home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



3

— Не забудь, ти обіцяв, — нервово сказав Алан, коли вони почули цокіт Вітрових копит. — Тримай себе в руках.

— Добре, — сказав Катберт, маючи, проте, щодо цього певні сумніви. Поки Роланд у супроводі своєї великої тіні їхав уздовж довгого крила барака і заїжджав на подвір’я, Катберт нервово стиснув руки в кулаки. Примусив їх розтиснутися. Але спостерігаючи, як Роланд злазить з коня, знову мимохіть стиснув, впинаючись нігтями в долоні.

«Черговий раунд, — подумав Катберт. — О боги, як вони мене дістали. До печінок».

Минулого вечора сварка розгорілася через голубів. Катберт хотів надіслати голубом звістку про цистерни з нафтою, Роланд був проти. Вони посварилися. Хоча ні, не так (це теж доводило його до сказу, шарпало нерви, як виття тонкоходу), Роланд із ним не сварився. Тими днями він навіть не завдавав собі клопоту сваритися. Його погляд завжди був відсторонений, наче з друзями перебувала лише його тілесна оболонка, а решта — розум, душа, дух, ка — залишилася з Сюзен Дельґадо.

— Ні, — просто сказав він тоді, — вже запізно для цього.

— Ти не можеш цього знати, — заперечив Катберт. — Навіть якщо чекати допомоги від Ґілеаду вже пізно, то отримати пораду звідти не пізно. Невже ти не розумієш?

— Що вони нам можуть порадити? — Роланд наче не чув роздратування в голосі Катберта. Сам він говорив спокійно. Розважливо. І геть відчужено, подумав Катберт, від ситуації, що не терпіла зволікання.

— Якби ми це знали, — відповів він, — то й питати не треба було б, правда, Роланде?

— Нам залишається очікувати й зупинити їх, коли вони зроблять свій хід. Катберте, ти чекаєш, що тебе заспокоять, а не дадуть пораду.

«Ти маєш на увазі, що ми повинні чекати, поки ти натрахаєш її досхочу, різними способами і в різних місцях, — подумав Катберт. — Знизу, зверху, на боці й догори дриґом».

— У тебе затьмарений розум, — холодно сказав Катберт. І почув, як зойкнув Алан. Жоден із них ніколи не дозволяв собі сказати таке Роландові. Тепер, коли слова зірвалися, він тривожно чекав, що за ними станеться вибух.

Але нічого не сталося.

— Так, — просто відповів Роланд. — Затьмарений, — і пішов у барак.

Тепер, спостерігаючи, як Роланд розпрягає Вітра, Катберт подумав: «Ні, розумом ти не потьмарився. Але дарма ти не замислюєшся над усією цією ситуацією. Дарма».

— Хайл, — привітався він, коли Роланд переніс сідло до ґанку і поклав на сходинку. — День був спекотним? — Алан садонув його по нозі, але Катберт проігнорував його.

— Я був із Сюзен, — сказав Роланд. Не захищався, не заперечував, не вибачався. І перед внутрішнім зором Катберта постала навдивовижу чітка картинка: він побачив їх удвох у якійсь хатині, де пізньополуденне сонце прозирає крізь діри в стрісі й промені лягають плямами на їхні тіла. Вона зверху. Катберт бачив її коліна на старих, порослих мохом дошках підлоги, довгі напружені стегна. Бачив, які засмаглі в неї руки і який білий живіт. Бачив, як Роланд торкається півкуль її грудей і стискає їх, а вона розхитується над ним уперед і назад, бачив, як сонце виграє в її волоссі, перетворюючи його на найтоншу сітку.

«Чому ти завжди маєш бути першим? — подумки закричав він на Роланда. — Чому завжди ти? Чорти б тебе взяли, Роланде! Чорти б узяли!»

— Ми були в доках, — сказав Катберт, не надто вдало намагаючись відтворити свій звичний радісний тон. — Рахували чоботи, морські інструменти й те, що називають стулковими тягачами. Як же весело було, правда, Ал?

— Я вам був потрібен для цього? — спитав Роланд. Він повернувся до коня і зняв з нього пітник. — Це тому в тебе такий роздратований голос?

— Роздратований голос у мене тому, що рибалки кепкують з нас за нашими спинами. Бо ми весь час повертаємося в доки. Вони вважають нас йолопами.

Роланд кивнув.

— Усе на краще, — сказав він.

— Можливо, — тихо мовив Алан, — та Раймер нас такими не вважає. Я помітив, як він дивиться, на нас, коли ми проїжджаємо повз нього. І Джонас теж. А якщо вони не вважають нас дурнями, Роланде, тоді ким вони нас вважають?

Роланд став на другій сходинці, мов укопаний, забувши про пітник, перекинутий через його руку. Здається, хоч раз нам вдалося привернути його увагу, подумав Катберт. Дива все-таки трапляються.

— Вони думають, що ми уникаємо Крутояру, бо знаємо, що там, — сказав Роланд. — А навіть якщо й не думають, то незабаром здогадаються.

— У Катберта є план.

Роланд перевів погляд — лагідний, зацікавлений, але все ж трохи відсторонений — на Катберта. Катберта-жартівника. Катберта-учня, що не заслужив револьвера, з яким його було споряджено до Зовнішньої Дуги. Катберта незайманого і вічно на другорядних ролях. О боги, я не хочу його ненавидіти. Не хочу, але зараз це легко, як ніколи.

— Ми вдвох маємо навідати завтра шерифа Ейвері, — сказав Катберт. — Зробимо вигляд, що це візит ввічливості. За нами вже закріпився образ ввічливих, хоч і недоумкуватих хлопчаків, адже так?

— В яблучко, — всміхаючись, погодився Роланд.

— Скажемо, що в береговій частині Гембрі нам більше робити нічого і тепер ми сподіваємося так само ретельно порахувати все на фермах і пасовиськах. Але ми не хочемо нікому перешкоджати чи створювати незручності. Врешті-решт, це ж найгарячіша пора року як на ранчо, так і на фермах. Навіть такі міські телепні, як ми, це усвідомлюють. Тож ми запропонуємо доброму шерифові список…

У Роланда загорілися очі. Він перекинув пітник через поруччя ганку і стиснув Катберта в міцних обіймах. Від Роландового коміра ширилися слабкі пахощі бузку, і Катберт зненацька відчув божевільне, проте сильне бажання міцно стиснути його за горло і задушити. Та натомість у відповідь лише недбало поплескав друга по спині.

Роланд відступив. На обличчі грала широка усмішка.

— Список ранчо, які ми відвідаємо. Так! Попереджені заздалегідь, вони зможуть перегнати худобу, яку нам небажано бачити, на наступне ранчо чи останнє. Те саме з оснащенням, кормом… блискуче, Катберте, ти геній!

— Аж ніяк, — сказав Катберт. — Я просто завдав собі клопоту подумати про ті проблеми, які стосуються нас усіх. Можливо, не лише нас, а навіть усього Альянсу. Нам потрібно думати. Ти так не гадаєш?

Алан поморщився, але Роланд наче нічого й не помітив. Він досі всміхався. Навіть у чотирнадцять років бачити такий вираз на його обличчі було трохи лячно. Бо насправді широка усмішка на вустах робила Роланда трохи навіженим на вигляд.

— А знаєте, вони навіть можуть пригнати для нас достатню кількість мутантів, аби ми повірили в байки про те, що їхня худоба непородиста, — він помовчав, наче про щось міркуючи, а тоді сказав: — Може, до шерифа ви з Аланом удвох сходите? Мені здається, це було б непогано.

І тут Катберт ледь не кинувся на Роланда з криками: «Так, чом би й ні? Щоб ти міг завтра без перешкод її трахати весь ранок і цілісінький день! Ти кретин! Безмозкий закоханий недоумок!»

Врятував його Алан. Можливо, не тільки його, а й їх усіх.

— Не дурій, — відрізав він, і Роланд здивовано подивився в його бік. Од нього він не звик чути таких різких слів. — Ти в нас головний, тебе таким вважають і Торін, і Ейвері, і містяни. Ми теж.

— Ніхто мене не призначав…

— А й не треба було! — вибухнув Катберт. — Ти заробив собі револьвери! Тут, у місті, навряд чи б у це повірили, бо я й сам останнім часом у цьому сумніваюся, але ти стрілець. Ти мусиш піти! Це очевидно, як ніс у тебе на пиці! Не має значення, хто з нас двох тебе супроводжуватиме, але ти мусиш піти! — він міг би сказати більше, набагато більше, та до чого б це призвело? Напевно, до непоправного краху їхньої дружби. Тож він без підказки з боку Алана стулив рота і чекав вибуху. Проте, як і раніше, вибуху не сталося.

— Гаразд, — сказав Роланд своїм новим, спокійним, подумаєш-що-в-цьому-такого тоном, який так дратував Катберта, що йому хотілося вкусити друга, щоб привести його до тями. — Завтра вранці. Ти і я, Берте. Восьма година тебе влаштує?

— Безперечно, — сказав Катберт. Тепер, коли суперечка скінчилася і вони дійшли згоди, Берт відчував, що його серце мало не вистрибне з грудей, а м’язи вгорі на стегнах наче гумові. Так він почувався після конфронтації з Великими мисливцями за трунами.

— Постанемо перед шерифом у всій красі, — сказав Роланд. — Чемні хлопчаки з Внутрішніх бароній, з добрими намірами, але не обтяжені зайвими мізками. Чудово, — і він пішов усередину, більше не шкірячись (на щастя), а просто всміхаючись.

Катберт із Аланом перезирнулися і разом видихнули. Катберт із поважним виглядом спустився сходинками на подвір’я. Алан пішов слідом, і обидва хлопці зупинилися посеред прямокутного двору спиною до барака. Повний місяць на сході сховався за хмару.

— Вона загіпнотизувала його, — сказав Катберт. — Не знаю, які там у неї наміри, робить вона це навмисне чи ненароком, проте вона нас усіх зажене в могилу. От побачиш.

— Не кажи такого, навіть жартома.

— Добре, тоді вона нас усіх обдарує коштовностями Ельда і ми житимемо вічно.

— Перестань на нього злитися, Берте. Ти маєш зупинитися.

— Не можу, — безпорадно глипнув на нього Катберт.


предыдущая глава | Чаклун та сфера | cледующая глава