home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



1

Майже через дві години після того, як Джонас залишив кімнату Корал у «Раю для подорожніх», Роланд, Катберт і Алан вийшли на ґанок свого барака. На той час сонце вже високо підбилося над обрієм. За своєю природою вони не були совами, але, як казав Катберт, «Треба підтримувати імідж мешканців Внутрішнього світу. Не лінощів, а непоспіху».

Роланд потягнувся й широкою рогаткою розкинув руки в небо, а тоді нахилився і торкнувся носків своїх чобіт. У спині хруснуло.

— Терпіти не можу, коли ти так робиш, — сердито й сонно пробурмотів Алан. Всю ніч його мучили дивні сновидіння й погані передчуття. З них трьох лише він потерпав від таких снів. Мабуть, через свій дар, шосте чуття.

— Саме тому він так і робить, — Катберт поплескав Алана по плечі. — Веселіше, старий. Ти надто симпатичний, щоб удаватися в тугу.

Роланд випростався, і вони пішли через запилюжене подвір’я до стайні. На півдорозі він зупинився, і так рвучко, що Алан мало не налетів на його спину. Роланд дивився на схід.

— О, — дивним спантеличеним тоном промовив він. І злегка всміхнувся.

— О? — луною перепитав Катберт. — О що, великий вождь? О, яка радість, я скоро побачу напахчену леді! Чи о трясця, мені сьогодні цілісінький день гарувати зі своїми смердючими напарниками?

Алан опустив погляд на свої чоботи. Коли він їхав з Ґілеаду, чоботи були нові й незручні. Тепер вони потріскалися, розносилися, трохи стерлися на підборах і здавалися найм’якшими і найзручнішими робочими чоботами в світі. Дивитися на них зараз було приємніше, ніж на друзів. Тими днями Катберт узяв моду дуже в’їдливо жартувати. Старі добрі кпини стали злими і недобрими. Алан чекав, коли ж Роланд нарешті не витримає і спалахне у відповідь на Катбертові доскіпування і відлупцює Берта. По-своєму Алан навіть чекав цього. Бійка могла розрядити напруження.

Але, як виявилося, не напруження того ранку.

— Просто о, — м’яко сказав Роланд і пішов далі.

— Благаю вибачення, знаю, що ти не хочеш цього чути, але все ж повернімося до голубів, — сказав Катберт, коли вони сідлали коней. — Я досі вважаю, що звістку…

— Обіцяю, що ми надішлемо, — всміхаючись, перебив його Роланд.

Катберт недовірливо зиркнув на нього.

— Невже?

— Якщо завтра вранці ти не передумаєш, ми надішлемо. Обереш голуба, і ми відправимо його до Ґілеаду з запискою, яку ти сам і напишеш. Що скажеш, Артуре Гіт? Так буде чесно?

Якусь мить Катберт дивився на нього підозріливо. Алану від цього стало боляче. Але потім Берт посміхнувся.

— Чесно. Дякую.

Наступні Роландові слова вразили Алана і змусили його пророче «я» здригнутися від тривожного передчуття.

— Рано дякуєш.


предыдущая глава | Чаклун та сфера | cледующая глава