він лише обурено відгавкувався, але потім, коли шльондра вхопила пивного кухля, з якого пив старий сволоцюга, і розтрощила об його голову, крики переросли у квиління від болю. По щоці старого потекла кров, до якої домішувалися водянисті шмарклі пива.

— Геть звідси! — заверещала дівка і штурхонула його до дверей. Доповнили картину кілька вагомих стусанів од відвідувачів закладу — шахтарів (у суперечці вони переходили з одного боку на інший так само легко, як міняє напрями вітер). — І не повертайся сюди! Я чую, як від тебе тхне зіллям, старий пердуне! Вимітайся і прихопи з собою свої історійки про старі-добрі часи й молодих лордів!

Таким чином старого сволоцюгу відпровадили через усю залу, повз трубача, який своєю грою на інструменті розважав відвідувачів Гетгіґана (цей молодий музикант у котелку примудрився й собі штурхонути старого сволоцюгу в зад, обтягнений запилюженими штаньми, ні на ноту не збившись із мелодії «Грайте, дами, грайте»), і через стулкові двері викинули на вулицю, де він упав обличчям у багнюку.

Діпейп, не кваплячись, пішов слідом за ним і допоміг підвестися. Водночас він відчув, що з рота старого тхне чимось ядучим, але не пивом, і побачив промовисті зеленаві плями в кутках його рота. Так, зілля. Мабуть, старий сволоцюга лише почав його жувати (як завжди, причина була одна: чортове зілля вільно росло на пагорбах, на відміну від пива й віскі, які треба було купувати), але з початком стрімко наближався й кінець.

— Вони не поважають старих, — прохрипів сволоцюга. — І не розуміють.

— Еге ж, вони такі, — підтакнув Діпейп. Він досі не позбувся говірки узбережжя і Крутояру.

Старий сволоцюга стояв, похитуючись, дивився на того, хто допоміг йому підвестися, і марно намагався витерти кров, що юшила по його зморшкуватих щоках з розбитої голови.

— Синку, в тебе не знайдеться трохи грошенят на випивку? Згадай лице свого батька і дай мені на одну маленьку склянку!

— Старий, я тобі не благодійник, — відказав Діпейп, — але ти можеш заробити собі на випивку. Відійдімо туди, до моєї контори, і побалакаймо.

Він відвів старого на хідник, ліворуч від чорних стулкових дверей з прорізами золотистого світла, що лилося вгорі та внизу. Дочекався, поки повз них пройде трійця гірників, які щосили горлали пісню ( Полюбив я дівку… худу й високу… у неї довгі руки… і блакитне око), а потім, притримуючи старого сволоцюгу за лікоть, повів його в завулок між баром Геттіґана і поховальним бюро, яке розташовувалося навпроти. Для декого, подумав Діпейп, візит до Рітці міг дорівнювати закупівлі всіх необхідних товарів у одній крамниці: випив, отримав кулю в лоба, ліг у труну в сусідньому закладі.

— Твоя контора, — гигикнув старий шкарбан, коли Діпейп повів його на дальній край до паркану, збитого з дошок, під яким було навалено кучугури сміття. Подих вітру доніс до його ніздрів сморід сірки й карболки з шахт. Праворуч, крізь бічну стіну бару Геттігана, лунав гамір п’яної сварки. — Це ти добре сказав.

— Еге ж, моя контора.

Старий витріщався на нього в світлі місяця, що плив у вузькому прорізі неба над завулком.

— Ти з Меджису? Чи Тепачі?

— Може, так, а може, й ні.

— Я тебе знаю? — Щоб придивитися пильніше, старий сволоцюга став навшпиньки, наче жадаючи поцілунку. Пхе, гидота.

Діпейп відштовхнув його од себе.

— Тримайся подалі, батьку. — Втім, у душі він збадьорився. Вони з Джонасом і Рейнолдзом уже були в цьому містечку раніше, і якщо старий запам’ятав його в обличчя, то навряд чи він меле дурниці про хлопців, яких бачив не так давно.

— Розкажи мені про трьох лордів, батьку, — Діпейп постукав по стіні бару. — Тим пиякам начхати, а от мені цікаво.

Старий сволоцюга зиркнув на нього каламутним оком, ніби оцінюючи.

— А для мене дзвінкої монети не знайдеться?

— Атож, — сказав Діпейп. — Якщо розповіси мені те, що я хочу почути, отримаєш монету.

— Золотом?

— Розкажеш — подивимося.

— Ні, сер. Гроші вперед.

Грубо вхопивши старого за руку, Діпейп розвернув його і притис його руку зморшкуватим зап’ястком до худих лопаток.

— Не грайся зі мною, батьку, бо зламаю тобі руку.

— Відпусти! — задихнувшись, заволав старий сволоцюга. — Я вірю в твою щедрість, сер, у тебе щедре лице! Так! Так і є!

Діпейп його відпустив. Старий сволоцюга налякано зиркнув на нього, потираючи плече. У світлі місяця кров, що висихала в нього на щоці, здавалася чорнющою.

— Їх було троє, — сказав старий. — Троє шляхетних парубків.

— Парубків чи лордів? Думай, батьку.

Старий сволоцюга глибоко замислився над питанням. Удар у голову, нічне повітря і викручена рука начебто протверезили його, принаймні тимчасово.

— І те, і друге, гадаю, — нарешті мовив він. — Один точно був лордом, хоч ті покидьки мені й не повірили. Бо я бачив його батька, а в його батька були револьвери. Не такі мізерні, як оце у тебе… перепрошую на слові, бо знаю, що в наші дні це найліпше, що можна знайти… у того були справжні револьвери. Такі, як у ті часи, коли мій батько був малим. Великі такі револьвери, і руків’я в них були з сандалового дерева.

Діпейп жадібно слухав старого, відчуваючи, як у душі наростає збудження… а разом з тим — якийсь благоговійний трепет. «Вони поводилися, як стрільці», — сказав того вечора Джонас. А коли Рейнолдз запротестував, що вони, мовляв, ще занадто молоді для цього, Джонас відповів, що вони можуть бути молодшими стрільцями — учнями. Тепер скидалося на те, що головний мав слушність.

— Руків’я з сандалового дерева? — недовірливо перепитав він. — Батьку, а ти нічого не наплутав?

— Ні, — побачивши, як хвилюється його співрозмовник, старий помітно збадьорився.

— Тобто стрілець. У батька того молодика були великі стволи.

— Угу, стрілець. Один із останніх лордів. Зараз їхній рід помалу зникає, а от мій батько добре його знав. Стівен Дескейн з Ґілеаду. Стівен, син Генрі.

— А той, кого ти бачив не так давно, був…

— Його син. Онук Генрі Високого. Решта теж мали шляхетний вигляд, як у лордів, але той, кого я бачив, походив прямісінько від Артура Ельда. Зуб даю. Я ще не заробив свою монету?

Діпейп хотів було відповісти ствердно, та потім збагнув, що він досі не знає, про якого з трьох парубків веде мову старий.

— Троє молодиків. Троє шляхетного роду. А револьвери в них були?

— Тільки не там, де їх могли побачити місцеві лайнокопи, — сказав старий сволоцюга й огидно зареготав. — Але пушки в них були, це точно. Може, сховані десь у лахах. Зуб даю.

— Еге ж. Троє парубків, і один із них — син лорда. Стрільця, як ти кажеш. Стівена з Ґілеаду. — Це ім’я було йому знайоме, о, так.

— Стівена Дескейна з Ґілеаду.

— А як його звали, цього молодого лорда?

Старий сволоцюга стривожено скривився, силкуючись згадати.

— Дірфілд? Дірстайн? Я не пам’ятаю точно…

— Все, я зрозумів. А ти заробив свій метал.

— Справді? — старий сволоцюга знову нахилився так близько, що стало чутно його подих, нудотно-солодкий від зілля. — Золото чи срібло? Що саме, друже?

— Свинець, — відповів Діпейп. Витяг із кобури револьвера і всадив старому дві кулі в груди. Насправді то була послуга з його боку.

Тепер він повертався до Меджису. Без зупинок у кожному задуп’ї і розпитування подорож буде короткою.

Десь у нього над головою затріпотіли крила. На скелю, ніби бажаючи спочити, сів темно-сірий голуб з білою смужкою на шиї. Цікава пташка, подумав Діпейп. Точно не дика. Чиясь домашня? Йому важко було уявити, щоб у цій частині світу хтось міг тримати вдома якусь тварину, крім напівоскаженілого пса, щоб відлякувати крадіїв (хоча що в цих людей було красти, Діпейп не мав жодного уявлення). Але все можливо. Хай там як, а смажений голуб на вечерю — це зовсім непогано.

Діпейп дістав револьвера, але не встиг звести курок, як голуб знявся на крило й полетів на схід. Діпейп вистрелив йому навздогін — сподівався на удачу. Але фортуна відвернулася від нього. Голуб трохи знизився, та потім вирівняв свій курс і полетів у той бік, куди прямував сам Діпейп. Якусь мить він просто сидів на коні, не надто переймаючись через невдачу. Зрештою, Джонас буде задоволений його знахідками, а це головне.

Потім він пришпорив коня і пустився легким галопом на схід Річковим Шляхом баронії в бік Меджису, туди, де чекали хлопчики, які виставили його йолопом. Ким би вони не були — лордами, синами стрільців, ким завгодно, — але смерть навіть таких як вони не оминала. Як, поза сумнівом, сказав би старий сволоцюга, якби був живий: світ зрушив з місця.


предыдущая глава | Чаклун та сфера | cледующая глава