home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



3

Жінкам певного віку й темпераменту чай розв’язував язика навіть краще, ніж вино. Ні хвилини не вагаючись, Джонас розпрощався зі своїми планами випити пива (і спокусити дівку-квітку).

Всадовив сей Дельґадо в теплому сонячному кутку павільйону «Зеленого серця» (зовсім неподалік червоного каменя, добре відомого Роландові та Сюзен) і замовив великий чайник чаю і тістечка. Чекаючи, поки виконають їхнє замовлення, вони спостерігали за підготовкою до Ярмарку Жнив. У залитому сонцем парку лунали найрізноманітніші звуки: стукіт молотків, дзижчання пилок, крики, гучний сміх.

— Усі ярмарки чудові, але на час Жнив’яного ми знову стаємо дітьми, правда ж? — спитала Корделія.

— Так, звісно, — погодився Джонас, який навіть у дитинстві не почувався дитиною.

— Але найбільше мені до вподоби багаття, — вона подивилася на величезну купу палиць і дощок, що височіла в кінці парку. Виглядало це як величезний дерев’яний вігвам. — Я так люблю, коли люди кидають свої опудала у вогонь. Знаю, це варварство, але це для мене така втіха.

— Еге ж, — погодився Джонас, подумавши, чи буде їй приємно, коли вона дізнається, що цього року в святкове багаття вкинуть три таких опудала, що смердітимуть смаженою свининою і верещатимуть, як недорізані поросята. І якщо Джонасові пощастить, то найгучніше волатиме те, з блідо-блакитними очима.

Подали чай і тістечка, і Джонас лише скоса зиркнув на пишні груди дівчини, яка схилилася, щоб їх обслужити. Його погляд був прикутий лише до сей Дельґадо, яка нервово совалася на стільці й дивилася на нього поглядом, сповненим відчаю.

Коли дівчина пішла, він налив чай у чашки, поставив чайник на підставку і накрив долонею руку Корделії.

— Гаразд, Корделіє. Я бачу, вас щось тривожить. Розповідайте. Довіртеся своєму давньому другові Елдреду.

Вона так міцно стискала губи, що їх уже майже не було видно. Але навіть це не допомогло приховати, що вони тремтять. Сльози, що стояли в неї очах, не втрималися і нарешті пролилися. Він узяв серветку і, перехилившись через стіл, витер їх.

— Розповідай, — лагідно промовив він.

— Розповім. Якщо я комусь не розповім, то збожеволію. Але спершу дай мені обіцянку, Елдреде.

— Авжеж, дівчинко, — побачивши, як несамовито вона зашарілася від цього невинного звертання, він стиснув її руку. — Пообіцяю все, що захочеш.

— Не кажи Гарту. І тому огидному павукові канцлеру теж, але насамперед меру. Якщо мої підозри справдяться, він може вислати її на захід, — ці слова вона майже простогнала, наче вперше до кінця усвідомивши загрозу. — Обох нас може вислати!

— Ані слова меру Торіну, ані слова Кімбі Раймеру. Обіцяю, — не перестаючи співчутливо всміхатися, запевнив він.

Якусь мить йому здавалося, що вона не наважиться… чи не зможе. А тоді, тихим хрипким голосом, що скидався на звук, з яким рветься тканина, жінка вимовила одне слово.

— Деаборн.

Коли з її вуст зірвалося ім’я, котре останнім часом ні на мить не покидало його власних думок, серце Джонаса стрепенулося в грудях. І хоча всміхатися він перестав, його рука так сильно стиснула пальці Корделії, що вона скривилася від болю.

— Вибач, — сказав він, — просто я не сподівався цього почути. Деаборн… Чув про нього багато доброго, але сумніваюся, що він заслуговує на довіру.

— Боюся, він був з моєю Сюзен, — тепер настала її черга стиснути йому руку, але Джонас цього майже не помітив. Він і далі посміхався, сподіваючись, що на його обличчі не написано, наскільки він вражений. — Боюся, він був з нею… як чоловік із жінкою. О, як це жахливо!

Вона гірко схлипнула, потай озираючись навсібіч, чи, бува, на них ніхто не дивиться. Такий самий погляд кидали койоти й дикі собаки, боячись, що хтось відніме в них їхнє смачне смердюче падло. Він дозволив їй виплакатися, бо вона була потрібна йому спокійною: незв’язне белькотіння йому тільки заважало б. А коли побачив, що потік сліз слабне, простягнув їй чашку чаю.

— Ось, випий.

— Так. Дякую, — чай був такий гарячий, що аж парував, але вона жадібно випила. «Либонь, її стара горлянка обкладена кахлями», — подумав Джонас. Вона поставила чашку на стіл і, поки він наливав свіжу порцію чаю, своєю мереживною pa ueloвишарувала собі щоки від сліз.

— Він мені не подобається, — сказала вона. — Він неприємний, я йому не довіряю, усім трьом не довіряю, з їхніми високосвітськими поклонами і дивною говіркою. Йому я не довіряю більше, ніж іншим. Та якщо між ними щось таке було (а я боюся, що було), винна вона, правда ж? Жінка має стримувати тваринні імпульси чоловіка.

Він нахилився до неї через стіл, дивлячись на неї тепло і співчутливо.

— Розкажи мені все, Корделіє.

І вона почала розповідати.


предыдущая глава | Чаклун та сфера | cледующая глава