home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



7

Корал Торін прямувала вниз по Гай-стрит у бік «Раю для подорожніх». У голові гуло, серце гидко теленькало в грудях. Вона встала з ліжка лише годину тому, але похмілля було таке нестерпне, що їй здавалося, ніби вже день. Останнім часом вона надто багато пила (тепер майже щовечора), але на очах у людей діяла обережно: випивала не більше однієї-двох чарок, до того ж не надто міцних напоїв. Поки що ніхто нічого не запідозрив, тож вона могла безперешкодно надудлюватися. А як інакше витримати братика-кретина? Це місто — збіговисько ідіотів? І, звичайно, як витримувати тягар усвідомлення того, що всі власники ранчо в Асоціації конярів і щонайменше половина великих землевласників — зрадники?

— До дідька Альянс, — прошепотіла вона. — Краще синиця в руках.

Але чи була в неї синиця? І не лише, в неї, а й у всіх них? Чи дотримає Фарсон своїх обіцянок, обіцянок, які дав їм чоловік на ймення Латіґо, а переказав їхній неповторний Кімба Раймер? У Корал були щодо цього свої сумніви. Тирани мали звичку забувати свої обіцянки, а синиці в руках дратували тим, що клювали пальці, гидили в долоні, а потім випурхували на волю. Втім, тепер це було неважливо. Вона себе убезпечила. Крім того, на спиртне, азартні ігри та повій завжди був попит, незалежно від того, перед ким люди згинали коліна чи від чийого імені з них збирали податки.

І все ж, коли старий демон-сумління знову заводив свою тиху пісню, заглушити її могло лише спиртне.

Перед поховальним бюро Крейвена вона зупинилася, дивлячись на веселих хлопців, які, видершись на драбини, розвішували на стовпах і піддашшях споруд паперові ліхтарики. Ці барвисті лампи запалять у вечір Ярмарку Жнив, і головна вулиця Гембрі сповниться тінями від м’якого суперечливого світла.

Корал згадала, як сама була дитиною: захоплено споглядала ліхтарики з кольорового паперу, слухала крики й тріскотняву феєрверків, танцювальну музику, що линула з «Зеленого серця», а татко тримав її за руку… Її і старшого братика Гарта. У цих спогадах Гарт неймовірно пишався з того, що йому вперше дозволили вдягти довгі штани.

На неї накотила ностальгія — спершу солодка, потім гірка. Дитина виросла, стала худющою жінкою з нездоровим кольором обличчя, власницею корчми й борделю (не кажучи вже про ласий шмат землі на Крутоярі), жінкою, котра останнім часом не мала в ліжку нікого, крім канцлера її брата, жінкою, в якої була одна головна мета в житті — нажлуктитися, і якомога раніше. Як же так сталося? Та дитина навіть уявити не могла, що перетвориться на таку жінку.

— Що я зробила не так? — спитала вона в самої себе. І розсміялася. — О Людино-Ісусе, коли ця заблудла грішниця зійшла з праведного шляху? Алілуйя. — Власний тон нагадав їй проповідницю, яка рік тому проїжджала через їхнє містечко. Пітстон, Сильвія Пітстон, так її звали. І Корал розсміялася, цього разу майже щиро. Решту шляху до «Раю» вона подолала в кращому гуморі.

Шимі був надворі, доглядав те, що лишилося від його шовкоцвітів. Він помахав їй рукою і привітально гукнув. Вона помахала у відповідь і теж щось вигукнула. Хороший він хлопець, цей Шимі. Вона навіть раділа з того, що Діпейп його не вбив, хоча легко змогла б знайти йому заміну.

Відвідувачів майже не було, проте бар потопав в яскравому освітленні: горіли всі газові світильники. Усе сяяло чистотою. Плювальниці вичищав Шимі, але решту роботи, як зрозуміла Корал, виконала повнява жінка за шинквасом. Блідість щік і порожнечу очей цієї жінки не приховувала навіть косметика. Шкіра в неї на шиї вже почала збиратися в складки (Корал завжди внутрішньо здригалася, коли бачила таку «ящіркову» шкіру в жінок).

Під невсипущим наглядом скляних очей Зірвиголови в барі порядкувала Петті Гуляща. Якщо їй ніхто не перешкоджав, вона могла прибирати, аж поки не прийде Стенлі і не вижене її. Петті нічого не казала Корал (знала, що цього робити не слід), лише натяками давала зрозуміти, чого їй хочеться понад усе в світі. Її кар’єра повії вже хилилася до заходу, і вона відчайдушно прагнула отримати роботу в барі. Тим паче, що для цього був прецедент. Корал знала, що в містечку Лісові Хащі на Річковому Шляху була жінка-бармен, і ще одна — в Гленкоуві, на північ вздовж узбережжя в Таваресі, поки пранці не звели її в могилу. Проте Петті не хотіла помічати очевидного: Стенлі Руїс був молодший за неї на п’ятнадцять років і набагато здоровіший. Петті вже гнитиме в могилі для жебраків, а Стенлі ще довго розливатиме випивку під Зірвиголовою.

— Добривечір, сей Торін, — привіталася Петті. Не встигла Корал і рота розтулити, як повія поставила на шинквас склянку й наповнила її віскі по самі вінця. Корал злякано на неї подивилася. Виходить, вони всі вже були в курсі?

— Я не хочу, — відрубала хазяйка. — Нащо, в ім’я Ельда, ти мені наливаєш? Ще навіть сонце не сіло! Вилий назад у пляшку і вимітайся звідси, заради свого батька. Кого ти надумала тут обслуговувати о п’ятій годині? Привидів?

Обличчя Петті скам’яніло, на товстому шарі макіяжу, здавалося, проступили тріщини. Вона дістала з-під шинкваса лійку, вставила в шийку пляшки й вилила віскі назад. Її руки (без перснів — усі персні вона вже давно виміняла в крамниці через дорогу на їжу) так тремтіли, що трохи віски вилилося на шинквас навіть попри лійку.

— Вибачте, сей. Я лише…

— Мені начхати, що ти там лише, — Корал повернулася і змірила поглядом налитих кров’ю очей Шеба. Коли вона зайшла, той сидів на лавці перед піаніно й гортав старі ноти, але тепер вибалушив на неї очі. — А ти чого витріщаєшся, жабо?

— Нічого, сей Торін. Я…

— Тоді йди витріщатися деінде. І свиню цю прихопи з собою. Попердоль її там. Це буде корисно для її шкіри. І для твоєї теж.

— Я…

— Геть звідси! Ти глухий? Обоє геть!

Замість рвонути нагору, в «номери», Петті й Шеб пішли на кухню. Але Корал було до того байдуже. Хай би вони хоч у пекло провалилися. Куди завгодно, аби геть з її очей.

Зайшовши за шинквас, вона роззирнулася. Двоє грали в карти в дальньому кутку. Сьорбаючи пиво, за ними спостерігав той крутелик Рейнолдз. На дальньому боці шинкваса сидів ще один чоловік, але він замріяно дивився поперед себе, перебуваючи десь у своєму світі. На сей Торін ніхто не дивився. Але що з того, якби й дивилися? Якщо Петті знала, то вони й поготів.

Вона провела пальцем по калюжі віскі на шинквасі, посмоктала палець, знову провела і знову посмоктала. Потім взялася за пляшку. Але налити не встигла. На шинквас стрибнула зеленоока, схожа на павука потвора, яка голосно сичала. Зойкнувши, Корал впустила пляшку собі під ноги. Але сталося диво: пляшка не розбилася. А от її голова могла луснути — принаймні, так їй певний час здавалося. Спухлий пульсуючий мозок погрожував розколоти череп, як гнилу шкаралупу яйця. Картярі з гуркотом перевернули свій столик, Рейнолдз витяг револьвер.

— Ні, — сказала вона тремким голосом, у якому заледве впізнала свій. В очах пульсувала кров, серце шалено калатало в грудях. Тепер вона зрозуміла, що з переляку справді можна вмерти. — Ні, джентльмени, все гаразд.

Шестинога потвора на шинквасі розтулила рота, оголивши ікла, і знову засичала.

Корал нахилилася (коли голова опинилася на рівні талії, їй знову здалося, що вона от-от лусне), підняла пляшку, в якій залишалося ще на чверть рідини, і жадібно присмокталася до шийки, більше не ховаючись від чужих очей і не зважаючи на те, що про неї подумають.

Наче прочитавши її думки, Чахлик знову засичав. На ньому був червоний нашийник — радше зловісний, ніж веселенький.

— Пристрелити цю гидоту? — спроквола спитав чийсь голос. — Якщо скажеш, я пристрелю. Одна куля — і від нього лишаться самі пазурі, — між стулковими дверима стояв Джонас. І хоча вигляд у нього був не ліпший, ніж у неї самої, Корал не сумнівалася, що він спроможний виконати погрозу.

— Ні. Стара сука перетворить нас усіх на цвіркунів чи на щось подібне, якщо ти вб’єш її улюбленця.

— Яка сука? — поцікавився Джонас, підходячи до шинкваса.

— Рея Дубатіво. Її називають Реєю з Коосу.

— А! То ж не сука, а відьма.

— І сука теж.

Джонас погладив кота по спині. Той дозволив себе попестити, навіть вигнувся дугою, але Джонас провів рукою лише раз. Шерсть у тварини була огидно волога на дотик.

— Не проти, якщо я приєднаюся? — спитав Джонас, киваючи на пляшку. — Ще рано, але моя нога ниє, як шкура грішника в пеклі.

— У тебе нога, в мене голова. Рано, пізно — не має значення. За рахунок закладу.

Джонас здивовано звів білі брови.

— Подякуєш потім. Призволяйся.

Вона простягнула руку до Чахлика. Той знову засичав, але дозволив витягти папірець з-за нашийника. Розгорнувши його, Корал прочитала чотири слова, написані друкованими літерами:


предыдущая глава | Чаклун та сфера | ТРУБИ ГОРЯТЬ, ПРИШЛИ ХЛОПЦЯ