home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



5

Джонас здихався Корделії за першої ж нагоди, хоч і не настільки швидко, як йому хотілося б, адже тій старій висохлій мумії доводилося догоджати. Вона ще могла статися йому в нагоді. Прощаючись, він поцілував її в кутик рота (від чого вона так бурхливо зашарілася, що він побоявся, як би в неї не сталося крововиливу в мозок) і повідомив, що негайно займеться справою, яка так її непокоїла.

— Але обережно, щоб ніхто не дізнався! — боязко пробелькотіла вона.

Так, пообіцяв він, проводжаючи її додому. Він буде обережний, обережність — його друга натура. Він знав, що Корделія не заспокоїться, поки не знатиме правди, але вважав, що всі її підозри виявляться безпідставними. Підлітки обожнюють перебільшувати, чи не так? Якщо дівчина знайшла в тітки слабину, то, замість заспокоїти її, могла дражнитися.

Корделія зупинилася коло білого частоколу, що відділяв її город від дороги. На її обличчі проступив вираз піднесеного полегшення. Джонас подумав, що вона схожа на мула, якому чухають спину шорсткою щіткою.

— Я про це навіть не думала… але це схоже на правду?

— Дуже схоже, — підтвердив Джонас, — але я все одно перевірю. Краще сто разів перевірити, ніж потім шкодувати, — він знову поцілував її в кутик губів. — І ні пари з вуст хлопцям у Будинку-на-набережній.

— Дякую тобі, Елдреде! Ой, дякую! — і, перш ніж побігти в будинок, вона стисла його в обіймах. Її крихітні груди на дотик були як кам’яні. — Напевно, сьогодні я зможу нарешті заснути!

«Ти, може, й спатимеш, — подумав Джонас, — а от я — навряд чи».

Низько опустивши голову і зчепивши руки за спиною, він пішов до стайні Гокі, де тримав свого коня. Назустріч йому бігла ватага хлопчаків. Двоє розмахували в повітрі відрубаними собачими хвостами, на кінцях яких виднілася скипіла кров.

— Мисливці за трунами! Ми Великі мисливці за трунами, такі самі, як ви! — зухвало заволав до Джонаса один з них.

Джонасова рука блискавично вихопила револьвер і наставила на хлопців. І вони побачили його таким, яким він був насправді: з розлюченими очима, що вергали блискавки, і вищиреними зубами він скидався на сивого вовкулаку.

— Вшивайтеся звідси, малі паскуди! — загарчав він. — Вшивайтеся, поки я не відстрелив вам дупи і не дав вашим батькам приводу радіти!

На якусь мить вони так схарапудилися, що не могли зрушити з місця. А потім із вереском накивали п’ятами. Один із шибеників залишив свій трофей валятися на дорозі. Собачий хвіст розкинувся на дошках хідника, як зловісне віяло. Скривившись від огиди, Джонас сховав револьвер у кобуру, знову зчепив руки за спиною і пішов далі, скидаючись на панотця, що розмірковує над природою богів. Але що, заради богів, він собі думав, коли цілився з револьвера на тих малих пройдисвітів?

«Нервуюся, — подумав він. — Непокоюся».

Так, він був стурбований. Підозри старої пліткарки без дупи й цицьок дуже його засмутили. Не через Торіна — як на Джонаса, то Деаборн міг відтрахати ту дівку на міському майдані в розпал Ярмарку Жнив, — а через те, що хлопець міг пошити його в дурні і в іншому сенсі.

Одного разу він уже підкрався до тебе ззаду, і ти поклявся собі, що більше ніколи такого не допустиш. Але якщо він має ту дівку, це означає, що він знову тебе обставив. Чи не так?

Еге ж, як казали в Меджисі. Якщо той хлопець був настільки нахабний, що завів інтрижку з майбутньою коханкою мера, і настільки хитрий, щоб вийти сухим з води, то хіба це відповідало уявленню Джонаса, що троє невихованих дітлахів із Внутрішнього світу ледве можуть знайти свої власні задниці, та й то обома руками і зі свічкою?

«Якось ми їх уже недооцінили, й вони виставили нас на посміховисько, — сказав Клай. — Я не хочу, щоб це повторилося».

А чи не сталося це знову? Що встигли рознюхати Деаборн і його друзі? Чи багато вони вже знали? І кому про це розповіли? Якщо Деаборн потай грав на бандурі обраної мером дівки… поклав на Елдреда Джонаса, та й усіх решту щось настільки велике…

— Доброго дня, сей Джонас, — Брайан Гукі розплився в усмішці, мало не б’ючи Джонасові земні поклони й притискаючи до широких ковальських грудей свого бриля. — Хочете свіжого ґрафу? Щойно з-під пресу…

— Єдине, що мені треба, — мій кінь, — відрубав Джонас. — Перестань базікати і хутко приведи мені його.

— Еге ж, з превеликою втіхою, дякую, сей, — коваль побіг виконувати наказ, кинувши через плече знервований погляд, щоб пересвідчитися, чи його, бува, зараз не пристрелять.

За десять хвилин Джонас уже їхав на захід Великим Шляхом. Його розпирало дивне, проте нездоланне бажання пустити коня в галоп і послати все під три чорти: козлика Торіна, якому в ребро постукався біс, Роланда і Сюзен із їхніми сопливими підлітковими любощами, Роя та Клая з їхніми спритними руками, але загальмованими мізками. Раймера з його амбіціями і Корделію Дельґадо, котра вже напридумувала, як вони з ним удвох сидять десь у тінистому лісочку, він читає їй поезію, а вона заквітчує йому чоло вінком.

Він уже не раз давав драла від проблем, коли інтуїція нашіптувала йому вчинити саме так. Але цього разу він не поїде. Він поклявся помститися тим шмаркачам. А обіцянок самому собі він не порушував ніколи (на відміну від обіцянок іншим людям).

А ще був Джон Фарсон, на нього теж слід було зважати. Джонас ніколи не спілкувався з самим Добрим Чоловіком (та й бажання такого в нього ніколи не виникало: подейкували, що Фарсон небезпечний божевільний з ексцентричними вибриками), проте мав оборудки із Джорджем Латіґо, який, напевно, очолюватиме загін Фарсонових людей, що має прибути з дня на день. Це Латіґо найняв Великих мисливців за трунами: заплатив їм величезну суму авансом (хоча Джонас досі не поділився грішми з Рейнолдзом і Діпейпом) і пообіцяв ще більше з воєнної здобичі, якщо війська Альянсу буде розбито в горах Шавед чи на їх околицях.

Латіґо був той ще жук, але навіть близько не міг дорівнятися за розмірами до жука, який повз за ним. А крім того, хто не ризикує, той не отримує великої винагороди. Якщо вони доставлять коней, волів, вози свіжих овочів, смолу, нафту, кристал (перш за все магічний кристал), все буде добре. Та в разі провалу їхніми головами Фарсон і його поплічники гратимуть у нічне поло. Таке могло статися — Джонас знав. І не мав сумнівів, що колись це обов’язково станеться. Але якщо його голова й розпрощається з плечима, то їхнє розлучення станеться не через якихось мармиз на кшталт Деаборна і його друзів, чия б кров не текла в їхніх жилах.

Якщо в нього інтрижка з осіннім подарунком Торіна… якщо він зміг приховати настільки велику таємницю, то які ще секрети він приховує? Напевно, він таки грає зі мною в Замки.

Якщо так, то гратиме він недовго. Щойно юний пан Деаборн вистромить носа з-за Сховку, Джонас відстрелить йому цю видатну частину обличчя.

Але зараз питання було в тому, куди податися спочатку. На Смугу К, оглянути казарми хлопців, як він уже давно збирався? Він міг це зробити, адже о тій порі вони всі втрьох мали бути на Крутоярі, рахуючи коней. Втім, хіба через коней його голова могла полетіти з плечей? Ні, для Доброго Чоловіка коні були тільки додатковою принадою, не більше.

І Джонас поїхав на Ситґо.


предыдущая глава | Чаклун та сфера | cледующая глава