home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



4

— Ми ка-тет, — сказав Роланд. — Нас декілька, проте ми одне ціле.

Він обвів поглядом кожного по черзі й не побачив у їхніх очах незгоди. Вони пішли до мавзолею. З кожним видихом із рота й ніздрів виривалася пара. Роланд присів навпочіпки, дивлячись на своїх співрозмовників, що посідали рядком на кам’яній лаві для роздумів, обабіч якої стояли скелетоподібні сухі букети в кам’яних вазах. Підлогу було встелено пелюстками мертвих троянд. Майже несвідомо Катберт і Алан обійняли Сюзен, сидячи по обидва боки від неї. І знову Роланд подумав про сестру і двох братів-захисників.

— Ми стали сильнішими, — сказав Алан. — Я це відчуваю.

— Я теж, — докинув Катберт і роззирнувся навколо. — Гарне місце для зустрічі. Особливо для такого ка-тету, як наш.

Роланд не всміхнувся: дотепність ніколи не належала до його сильних сторін.

— Поговорімо про те, що відбувається в Гембрі, — сказав він. — А потім обговоримо найближче майбутнє.

— Розумієш, нас відрядили сюди не з місією, — пояснив Алан, звертаючись до Сюзен. Просто наші батьки відіслали нас подалі від небезпеки, от і все. Роланд наразився на ворожість чоловіка, який, схоже, є спільником Джона Фарсона…

— «Наразився на ворожість», — сказав Катберт. — Гарна фраза. Небанальна. Я запам’ятаю і використаю за першої ж нагоди і за другої теж.

— Вгамуйся, — сказав Роланд. — Я не маю жодного бажання просидіти тут цілу ніч.

— Благаю прощення, о Великий, — сказав Катберт, але в очах у нього застрибали бісики, тож видно було, що він ані крихти не кається.

— Ми приїхали з поштовими голубами, щоб мати змогу надсилати й отримувати звістки, — вів далі Алан, — але думаю, що ці голуби потрібні були батькам, аби знати, що з нами все гаразд.

— Так, — сказав Катберт. — Алан хоче сказати, що нас заскочили зненацька. У нас із Роландом були певні… розбіжності… в тому, що робити далі. Він хотів чекати, а я — ні. Тепер я розумію, що він був правий.

— Але з хибних причин, — сухо кинув Роланд. — Хай там як, ми про все домовилися.

Сюзен стривожено переводила погляд з одного на другого й зупинила його на свіжому синці зліва під щелепою Роланда. Синець був добре помітний навіть у слабкому світлі, що прокрадалося крізь прочинені двері склепу.

— Домовилися? Як домовилися?

— Не має значення, — сказав Роланд. — Фарсон планує битву чи декілька битв у горах Шавед, на північному заході Ґілеаду. Сили Альянсу, що атакуватимуть його, вирішать, ніби він у пастці. За звичних обставин це було би правдою. Але Фарсон має намір заманити їх у пастку і знищити зброєю Древніх. Для цього йому й погрібна нафта з Ситго — щоб зробити цю зброю боєздатною. Нафта із цистерн, які ми з тобою бачили, Сюзен.

— А де її очищуватимуть, щоб Фарсон міг використати?

— Десь на заході, — сказав Катберт. — Швидше за все, у Ві-Кастіс. Знаєш ці гори? То гірничодобувний край.

— Чула, але я ніколи в житті не полишала Гембрі. — Вона спокійно подивилася на Роланда. — Думаю, скоро все зміниться.

— У тих горах дуже багато машинерії, яку лишили по собі Древні, — додав Алан. — Кажуть, що особливо багато її в каньйонах і долинах. Роботи й промені смерті — так їх називають, бо вони перерізають людину навпіл. Бозна-що ще. Багато чого люди, звісно, понавигадували, але диму без вогню не буває. У будь-якому разі, якщо де й можна очистити нафту, то лише там.

— А після того її відвезуть туди, де її чекає Фарсон, — сказав Катберт. — Але це вже нас не обходить. Все від нас залежне ми зробимо тут, у Меджисі.

— Я чекав, поки вони стягнуть усе, — озвався Роланд. — Усе своє награбоване добро, трясця їхній матері.

— Якщо ти не помітила, наш друг трішечки амбітний, — Катберт підморгнув Сюзен.

Роланд не звернув на це уваги. Він дивився у бік Каньйону Петлі. Тієї ночі голос тонкоходу до них не долинав — осінній вітер відносив його подалі від міста.

— Якщо нам пощастить підпалити нафту, решта злетить у повітря разом з нею… хоча саме нафта для них зараз найголовніша. Я хочу знищити її й забратися звідси до дідька. Разом з вами всіма.

— Вони планують висуватися в день Жнив, правда? — спитала Сюзен.

— Схоже на те, — сказав Катберт і зайшовся сміхом. Його сміх був нестримний, немов у дитини. Сміючись, він розгойдувався вперед-назад і тримався за живіт.

Сюзен збентежилася.

— Що? Що таке?

— Я не можу говорити, — крізь сміх сказав він. — Для мене це занадто. Я весь час сміятимуся, а Роланда це дратує. Розповідай ти, Алане. Розкажи Сюзен про візит помічника Дейва.

— Він прийшов до нас у Смугу К, — сказав Алан, і собі всміхаючись. — Розмовляв з нами, як добрий дядечко. Сказав, що мешканцям Гембрі не до вподоби, коли на їхніх ярмарках ошиваються чужинці, і що краще нам побути вдома того дня, коли місяць буде у повні.

— Маячня! — обурено вигукнула Сюзен, до глибини душі ображена за своє місто. — Чужоземці завжди бажані гості на наших святах! Так було завжди. Ми ж не дикуни якісь!

— Спокійно, спокійно, — посміюючись, сказав Катберт. — Нам це відомо. Але ж помічник Дейв цього не знає. Він знає, що його дружина готує найсмачніший білий чай на всю околицю, а все інше для Дейва як у тумані. У шерифа Герка в голові трішки більше, але ненабагато.

— Те, що вони вжили таких пересторог, щоби втримати нас удома, означає дві речі, — сказав Роланд. — По-перше, як ти й сказала, Сюзен, вони збираються виїжджати в день Ярмарку Жнив. А по-друге — вони думають, що зможуть поцупити добро для Фарсона з-під наших носів.

— А звинуватити в цьому нас, — сказав Алан.

Вона зацікавлено перевела погляд з одного на другого і спитала:

— Що ви замислили?

— Знищити те, що вони залишили на Ситґо для нашої приманки, а потім ліквідувати їх у місці зібрання, — тихо сказав Роланд. — Біля Скелі Вішальників. Принаймні половину цистерн, які збираються переправляти на захід, вони вже туди доправили. Там чергує загін солдатів. Думаю, сотні зо дві, але може виявитися й менше. Усі ці люди загинуть.

— Якщо не вони, то ми, — сказав Алан.

— Як ми вчотирьох зможемо знищити дві сотні солдатів?

— Ми не зможемо. Але якщо підпалити одну з цистерн, станеться вибух, можливо, навіть дуже потужний. Ті солдати, що вціліють, будуть налякані, а їхні ватажки розлютяться. Вони побачать нас, бо ми їм покажемося…

Алан і Катберт дивилися на нього, затамувавши подих. Решту історії вони або чули, або домислили, а от цю частину Роланд досі тримав при собі.

— А що далі? — злякано спитала Сюзен. — Що тоді?

— Ми заведемо їх у Каньйон Петлі, — сказав Роланд. — Просто у тонкохід.


предыдущая глава | Чаклун та сфера | cледующая глава