home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



6

Хатина Реї з кам’яними стінами і потрісканим guijarroдаху, порослим мохом, тулилася на верхівці останнього пагорба Коосу. За нею відкривався мальовничий вид на північний схід — Погана Трава, пустеля, Скеля Вішальників, Каньйон Петлі — проте о тій порі Шимі було не до краєвидів. Невдовзі після полудня він обережно завів Капризного на подвір’я Реї. Упродовж останньої години його мучив голод, але зараз корчі в шлунку зникли. Шимі ненавидів цю місцину сильніше, ніж будь-яку іншу в баронії, навіть більше за Ситго з його великими вежами, що весь час рипіли й цокотіли: рип-рип, цок-цок.

— Сей? — гукнув він, заходячи з мулом на подвір’я. На підході до хатини Капик почав упиратися ногами й опустив голову, але Шимі смикнув його за повід, і він знову пішов. У глибині душі Шимі про це пошкодував. — Мем? Добра старенька, яка й мухи не зобидить? Ви там? Це Шимі, привіз вам трохи ґрафу, — всміхнувшись, він витягнув уперед вільну руку долонею догори, щоб продемонструвати свої добрі наміри. Але в хатині мовчали. У Шимі від страху зсудомило живіт. Він навіть подумав, що зараз накладе в штани, як маленька дитина. Але потім випустив поганий дух, і йому трохи полегшало. Принаймні в кишках.

Він покрокував далі, і з кожним кроком це подобалося йому дедалі менше. Земля на подвір’ї була тверда, мов камінь, бур’ян — жовтуватим, наче хазяйка хатини своїм дотиком отруювала саму землю. Шимі побачив клапоть городу. Овочі, що досі там росли (здебільшого гарбузи і гострокорені), були мутантами. А тоді йому в око впало городнє опудало. Ще один мутант. Замість однієї голови, напханої соломою, в нього було дві, а з грудей стирчала рука в жіночій єдвабній рукавичці.

«Сей Торін більше не намовить мене сюди прийти, — подумав Шимі. — Ні за які гроші».

Двері хатини стояли розчахнені. Шимі здалося, що це провалля беззубого рота. Враження підсилював гидотний вологий сморід, що ширився звідти.

Шимі зупинився за п’ятнадцять кроків до хатини. Капик тицьнувся йому носом у сідниці (наче питаючи, що їх тримає у цьому жахливому місці), і хлопець тихо зойкнув від несподіванки. Звук власного крику мало не змусив його зірватися з місця і тікати світ за очі. Довелося докласти всю силу своєї волі, щоб лишитися на місці. Був розпал дня, але тут, на цьому схилі, сонце наче не гріло і не світило. Шимі не вперше сюди піднімався, і Реїн пагорб ніколи не викликав у нього приємних емоцій. Але того дня все чомусь було значно гірше. Він будив у ньому такі відчуття, як голос тонкоходу посеред ночі. Неначе щось повзло до нього спереду, якийсь звір, чиє тіло складається з очей, а червоні кігті так і тягнуться до нього, Шимі.

— С-с-сей? Є тут хто? Хто…

— Підійди ближче, — крізь відчинені двері почувся голос. — Стань там, де я зможу тебе бачити, недоумкуватий хлопчисько.

Щосили намагаючись не застогнати чи не скрикнути, Шимі зробив, як наказав йому голос. Йому здавалося, що він уже ніколи не повернеться назад із цього пагорба. Капризний, можливо, і вирветься, але він — ні. Бідний старенький Шимі потрапить у казанок. Увечері з нього буде печеня, завтра юшка, а холодних закусок вистачить до Кінця Року. Його з’їдять.

На ватяних ногах він рушив до Реїного ганку. Якби його коліна були поряд, то стукали б, як кастаньєти. У неї навіть голос тепер був інший.

— С-сей? Мені страшно. Ду-у-уже.

— Так і має бути, — сказав голос. Він плив і плив у повітрі, просочувався з дверей на світло, як огидний димок. — Але не зважай на це, просто роби, як я кажу. Підійди ближче, Шимі, сину Стенлі.

Шимі послухався, хоча жах із кожним кроком тягнув його назад. Мул пішов слідом, опустивши голову. Дорогою сюди, на узвишшя, Капик кричав, як дикий гусак, кричав безперервно, але тепер замовк.

— Ось ти й прийшов, — прошепотів голос із пітьми. — Ось ти і прийшов.

Вона ступила з дверей на сонячне світло. Засліплена, на мить примружила повіки. В руках вона тримала порожню діжку для ґрафу. На шиї в неї, неначе намисто, скрутився Ермот.

Шимі й раніше бачив змію і не раз уявляв собі, які передсмертні муки на нього чекають, якщо раптом такий його вкусить. Але сьогодні він про це навіть не подумав, бо, порівняно з Реєю, Ермот виглядав нормально. Щоки старої запали, від чого її обличчя стало скидатися на череп. Від лінії рідкого волосся до брів спускалися коричневі цятки, схожі на навалу армії комах. Під лівим оком видніла свіжа виразка. Рея розтулила рот у гидкій усмішці, демонструючи жалюгідні рештки зубів.

— Що, не подобається, як я виглядаю, ге? — спитала вона. — Серце холоне, чи не так?

— Н-ні, — сказав Шимі, а тоді, щоб не здатися неввічливим: — Тобто так, я хотів сказати — так! — Але боги, це прозвучало ще гірше. — Ви прекрасна, сей! — випалив він.

Вона майже беззвучно пирхнула від сміху й так рвучко тицьнула Шимі в руки діжку, що він мало не сів на землю. Її дотик був коротким, але достатньо тривалим, щоб у нього мороз шкірою пішов.

— Чудесно. Кажуть: суди по справах, а не мордесі, га? Це про мене. Еге ж, про мене. Принеси мені мій ґраф, недоумку.

— Т-так, сей! Зараз, сей! — він поставив порожню діжку біля мула й ослабив мотузку, що тримала маленьку діжку ґрафу на спині тварини. Під поглядом відьми він почувався незатишно і ледве орудував пальцями. Але нарешті діжку було відв’язано. Вона мало не вислизнула йому з рук, і на якусь кошмарну мить Шимі здалося, що вона впаде на кам’яну землю і розіб’ється. Але в останню секунду зумів її підхопити. Він відніс діжку відьмі. Глянувши на неї, збагнув, що змії в Реї на шиї вже нема, а наступної миті відчув, як щось заповзло йому на черевики. Ермот підвів на нього погляд, засичав і оголив два гострих ікла в потворній зміїній посмішці.

— Не роби різких рухів, Ермот сьогодні не в гуморі. Просто постав діжку в дверях, ось тут. Вона заважка для мене. Я останнім часом мало їла.

Шимі зігнувся в поясі (гарненько їй вклонися, сказала сей Торін, і він вклонився), кривлячись, але не наважуючись ослабити тиск на спину, поворухнувши ногами, бо на них досі лежала змія. Коли він випростався, Рея простягала йому пожовклий від старості поплямований конверт з червоною печаткою. Шимі навіть страшно було подумати, з чого її зроблено.

— Візьми це й віддай Корделії Дельгадо. Знаєш її?

— Е-еге, — вичавив із себе Шимі. — Тітонька Сюзен-сей.

— Правильно.

Та коли Шимі обережно потягнувся до конверта, вона відсмикнула його.

— Ти ж не вмієш читати, бовдуре?

— Нє. Слова й букви вилітають у мене з голови.

— Добре. Гляди мені, не показуй нікому, хто вміє, інакше однієї ночі ти знайдеш у себе під подушкою Ермота. Я далеко бачу, Шимі, тямиш? Я далеко бачу.

То був простий конверт, але він тягнув руку Шимі до землі, наче був не з паперу, а з людської шкіри. Та й якого листа Рея могла написати Корделії Дельгадо? Шимі згадав той день, коли побачив обличчя сей Дельгадо, все обплутане павутинням, і здригнувся. Те павутиння могла сплести потворна істота, що ховалася в дверях.

— Якщо загубиш, я дізнаюсь, — прошепотіла Рея. — Покажеш комусь, і я знатиму. Пам’ятай про це, сину Стенлі. Я бачу далеко.

— Я буду обережний, сей, — можливо, краще було б справді загубити конверт. Але він не загубить. Розум у Шимі був скаламучений, але не настільки, щоб він не розумів, навіщо його покликано: не привезти діжку ґрафу, а передати листа.

— Не хочеш зайти на хвильку? — прошепотіла вона і тицьнула пальцем йому в пах. — Я дам тобі трохи грибів, ти поїсиш, і я тобі здамся кралечкою.

— О, ні, я не можу, — сказав він, стискаючи штани в тому місці руками і розпливаючись в посмішці, що більше скидалася на крик, який рвався з його обличчя геть. — Та набридлива штукенція відпала ще минулого тижня.

То був один із нечисленних випадків у Реїному житті, коли вона справді здивувалася. Вона вибалушила на нього очі, а тоді зайшлася страхітливим реготом: восково-жовтими руками трималася за черево і розкачувалася від реготу уперед-назад. Здивований Ермот поповз у хатину на своєму довгому зеленому череві. Десь углибині смердючої темряви на нього засичав кіт.

— Іди собі, — сказала Рея, не перестаючи сміятись. Потім нахилилася і вкинула в кишеню його сорочки кілька монет. — Забирайся звідси, ходяче непорозуміння! І не затримуйся ніде коло квіток!

— Ні, сей…

Не встиг він доказати до кінця, як двері хряснули так сильно, що між тріщинами в дошках висипалося чимало пороху.


предыдущая глава | Чаклун та сфера | cледующая глава