home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



5

Свого друга Берт знайшов там, де Роланд останнім часом проводив багато часу. Це місце Крутояру мешканці Гембрі називали Оглядовим Майданчиком. Звідти відкривався дивовижний вид на Гембрі, яке мріяло в полуденному блакитному мареві святкового дня, проте Катберт чомусь сумнівався, що його давнього друга приваблювала краса містечка. Найімовірніша причина полягала радше в тому, що звідти було добре видно будинок Сюзен Дельґадо.

Того дня Роланд був там у товаристві Алана. Обидва мовчали. Думки про те, що двоє чи більше людей можуть сидіти поряд і годинами мовчати, Катберт не відкидав. Але збагнути її він не зміг би ніколи.

Примчавши до них галопом, він сягнув собі за пазуху і витяг звідти корвет.

— Від Сюзен Дельґадо. Вона вручила це мені на верхньому базарі. Вона прекрасна і в’юнка, як змія. Кажу це із захватом.

Роланд весь просяяв. Катберт кинув йому корвет, і він спіймав його однією рукою, а шнурівку розв’язав зубами. Всередині, де якийсь мандрівник міг би тримати свої кілька монет, лежав складений клаптик паперу. Швидко пробігши його очима, Роланд спохмурнів. Усмішка зійшла з його лиця.

— Що пише? — поцікавився Алан.

Роланд віддав йому папірець і повернувся до свого заняття: споглядати краєвид. І лише побачивши в очах друга справжнє спустошення, Катберт збагнув, яке місце посідала Сюзен Дельґадо в житті Роланда — а отже, і в їхньому з Аланом житті.

Прочитавши, Алан передав йому записку. Лише один рядок, два речення:

Краще нам ніколи більше не бачитися. Вибач.

Катберт перечитав двічі, наче це могло щось змінити, і повернув папірець Роландові. Той поклав його в корвет, зав’язав мотузку і поклав крихітний гаманець собі за пазуху.

Мовчанку Катберт ненавидів сильніше, ніж небезпеку (на його думку, саме мовчання якраз і було небезпечним), але кожен початок розмови, який він придумував, здавався грубим і черствим з огляду на вираз обличчя його друга. Роланд виглядав так, наче його отруїли. Катберту була огидна думка про те, як ця мила дівчинка перепихується з довготелесим кістлявим мером Гембрі, але вираз Роландового обличчя зараз викликав інші, сильніші емоції. За цей вираз Катберт був готовий її зненавидіти.

Нарешті першим несміливо порушив мовчанку Алан.

— То що, Роланде? Полюватимемо на нафтовому полі без неї?

Катберт був у захваті. Після першої зустрічі з Аланом Джонсом люди зазвичай починали вважати його йолопом. А дарма, бо це було дуже далеко від істини. От і тепер Алан спромігся на те, чого Катберт не зумів би ніколи в житті: дипломатично вказав Роланду, що його нещасливе перше кохання не скасовувало їхніх обов’язків.

І Роланд відгукнувся. Він піднявся над лукою сідла і випростався. Золоте світло літнього полудня забарвило його обличчя в різкі контрастні тони, і на якусь мить на цьому обличчі проступила тінь чоловіка, яким він невдовзі стане. Побачивши цього привида, Катберт здригнувся. Не тому, що впізнав його, а тому, що привид був страшний.

— Великі мисливці за трунами, — мовив Роланд. — Ти зустрів їх у місті?

— Джонаса й Рейнолдза бачив, — відповів Катберт. — А Діпейпа й досі не видно. Мабуть, Джонас так розлютився після тієї ночі в барі, що скинув його зі скель у море.

Роланд заперечно похитав головою.

— У Джонаса надто мало людей, яким він міг би довіряти, щоб так запросто ними розкидатися. У нього наразі таке саме хистке становище, як і у нас з вами. Ні, він просто кудись спровадив Діпейпа на певний час.

— Куди спровадив? — спитав Алан.

— Туди, де йому доведеться срати в кущах і спати під дощем, якщо погода зіпсується. — Роланд коротко і безрадісно розсміявся. — Швидше за все, Джонас пустив Діпейпа по нашому сліду, який веде додому.

Алан тихо гмикнув, втім, не надто здивовано. Роланд сидів у сідлі й дивився на замріяні далі, де паслися стада коней. Однією рукою, сам того не усвідомлюючи, він гладив запханий за пазуху корвет. Але врешті-решт озирнувся на друзів.

— Почекаємо ще трохи. А раптом вона передумає?

— Роланде… — почав Алан безжально лагідним тоном.

Але Роланд заперечно зажестикулював руками: мовляв, не хочу нічого чути.

— Не сумнівайся в мені, Алане. Я говорю як син свого батька.

— Гаразд, — Алан простягнув руку і на мить стиснув Роландові плече. Що ж до Катберта, то він утримався від будь-яких суджень. Бо підозрював, що Роланд сам не тямить, що робить, незалежно від того, батьків він син чи не батьків.

— Пригадуєте, що Корт казав про основну слабину таких шмаркачів, як ми? — з тінню усмішки на устах спитав Роланд.

— «Біжите, не розбираючи дороги, й провалюєтеся в першу-ліпшу яму», — процитував Алан, так вдало імітуючи буркотливі нотки свого вчителя, що Катберт розреготався.

Роланд і собі трохи ширше всміхнувся.

— Еге ж. Саме ці золоті слова я й не хочу забувати, хлопці. Я не хочу перевертати тачку, аби тільки побачити, що в ній… звісно, якщо в мене буде вибір. Сюзен може передумати і прийти, треба тільки дати їй час. Я вірю в те, що вона хотіла зі мною побачитися… але обставини склалися несприятливо.

Він замовк, і на якийсь час між ними запала тиша.

— Я шкодую про те, що наші батьки відправили нас сюди, — першим заговорив Алан… хоча відправив їх сюди саме батько Роланда, і всім трьом це було добре відомо. — Ми ще надто молоді для таких справ. Надто недосвідчені.

— А тієї ночі в «Раю» ми наче незле впоралися, — заперечив Катберт.

— То була лише репетиція, а не справжня сутичка. До того ж вони не вважали нас серйозними супротивниками. Більше вони такого не допустять.

— Якби мій батько чи ваші батьки знали, що ми тут знайдемо, вони ні за що б нас сюди не вирядили, — сказав Роланд. — Але так вже сталося, що ми це виявили. І тепер відповідаємо за це. Так?

Його друзі кивнули. Ніхто вже не мав ані крихти сумніву щодо того, що тепер вони відповідають за свою знахідку.

— Хай там як, хвилюватися вже пізно. Ми будемо чекати і сподіватися на допомогу Сюзен. Я волів би не потикатися до Ситго без людини з Гембрі, яка добре знає місцевість… але якщо Діпейп повернеться, то, напевно, доведеться ризикнути. Хтозна, що він там може нарити чи вигадати, щоб загладити провину перед Джонасом. І хтозна, що робитиме Джонас після їхньої розмови. Може початися стрілянина.

— Знаєш, після всіх цих пересторог я, мабуть, зрадів би їй, — сказав Катберт.

— Ти передаси їй ще одну записку, Вілле Деаборне? — спитав Алан.

Роланд замислився, і Катберт подумки вже побився об заклад із самим собою на те, яким буде Роландів вибір. Але програв.

— Ні, — відповів той. — Доведеться дати їй час на роздуми, хоча його й обмаль. І сподіватися, що її цікавість візьме гору.

З цими словами він розвернув Вітра і поїхав у бік покинутих бараків, що тепер слугували їм домівкою. Катберт і Алан вирушили слідом.


предыдущая глава | Чаклун та сфера | cледующая глава